home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Мертвий ліс. У пошуках нічлігу. Валя знаходить лісовий готель. Професор нападає на ручайника. Перша ніч у новому світі.

- Лізьте сюди! - кричали діти, занепокоєно поглядаючи згори на Івана Гермогеновича.

- Нічого, нічого, - відповів він, тремтячи від холоду.

Витягнувши шию і розкривши рота, Валя мало не плачучи дивилася на професора; Карик, суплячи брови, прикусив губу й одвернувся.

Він розумів, що допомогти Іванові Гермогеновичу вони з Валею не можуть, але водночас важко було дивитися без сліз на доброго професора, який може загинути у них на очах.

Валя заплакала.

- Ну, ось що, друзі мої, - сказав Іван Гермогенович твердо. - Якщо зі мною щось трапиться, не забудьте про маяк. Шукайте його, йдіть до нього, поспішайте дістатися до нього якнайшвидше. Повернутися додому ви зможете лише так, як я уже вам пояснював. Інших шляхів порятунку у вас нема.

Діти розгублено мовчали. Вони ніби не чули слів Івана Гермогеновича. По їхніх щоках котилися сльози.

«Невже ми залишимося самі в цьому страшному світі?» - з жахом думала Валя.

- Ми ж загинемо без Івана Гермогеновича! - зблід Карик.

Так би воно й сталося, коли б дощ не припинився так само несподівано, як і почався.

І все навколо одразу ж стихло. Тільки десь у лісових джунглях зрідка падали з шумом краплини та можна було чути, як жебонять дощові потічки.

По небу ще бігли брудні, рвані хмари, але вже з кожною хвилиною край неба ставав чистішим, а незабаром з-за хмар бризнуло сонячне світло і все навколо засяяло, заяскріло. Земля задиміла теплими випарами, і вони згущались у маревний білий туман.

У каламутних ручаях пливли, крутячись, колоди і вирвані з корінням трав'яні дерева.

Професор стояв, широко розставивши ноги, відштовхуючи задубілими руками мокрі, слизькі стовбури, які лізли на нього, немов живі.

Вода почала спадати.

Величезне дерево, що пливло повз гриб, гойднувшись на хвилях, повільно опустилося на землю. Іван Гермогенович квапливо став задубілими ногами на мокрий стовбур.

- Скінчилось! - радісно вигукнув Карик.

- Вона спадає! Спадає! - заплескала в долоні Валя. - Дивіться, більше нема води. Можна злазити...

Іван Гермогенович мерзлякувато повів плечима. Переступивши з ноги на ногу, він хрипло закашляв.

- Так, так, злазьте... Треба йти! - сказав він.

Діти спритно спустилися на землю.

- Ой, ви зовсім замерзнете! - мовила Валя, звертаючись до професора. - Давайте побіжимо. Коли біжиш, завжди стає жарко. - Гаразд, - кивнув головою Іван Гермогенович, - але спершу подивимось, у який бік нам іти. Ану, Карику, вилізь, друже, на дерево і поглянь, де маяк!

- Зараз, Іване Гермогеновичу!

Карик підбіг до високого стовбура, вкритого колючками, і, чіпляючись за мокрі колючки, швидко поліз угору.

Дерево хитнулося.

По листю, як по стічних рівчаках, хлинули на Карика струмені холодної води. Карик здригнувся, притиснувсь до стовбура, але одразу ж струсився, як кішка, і поліз далі.

Ось і верховіття трав'яного дерева.

Воно зігнулось під вагою Карика, і він тихо похитувався, повертаючи голову то праворуч, то ліворуч.

Унизу, скільки сягало око, простягався ліс, ліс і ліс, але тепер уже він був не схожий на попередній. Усі дерева похилились у один бік, наче підрубані.

Широке листя нагиналося під вагою величезних водяних куль, ніби вилитих з тонкого кришталевого скла. Промені призахідного сонця відбивалися на їхній поверхні багряним світлом.

Увесь ліс палав тисячами вогнів.

Тремтячи від холоду, Карик повернувся на дереві, глянув назад.

Далеко на заході він побачив самотню щоглу. На її вершині мертво висів мокрий прапор.

- Он він! - вигукнув Карик, махнувши рукою на захід. - Туди треба. В той бік.

- Бачимо, бачимо! - озвалася знизу Валя.

Карик спустився на землю.

Мандрівники вирушили в дорогу і незабаром заглибились у хащі трав'яних джунглів.

У лісі було тихо.

Вряди-годи з шумом і гуркотом падали на землю водяні кулі, і знову наставала мертва тиша.

Не видно було жодної живої істоти. Навколо все ніби спало мертвим сном, як у зачарованому казковому царстві.

- А куди ж поділись ці?.. Дощем їх убило, чи що? - спитала Валя.

- Хто ці?

- Та різні... Дикі звірі...

- Комахи?.. Де-небудь тут! - відповів професор, щулячись. - Десь заховалися.

- Сплять?

- Сохнуть!

Іван Гермогенович міцно потер замерзлі руки й прискорив ходу.

- Всі, хто літає, - мовив він на ходу, - і всі, хто стрибає в трав'яних лісах, сидять після дощу й чекають, коли сонце висушить їх, а тоді вже вони знову забігають, застрибають і полетять... Так само терпляче чекають вони сходу сонця ранками, коли сидять у траві, вкриті важкою росою.

- От добре! - засміявся Карик. - Нехай хоч цілий рік сохнуть, нітрохи не пошкодую.

- Ми, виходить, тепер одні в лісі? - спитала Валя. - А я все боялася: раптом ляжемо спати, а вночі вони візьмуть та й нападуть на нас. Ну, тепер я не боюся нічого.

Діти повеселішали.

Вони йшли, перемовляючись, потім затіяли гру. Ганяючись по лісі одне за одним, вони голосно перегукувалися, ховались за могутніми стовбурами трав'яних дерев.

Карик час від часу забігав далеко вперед, а Валя хоробро заглядала в кожну шпарку, в кожну нору. Вона хотіла подивитись, як виглядають після дощу чудовиська трав'яних джунглів.

Професор з наростаючою тривогою спостерігав за Кариком і Валею і нарешті мовив сердито:

- Не думайте, друзі мої, що всі комахи сидітимуть тепер і смирно чекатимуть сходу сонця... Як тільки стемніє, із нір і щілин виповзуть нічні хижаки. А нічні хижаки, мабуть, страшніші за денних... І взагалі я не раджу вам зазирати в кожну щілину.

Діти переглянулися.

- Ми, - сказала принишкла Валя, - не знали про нічних.

Вони взялися за руки й пішли слідом за Іваном Гермогеновичем, не відстаючи ні на крок, не забігаючи вперед.

Сонце зайшло.

У лісі стало зовсім темно і якось особливо тихо. Чорні дерева обступили мандрівників стіною. Угорі, над головами, сумно шумів вітер. Зрідка падали на землю, немов кам'яні брили, важкі краплини дощової води.

У темряві йти було важко.

Професор і діти дедалі частіше наражались на дерева, щохвилини перечіплювалися і падали.

- Чекайте, - промовив, нарешті, Іван Гермогенович зупиняючись. - Так ми, певно, заблукаємо, та й взагалі нам час подумати про ночівлю. Я гадаю, найкраще йти зараз лісом ланцюгом, не втрачаючи, звісно, одне одного з поля зору.

- Темно ж, - прошепотіла Валя. - Ми можемо заблукати!

- Будемо перегукуватись.

- А потім?

- А потім треба пильно шукати якесь затишне місце... Хто помітить таке місце для ночівлі, нехай гукне... Згодні?

- Згодні! - разом відповіли Карик і Валя.

Мандрівники розійшлися врізнобіч.

Валя пішла понад широким струмком. Трохи ліворуч від неї побрів Карик, а ще далі - Іван Гермогенович.

- Дивіться уважно! - почувся голос професора.

- Ау-у! - гукнула Валя.

- Ау-у! - озвався Карик.

Раптом Валі здалося, що поряд хтось ворухнувся.

Вона побігла, але одразу ж у неї за спиною почулися чиїсь квапливі кроки.

Валя зупинилась і сховалася за дерево. Їй стало страшно.

- Ау-у! - закричала Валя.

- Еге-ге-гей! - відгукнулися звідкись із-за дерев два голоси.

Професор і Карик були зовсім близько.

Валя заспокоїлась і знову рушила вперед, але одразу ж позаду знову почулися обережні кроки.

- Хто? Хто це? - вигукнула Валя і, чекаючи відповіді, побігла в темні лісові нетрі.

Вона бігла, перечіплюючись, боячись зупинитися, не наважуючись озирнутися.

Несподівано в темряві виросла висока стіна. З розбігу Валя мало не налетіла на неї. Добре ще, що вона встигла простягнути вперед руки.

Її долоні вперлися в холодну кам'яну брилу.

- Ау-у! - гукнула Валя.

- Ау-у! - одразу ж озвався Карик.

Важко дихаючи, Валя пішла вперед, тримаючись рукою за брилу. Земля під ногами хлюпала. Ноги грузли в багні

Пройшовши кілька кроків, Валя зупинилась. Перед нею лежала велика, глибока калюжа.

«Обійду її з іншого кінця», - подумала Валя і, круто звернувши, пішла назад.

Вона вибралася на сухе місце і, обмацуючи руками гранітну брилу, спробувала обійти її, але, ступивши кілька кроків, раптом відчула під руками порожнечу.

Валя зупинилася.

У темряві чорнів вхід до печери.

- Сюди! - закричала вона. - Мерщій сюди! Я знайшла печеру!

Перший прибіг Карик. Глянувши на кам'яну брилу, він сердито мовив:

- Яка печера? Це ж камінь.

Валя підштовхнула брата до чорного входу, що вів у глибину кам'яної брили:

- Дивись! Ось і вхід у печеру!

- Та-ак! - поважно кивнув головою Карик- Нічого! Пристойний готель!

Це була довга, трохи схожа на сигару, кам'яна будова.

Вона лежала між стовбурами великих вузлуватих дерев; здавалось, її сюди приніс і поклав якийсь казковий велетень. Вона майже висіла в повітрі. Між нею і землею ледве можна було просунути руку.

Карик склав долоні рупором і загукав.

- Іване Гермо-ге-но-ви-и-ичу! Знайшли-и-и!

- Ау-у! Іду! Іду-у!

Карик обернувся до Валі. Поплескавши її по плечу, він сказав пихато:

- Молодець! Це ніби кам'яний ангар... Здається, тут і справді можна ночувати... Ану спробуємо залізти туди.

Біля самого входу до печери лежав повалений дощем товстий стовбур. Карик видерся на нього й заглянув у темну широку дірку.

- Шкода, сірників нема! - сказав він. - Нічого не видно.

Він підтягнувся на руках, просунув у печеру голову й плечі

- Ну, що там? - нетерпляче смикнула його за ногу Валя.

Раптом Карик, сахнувшись назад, стрімголов скотився з мокрого стовбура.

Одним стрибком він відскочив од печери і, схопивши Валю за руку, швидко присів за деревом.

- Зайнято! - зашепотів він. - Там сидить хтось... Величезний... Страшний...

Із темного входу висунулися два довгих щупальці, потім з'явилася чорна кругла голова. Вона подивилася праворуч, хитнулась і повільно сховалася знову.

- Бачила?

- Еге. Вусань якийсь! Що це в нього - вуса? Так?

- Мабуть, вуса! Тут вони всі вусаті.

- Треба покликати Івана Гермогеновича - тихо сказала Валя.

- Ау! - гукнув Карик.

- Ау-у! - почули діти голос Івана Гермогеновича. - Де ж ви? Куди йти?

- Тут! Тут!

- Сюди!

У лісі зашелестіло листя, потім почулися важкі кроки й хриплий кашель.

З-поза дерев вийшов професор.

- Ну як? Знайшли що-небудь?

- Знайшли!

Валя вказала рукою на печеру.

- Це я знайшла! - мовила вона з гордістю.

Професор наблизився і постукав паличкою по кам'яній стіні.

- Пізнаю... Дуже вдало... Просто чудово... Це саме те, що нам зараз потрібно... Чудовий готель для таких мандрівників, як ми.

Іван Гермогенович став на повалений стовбур і заглянув у печеру.

- Стійте, стійте! - злякано скрикнув Карик, схопивши його за руку.

- Чого? Що трапилось?

- Зайнятий готель цей... Там сидить якийсь... Раніше за нас забрався.

- Головатий такий... Страшний-престрашенний, - прошепотіла Валя.

- Пусте, - спокійно відповів професор, - цього постояльця я добре знаю... Давній знайомий... Не мине й хвилини, як ми звільнимо приміщення.

Професор перебрів калюжу і зупинився біля вузького кінця кам'яної брили. Присівши навпочіпки, він пошарив по стіні руками.

- Так! Так! - почули діти. - Все гаразд!

Бурмочучи щось собі під ніс, Іван Гермогенович пішов у хащу лісу.

- Куди він? - спитала Валя.

- Не знаю.

- Куди ви, Іване Гермогеновичу? - гукнула Валя.

- Стійте на місці. Я зараз... Хвилинку! - пролунав у темряві голос Івана Гермогеновича.

Минула хвилина, але професор не повертався. Діти чули його кроки і бурмотіння, але що він робив у лісі, зрозуміти було важко.

Нарешті професор повернувся.

- Ну, ось і я! - гукнув він, тягнучи за собою по землі довгу тичку.

Підтягнувши тичку до кам'яної брили, професор знову пошарив по стіні руками і, намацавши круглий отвір, засунув туди гострий кінець тички.

Карик і Валя стежили за кожним рухом Івана Гермогеновича, проте ніхто з них не міг зрозуміти, що задумав професор.

- Здається, - сказала Валя, - буде битва.

- Схоже!

Діти нахилилися, пошарили руками по землі. Карик узяв важкеньку палицю. Валя знайшла камінь і міцно затисла його в руці. Тепер будь-якої хвилини вони могли допомогти професорові.

- Ану, друзі мої, відійдіть убік, - випростався Іван Гермогенович.

Діти неквапом відійшли від печери і, тримаючись за руки, стали осторонь.

- А тепер, - засміявся професор, - дивіться, як цей великий і страшний утікатиме.

Професор повернув жердину праворуч, ліворуч, потім увігнав її глибоко у вузьку щілину й заходився повертати нею, наче коцюбою в печі.

Страховисько захвилювалося.

Темна голова, вкрита шипами, піднялася над входом і, похитуючись, звисла вниз.

- Ану! - крикнув професор, навалюючись усім тілом на товстий кінець жердини.

Страховисько здригнулося, наче вжалене, викинуло вперед три пари ніг, швидко перебираючи ними, випало із печери. Потім, волочачи по землі гнучке, колінчате тіло, поповзло до струмка.

Не встигли діти роздивитись його, як дивна істота покотилася під укіс і з глухим сплеском упала в воду. Швидка течія підхопила її, і вона одразу ж зникла в темряві.

- От здорово! - засміявся Карик. - Більше не полізе в чужий готель.

- Гаразд, гаразд! - доброзичливо забурчав Іван Гермогенович. - Зараз не будемо з'ясовувати, хто в кого захопив територію. Він у нас чи ми в нього. В усякому разі судитися з нами він не буде.

- Як? - здогадався Карик - Виходить, ми відібрали в цієї потвори її власну квартиру?

- Саме так! - сказав професор. - Але каятися тепер уже пізно, та й не варто, мабуть... А тепер, друзі мої, нумо влаштовуватися на ночівлю. Несіть гілки, листя. Складайте все біля входу.

У темряві закипіла робота.

Професор і діти підтягали до печери листя, коріння і трав'яні стовбури.

Нелегка це була праця.

Один листок довелося тягнути удвох. А якусь вологу й товсту пелюстку квітки вони ледве дотягнули втрьох.

Іван Гермогенович, певно, поспішав і, невтомно працюючи, увесь час квапив дітей:

- Ну, ну, швидше, швидше!.. Валю, не лізь у воду! Карику, кинь цей листок, однак не піднімеш... Ану лишень, допоможіть мені підтягнути оці гілки.

Іван Гермогенович був задоволений. Він боявся, що їм доведеться ночувати просто неба, і раптом таке несподіване щастя.

- Ах, друзі мої, - примовляв Іван Гермогенович, - нам дивовижно щастить сьогодні. Напевно, як кажуть англійці, ми народились із срібною ложкою в роті... Ось чекайте, заліземо під дах, тоді самі побачите, які ми щасливі...

- А повінь? - спитав Карик - Б-р-р... навіть страшно згадати. Зовсім вона не схожа на срібну ложку.

- Повінь?.. Так, це, звичайно, наші найчорніші години. Однак ми таки не втопилися... І знаєте, друзі мої, вона нам стала в пригоді... По суті, коли б не повінь, я навіть не знаю, де б ми ночували сьогодні і що сталося б з нами цієї ночі... Адже це повінь викинула на берег ручайника з його будиночком-чохлом.

- Він навіть не захищався! - сказала Валя. - Великий, а такий смирний.

- Хто? Цей ручайник смирний?

Іван Гермогенович засміявся.

- Ну, зовсім уже не такий тишко, - сказав він. - Під водою ручайник нікому не дає спуску. Цей ненажерливий хижак нападає на крихітних рачків, на личинок комах, а часто пожирає навіть своїх родичів.

- Такий розбійник?

- Справжній розбійник... А погляньте, як він виходить на полювання. О, озброєний ручайник добряче. Адже він, поганець, закований, наче лицар з великої дороги, в міцну, непроникну броню. Та що там лицар! Лицарі надівали лише лати, шоломи і кольчугу, а цей пан тягає на собі цілу фортецю.

- Він, виходить, сидить у ній, як у танку? - спитала Валя.

- Не зовсім так, - промовив Іван Гермогенович, - бо танкісти самі їдуть у танку, а ручайник тягає свій танк на собі.

Валя подивилася на кам'яну брилу й похитала головою.

- Така вага, ой-ой-ой!

- Проте не у всіх ручайників такі важкі будинки, - сказав Іван Гермогенович. - Там, де ростуть очерети і на дно падають шматочки сухого очерету, ручайники влаштовують своє житло всередині очеретинок, а там, де дно піщане або кам'янисте, вони з'єднують разом камінці, черепашки, піщинки й будують з них будинки-фортеці. А втім, можна зустріти будиночки ручайників, споруджені із звичайних листочків, які падають у воду.

А чому в нього два входи в будиночок: один великий, а другий маленький?

- Для того, - відповів Іван Гермогенович, - щоб вода вільно проходила крізь увесь будинок.

- А навіщо їй проходити?

- Як це навіщо? - здивувався професор - Адже будинок ручайника завжди повен води. А якщо вона не протікатиме, стіни будиночка вкриє пліснява, і фортецю цього хижака візьмуть штурмом мільйони різних бактерій. Для них стояча вода-те саме, що для нас з вами повітря.

- Але як ви здорово придумали прогнати його! - захоплено сказав Карик.

- О, - скромно відповів Іван Гермогенович, - це не мій винахід. Пам'ятаю, в дитинстві ми, діти, частенько добували ручайників саме так. Бувало, вставиш соломинку в чорний хід, а ручайник уже виглядає з парадного. Ворухнеш злегка - і він уже падає на долоню.

- Навіщо? - здивовано спитав Карик.

- А ми ловили рибу на ручайника! - відповів професор. - Як наживка - це дуже цінна істота.

- Рибу? - перепитав Карик. Він навіть підстрибнув. - І добре клює на нього?

Професор засміявся.

- А ти часом не рибалка? Бач, як спалахнув увесь.

- Ого! - замахав руками Карик. - Риба... Та я можу хоч цілий місяць просидіти з вудкою...

- І як? Вдало ловиш?

- Ні, - чесно признався Карик. - Мені чомусь не щастить.

- Он як! Ну, тоді я скажу тобі: частіше лови на личинку ручайника. Кращої наживки на гачок, ніж ця личинка, нема й не було.

- Треба спробувати.

- А як же він тепер, цей ручайник... без чохла? - спитала Валя - Пропаде?

- Не пропаде! - байдуже мовив Іван Гермогенович. - Поки ми розмовляємо, він, певно, уже півбудиночка спорудив... Та ти не бійся. Він не загине... Виросте, а потім перетвориться на летючу комаху.

- Він? На летючу?

- Атож, - сказав Іван Гермогенович, волочачи по землі важку пелюстку. - Перетвориться на комаху, дуже схожу на нічного метелика... Втім, ручайник - майстер не лише літати. Він непогано бігає і по землі, і по воді. А коли настає час відкладати яєчка, він спускається під воду і тут прикріплює свою ікру-яєчка до водяних рослин.

Іван Гермогенович оглянув поглядом гору гілок, листя, пелюсток, які вони натягали під час розмови, і сказав:

- Ну, досить. А то ми так завалили вхід, Що нам самим у печеру не пробратись... Залазьте!

Карик і Валя довго просити себе не примусили. Вони перескочили купу гілок і обережно ввійшли в напівтемний, низький коридор.

У самому кінці ледь-ледь помітно світилася вузька щілина.

Діти йшли в темряві, обмацуючи стіни руками. Ноги ступали наче по м'якому, ніжному килиму.

Такими ж м'якими, шовковистими були і стіни.

Карик підняв руку, помацав стелю.

- І тут м'яко, - здивувався він.

Діти дійшли до кінця коридору й зупинилися перед круглою діркою.

Холодний вітер війнув по ногах.

- Цю кватирку треба зачинити. - сказав Карик. - Мама не дозволяє на протязі сидіти.

Карик повернувся, приніс м'яку пелюстку, зім'яв її і міцно забив пелюсткою отвір.

- Тепер не дме, - сказала Валя, - але зате стало дуже темно. Ходімо назад.

Діти повернулися до входу в печеру, де копирсався серед гілок, листя і пелюсток професор.

- Ну, як? Сподобався дім? - спитав Іван Гермогенович. - Жити можна?

- Кругом килими, килими! - весело мовив Карик. - Дуже непогано живе ручайник.

- Пристойно. - згодився Іван Гермогенович. - До речі, Ці килими не прості. Якщо хтось захоче витягти ручайника з будиночка, він учепиться за них гачками, і тоді вже ніяка сила його не зрушить... Однак за діло, друзі мої! Допоможіть мені закласти вхід, а то ще вночі до нас залізе якийсь нежданий, непроханий гість!

Професор з допомогою дітей навалив біля входу купу коріння, зверху поклав гілки, а на гілки - пелюстки.

Виходила справжня барикада. Тільки зверху лишалась вузька щілина, крізь яку в будинок ручайника просякало синє нічне світло.

- Чудово, - сказав професор. - Тепер уже до нас ніхто не влізе. Влаштовуйтесь, друзі мої. Відпочивайте.

Діти вибрали в кутку, біля самої стіни, зручне місце, простяглися на пухнастому килимку й міцно-міцно притислися одне до одного.

Професор ліг поруч.

Відважні мандрівники притихли, слухаючи, як за стінами будиночка шумить нічний сумний вітер і як нудно скриплять трав'яні дерева.

Згори з мокрого листя падали на дах важкі, немов чавунні ядра, краплини води.

У будиночку було тепло й сухо.

Професор і діти простяглися на підлозі. Килими були м'які, як пуховики. Але мандрівники довго не могли заснути.

Це була їхня перша ніч у дивному, новому для них світі, де за один лише день вони так багато пережили і зустріли так багато небезпек.

Крізь щілини барикади просвічувало темне нічне небо, і в небі мерехтіли великі зорі.

Валя лежала з розплющеними очима. Вона дивилася не відриваючись на голубу зірку, що сяяла над входом у печеру. Зірка була така велика, як повний місяць, тільки часто-часто мерехтіла.

Так і вдома, коли лежиш у ліжку і дивишся у вікно, перед очима гойдається великий, схожий на місяць, веселий вуличний ліхтар.

Валя згадала дрібне подзенькування трамваїв, хриплі, сердиті гудки автомобілів і швидкі світлі смуги, що біжать по вікнах, наче доганяючи одна одну.

Вона заплющила очі.

На мить їй здалося, що вона лежить у себе дома в теплому ліжку й слухає веселий вуличний гомін.

Двері в сусідню кімнату трохи прочинені, але з-під дверей видно жовту смужку світла. У їдальні мама прибирає посуд. Брязкають тарілки і чашки, дзвенять чайні ложечки. Перемивши посуд, мама змахує зі столу крихти, застеляє стіл чистою білою скатеркою.

Валя зітхнула.

Вона згадала крихти сиру, які лишались уранці на столі після сніданку, і ковтнула слину.

Ах, коли б сюди, ось у цю печеру, хоч одну крихту сиру, такого свіжого і смачного! Цієї крихти, звичайно, вистачило б на вечерю і професору, і їй, і Карикові, та й на сніданок лишилося б трохи.

І Валя зітхнула знову.

А може, вони назавжди залишаться в цьому страшному світі?

Чи повернуться вони додому?

Чи побачать вони маму?

- Мама плаче, мабуть, - тихо мовила Валя.

- Плаче, - погодився Карик, - звісно, плаче.

Діти задумались.

Що то мама робить зараз? Може, лежить вдягнена на ліжку й на кожний шурхіт підводить голову з подушки: все прислухається, чи не йдуть її діти?

На столі стоїть накрита серветкою вечеря, залишена для них. У їдальні тихо цокає годинник. У темному кутку ворушиться кицька.

У Валі на очі навернулися сльози. Вона нишком витерла їх кулаком і міцно замружилась.

- Ні! Усе-таки плакати не буду!

За стінами будиночка сумно завивав опівнічний вітер.

Мандрівники лежали, і кожний думав про великий світ, в якому вони ще так недавно жили.

- Усе пусте! - голосно зітхнув нарешті професор. - Не може бути, щоб ми не повернулись... Повернемось, друзі мої, не сумуйте.

Карик і Валя нічого не відповіли. Вони вже спали міцним, здоровим сном.

Тоді Іван Гермогенович солодко позіхнув, повернувся на бік і, поклавши голову замість подушки на кулак, гучно захропів.

Мандрівники спали так міцно, що навіть не чули, як уночі знову почалася літня злива.


РОЗДІЛ ДЕВ\ЯТИЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ







Loading...