home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Зустріч з амофілою. Рослина-хижак. Цікаві розмови в енотеровому гаю. Чудові кошики. Дощ мерців.

Гай давно вже сховався за пагорбами.

Мандрівники бігли тепер широкою голою долиною. Обабіч них здіймалися, паче жовті стіни, круті піщані гори.

Зрідка по дорозі траплялися чахлі трав'яні дерева. Гілки на них були поламані. Листя засипане піском.

- Вона жива! - кричав Іван Гермогенович біжучи. - Бачиш, вона хапалася за кущі. Вона боролася. Треба бігти якнайшвидше. Ми ще встигнемо. Вперед, Карику! Вперед, мій хлопчику!

І вони побігли ще швидше.

- Бачу! Бачу! - раптом закричав Карик. - Дивіться! Он там, біля дерев. Ось вони. Борються.

Чахлі трав'яні дерева розхитувалися, паче їх хтось сильно тряс.

- Це Валя! Відбивається! - промовив хрипло Карик. - Швидше, Іване Гермогеновичу, швидше!

Професор і Карик побігли щодуху. Але, коли вони добігли до рідких дерев, тут уже нікого не було.

Дерева були прим'яті до землі, гілки поламані. Широкий слід вів кудись далі, в хащі трав'яних джунглів.

Професор зупинився. Карик мало було не наскочив на нього з розбігу.

- Стій! - похмуро мовив Іван Гермогенович.

- А що? - тихо спитав Карик.

Іван Гермогенович злегка підштовхнув його і простягнув руку вперед.

Вдалині на жовтих пісках хлопчик побачив крилату довгоногу істоту, схожу на осу. Вона тягнула по землі величезну гусеницю. Гусениця була велика, гладка, в кілька разів більша за осу. Вона відчайдушно борсалася, але, як видно, не могла вирватись із чіпких осиних лап. Оса тягнула гусеницю, лишаючи на землі широкий слід.

По цьому, сліду й бігли мандрівники.

- Пісочна оса-амофіла, - похмуро буркнув Іван Гермогенович, - тягне до себе в нору озимого черв'яка. Найстрашнішого шкідника хлібних і бурякових полів... Ну, гаразд. Вона тягне здобич для свого потомства, а нам до цього яке діло? Ми навіщо біжимо за нею?

Карик збентежено подивився на професора.

- А як же тепер Валя? - спитав він.

- Треба повернутись, - сказав Іван Гермогенович. - Далеко вона не могла піти. Треба шукати її коло, бухти.

Але Карик уже погано вірив у те, що вони знайдуть Валю.

«Пропала! Не знайти! Нізащо не знайти!» - думав він, простуючи за професором. І все стало йому якось байдуже. Він хотів заплакати, але очі були сухі.

Карик важко зітхнув.

І лише тепер відчув, як дуже він стомився.

Ноги в нього тремтіли. Він спотикався на кожному кроці. В роті пересохло. Язик розпух і горів, наче у вогні. Зараз Карик міг би випити відро крижаної води, але навколо лежали мертві, сухі піски.

«Хоч би струмок який-небудь, хоч би калюжа якась» - думав Карик, роззираючись.

І раптом біля підніжжя жовтого згірка він побачив високий голий стовбур.

Стовбур трохи похитувався на вітрі.

Карик підійшов ближче.

Унизу під голим стовбуром лежало м'ясисте сіро-зелене листя.

Із листя стирчали, наче вії величезного ока, напівзігнуті гнучкі батоги.

З кінця кожної вії звисали важкі сріблисті краплини;

- Роса! - вигукнув Карик, кидаючись до цього дивного листя. - Ідіть. Я наздожену вас. Я лише поп'ю роси.

Карик перестрибнув рівчак.

- Стій! - закричав Іван Гермогенович. - Чуєш? Стій, Карику! Повернися негайно!

- Але я хочу пити, - вперто мовив Карик.

Іван Гермогенович перескочив рів і рішуче заступив йому дорогу.

- Це не роса. Цього не можна пити!

Він узяв Карика за плече і підвів його до дивної рослини.

- Дивись! - сказав він.

Іван Гермогенович узяв із землі камінь, розмахнувся і кинув його в гущу блискучих краплин.

Тільки-но камінь доторкнувся до листя, батоги зімкнулися і щільно прикрили його.

Камінь зник.

- Що це? - здивувався Карик.

- Росичка, - спокійно відповів Іван Гермогенович, - комахоїдна, хижа рослина.

- Як? - іще більше здивувався Карик. - Хіба є в нас такі рослини? Вони ж тільки в тропічних країнах ростуть. Я навіть читав про це в якійсь книжці.

- Це правда, - сказав Іван Гермогенович, - у тропічних країнах такі рослини зустрічаються частіше, ніж у нас, але й тут їх можна зустріти чимало, особливо там, де ґрунту бракує соків. На такому ґрунті прості, звичайні рослини не ростуть. А от рослини-хижаки й на бідному ґрунті почувають себе непогано. Земля не годує, та вони полюють. Ловлять комах і висмоктують із них поживні соки. Отак і живуть, так і ростуть. Не тварина, не рослина, а те й інше разом. Запам'ятай добре: крім росички, полюють на комах і деякі види первоцвіту, товстянки, а в ставках часто зустрічається хижий пухирник, який ловить навіть дрібних рибок. Взагалі їх дуже багато, цих хижаків, друже мій. Я міг би назвати тобі понад п'ятсот видів, але...

- Стривайте! - вигукнув Карик. - Тепер я все розумію: Валя попала в таку рослину...

- Що-о?! - зупинився Іван Гермогенович і занепокоєно глянув на Карика.

- Так, так, тепер я пригадав. Вона кричала: «Я лізу на дерево». Отже, вона все-таки полізла, а на землю вже не спускалася. Ось чому я не знайшов її в гаю.

Вони побігли, стрибаючи по жовтих купинах.

А як вона їсть? - крикнув на бігу Карик. - Одразу чи поступово?

- Ці рослини, - задихаючись відповів Іван Гермогенович, - спочатку поливають свою здобич соком і тримають її, поки вона не розмокне, а потім висмоктують з неї кров і всі поживні речовини!

- Але Валя ще не розмокла? - спитав Карик.

- Не верзи нісенітниць!

Професор, стиснувши Карикову руку, потягнув його за собою.

Вони стрімко минули зарості і, нарешті, добігли до бухти, де плавав чорний, мокрий горіх.

- Тут! - скрикнув Карик. - Стійте, це тут!

Важко дихаючи, вони зупинилися на високому пагорбі.

Внизу лежала жовта пустеля. Праворуч від мандрівників зеленів невеликий гай.

- А де ті дерева? - спитав професор. - Я поки що не бачу жодної комахоїдної рослини.

- А все-таки не тут! - швидко відповів Карик. - Я добре пам'ятаю: Валька пропала в тому гаю.

Карик махнув рукою у той бік, де стояли гіллясті дерева з жовтими кулями.

- У цьому гаю? - спитав Іван Гермогенович. - Але там ми вже були. Ти переконаний, що вона полізла саме на ці дерева?

- Так. Інших же нема в цьому гаю.

Іван Гермогенович уважно подивився на жовті кулі й засміявся.

- Ну про що я щойно думав? І як я не здогадався одразу? Та це ж... Ой!..

Він повернувся до Карика й швидко запитав:

- Коли це було? Вранці? Уночі?

- Вранці. Сонце ще не світило.

Професор схвильовано потер руки.

- Тоді все зрозуміло, - сказав Іван Гермогенович. - Так, так, тепер я все розумію...

Він голосно зітхнув, усміхнувся і, схопивши Карика за руки, щосили стиснув їх.

- Валя жива. Вона там. Сидить у квітці.

- У квітці?

- Так. Валя сидить у квітці енотери.

- А це не небезпечно? - спитав Карик.

- Ні, ні, - відповів Іван Гермогенович. - Ми невдовзі побачимо її живою і неушкодженою.

- Тоді біжімо! - закричав Карик, хапаючи професора за руку. - Заліземо якнайшвидше на енотеру і допоможемо Вальці вибратись.

Іван Гермогенович похитав головою.

- Бачиш, - мовив він, якось особливо покашлюючи, - зараз це, мабуть, марно: адже ми з тобою навіть не знаємо, на яку енотеру Валя залізла. Це по-перше. Але припустимо, що ми й знайдемо цю енотеру. Знайдемо, припустимо, навіть квітку, в якій Валя сидить. А як ми її звільнимо? На жаль, звільнити її ми однак не зуміємо. У нас просто не вистачить сили, щоб розсунути пелюстки енотери. Це по-друге.

- А по-трете, Валя там не задихнеться? - спитав Карик.

- Не задихнеться. Квітка велика, простора. Почекаємо до вечора, вона сама розкриється.

- От дивна квітка, - невдоволено сказав Карик. - Інші квіти розкриваються ранками, а ця чомусь увечері.

- Заморська гостя. Чужинка. Прибула до нас із Америки й живе за старою, американською звичкою.

Карик недовірливо всміхнувся.

- Я не жартую, - серйозно мовив Іван Гермогенович, - енотеру привезли з Віргінії. Років триста тому її зерна прислали в Європу для ботаніка Каспара Богена. І ось за триста років енотера перейшла через Італію, Францію, Німеччину, Польщу і, нарешті, з'явилася у нас... А в наші дні по мішаних берегах багатьох річок енотеру-іноземку зустрічають тепер набагато частіше, ніж інші, місцеві рослини.

- Але увечері вона неодмінно відкриється?

- Безперечно. Щовечора квіти енотери неодмінно розцвітають і стоять Відкриті цілу ніч, а рано-вранці закриваються знову. Недарма її прозвали «нічна свічка»! Однак, друже мій, що ж нам робити? Сидіти й чекати?

- Не обов'язково чекати. Можна поїсти що-небудь, - непевно запропонував Карик. - Тут не знайдеться доброго сніданку?

- Ну, харчів тут скільки завгодно. Ти що хотів би?

- Щось таке смачне, як торт бджоли Андріївни.

- Андрени! - поправив Іван Гермогенович. - Але ми знайдемо і що-небудь смачніше. Ти чуєш, як гудуть біля миска річки бджоли? Ходімо туди. Там мають бути квіти, а де квіти - там тепер і наші харчі.

Професор не помилився.

Тільки-но вони перевалили через пагорби, як побачили внизу в долині, величезні дерева, які височіли то тут, то там. Верхів'я дерев гнулося під тягарем лілових квітів.

Іван Гермогенович підійшов до Одного дерева, обсипаного квітами, виліз на нього й гукнув згори:

- Стій на місці!

Він заліз у квітку і взявся за якусь складну роботу.

Карик стояв унизу.

Він бачив червону, обпалену сонцем спину Івана Гермогеновича, що мелькала в зеленому листі. Професор працював, широко розставивши лікті, лікті його то підіймалися, то опускались, паче поршні машини.

Карик згадав маму. Отак на кухні вона місила тісто.

- Егей! - гукнув Іван Гермогенович, повертаючись обличчям до Карика. - Лови свіжі булки!

По листю затарабанили круглі колобки. Підстрибуючи, вони котилися по землі.

Піднявши один колобок, Карик відкусив від нього шматочок.

- Ну як? - спитав згори професор.

Колобок був духмяний і такий смачний, як тісто бджоли андрени.

- Це з пилку і меду? - спитав Карик.

- Так, це з пилку і нектару. Подобаються?

- Дуже смачно. Як ви їх там робите?

- А просто насипаю в нектар пилок і починаю місити, як тісто.

Колобки сипалися на землю, як осінні яблука з дерева.

Карик збирав їх, складав на купки.

Нарешті професор зліз із дерева, сів на землю і, вибравши більший колобок, одразу відкусив половину.

- А й справді, не погане у нас, по суті, життя! - дружньо підморгнув Іван Гермогенович Карикові.

- Атож, - погодився Карик, жити тут можна, але все ж.... - Він зітхнув і замовк.

- Ну, ну, - сказав Іван Гермогенович, - нічого. Повернемося додому, і все буде гаразд.

Професор підвівся.

- Хоч до вечора ще й далеко, але ми не повинні йти від енотерового гаю. Ходімо туди, сядемо й будемо чекати Валю. Забирай колобки. Я думаю, вони їй сподобаються.

- І я так думаю, - похитав головою Карик. - Вона, бідненька, цілий день нічого не їла. їй тепер усе сподобається.

- Це добре, - замислено мовив Іван Гермогенович, - але як ми понесемо колобки? Без кошика, мабуть, не багато захопиш... Ось що, друже мій, ти посидь трохи, а я пошукаю кошик.

Він подивився праворуч, ліворуч, підійшов до великих бурих куп, що виднілися на березі річки. Нахилився над однією з них, поколупав її паличкою.

- Чудово, - сказав він. - Здається, це саме те, що нам з тобою потрібно.

І професор заходився розгрібати купу.

- Ану, друже, промий оцю штуковину, - простягнув він Карикові велику грудку мулу.

Карик узяв її і, намагаючись тримати далі від себе, щоб не забруднитися, побіг до річки. Він увійшов по коліна у воду й опустив професорову знахідку в річку.

Вода закаламутилася. Багнюка танула, як шматочок масла на розпеченій сковорідці. І раптом щось біле блиснуло під шаром мулу. Карик почав зчищати його і несподівано намацав у густому, липкому багні тверду, хоч і дуже тонку ручку.

- Здається, й справді кошик! - здивувався він.

А коли дужі струмені води начисто змили мул, у руках Карика опинився кошик незвичайної краси.

Він підняв його за ручку, підніс до самих очей і якусь мить стояв, розглядаючи здивовано узорчасті решітки, що, здавалося, були вирізьблені зі слонової кістки.

Ну, як? Гарний кошик? - почув Карик за своєю спиною голос професора.

- Просто наче з мережива сплетений, - відповів Карик, милуючись. - Хто ж його такого зробив?

- Про це потім, - сказав професор, - а зараз промий ще оці.

Іван Гермогенович кинув на землю дві важкі кулі мулу і пішов знову до розкопаних куп. Карик узявся за роботу.

Він старанно відмивав мул з незвичайних кошиків і розставляв їх на березі рядочком, а професор підносив усе нові й нові.

Один з кошиків був незвичайний.

Тонкі срібні стріли перепліталися в узорні решітки. На решітках лежали щити, прикрашені зірками, листям, вінками. Можна було подумати, що маленькі кошики зроблені руками умілого майстра.

Один кошичок нагадував чимось маленький палац з ажурними башточками, з стрілчастими вікнами. Срібні решітки зводилися круг палацу, наче стіни. На цих стінах красувалися квіти, оленячі роги і зірки. А інші й зовсім не були схожі на кошики. Але Карик не кидав їх, а ставив поряд з кошичками.

Це були вирізані із сріблистої кістки тарелі, вази, шоломи, кулі, зірки, кубки, корони.

- І всі різні! - здивувався Карик.

- Так, - сказав Іван Гермогенович, - вони дуже різноманітні. Можна вивчати їх усе життя, і все ж ти щодня будеш відкривати все нові й нові форми цих рослин.

- Що? - Швидко повернувся до професора Карик. - Ви сказали, - це рослина?

- Так, це одноклітинна водорість. Діатомея! Правильніше - оболонка рослини. В цих красивих кошиках - оболонках живе звичайна водорість - діатомея. От у цій, - підняв Іван Гермогенович круглий кошик, - живе, діатомея геліопельта, а в цих трикутних - тріцератея, в ньому ромбоподібному - навікула. Те, що ти зараз тримаєш в руках, - це лише скелети діатомей. Самі водорості загинули. Але їхні тверді оболонки лишилися. Минуть іще десятки й сотні років, а ці незвичайні кошики не розсиплються від часу.

- Ого, - сказав Карик, - вони справді дуже міцні. Дивіться, ніяк не розламати.

Професор усміхнувся.

- Тому що оболонка діатомей побудована із кремнезему. А це дуже міцний матеріал.

- Ви сказали, що це водорості. Отже, вони живуть у воді. То як же вони?.

- Ти хочеш спитати, як опинилися вони на землі? Певно, їх викинула на берег повінь або буря. А може, дуже давно тут було озеро, яке діатомеї засипали згори донизу.

- Такі маленькі? Як же вони можуть засипати озеро?

- Справді, вони малі, але їх дуже багато. Вони, як пил у широкому сонячному промені, плавають у товщі води. Мільярди мільярдів. Життя їхнє коротке. Вони народжуються і, проживши кілька годин, гинуть. День і ніч на дно морів, озер і річок падає, не припиняючись, дощ мерців. Їхні трупи осідають на дно. На трупи падають нові трупи. Шар за шаром, усе вище піднімаються мільярди діатомових трупів. І ось минають тисячі років. Діатомеї підносяться з дна річки островами, мілинами. Річка розділяється на рукави, на дельти. Змінюється і русло річки. Змінюється її географія. Величезні озера перетворюються в болота. Зникають з географічних карт. На острові поблизу Санкт-Петербургу міститься місто Кронштадт. Тридцять кілометрів треба їхати до нього Маркізовою калюжею. Але через дві з половиною тисячі років з Санкт-Петербургу до Кронштадту можна буде пройти, не замочивши ніг. Трупи діатомових покриють Маркізову калюжу щільним, міцним ґрунтом. Як бачиш, ці крихітки непомітно для людини змінюють і сам вигляд землі.

Професор погладив бороду.

- Ну, а зараз, - сказав він, - оболонки діатомей дістають нове призначення. Вибирай для своїх колобків кошики.

Карик наповнив два кошики колобками й пішов слідом за професором в енотерів гай.

Поклавши кошики з нектаровими колобками під деревами, вони лягли на землю в прохолодному затінку.

Погладжуючи долонею живіт, набитий смачними колобками, Карик повернув голову до Івана Гермогеновича.

- А знаєте, - сказав він, - без вас ми з Валею неодмінно загинули б. Тут усе таке незнайоме. Навіть не знаєш, що можна їсти, а чого не можна. Як добре, що ви знаєте всіх комах.

Професор усміхнувся:

- О, всіх комах ніхто ще не знає. Вчені не знають навіть, скільки видів комах населяють нашу землю. Може, їх два мільйони, а може, і десять мільйонів. Поки що вчені вивчили й описали лише близько мільйона видів цих незвичайних створінь. А напевне, серед невідомих комах є немало дуже і дуже корисних для людини.

- Ну, корисних я всіх знаю! - сказав Карик. - Це бджоли, які дають мед, і шовковичний шовкопряд, який робить шовкові нитки. А тепер іще знаю, які корисні мурахи.

- А наїзники, які знищують шкідників лісу? А бабки? А павуки? І як знати, може, великі павуки здатні виділяти павутину ще ціннішу для людини, ніж шовкові нитки шовковичного шовкопряда. У багатьох павуків, до речі, павутинні нитки дуже міцні. В усякому разі, міцніші навіть сталевого дроту, якщо, звичайно, дріт буде не товщий за павутину.

Професор засміявся.

- Іноді несподівано для себе людина знаходить корисних комах серед таких, які здаються всім некорисними. Пам'ятаю, на одному гігантському будівництві в робітничих бараках розвелися блощиці. Ці кровопивці не давали робітникам спати вночі, та й удень від них не було спокою. Блощиць труїли різними хімічними обприскувачами, обкурювали газами, але позбавитися їх ніяк не могли. І от один професор порадив збирати й розводити... Кого б ти думав? Теж блощиць. Хижих блощиць-редувіїв. Зібрали їх усього піввідра й по кілька десятків розселили по бараках. І що ж? Блощнці-редувії - пожирачі домашніх блощиць - розправилися з ними за кілька днів. Одних устигли зжерти, інші в паніці кинулися втікати з бараків.

- А потім вони не гризли, не кусали людей ці... редувії?

- О, ні! Для блощиці-редувії люди такий непідхожий харч, як для тебе, скажімо, дошки, дрова, палиці.

- А чи довго треба вчитися, щоб стати... цим... Ну, який комах знає?

- Спеціаліст по комахах називається ентомологом. А вчитися треба не менше, ніж вчаться лікарі, педагоги, інженери. Тільки бачиш, мій друже, ентомологові доводиться вчитися і після закінчення університету. Адже ця наука - наймолодша в світі і найменш вивчена.

- А що найпотрібніше людям я можу зробити, якщо стану вивчати комах?

- Для людини будь-яке знання може бути тільки корисним. Але зараз особливо важливо навчитись боротися зі шкідниками світу комах. Вони крихітні й ніби безневинні. Однак ці комахи щорічно знищують стільки продуктів харчування, що їх вистачило б на кілька років для харчування народам Швеції, Бельгії, Норвегії, Болгарії, Голландії, разом узятим.

- Але чому ж їх не знищують отруйними порошками?

- Не так це просто, друже мій. Ось є на світі така комаха, яка називається аптечним жуком. Вона залазить в аптеки й там пожирає різні цінні ліки. І навіть такі, як стрихнін, беладонна, нікотин, опій. Для людини це страшна отрута, а ось для аптечного жука - ласощі. Щоб вивести цього шкідника, аптекарі насипали на полицях отруйний порошок для знищення комах. І що б ти думав? Аптечний жук покуштував порошок, і він йому так сподобався, що він став харчуватися лише цим порошком. Ну й, крім того, багато порошків і хімічних рідин знищують разом з шкідливими комахами і корисних, а також домашніх тварин, рибу, птахів. Розумніше, звісно, боротися зі шкідниками за допомогою самих же комах, але для того треба знати і шкідливих ,і корисних комах. Е, та ти, я бачу, спиш, ентомолог. І не дивно. Не всі діти твого віку здатні слухати нудні лекції. Мабуть, і я подрімаю трохи.

Професор поклав під голову руку й теж заснув.

Іван Гермогенович спав без снів, а Карикові приснилося, ніби він поставив жуків, гусениць, метеликів і якихось невідомих йому комах в одну шеренгу і, вийшовши перед строєм, скомандував:

- Ану, які тут шкідливі - виходь! Досить уже вам шкодити людям.

Із шеренги шкідників випурхнув метелик з райдужними крилами й доторкнувся до Карика довгими вусиками, потім склав крила і прищепив йому носа.

- Вставай! - закричав метелик людським голосом. - Годі спати!

Карик розплющив очі.

Його тягала за носа Валя.

- Вставай! - сказала вона.

Поряд Карика сидів на землі Іван Гермогенович і протирав руками заспані очі.


РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ П\ЯТНАДЦЯТИЙ







Loading...