home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Карик знайомиться з мурашиним левом. Ночівля в печері. Джмелиний склад. Таємничі вогні. Незвичайний кінь. Напад мух.

У рожевому світлі вечірньої зорі перед професором і Кариком стояла Валя:

Жива, справжня Валя.

У руках вона тримала кошик-діатомею, уважно розглядаючи його сріблисті візерунки. Вона то підносила кошик до самих очей, то піднімала високо над головою і розглядала його, примруживши одне око.

- Дивіться, громадяни! - замислився Карик. - Перед вами продовження фільму «Дівчина з Камчатки». Дівчинка, яка зникла, таємниче з'являється на західному узбережжі.

Іван Гермогенович нічого не сказав. Він лише міцно притис Валю до себе і мовчки погладив її по голові.

Валя вивернулася з рук професора і, вертячи перед очима кошик-діатомею, спитала:

- Невже ви самі зробили? Із чого це? І чим він так смачно пахне? Його можна їсти?

- Кошик не можна, але булки, які лежать у ньому, можна, - сказав професор.

- Тобі скільки? Дві? Три? - спитав Карик, дістаючи колобки з кошика.

- П'ять! Мені п'ять! - швидко відповіла Валя.

Іван Гермогенович і Карик засміялися.

- Оце зголодніла! - сказав Карик.

- Нічого, нічого! Нехай їсть як слід. Та й ми з тобою закусимо заодно.

Мандрівники сіли в тіні крислатого дерева.

Професор поставив проти Карика і Валі по кошику колобків і широким, гостинним жестом запросив дітей до вечері.

Валя, відкусивши шматочок колобка, сказала:

- Дуже смачно! - і заходилась уминати колобки.

Професор і Карик поглядали на неї усміхаючись.

Карик підморгнув Іванові Гермогеновичу і з невинним виглядом спитав:

- А це правда, що в Москві жив чоловік, у якого був апетит слона?

- Не чув, - відповів професор.

- А я чув. Кажуть, він з'їдав десять тарілок супу.

- І я з'їла б! - сказала Валя, запихаючи в рот великий шматок колобка.

Карик підштовхнув Івана Гермогеновича ліктем.

- А на друге - п'ятнадцять відбивних котлет.

- І я можу п'ятнадцять, - мовила Валя.

- І, нарешті, після обіду він випивав двадцять компотів! - продовжував Карик.

- А я хоч тридцять!

Карик відсунув від себе кошик і витер пальці об пелюстку.

- А потім цей чоловік підв'язував серветку на груди й казав: «Ну, здається, я заморив черв'ячка, тепер, мабуть, можна приступити й до справжнього обіду!»

- І я...

Валя простягла руку до восьмого колобка, але, доторкнувшись до нього, подумала трохи і, важко зітхнувши, сказала:

- Ні, я вже більше не хочу.

- Ну, а тепер, - Іван Гермогенович поплескав Валю по плечу, - розказуй, як ти вмудрилась попасти в квітку енотери.

- А ми з Кариком вас шукали... Правда, Карику?

Карик кивнув головою.

- Я ходила-ходила і раптом захотіла їсти, а в лісі пахне, як у кондитерській. Полізу, думаю, на дерево. І полізла. А там як зачиниться і не пускає. Гукала-гукала, аж вуха заболіли.

- І плакала, мабуть?

- Трохи... А потім заснула, та так, що навіть нічого уві сні не бачила. А потім чую, кричать: «Валю, Валю!» Я хочу прокинутись, але ніяк не можу!

- Ну, все добре, що добре кінчається, - сказав Іван Гермогенович. - А щоб нам знову не загубити одне одного, дайте мені слово, що тепер ви більше не відійдете від мене ні на крок.

- Чесне слово! - сказав Карик.

- Чесно-чесно! - піднесла руку Валя.

- Тоді - в похід! - весело сказав професор. - У похід, друзі мої, в похід!

Мандрівники забрали кошики з колобками й пішли понад річкою.

На ніч вони дісталися до великих пагорбів. Тут у якійсь нірці переночували, а вранці, поївши запашних колобків, рушили знову в дорогу.

Нелегкою виявилася мандрівка дорогами незнайомого світу. Вони йшли ніби по чужій планеті. Тут усе було таке не схоже на той великий світ, де вони народилися й виросли, що їм здавалося часто, ніби вони сплять і бачать незрозумілий, страшний сон. Пробувши в цьому світі уже багато днів, вони так і не могли звикнути до нього.

Поглядаючи на чотириногих, шестиногих, восьминогих і десятиногих страховиськ, які стрибали навколо, бігали, літали, Валя говорила з сумом:

- Знаєш, Карику, що я хотіла б? Побачити звичайнісінького собаку. З хвостом! І щоб він гавкав. Собаки так чудово гавкають, правда ж? І добре б просто ходити і не боятися, що тебе хтось з'їсть або вкраде. Ходити і слухати, як гавкають собаки, нявкає кицька, каркає ворона. І щоб не чути, як... усі ці скриплять, шурхотять, тріщать, виють крилами... Ой, Іване Гермогеновичу, дивіться, хто там повзе? Ой, який страшний!

Іван Гермогенович зупинився, уважно оглянув зеленого незнайомця і сказав спокійно:

- Ну, це мирна істота! Бачите, яка вона зелена. А всі зелені, хай буде вам відомо, не небезпечні для нас. Зелений колір-це ж візитна картка вегетаріанців. Він. ніби говорить: «Не бійтеся! Я живлюсь рослинними харчами й разом з ними вбираю в себе зелену фарбуючу речовину - хлорофіл...» Зелені нас не зачеплять. А ось чудовиська, розфарбовані в червоні, багряні, рожеві кольори, можуть при бажанні й нас покуштувати.

Якось, побачивши гігантську гусінь, вкриту червоними плямами, діти закричали, ховаючись за спину Івана Гермогеновича.

- Дивіться, червоне повзе! Хиже яке, дивіться!

Професор подивився на гусінь.

- Ну, ця гусінь лише лякає нас.

- Як лякає?

- Дуже просто. Боїться, Щоб її хто не з'їв. Ось вона і розфарбувалася, щоб лякати всіх навколо. Повзе і ніби кричить своїм розфарбуванням: «Не підходь до мене близько! Я дуже небезпечна хижачка! Геть з дороги, а то я тебе з'їм!» До речі, так чинять не лише комахи, але й риби, птахи і змії... Неотруйна змія полоз у хвилини небезпеки починає гриміти хвостом, наче гримуча змія. А деякі безногі ящірки, зустрічаючись зі своїми ворогами, звиваються по-зміїному й навіть пробують сичати. «Не підходь! Укушу! Я дуже отруйна змія!» А кусатись нічим. Адже ящірки беззубі. Що ж, кожний бореться за своє життя, як може. Одні мають захисне забарвлення, інші лякаюче. І ось що цікаво: лякають найчастіше ворогів найбезпорадніші істоти, нездатні захищатися, такі, що не вміють швидко бігати, добре літати. Коли бачиш на крильцях безневинного метелика страхітливі очі, на які навіть дивитися лячно, мимоволі запитуєш метелика: «Ну навіщо тобі такі жахливі очі?» А для того, виявляється, щоб метелик міг лякати птахів, які пожирають метеликів. Ну який же птах насмілиться клюнути метелика з такими очима? А раптом таке з очиськами само нападе на птаха? От і гусінь розфарбувала себе лякаючими барвами для врятування власного життя. Спробуй зачепити її, таку страшну. А втім, так чинили багато племен індіанців, розфарбовуючи себе перед битвами чорними, червоними смугами. Не звертайте на неї уваги, на цю гусеницю. Для нас вона не небезпечна.

Якось Валя знайшла в трав'яних джунглях гарний квітковий горщик.

- Дивіться, - закричала вона, - дивіться, що я знайшла! Горщик для квітів.

Професор посміхнувся.

- На горщик схоже. Це правда. Але тільки це не горщик, а звичайні яйця безкрилого метелика - п'ядуна.

- Оце так звичайні - Карик навіть свиснув від подиву. - Та вони ж нічим не схожі на яйця.

- Ну, любий мій, у світі комах багато чого взагалі не можна порівнювати із життям великого світу. Тут усе дивне, все незвичайне, все незвичне. Але найдивніше - це яйця комах. Так, наприклад, у мінуючої мухи вони схожі на крихітні футбольні м'ячі з шахматним розфарбуванням. У ріпового білана - на складені разом ребра, у капустяного клопа-арлекіна - на діжечки з чорними обручами. У одних комах яйця кулеподібні, у інших-плоскі, у третіх - циліндричні, а є зігнуті, як бумеранг, є довгі, як сірники, а є схожі на шипи. Словом, у різних комах і яйця різні за формою. Нема тільки схожих на курячі. А втім, і забарвлені вони по-різному. Є яйця чорні й зелені, коричневі й рожеві, жовті й червоні, оранжеві й смугасті.

- А які найкращі? - спитав Карик. - Які найсмачніші?

Іван Гермогенович знизав плечима.

- Ну-у... Таким питанням наука поки що не цікавилася. Доведеться, видно, нам з'ясувати, які яйця смачні, а які ні. Одне можу сказати: всі вони, безумовно, поживні. Адже в кожному яйці є все необхідне для життя будь-якої живої істоти - курчати, жука, каченяти, метелика, бджілки, а тому можете сміливо куштувати всі яйця підряд.

Так ішли вони кілька днів, ночуючи в квітах, у раковинах, у порожніх осиних гніздах і навіть під камінням, у похмурих, сирих барлогах.

Харчувалися вони нектаром, бджолиним медом, яйцями метеликів, зеленим молоком.

У долині Трьох річок професорові пощастило вбити малинівку. Мандрівники їли три дні смажену й копчену дичину, і, напевне, їм вистачило б м'яса ще на два тижні, але в дорозі на них напали жуки-шкіроїди, відібрали всі харчі й трохи не покалічили Івана Гермогеновича й Карика.

З кожним днем мандрівники підходили все ближче й ближче до озера, на другому боці якого стояла жердина-маяк.

За розрахунками професора, вони мали прийти до озера другого дня надвечір, за ніч переплисти його, а там уже зовсім недалеко було і до маяка.

- Приблизно через два-три дні ми будемо вдома! - запевняв професор дітей.

Але розрахунки Івана Гермогеновича не виправдалися.

Коли мандрівники були вже зовсім близько від озера, сталася сумна подія.

Це трапилося рано-вранці.

Професор і діти щойно вийшли з печери, в якій переночували, й вирушили в дорогу, крокуючи по холодній вранішній росі.

- Ну й холод! - щулився професор.

Тремтячи від холоду й дрібно цокаючи зубами, мандрівники йшли пагорбами й долинами. Здавалося, босі ноги ступають по кризі, лише трохи засипаній землею. Хотілось зупинитися, підібгати під себе ноги, як підгинають лапи гуси на кризі.

Нарешті діти не витримали і, щоб хоч трохи зігрітися, швидко побігли вперед.

- Не біжіть далекої-гукнув навздогін Іван Гермогенович.

Але діти вже бігли до високого пасма пагорбів, переганяючи одне одного, перестрибуючи з розбігу широкі рови й невеликі струмки.

- Поверніться! - кричав Іван Гермогенович. - Повернись, Карику! Іди сюди, Валю!

Але Карик лише махнув рукою і, збігши на гребінь піщаного пагорба, зник за ним.

Валя зупинилася, ніби роздумуючи: повернутися їй назад чи бігти за Кариком, але, подумавши трохи, полізла за братом і теж зникла за пагорбом.

Стривожений Іван Гермогенович прискорив ходу. І раптом з-за пагорба пролунав розпачливий крик. Одразу ж на вершині пагорба з'явилася Валя. Вона махала руками, кликала Івана Гермогеновича на допомогу.

- Швидше, швидше! Нападають!.. - кричала вона.

Професор побіг так швидко, як тільки міг. Він з розбігу вилетів на пагорб.

- Де він? Де? - задихаючись спитав професор.

- Он! Он Він! - показувала Валя пальцем на глибоку воронку.

На дні воронки, зарившись по горло в пісок, ворушилось страшне чудовисько. Велика чорна голова з довгими, загнутими гачками швидко-швидко підкидала вгору дрібне каміння і пісок. На краю воронки стояв зляканий Карик. Він безпорадно затуляв голову руками, викрикуючи щось незрозуміле. Пісок і каміння летіли в нього з такою силою, що він увесь час падав, підводився і знову падав. А чудовисько жбурляло в нього не перестаючи, намагаючись засліпити його піском, збити з ніг камінням.

Піщані стіни воронки осипались, осідали під ногами Карика і він сповзав усе нижче й нижче, просто в лігво чудовиська, наближаючись до нього з кожною хвилиною.

- Повернись спиною! Спиною повернись до нього! - кричав Іван Гермогенович.

Але Карик нічого не розумів і, здається, нічого вже не чув. Тоді Іван Гермогенович збіг проворно вниз, схопив Карика на руки й поліз із воронки по стіні, що осипалась, міцно притискаючи його до грудей.

Навздогін професорові й Карику полетів зі свистом град каміння. Але Іван Гермогенович, міцно стиснувши зуби і не випускаючи Карика з рук, далі дерся вгору, втягуючи голову в плечі й пригинаючись до самої землі.

Нарешті він вибрався з воронки. Обережно поклавши Карика на землю, Іван Гермогенович пробурмотів розгублено:

- Ну ось ти який... Ну хіба можна мене так лякати?

Карик лежав на землі блідий, із заплющеними очима. По щоці його тоненькою цівкою стікала кров. Голова Карика і весь він з голови до ніг був укритий густим шаром пилу й піску.

Валя дивилася на Карика широко розкритими очима.

- Він живий? - Нарешті прошепотіла вона, опускаючись біля Карика на коліна.

- Живий-похмуро відповів Іван Гермогенович, підкладаючи під голову Карика згорнуту пелюстку незабудки.

- Ой, я боюсь! - прошепотіла Валя, поглядаючи в бік жахливої воронки. - А раптом він вилізе, цей страшний, і знову накинеться!

- Не вилізе, якщо ви самі до нього не полізете, - буркнув Іван Гермогенович, сердито глянувши на Валю. - Не треба сунути носа в кожну пащу, якщо не хочете голови позбутися.

Він схилився над Кариком, притулив вухо до його грудей, намацав пульс і заворушив беззвучно губами.

Карик зітхнув.

- Ти мене чуєш? - голосно спитав професор.

Карик підвівся, подивився на професора мутними очима. Губи його ледь ворушилися.

- Він... пішов? - спитав кволим голосом Карик.

- Пішов, пішов! - сказав професор. - А ось ти як? Можеш устати?

- Здається, можу! - сказав Карик.

Хитаючись, він став на ноги і сказав, зціпивши зуби:

- Ходімо!

Якийсь час мандрівники йшли не розмовляючи, але професор не міг довго сердитись. Коли вони сіли відпочити, Іван Гермогенович глянув на Карика й промовив усміхаючись:

- Герой який... Га? Погляньте-но! У барліг до лева поліз!

- Я випадково, - сказав Карик. - Біг-біг - і раптом ця воронка. Ну, я і скотився вниз...

- А ти б під ноги дивився та не лічив у небі ґав. Адже ще трохи - і ти втрапив би на обід до мурашиного лева.

- Як, ви сказали, його звуть? Мурашиний лев? - спитала Валя.

- Саме так його й звуть, - похитав головою Іван Гермогенович, - але це був не сам мурашиний лев, а лише його личинка. Сам же він не сидить у ямі, сам він літає, але ще частіше повзає по деревах. Я гадаю, ви навіть зустрічали його коли-небудь...

- Який він? На кого схожий?

- Схожий трохи на бабку. Але вайло і ледар страшенний. Сяде на дерево, опустить чотири довгих крила, та так і висить цілий день, наче його шпилькою пришпилили. А ця забіяка, що сидить у ямі й жбурляє каміння, - його личинка. Вона полює тут. Бачили, яку хитру пастку поставила для роззяв?

- Для мурах?

- Не лише для мурах. Вона й іншим комахам не дає спуску. І що прикро, - усміхнувся Іван Гермогенович, - тебе хотіла з'їсти істота, у якої навіть і рота зовсім нема.

- Авжеж... А чим же вона мене стала б їсти? Ногами?

- Та щось таке! - сказав професор. - Бачиш, друже, у мурашиного лева нема ротового отвору, але зате в нього на голові є два величезні гачки, якими він присмоктується до жертви і витягає з неї кров. Ще дві-три хвилини - і ти б познайомився з цими гачками.

Професор піднявся з землі й сказав:

- Ну, гаразд, ходімо!

Валя побігла за професором, а Карик тюпав позаду, намагаючись не відставати від Валі.

Часом різкий біль примушував його підстрибувати і зупинятись. Йому здавалося, що він наступає на довгі, гострі голки.

І все ж він ішов. Кривився, морщився, кусав губи, але йшов, не відстаючи ні на крок.

Іван Гермогенович щохвилини озирався, нишком спостерігав за Кариком. Коли ж Карик спотикався, професор зупинявсь і з тривогою запитував:

- Ну, що там у тебе?.. Може, ти зіпрешся на мене? Що-о?

- Ні, ні, нічого, - квапливо відповідав Карик, - це так... Наступив на гострий камінь.

Нарешті Карик почав відставати. Він тепер уже не йшов, а підстрибував на одній позі, волочачи по землі другу.

Іван Гермогенович зупинився:

- Ну, ти, я бачу, геть розкис.

- Ні, ні! - запротестував Карик. - Я хоч сто кілометрів іще пройду.

Він випростався і швидко пішов уперед, але... ступивши кілька кроків, упав і, охопивши хвору ногу, застогнав. Тоді професор, не кажучи ні слова, завдав Карика собі на плечі

- Та я піду. Пустіть! Я сам! - відбивався Карик.

- Сиди вже! - прикрикнув професор. - Дійду!.. Дивися, скороход який...

Притискаючи до себе Карика, Іван Гермогенович йшов, поглядаючи під ноги. Поряд з ним ступала з винуватим виглядом Валя.

Карик поклав голову на плече професора й почав дрімати, а незабаром очі його заплющились, і він заснув.

Коли ж розплющив очі, то побачив, що лежить на березі великого озера. Професор стояв на камені і, приклавши долоню козирком до очей, дивився на другий берег, де самотньо стирчала жердина-маяк.

Карик почув, як Валя спитала щось, але що саме, він не розібрав.

Карик трохи підвів із землі голову, прислухався. Тепер уже говорив Іван Гермогенович.

- Побудуємо корабель і попливемо. Але спочатку пошукаємо зручну квартиру. Адже нам доведеться пожити з тиждень, а може, й два, на березі.

- А навіщо?

- Як це навіщо? Хіба ти не бачиш, як захворів наш Карик?

- Не треба!.. - мовив Карик, підводячись на ліктях.

- Що не треба?

- Не треба жити на березі. Я зможу доповзти до корабля і навіть гребтиму.

- Нісенітниця! - махнув рукою професор. - А раптом здійметься буря? Ти ж каменем підеш на дно.

Іван Гермогенович нахилився над Кариком, обережно приторкнувся до його розпухлого коліна.

- Дивись, як посиніло! І болить, мабуть?

- Болить, - скривився Карик, - і пече все, наче гарячу праску до коліна приклали.

Професор замислився і раптом, ляснувши себе по лобі, побіг до озера.

- Ого, як розпухла! - доторкнулася Валя кінчиком пальця до Карикової хворої ноги.

- Еге, коли б тебе так обстріляли, і ти б розпухла, - сказав Карик, погладжуючи хворе коліно.

- А ти не ступай на цю ногу, тоді швидше минеться! Хочеш, я милицю знайду?

В цей час повернувся професор. Він тримав перед собою на простягнутих руках невеличкий листочок, з якого бігла на пісок вода.

- Ану, повернись, - сказав Іван Гермогенович Карикові, - давай твою ногу.

І, поклавши мокрий, холодний листок на гаряче, спухле коліно, він спритно загорнув ним хвору ногу Карика.

- Ну як?

- Добре, - сказав Карик, - наче компрес. Одразу полегшало.

- Чудово! Лежи тихо, а ми підемо з Валею пошукаємо місце для нічлігу.

На щастя мандрівників, цього разу їм не довелось довго шукати притулку. Увесь берег озера був покопаний глибокими печерами. Професор і Валя заглянули в одну, в другу і нарешті вибрали суху піщану печеру з низьким склепінням, з вузьким входом.

- Давайте зупинимось у цій, - запропонувала Валя.

Професор погодився.

Він повернувся на берег, підняв Карика й на руках переніс його в печеру.

- Лежи! - сказав Іван Гермогенович, вкладаючи Карика біля стіни. - Зручно тобі?

Карик промовчав. Він уже спав важким сном хворого.

Іван Гермогенович і Валя сіли біля входу й при тьмяному вечірньому світлі повечеряли рештками медового тіста.

- А тепер спати! - сказав професор.

Заваливши вхід у печеру камінням, мандрівники простяглися на сухому піску й невдовзі поснули.

Над ранок Іванові Гермогеновичу приснився мурашиний лев. Лев міцно тримав Карика зігнутими гачками й впритул дивився на нього випуклими великими очима.

Карик бив страховисько по голові руками й ногами і тихо стогнав,

Професор розплющив очі.

«Ну й присниться ж!» - подумав він.

Проте стогін не припинявся. Виходить, це не сон?

- Карику, що тобі? - покликав його професор.

Карик не відповідав.

У печері було темно.

Професор устав і, тримаючись рукою за стіну, пішов до виходу.

Намацавши у темряві барикаду з каміння, що загороджувала вхід у печеру, він зняв одразу два великих камені й обережно, щоб не налякати шумом дітей, поклав їх на землю.

У печері посвітлішало.

Сіре передранкове світло падало па піщану долівку, на дітей, які спали. Посеред печери лежала, згорнувшись калачиком, Валя. Біля стіни спав, широко розкинувши руки, Карик. Він був увесь червоний. На чолі в нього виступив піт. Карик здригався і стогнав уві сні.

Професор підійшов до нього, нахилився і тихесенько доторкнувся до розпухлого коліна, загорнутого в листочок.

Не прокидаючись, Карик підібгав ногу й голосно застогнав.

- Карику, ти пити не хочеш? - спитав професор.

Карик трохи розплющив очі. Нічого не тямлячи, він довго дивився на Івана Гермогеновича, потім мовчки відвернувся від нього до стіни.

- Тобі принести води?

- Н-ні! - крізь зуби мовив Карик.

- А хочеш, я компрес поміняю? - спитав Іван Гермогенович.

- Так... компрес, будь ласка!

Професор приніс свіжу мокру пелюстку, поклав її на розпухле коліно.

- Ну як, легше?

- Легше! - зітхнув Карик.

- Ну от і гаразд! Спи тоді. А я піду пошукаю що-небудь поїсти. Якщо Валя прокинеться, ти не випускай її з печери. Я скоро повернуся.

Карик мовчки кивнув головою.

Іван Гермогенович завалив каменями вхід до печери і, щохвилини озираючись, щоб добре запам'ятати місце, де лишилися діти, пішов шукати сніданок.

Іван Гермогенович підійшов до підніжжя гори, уважно оглянув її, доторкнувся до м'яких, пухнастих гілок зелених кущів.

- Здається, це мох! Так, так, справжнісінький мох. Ну що ж, подивимось, чи нема тут чогось їстівного.

Іван Гермогенович сміливо поліз у густі зарості моху. Але, ступивши кілька кроків, він несподівано провалився по пояс, однак, падаючи, устиг вхопитися за гілки.

Дриґаючи ногами над чорною ямою, він заглянув униз і в півтемряві побачив земляне склепіння, гладенько втоптану долівку. Кволе світло струмувало згори крізь густі зарості, скупо освітлюючи темне підземелля.

В глибині підземелля попід стінами стояли рівними рядами білі бочки.

- Здається, джмелиний склад! - пробурмотів Іван Гермогенович.

Він зміряв очима відстань до долівки і, випустивши з рук гілки, стрибнув униз. Земля під ногами була суха, тепла.

З цікавістю оглядаючи підземелля, професор підійшов до бочок. Усі вони були щільно прикриті білими круглими кришками. Він трохи підняв кришку одної з бочок, нахилився над нею, понюхав.

- Ну, так і є!

Бочка була наповнена по самі вінця запашним медом. Поряд з нею стояли такі ж бочки, і всі вони були доверху налиті медом.

Усе це було схоже на комору, в якій зберігаються запаси на чорний день.

Це була комора джмелів.

Матка-джміль кладе в гніздо яєчко і поряд з ним лишає грудочку меду з квітковим пилком. Із яєчка виходить личинка, з'їдає грудочку меду і пилку й закуклюється в коконі, схожому на бочечку. Через деякий час молодий джміль відкриває на верхньому кінці бочечки кришечку й вилітає. Але кокони не пропадають марно. Влітку джмелі наповнюють їх медом і в холодну дощову погоду, коли не можна вилітати з гнізда, харчуються ним.

Іван Гермогенович не поспішаючи поснідав, потім вибрав бочку міцнішу й заходився витягати її з комори.

Це було нелегко. Бочка, наче жива, виривалася з рук, штовхала професора, валила його з ніг, але все-таки Іван Гермогенович витягнув її нагору.

Коліна в нього тремтіли. Руки затерпли. Серце так калатало, що віддавало навіть у скроні.

«А ось як докотити бочку до печери?» - міркував Іван Гермогенович.

Покласти її набік і котити по землі, як звичайно котять бочки, професор побоявся. Верхня кришка могла відкритись, і тоді весь мед вилився б.

- Ну що ж... спробуємо якось інакше.

Іван Гермогенович ухопився за край бочки руками й щосили труснув її.

Бочка хитнулася.

- Ага! Пішла! - зрадів професор.

Він нахилив бочку і, тримаючи її за краї, почав штовхати, повертаючи з боку на бік, немов збирався просвердлити бочкою землю.

Повільно, крок за кроком, підштовхуючи її руками й натискаючи на бочку всім тілом, Іван Гермогенович нарешті підкотив її до печери.

Професора зустріла заспана Валя. Вона потягалася й позіхала, але, побачивши бочку, сплеснула руками.

- Це великий торт? Так? - радісно вигукнула вона.

- Ну, хоч і не торт, однак і це, гадаю, сподобається тобі.

- Ой, Що ж це?

- Мед!

- Ціла бочка?

- Та не одна, Валюсю! Я знайшов цілий склад з такими бочками! Нам, певне, й за рік не з'їсти половини солодкого скарбу.

- От добре! - зраділа Валя.

Вона вчепилася руками в краї бочки і заходилась допомагати Іванові Гермогеновичу так старанно, що не минуло й хвилини, як дружними зусиллями бочку з медом втягнули в печеру й поставили в куток.

- Ну, от і чудово, - сказав Іван Гермогенович, витираючи спітнілу шию долонями. - Тепер ти можеш поснідати медом. А я піду пошукаю постіль для Карика! Але гляди, не здумай піти з печери. Тут нишпорять такі страшні чудовиська, що ти крикнути не встигнеш, як вони зжеруть тебе.

Професор пішов, а Валя, провівши його до виходу з печери, одразу ж вернулася, підійшла до бочки й заходилася господарювати. Вона легко відкинула кришку бочки, понюхала мед і, облизнувшись, засунула руку просто в бочку.

- Ого, як багато! - прошепотіла Валя.

Вона їла так запопадливо, що незабаром обличчя, груди й руки до самих ліктів укрилися, немов, клеєм, янтарно-жовтим медом. Уся вона стала такою липкою, що прилипала до бочки, до стін печери, та й до неї самої липли піщинки, шматочки листя й сухих пелюсток.

Розчепіривши липкі пальці, Валя тинялась по печері, обростаючи, як снігова грудка, усякою сухою всячиною: сухою павутиною, сухими волокнами рослин, квітковим пилком і ще якимсь сміттям, схожим на пилюку.

- Піду помиюся! - зітхнула Валя.

Вона обережно висунула голову з печери, поглянула навсібіч: чи нема поблизу страшних істот, а потім, припадаючи до землі, побігла прямо до озера і тут хлюпалася в воді, мабуть, з годину. Зрідка, коли над головою з ревом і свистом жорстких крил пролітали шестиногі окаті страховиська, Валя поспіхом пірнала під воду, але потім, згадавши враз павука-аргіронета, заверещала від страху і, вискочивши з води, побігла назад у печеру.

Перед самим входом до печери вона налетіла на Івана Гермогеновича, мало не збивши його з ніг.

- Ти це куди бігала? - суворо запитав Іван Гермогенович. - Ти хочеш попасти в лапи євмени?

- Я... Я ходила помитися!

Професор похитав головою.

- Я бачу, ти не дуже хочеш повернутися додому... Адже коли ти і Карик будете ходити від мене і знайомитись самі з чудиськами цього світу, я боюсь, що ваша мама ніколи не побачить вас.

- А я забруднилася медом! - сказала Валя, нахнюплюючись.

- Тим паче, - мовив Іван Гермогенович. - Адже тебе могла б украсти муха, бджола, оса - та хіба мало тут охочих до дівчаток, забруднених медом... Так от, щоб більше це не повторювалось! Ти чуєш, що я кажу?

- Чую! - відповіла Валя.

- А тепер допоможи мені постелити Карикові.

І тоді Валя побачила під стіною печери величезний оберемок пухнастого волосся.

- Як справжній матрац. - Валя помацала волосся. - Це ви принесли? А де взяли?

- Подарунок непарного шовкопряда! - усміхнувся Іван Гермогенович.

- Подарунок? - недовірливо перепитала Валя.

- Еге ж! Адже завтра мені виповнюється рівно шістдесят років. Так чому б непарному шовкопрядові не подарувати мені щось до дня народження?

- І... і він подарував?

- Ах, він такий недогадливий, - усміхнувся Іван Гермогенович, - і такий невдячний! Я вивчав шовкопряда два роки, написав про нього три статті й гадаю, що маю повне право на цей матрац.

- Шовкопряд спить на матраці?

- Сам? О, ні! Сам він взагалі не спить, а невтомно літає, але ось своє потомство непарний шовкопряд дбайливо прикриває пушком. Під такими щільними пухнастими ковдрами не страшні ні дощ, ні холод яєчкам, з яких виклюнуться нові шовкопряди... Ну, а тепер влаштуймо пухову постіль для Карика!

- Я сама постелю! - сказала Валя.

Вона склала оберемок м'якого волосся в найсухішому кутку печери, підпушила руками, як підпушують пуховики, потім кинула в голови великий жмут волосся і відійшла.

- Так, здається, добре! - мовила Валя, милуючись своєю працею.

- Прекрасно! Чудово! - схвалив Іван Гермогенович.

Він підняв сонного Карика й переніс на пухову, м'яку постіль. Валя вкрила Карика, немов ковдрою, побляклою пелюсткою жовтої квітки.

- Ну, тепер йому, здається, буде зручно. Доглянь за ним, а я піду на півгодинки, - сказав Іван Гермогенович, - є тут у мене деякі справи... Якщо Карик прокинеться, нагодуй його!

- Гаразд, - сказала Валя, - йдіть, у мене теж є деякі справи.

Коли професор пішов, Валя приготувала ще дві постелі, притягнула дві нові блакитні ковдри з пелюсток дзвіночка, підмела шматочком пелюстки долівку, потім вкотила до печери чотири великих камені й поклала на них плоский камінь, а зверху розстелила, як скатертинку, білу пелюстку ромашки.

Вийшов чудовий стіл.

Навколо столу Валя поставила камені менші, обклала їх рештками волосся й накрила жовтими пелюстками.

- Це будуть крісла! - сказала Валя.

Закінчивши роботу, вона обійшла печеру й залишилась дуже задоволена: в печері стало зовсім затишно.

- Тепер тут можна цілий місяць чекати, поки видужає Карик.

Вона навшпиньки підійшла до постелі брата, нахилилася над ним, турботливо поправила ковдру.

- Спи! Спи! - пошепки мовила вона.

Незабаром повернувся професор. Важко віддихуючись, він вкотив до печери другу бочку з медом і поставив біля стіни.

- Дивіться, що я тут наробила!-похвалилась Валя.

- А що? - злякано спитав Іван Гермогенович, але, оглянувши печеру, схвально закивав головою: - Добре, добре! Молодець! Ти ж справжня господиня! - похвалив він Валю. - До речі, і я можу прикрасити дечим наше житло. Зараз тут, біля самої печери, я знайшов досить цікаву річ.

Приклавши палець до губів, Іван Гермогенович квапливо вийшов і за десять хвилин повернувся з листочком у руках.

На листочку, як на підносі, лежали гіркою продовгасті яйця.

- Що це? - спитала Валя. - Їх їдять?

- Ні, - відповів Іван Гермогенович, - їх не їдять, але вони знадобляться нам, та ще й як!

- А для чого знадобляться?

- Поживеш - побачиш!

Іван Гермогенович поставив піднос з яйцями на бочку й сказав:

- Отже, так: наш хворий, певно, пролежить кілька днів. Щоб не марнувати даремно час, ми перекотимо з тобою всі бочки з медом до печери, а потім... Ну, а потім, певно, нам доведеться побудувати броненосець.

- Який броненосець?

- Та вже який вийде, такий і побудуємо! І як тільки Карик видужає, вирушимо в далеке плавання. Адже наш маяк знаходиться на другому березі, отже, нам доведеться пливти до нього на кораблі.

Поївши меду, Іван Гермогенович і Валя заходилися перекочувати бочки з медом із джмелиного складу до печери. Щоразу, коли вони поверталися, професор підходив до Карика, прислухався до його нерівного дихання, мацаючи пульс.

Карик спав як убитий.

Коли весь куток печери був заставлений бочками з медом, професор сказав:

- Ну, а тепер ходімо будувати корабель.

- От цікаво! - зраділа Валя.

- Не знаю, чи буде це цікаво, - мовив Іван Гермогенович, - та ладен закластися головою, що доведеться добряче потрудитися.

Заваливши вхід по печери камінням, щоб до Карика не влізли хижі комахи, професор і Валя пішли на озеро.

- А з чого ми побудуємо корабель?--спитала Валя, йдучи поряд професора.

- Та знайдемо що-небудь! Хіба мало на березі сухого листя? От із листя й побудуємо. Сьогодні вранці я бачив за пагорбами справжній ліс. Не трав'яні джунглі, а зелений дубовий гай. Гадаю, вітри й сюди заносять сухе дубове листя.

Професор і Валя рушили берегом, уважно приглядаючись до всього, що зустрічали на своєму шляху.

Раптом Валя закричала:

- Знайшла! Знайшла! Уже знайшла!

- Де? Що знайшла?

- А ось! - І Валя трохи підняла двома руками край жовтого величезного листка, який лежав майже біля самого озера. Це був добротний, міцний листок з глибоко вирізаними краями. Товсті жили розходились в усі боки.

Професор обійшов листок, оглянув його зусібіч, трохи підняв край і, заглянувши під нього, сказав:

- Це листок дуба, але, на жаль, із нього нам не побудувати корабель.

- Чому?

- Гали на листку! Бачиш? Увесь листок обсипаний галами!

- Гали? А що це таке?

Професор підняв край дубового листка вище.

Валя присіла і подивилася під листок. Увесь нижній бік його був укритий темними кулями. Кулі були наче припаяні до листка. Валя доторкнулася до них руками. Вони були тверді, як камінь.

- Такий листок нам з місця не зрушити - сказав Іван Гермогенович.

- Що ж це таке? - спитала Валя.

- А це гніздо комах! - відповів Іван Гермогенович. Бачиш, друже, багато комах відкладають свої яйця просто на листя. Але листю це зовсім не подобається, і воно щосили захищається від непроханих гостей. Клітини листка збираються навколо яєчка, намагаючись виштовхнути його геть, як виштовхують білокрівці колючку, що попадає в палець. При цьому на пальці утворюється нарив, а на листі з'являються пухлини - оці самі гали. Називають їх найчастіше чорнильними горішками, хоч далеко не всі такі горішки чорнильні.

- А які комахи відкладають яйця на листок? - спитала Валя.

Професор знизав плечима.

- Різні, - сказав він. - Свої яєчка відкладають у листя шістдесят видів метеликів, сто тринадцять видів жуків, чотириста вісімдесят шість видів мух і двісті дев'яносто видів інших комах.

- Виходить, треба шукати інший листок?

- Виходить, треба шукати інший! - сказав професор.

Уже смеркало, коли Іван Гермогенович і Валя знайшли, нарешті, зручний для плавання сухий дубовий листок. Але він лежав так далеко від берега, що зіштовхнути його у воду професорові й Валі було не під силу.

- Не дотягнемо! - похитала головою Валя.

Іван Гермогенович замислився.

Погладжуючи бороду, він стояв на листку, мовчки розглядаючи його.

- А що, коли?.. Ну та, звичайно! - пробурмотів професор і раптом засміявся.

- Ви чого? - здивувалася Валя.

- А ось чого, - мовив Іван Гермогенович. - Ходімо додому. Завтра ми запряжемо в цю роботу коней.

- Коней?! - ще більше здивувалася Валя.

Професор нічого не відповів. Бурмочучи щось під ніс, він швидко пішов у бік печери. Валя підстрибом побігла за ним.

- Ну Іване Гермогеновичу, ну миленький, скажіть, - які коні? Де ви їх візьмете?

- Не скажу!

- Скажіть! - просила Валя.

- Не будь цікавою, побачиш завтра сама.

- Ну Іване Гермогеновичу, - запхикала знову Валя і раптом замовкла.

Попереду блиснув вогник.

Валя схопила професора за руку і зупинилася.

- Горить! Дивіться! Наша печера горить!

Вогонь просвічував між камінням, яким було завалено вхід у печеру.

- Пожежа! У нашій печері пожежа! - злякано вигукнула Валя. - Біжімо швидше, Карик згорить!

- Нічого! Це не страшно! Не згорить твій братик!

Але Валя, не слухаючи професора, щодуху побігла до печери.

- Карику! - кричала вона на бігу. - Ти гориш! Ти гориш, Карику!

- Ні, це не я! - почула Валя спокійний голос Карика.

Валя поспіхом відвалила камінь. Ускочивши в печеру, вона зупинилася як укопана.

- Що це?

Куток, де на підносі лежали гіркою яйця, принесені Іваном Гермогеновичем, був освітлений мерехтливим голубим світлом, наче це горіли ліхтарики новорічної ялинки. Але тільки ці яйця горіли ще ясніше. При такому освітленні легко можна було читати, писати й малювати.

- Ну як? - спитав Іван Гермогенович, опускаючи руку на Валине плече.

- От гарно! - захоплено мовила Валя. - Це ж вони... ці яйця світяться.

- Так, - усміхнувся Іван Гермогенович, - яйця світляка.

- Ага, знаю! - кивнула Валя головою. - Це такий черв'як. Черв'ячок-світлячок! Іванів черв'ячок.

- Правильно! Його звуть так, однак насправді це не черв'як, а жук. У цьому легко переконатись, якщо подивитися, чим він харчується і як живе. Звичайні черв'яки живуть під землею і їдять землю, а цей жук живе в сирій траві і харчується равликами.

- Ага, так! Я пригадала. Ці жуки світяться в траві.

- Цілком правильно. Світяться вони самі, світяться їхні личинки, світяться їхні яйця... Красиво, чи не правда?

- Дуже красиво! - сказав Карик із свого кутка. - Це добре, що ви знайшли їх.

- Ну, а як ми себе почуваємо? Краще? Гірше?- Іван Гермогенович підійшов до хворого. - Ти поїсти не хочеш?

- Уже! - сказав Карик. - Уже поїв! Поки вас не було, я тут усе оглянув, знайшов мед і поїв як слід.

- Даремно ти встаєш, - насупився Іван Гермогенович, - рано тобі вставати! Рано, дорогий мій! Гляди, занедужаєш іще більше.

- А знаєте, - сказав Карик, - коли я прокинувся, дивлюсь, - стіл стоїть, крісла, горить вогонь. Ну, я й подумав, що я вже вдома, що настав ранок і треба вставати.

- Тобі подобається наша нова квартира? - спитала Валя.

- Дуже! - сказав Карик. - А надто подобаються лампочки світляка. Яке в них потужне світло!

- Ну, це ще що! - сказав професор. - От коли б сюди принести парочку нічних пірофор, хіба таке було б світло!

- А це що за штуковина... пі... пірофори ваші?

- Такі жуки! Кажуть вони в Гвіані, в Бразилії і Мексиці. І ось коли якомусь бразильцю чи мексиканцеві треба вночі йти по лісу, він ловить нічних пірофор, прив'язує їх до капелюха. Світло, що випромінюють ці жуки-ліхтарі, таке яскраве, що можна йти навіть у найтемніші тропічні зарості, не збиваючись з дороги. А мексиканські дами ховають пірофори в зачіску, поряд з діамантами, а іноді роблять з них палаючі намиста або обгортають їх навколо талії, наче вогненний пояс. Після балу місцеві модниці купають комах, влаштовують для них ванну, а потім кладуть у скляну вазу, і тоді всю ніч пірофора освітлює спальню мексиканки ніжним приємним світлом. Світяться також багато інших комах. Світляк ламнари з родини м'якошкірих жуків має світлі круглі очі, і там, де він живе, ліс немов обсипаний голубими зірками, а кожне дерево схоже на новорічну ялинку з крихітними свічечками. Іванів жук, світні бактерії на гнилих пнях, риби, що гниють на березі, випромінюють голубе й зелене світло, але є комахи, які світяться жовтим, червоним і оранжевим світлом, а от личинка уругвайського жука випромінює одночасно і червоне й зелене світло. Цю личинку так і називають: «залізничний поїзд». Чому, як ви гадаєте?

- Мабуть, тому, що поїзди ходять завжди з червоними й жовтими ліхтарями. А ці... які світяться... вони лише вночі світять?

- Так! Тільки вночі. І тільки для того, щоб могли знаходити в темряві одне одного.

- А як ви думаєте...

- Я думаю, що нам пора спати, - сказав професор, - ми ж не світні нічні комахи. І ніяких більше запитань.

Спати! Спати! Зараз же лягайте, і щоб через хвилину бачили приємні сни.

Вранці Карик і Валя ще спали, а професор уже встав і, намагаючись не розбудити дітей, тихенько вийшов з печери.

Повернувся він години за дві, тягнучи за собою оберемок павутинних мотузок, і заходився скручувати з них товсті канати. Закінчивши роботу, вигукнув бадьоро:

- Підйом! Вставай, Валю. Пора за роботу!

Поснідавши медом, Іван Гермогенович узяв канати на плечі.

- Ти готова, Валю?

Валя витерла рот пелюсткою.

- А яка буде сьогодні робота? - спитала вона, встаючи.

- О, сьогодні роботи вистачить! Будемо ловити коня, дресирувати його, навчати ходити в упряжі.

- Ой, можна мені з вами? - підвівся Карик.

- Лежи й видужуй. Завтра візьмемо й тебе.

Професор йшов, згинаючись під тягарем канатів. Валя бігла підстрибуючи. Підбігши першою до дубового листка, вона спитала:

- А де ж кінь?

- Буде й кінь! - пообіцяв професор і, скинувши на землю канати, пішов до великих сірих каменів. Зупинившись перед величезним сірим каменем, він став навкарачки й почав уважно розглядати чорний лаз під каменем. Потім встав, кинув туди пригорщу піску.

- Ану, Сивка-Бурка, вилазь! - гукнув Іван Гермогенович. - Тут одна дівчинка хоче познайомитися з тобою.

Під каменем хтось почав ворушитись.

- Гарний жеребець! - сказав Іван Гермогенович, встаючи. - Якщо він тільки не брикатиметься, ми швидко спустимо корабель на воду!

- Хто там сидить? Під каменем? - пошепки спитала Валя.

- Дикий кінь! - пожартував професор. - Кінь з шістьма ногами! Ану допоможи, Валю!

Іван Гермогенович підтягнув канат з павутини до патичка листка, замотав його навколо патичка і щосили смикнув на себе, міцно затягнувши зашморг.

- Чудово! - пробурмотів він.

Тягнучи другий кінець каната по землі, професор відійшов з ним вбік від листка, і, коли канат натягнувся, Іван Гермогенович скрутив на його кінці другий зашморг. Потім притягнув чотири коротенькі ковбички й поставив їх сторч на землю, як ставлять «письмо», коли грають у городки.

Злегка пристукнувши каменем ковбички, Іван Гермогенович загнав їх неглибоко в землю, потім, штовхаючи тихенько ногою то одну, то другу ковбичку, встановив їх так, що вони падали при найлегших поштовхах.

- Чудово! - мовив професор.

Валя з цікавістю спостерігала за ним, але нічого не могла зрозуміти.

- Вам допомогти? - спитала вона нарешті.

- Нічого, нічого! Я сам!

Іван Гермогенович підняв зашморг каната і, підтягнувши його до ковбичок, обережно поклав зверху.

Зашморг повис над землею, спираючись на ковбички, що хиталися.

- Так, хомут готовий, - сказав Іван Гермогенович, - а тепер підемо по коня. Ти коли-небудь запрягала коней? - жартома спитав професор.

- Н-ні, - призналась Валя, - коней я ніколи не запрягала!

- Чудово! Мені теж не доводилося. Та це не біда.

Іван Гермогенович, піднявши довгу жердину, простягнув її Валі.

- На! Тримай!

Потім знайшов жердину довшу і, поклавши її на плече, скомандував:

- За мною!

Широко ступаючи, він повів Валю до великого сірого каменя.

Біля каменя Іван Гермогенович зупинився, стукнув кінцем жердини об землю і, виставивши ногу вперед, сказав:

- Тепер слухай уважно. Отут, під цим каменем, ховається від денного світла личинка жужелиці. А жужелиця - це хижий жук, що харчується комахами. Сама личинка, як і її родичі, теж харчується комахами. Удень вона смирно сидить під камінням, а вночі вирушає на полювання. Сила в неї незвичайна! Просто тигреня!

- Я боюсь! - прошепотіла Валя, дивлячись на професора зляканими, широко розкритими очима.

- Даремно! - відповів Іван Гермогенович. - Та й ніколи нам боятися... Отже, ми повинні будемо вигнати личинку жужелиці з-під каменя і надіти на неї хомут. А там вона вже сама потягне корабель до берега озера. Я думаю, ми легко з нею впораємося. Тільки не треба боятися.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

- А що як вона вкусить?

- Звичайно, вкусить, якщо ґави ловитимемо!

- А як же ми її поженемо?

- А ось так: спочатку виженемо з-під каменя, а потім ти станеш з того боку, а я з цього. Як тільки вона підповзе, ти не давай їй повзти праворуч, а я не дам повзти ліворуч. Будемо заганяти її просто в хомут. Ну, приготувались? Відійди далі!

Валя відбігла вбік. Іван Гермогенович сунув жердину під камінь і заходився нею повертати, наче кочергою в печі.

- Ага! Іде! Іде!

Професор відскочив.

Просто на Валю повзло, витягаючи з-під каменя довге тіло, величезне страховисько.

Валя вдарила його палицею по спині. Страховисько здригнулося, повернуло голову до професора. Іван Гермогенович вциндолив його жердиною по голові з такою силою, що воно подалося було назад, але одразу ж, квапливо перебираючи шістьма ногами, поповзло просто до дубового листка. Однак на півдорозі зупинилося знову.

Іван Гермогенович підскочив до жужелиці і так ударив її ззаду, що вона, здригнувшись, закрутилася на місці.

- Валю, підганяй, підганяй її!

Валя штурхнула жужелицю палицею в бік.

- Ну, ну! Йди! Йди!

Так, крок за кроком, вони посувалися до дубового листка, підганяючи личинку.

Нарешті голова жужелиці порівнялася з зашморгом. Професор повалив жердиною ковбички. Зашморг упав на голову жужелиці. Іван Гермогенович кинув жердину, схопив руками канат і щосили смикнув його. Зашморг затягнувся. Тоді професор узяв жердину й побіг до голови жужелиці.

- Поїхали! - вигукнув Іван Гермогенович.

Листок здригнувся. Здіймаючи хмари куряви, він поволі рушив до берега.

Жужелиця кидалася то в один бік, то в другий, та щоразу наражалася на гостру жердину. Мандрівники не давали їй звернути ні праворуч, ні ліворуч.

Нарешті вона змирилася і потягла важкий листок до озера.

Вона повзла, здивовано поглядаючи на Івана Гермогеновича і Валю великими очима, не розуміючи, що від неї хочуть ці дивні двоногі комахи з такими довгими жердинами в лапах.

- Ну й Сивка-Бурка! Молодець! - кричала захоплено Валя.

- Не Сивка-Бурка, а карабус канцелятус, - суворо сказав Іван Гермогенович. - Карабус - це прізвище, канцелятус - ім'я!

Личинка-жужелиця підтягла дубовий листок до самої води, але тут вона наче сказилася. Побігла спершу понад берегом, потім круто повернула й метнулася назад до печери.

Професор і Валя з криком бігали за нею, лупили її жердинами по голові, по боках, по спині.

Як довго тривала б ця війна, - важко сказати. Але кінчилася вона зовсім несподівано. Пробігаючи повз величезну скелю, жужелиця зупинилась і шугнула під неї.

- Ху-у, - важко зітхнув професор, - ну й карабус! Попомучив він нас.

- А як же нам тепер відчепитися від нього, від цього карабуса? - спитала Валя.

- Дуже просто! - мовив Іван Гермогенович, відв'язуючи канат від черешка листка. - Хоч і шкода кидати такий гарний канат, але нічого не вдієш! Ходімо! На сьогодні, мабуть, досить. Треба й нам трохи відпочити.

Залишивши листок на березі, мандрівники повернулися додому.

За обідом Валя розказала Карикові, як вона запрягала з Іваном Гермогеновичем личинку жужелиці і якою вона виявилася впертою.

- Ти розумієш, - казала Валя, - така велика личинка, а везти ніяк не хотіла. Дуже лінива. Ну, ми й помучилися з нею.

Карик слухав розповідь, не приховуючи заздрості.

- Ех, шкода, мене не було! - зітхнув він. - Удвох, звичайно, нелегко возити вантажі на личинці, а втрьох ми показали б їй, як належить правильно ходити в упряжці. Треба було гнати її просто до води.

- Дарма! - сказав професор. - Усе-таки вона підтягнула дубовий листок майже до самої води. Зіштовхнути його у воду вже буде не так важко.

Він провів долонею по вусах, витер на бороді мед і додав:

- Завтра лаштуватимемось у велике плавання. А зараз спробуємо перетягти на берег бочки з медом, Сьогодні ж нам треба приготувати для нашого корабля щогли, вітрила, канати.

Іван Гермогенович завдав на плечі оберемок волосу шовкопряда.

- Ходімо, Валю! - сказав він, рушаючи до виходу з печери.

Цілий день професор і Валя провели на березі озера.

Валя сукала мотузки із волосу шовкопряда, Іван Гермогенович спершу допомагав їй, а потім пішов шукати щоглу для корабля.

Коли він повернувся, на плечах у нього лежала довга суха щогла - травинка.

Надвечір корабель спустили на воду.

Іван Гермогенович пробив гострим каменем у середині листка дірку, загнав у ту дірку щоглу, а потім обліпив підлогу навколо неї товстим шаром глини і сказав:

- Завтра сонце підсушить глину, і наша щогла буде міцно прикріплена до корабля.

Професор оглянув корабель, трохи подумав, потім узяв з рук Валі довгу мотузку і дійшов до вузького кінця листка.

Він нахилився, накинув зашморг на черешок і міцно натягнув мотузку.

Листок здригнувся, кінець його заплескав по воді, трохи піднявся вгору.

Тепер дубовий листок був зовсім схожий на корабель.

Він погойдувався, високо задерши ніс над водою.

- Наче гусак вигнув, шию, - засміялася Валя. - От якби ще поставити вітрило!

- Буде й вітрило, - впевнено сказав Іван Гермогенович, - з пелюстки якоїсь зробимо!.. Тільки зараз, мабуть, не варто його ставити. Це вже потім. У день від'їзду. А то ще вона висохне на сонці, скрутиться, перетвориться на клапті.

Іван Гермогенович міцно забив у берег товстий кілок і так само міцно прив'язав до нього волосяним мотузком корабель.

- Ну, - потираючи задоволено руки, сказав Іван Гермогенович, - на такому чудовому кораблі легко можна здійснити навіть велику навколосвітню подорож.

Тим часом Валя вилізла по мотузці на ніс корабля і шматком черепашки щось накреслила там.

- Що там іще? - спитав Іван Гермогенович, примруживши око.

- Ми забули назвати наш корабель, - сказала Валя, - але тепер у нього буде непогана назва!

- Так? Як же ти його назвала?

- А ось дивіться!

Валя зістрибнула вниз. Іван Гермогенович підійшов ближче і приклав долоню козирком до очей.

- Гм... Що ж... Непогано! - схвалив він.

На носі корабля було видряпано великими літерами одно лише слово: «Карабус».

Другого дня мандрівники почали шити одяг для дороги з пелюсток, а коли одяг був готовий, Іван Гермогенович і Валя заходилися перекочувати на «Карабус» бочки з медом. За хазяйськими клопотами минув цілий день.

Пухлина на нозі в Карика майже спала, і він уже пробував ходити і навіть кілька разів брався допомагати професорові й Валі котити бочки з медом. Але Іван Гермогенович не дозволяв йому вставати з постелі, і щоразу, коли Карик підводився, професор сердито кричав йому:

- Ти знову встав? Ой, здається, я прив'яжу тебе до постелі мотузками, якщо ти хочеш щохвилини схоплюватись!

Так було й того дня, який завдав чималого клопоту мандрівникам. Вранці, коли Іван Гермогенович і Валя почали викочувати бочки, Карик схопився з постелі й кинувся допомагати їм, але Іван Гермогенович гримнув на нього й примусив лягти.

Це було, звісно, дуже неприємно, однак Карик не заперечував. Він покірно ліг на постіль, повернувся обличчям до стіни і вдав, що спить, а сам нишком поглядав на Івана Гермогеновича й Валю.

«Стривайте, стривайте, - думав Карик, - ви ще побачите, як я можу працювати. Ось тільки підете, а я тут, без вас, сам зроблю не менше, ніж ви удвох. Я ж дуже сильний. Ви переконаєтесь у цьому сьогодні ж».

Тільки-но Іван Гермогенович і Валя відійшли від печери і покотили на берег першу бочку, Карик підхопився, узяв першу-ліпшу бочку й почав штовхати її до виходу.

Він уже майже викотив її з печери, але раптом сталося нещастя: під ноги Карикові підвернувся круглий камінець. Карик змахнув руками й упав на бочку. Від сильного поштовху бочка нахилилася. Він ухопився за край бочки, але, втративши рівновагу, простягнувся на землі, а бочка перекотилася через поріг печери і, якось дивно підстрибнувши, зупинилася. Кришка відлетіла. Густа медова каша поповзла на землю.

Карик підвівся. Обтрушуючись від пилу, він збентежено дивився на перекинуту бочку.

«Оце так допоміг!»

Медова калюжа розповзалася по землі, наче рідке тісто. Карик відсунувся, оглянувся, а потім, безнадійно махнувши рукою, застрибав на одній нозі до печери.

... Було вже зовсім темно, коли повернулись професор і Валя. Карик ще здалеку почув їхні голоси. Він квапливо зарився у волосяний матрац і вдав, що спить.

- Ой, що це? - злякано вигукнула Валя, зупиняючись біля самого входу в печеру.

Карик заткнув вуха пальцями і міцно-міцно замружився.

- Ой, не можу йти! - крикнула Валя. - Мої ноги прилипли до землі!

Іван Гермогенович кинувся їй допомагати, але, як тільки він підбіг до Валі, і його ноги вгрузли в липкій медовій кашці.

- Що таке? - здивувався професор.

Грузнучи по кісточки, він ледве добрався до Валі і простягнув їй руку:

- Давай!

Валя подала руку. Іван Гермогенович ступив назад і потягнув Валю до себе. Валя хитнулась, і... ноги її ще міцніше загрузли в густій медовій каші.

- Стійте! - закричала вона. - Я зовсім прилипла! Я як муха у варенні.

- Нічого, нічого! - бурмотів професор, віддихуючись.

Якось витягнувши Валю з медової каші, він пішов до печери.

Мед під ногами хлюпав, чавкав, зітхав, як живий. Кашка прилипала до ніг, немов важка, липуча багнюка.

Нарешті професор вибрався з калюжі. Опустивши Валю на землю перед входом до печери, він палицею обчистив свої ноги й допоміг обчиститися Валі.

- Гей, Карику! - гукнув професор, заглядаючи в печеру. - Що тут було?

Карик ще глибше зарився в свій матрац.

Професор і Валя мовчки переглянулися.

- Ага, зрозуміло, - мовив Іван Гермогенович, входячи до печери, - це вже, звісно, Карик постарався!.. І не спить же! Чує все! Тільки соромно йому дивитися на нас. Гей, Карику!

Карик обережно повернув голову й трохи розплющив одне око. І раптом він побачив, що просто на нього дивиться Валя. Карик швидко замружився і дуже голосно захропів.

- Спить! - усміхнулась Валя.

Професор похитав головою, але нічого не сказав.

Мандрівники лягли спати.

Удосвіта Карик почув крізь сон якусь дуже дивну метушню.

Він підвівся з прим'ятого матраца, підійшов до виходу.

Крізь щілини між камінням Карик побачив місцину, осяяну ніжним світлом раннього літнього ранку.

Перед печерою повзали величезні крилаті істоти.

Карик пізнав їх. Це були мухи. Вони метушились біля калюжі меду, штовхалися, з дзижчанням злітали й знову сідали на мед.

З кожною хвилиною мух ставало дедалі більше.

Ця метушня розбудила професора й Валю. Іван Гермогенович щось сказав, але діти не почули ні слова. Мухи дзижчали й гули так, наче поряд працювали могутні двигуни. Переправляти тепер на корабель решту бочок з медом, звичайно, не можна було. Мухи могли збити мандрівників з ніг і навіть убити їх. Вони штовхалися біля самого входу, нахабно заглядаючи в печеру, намагаючись просунути в щілини свої довгі хоботи.

Вони повзали по камінню, яким був завалений вхід, і під вагою мух каміння хиталося.

Мандрівники злякано дивилися на свою барикаду. Ось-ось вона впаде, в печеру вдеруться полчища мух - і тоді... вони загинули. Але надвечір мухи зникли.

- Полетіли! - зраділа Валя.

- Нічого не полетіли, - сумно мовив Карик. - Завтра знову повернуться і полізуть у печеру. Я їх знаю! Вони чують бочки з медом!.. А зараз вони полетіли спати.

- Завалімо краще вхід, - запропонувала Валя.

- Нісенітниця, - сказав професор. - Сидіти ще день і тремтіти? Дуже дякую!

- Що ж нам робити?

- Наступати! - мовив професор. - Наступати, а не оборонятись.

Він підняв з долівки кошик-діатомею, узяв яйце світляка і, піднявши його високо над головою, наче смолоскип, вибіг з печери.

- Куди ви, Іване Гермогеновичу? - закричали діти.

- Зараз, зараз! Я їх пригощу, поганючих!

Блакитний вогник замиготів у темряві й зник.

- Куди це він?

- Не знаю! Щось, мабуть, придумав.

Пізно вночі професор повернувся до печери дуже задоволений і веселий. Він поставив кошик на землю і, віддихуючись, сказав:

- От! Бомби приніс! Завтра почнемо по мухах артилерійський обстріл.

Діти кинулися до кошика.

- Бомби?

- От здорово!

Карик обережно сунув руку до кошика й дістав звідти сіру грудочку.

- Ну й бомби! Звичайні нікчемні грудочки! Звичайна висохла грязюка. Хіба бомби такі бувають?

Професор засміявся.

- Не подобаються? - спитав він. - Даремно! От побачиш, як вони завтра діятимуть. Не гірше піроксилінових шашок.

Іван Гермогенович витрусив грудки з кошика, розділив їх на дві купки і, присунувши маленьку купку Валі, сказав:

- Візьми, Валю, оце й ходімо!

Навантажені бомбами, професор і Валя вийшли з печери.

- Розкидай бомби перед печерою! - почув Карик голос Івана Гермогеновича.


РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ







Loading...