home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Битва з мухами. Незвичайні вітрила. Очі на ногах. Клоп грає на скрипці. Верхи на джмелі.

«Бух! Бух!»

Діти схопилися з прим'ятих, розворушених постель. Протираючи очі, вони злякано розглянулися.

- Карику, що це?

- Не знаю.

- Може, це наші батареї стріляють?

У печері, як і раніше, мерехтіло блакитне світло. Темне склепіння висіло низько над головою. В кутку, попід стінами, рядами стояли череваті білі бочки.

«Бух! Бух! Бух!» - чулися за стіною вибухи.

Іван Гермогенович устав зі свого волосяного матраца, широко позіхнув і, протираючи заспані очі кулаками, пробурмотів:

- Ага!.. Діють... Працює моя артилерія...

Іван Гермогенович, а за ним і діти підійшли до барикади, що загороджувала вхід до печери.

У щілини між камінням просвічувало вранішнє світло. Місцина перед печерою сліпуче сяяла на сонці жовтим піском. Калюжі розлитого меду виблискували, як рідке золото. Осторонь валялася перекинута набік біла бочка.

Мандрівники замружилися від яскравого світла.

- Гарний буде деньок! - сказав професор, розглядаючи чисте, ніби вимите, блакитне небо.

- Зате скільки мух буде! - зітхнула Валя. - Іще більше, ніж учора.

- Пусте! - заспокоїв Валю Іван Гермогенович і, весело потираючи руки, сказав: - Скоро їх стане менше! Значно менше... І взагалі тепер вони вже не страшні для нас!

- Чому?

- А хіба ти не чуєш, як бухають мої бомби? - здивовано спитав Іван Гермогенович.

- Чую, - сказала Валя, - але мухи, здається, зовсім не бояться ваших бомб. Я бачу, як бомби вибухають серед мух, а мухам хоч би що.

- Зачекай трохи! - спокійно погладив бороду Іван Гермогенович. - Не квапся! Мухи від моїх бомб не одразу гинуть. Після попадання в муху уламка вона ще повзає годин з п'ять-шість і лише потім почне вмирати...

- А ці мухи вже поранені?

- Звичайно! - упевнено відповів Іван Гермогенович. - Адже стрілянина триває, якщо не помиляюсь, з самого досвітку.

Валя витягнула з барикади камінь і, припавши до амбразури, що утворилася, почала розглядати лужок.

По камінню повзали величезні волохаті мухи. Вони підходили до медової калюжі, занурювали хоботки в мед, штовхали одна одну. Одна з них, гладка, з білим черевом, сіла на перекинуту бочку. Бочка хитнулася. Муха злякано злетіла і закружляла, розглядаючи бочку згори великими опуклими очима. Потім обережно опустилась і сіла поряд з бочкою.

І зненацька муха захиталася, наче п'яна. Ноги в неї підігнулись. Вона впала на землю, повозила по піску обважнілою головою і завмерла. Але її розчепірені крила ще ледь ворушилися.

- Є одна! - вигукнув Карик.

- Це ще не все! - доказав Іван Гермогенович. - Чекайте, що ще з нею буде.

За якийсь час професор і діти знову підійшли до барикади.

На лужку перед печерою валялось уже кілька мух. Одні з них були ще живі й ворушились, інші лежали, розчепіривши крила, уткнувшись головою в пісок. Вони були вкриті чимось білим, ніби інеєм, а в мухи, що лежала коло бочки, виріс із черева тонкий довгий батіг з круглою головкою на кінці.

- Що це в неї? - спитала Валя. - Дивіться, на гриб схоже!

- Та це і є грибок емпуза.

Раптом шляпка грибка відлетіла і впала на землю.

- Нова емпуза достигла! - сказав Іван Гермогенович.

- Яке смішне слово - «емпуза»! - пирхнула Валя.

- Хіба смішне? А ось мені воно ніколи не здавалося смішним... Емпуза - мій давній знайомий. Грибок-паразит... Один з дуже корисних для людини грибків... Він убиває мух... Оця нова емпуза, що впала щойно на землю, вибухне, як тільки до неї підійде ближче муха, і обсипле її уламками-насінням; насіння проросте, уб'є муху й викине на загибель іншим мухам нову бомбу-грибок.

- А якщо мухи не підійдуть?

- Тоді емпуза не вибухне!

- Ну, а коли не муха підійде, а бджола, - вибухне емпуза чи ні?

- Ні, не вибухне.

- Отже, у бджіл вони не стріляють, ці емпузи?

- Ці ні. Але у бджіл теж є свій грибок-паразит. Він потрапляє в стільники і псує їх. Ну, звісно, такі грибки не корисні, а навіть дуже-дуже шкідливі.

«Бух!» - тріснуло щось на лужку.

Професор висунув голову і сказав:

- Ще п'ятірко мух готові! Скоро й вони загинуть.

І справді, незабаром увесь лужок був укритий трупами мух.

Шлях до озера був вільний.

По обіді Іван Гермогенович вирішив піти на берег подивитися на славний «Карабус». Чи на місці він? Чи не зірвало його вітром? Чи не перекинуло?

Іван Гермогенович узяв оберемок павутинних мотузків, завдав собі на плечі й, засунувши за пасок гострий камінь, рушив до виходу.

- Ну, Валю, ходімо! Ти, сподіваюсь, допоможеш Мені?

- Звичайно, допоможу, якщо тільки...

- Якщо тільки що?...

- Якщо на лужку нема жодної мухи...

- Нема й не буде! - відповів Іван Гермогенович.

- А нові? Не прилетять?

- Ні в якому разі. А якщо навіть і прилетять, то одразу ж загинуть. Адже наш лужок тепер замінований емпузою.

Заспокоєна Валя рушила до виходу.

- А я? - схопився з матраца Карик.

- А ти лежи! Видужуй! Ми й сьогодні без тебе впораємось.

- Без мене? - обурився Карик. - Та чи знаєте ви, що таке грот-щогла? А що таке бізань? А клівер? А шкоти? А брамселі?

- Ти бач, - усміхнувся професор, - справжній тобі морський вовк!

- І не вовк, і не морський, а на кораблях трохи розуміюся! - гордо відповів Карик, який чув усі ці морські назви від знайомого моряка.

Професор махнув рукою.

- Ну, коли так, ходімо! Нічого не вдієш. Тільки обережніше, не врази хвору ногу.

Мандрівники вийшли з печери.

- Справжнє Мамаєве побоїще! - сказав Іван Гермогенович, пробираючись між мертвих мух.

Валя старанно обминала трупи, скоса поглядаючи на них. Хоч мухи були мертві, але... все-таки краще триматися від них далі.

- Стійте! - закричав раптом Карик.

Професор і Валя швидко оглянулися.

Карик стояв біля великої мухи, що лежала, широко розкинувши крила.

- Чого ти, Карику?

- Дивіться, - відповів Карик, трохи піднімаючи обома руками прозорі крила мухи. - Вітрило! Розумієте!

- Розумію! Звичайно, розумію! - зрадів Іван Гермогенович.

Він підійшов до мухи і, поворушивши її масивне крило, сказав:

- Чудове вийде вітрило! Скористаємось!

Діставши з-за паска гострий камінь, професор заліз на муху й дужим ударом відсік крило.

Крило впало до ніг Карика.

- Одного мало, - сказав Карик, піднімаючи і розглядаючи його. - Цього вистачить лише на клівер. А нам треба ж вітрила і для грот-щогли.

- Що ж, можна і для грот-щогли, - мовив професор.

І заходився спритно відрубувати гострим каменем масивні крила й скидати вниз. Діти складали їх на купу. Нарешті Карик сказав:

- Мабуть, досить!

Вони склали крила стосом одне на одне, як укладають бляху.

Професор прив'язав до самого нижнього крила мотузку і, перекинувши її через плече, потяг за собою важкий вантаж до берега.

- От бачите, - весело сказав Карик, притримуючи крила руками, - я знаю, які вітрила потрібні. Я тільки-но побачив ці крила, одразу ж зрозумів, що з ними треба робити!

- Гаразд, гаразд! - посміювався Іван Гермогенович. Розхвастався! Придержуй краще крила, а то ми розгубимо половину дорогою.

Мандрівники ледве дотягли важкий вантаж до берега.

У тихій гавані погойдувався на приколі славний «Карабус».

Зігнутий ніс його відбивався в спокійній синій воді. Низькі борти лежали майже на рівні поверхні озера. Навколо високої щогли стояли білі бочки з медом.

- Справжній корабель, - мовив Карик, - лише вітрил не вистачає.

- А ось зараз і вітрила будуть! - озвався Іван Гермогенович.

Перетягнувши крила мух на корабель, мандрівники приступили до його оснащення.

Карик виліз на щоглу.

- Ану давайте сюди крила й мотузки! - гукнув він згори.

Робота закипіла.

Професор подавав Карику крила, а Карик прив'язував їх до щогли одно по одному, і незабаром грот-щогла вкрилася прозорими вітрилами-крилами.

У крилах зашумів вітер. Вітрила «Карабуса» затремтіли. І раптом кіл, на який був накинутий мотузок, затріщав і переломився.

- Ой! - крикнула Валя.

Іван Гермогенович, не кажучи й слова, стрибнув у воду.

- Що сталося? - запитав згори Карик.

Але йому ніхто не відповів. Просунувши голову між крилами, він побачив професора, який стояв по пояс у воді й почервонівши від напруження, відтягував корабель до берега.

- Відв'язався? - спитав Карик.

- Та ні! Це оса перегризла кіл!

Від подиву Карик навіть сповз із щогли на палубу.

- Оса? - запитав він. - Що ж вона, дурна, чи що, щоб палиці їсти?

- Зовсім ні, - відповів Іван Гермогенович, намотуючи спійманий мотузок на товстий пень. - Палиць оса не їсть, але вони потрібні їй для виготовлення паперу, а папір потрібен осам для побудови гнізда.

Валя широко розкрила очі.

- Оси вміють робити папір?

- Так... Вони, до речі, і людину навчили робити папір із деревини, - відповів Іван Гермогенович і прочитав дітям цілу лекцію про ос, деревину, про старовинні, давно забуті відкриття.

- Був час, - розповідав Іван Гермогенович, - коли папір виготовляли з самих лише ганчірок. Та шведський учений Яків-Христіан Шефер, який жив у вісімнадцятому столітті, досліджуючи життя комах, навчився у них робити папір із деревини. Розглядаючи якось гніздо оси, він помітив, що воно зроблено з матеріалу, схожого на бристольській картон. Він простежив за роботою ос. І тут Христіан Шефер виявив, що оси жують шматочки дерева і виготовляють з них чудовий папір.

Але в той час на відкриття Шефера ніхто не зважив.

Минуло ще п'ятдесят років. Інший учений, Келлер, нагадав людям про відкриття Шефера, і нагадав саме доречно. Паперу в той час дуже бракувало, а ганчірок не вистачало... Спробували робити папір, як роблять його оси, із деревини... Спершу нічого не виходило, та згодом справа налагодилась. Відтоді майже весь папір виготовляють виключно з деревини.

- А навіщо ж оси роблять папір? - запитала Валя. - Хіба оса євмена з паперу зробила глечик, у якому ми сиділи?

- Ну, то була оса євмена. А крім оси євмени, є ще двадцять тисяч видів інших ос. І всі вони по-різному будують свої гнізда. І за формою різні, й за розмірами. Ось амазонська полібія, наприклад, будує гнізда завбільшки з людський зріст. Ці величезні гнізда висять на деревах, наче кошики з ручками. А ось оса ординер має гніздо завбільшки з куряче яйце. Є оси, які будують свої гнізда просто неба, без даху. Є оси, що будують гнізда на деревах, а є чимало й підземних ос.

- Ну, гаразд, - сказав Карик, - вони роблять напір. Але не такий же гарний, як люди?

- Даремно ти так гадаєш. Багато ос виготовляють папір краще за людину. Папір оси не боїться ні снігу, ні дощів, не рветься од вітру. От як станеш ентомологом - спробуй розгадати секрет виготовлення паперу осами. Такий папір буде дуже корисний людям. А ти про що замислилася, Валю?

- Я думаю, як би швидше піти звідси. Якщо вони вже гризуть наш причал, то вони десь недалеко від нас. Я їх боюсь. Ходімо додому!

- Ну що ж, - мовив Іван Гермогенович, - додому то й додому. Ходімо!

І мандрівники вернулися в свою печеру.

Вранці, чуть світ вони перекотили на корабель останні бочки з медом, перенесли волосяні матраци, захопили яйця світляків.

Одне яйце як сигнальний ліхтар Карик прилаштував до вершини щогли.

Метушився він, мабуть, найбільше. І не дивно. Адже він так довго хворів і так мало доклав зусиль до спуску й оснащення корабля, що йому тепер необхідно було працювати більше за Валю і професора.

Бігаючи по кораблю, Карик командував, як, здавалось йому, має командувати справжній капітан:

- Гей, на юті! Підібрати шкоти!

Валя дивилася на нього широко розкритими очима:

- А що таке «на юті»? - питала вона.

- Ну-у-у... Відомо що! Де ти стоїш зараз - це і є ют!.. На кормі, значить... Гей, юнго Валентина, шкоти підбери!

- А що таке шкоти?

- Не знаєш, що таке шкоти? Шкоти - це мотузки.

- А чи не можна, - запитав Іван Гермогенович, - мотузки називати мотузками, а корму кормою?

Карик гірко усміхнувся:

- Можна, звичайно, але тоді нас треба називати не моряками, а плавучим дитячим садком.

- А ми вже моряки?

- А хто ж? Пасажири? Ми ж поведемо корабель. А коли ми моряки, то й розмовляти належить по-морському.

Перетягаючи вантаж на «Карабус», відважні мореплавці обливалися потом, та тільки-но корабель було навантажено, всі усілися на палубі, оглядаючи розміщене на кораблі спорядження.

- Здається, все перенесли! - мовив професор. - І продукти, і матраци, і снасті.

- Шкода, що не попався нам ручайник, - сказала Валя. - У нього м'яка шовкова павутина. Такі матраци були б кращі за волосяні.

- Пестунка! - сказав Карик. - Справжні моряки навіть на голих дошках мусять спати. Море пестунок не любить.

- Але я, - сказав професор, - не збираюся бути моряком. Та й Валя, гадаю, не мріє про море. Тому ти можеш спати на волосяному матраці, а ми з Валею пошукаємо щось м'якше.

- Тут є ручайники? - спитала Валя.

- Ні, але свої будиночки вистеляють м'яким пухнастим шовком не лише ручайники. Тонкою шовковистою речовиною вистеляють свої гнізда і дзвінці, або, як їх іще називають, комарі-дергуни. Чимало й інших комах можуть позичити нам м'яку підстилку. Я можу піти пошукати.

- Та ні! Допливемо й на волосяних матрацах! - сказала Валя. - Я боюсь лишитися без вас. А раптом знову хтось украде нас або вас.

- Правильно! - скрикнув Карик. - Вже коли їхати - то їхати!

- Гаразд! Поїхали! - сказав професор. - Командуй!

Карик підбіг до вітрил, взяв у руки шкоти.

- Віддати кінці! - закричав він громовим голосом. - Марсові, по місцях! Підняти сигнали!

Професор вибрав причальний мотузок, акуратно склав його на кормі.

«Карабус» був готовий до далекого плавання.

«А добре б, - подумав Карик, - гримнути з гармати перед тим, як залишити гавань».

Та, на жаль, гармати не було.

Карик пройшов по кораблю перевальцем, як бувалий моряк, оглянув свою команду й хвацько плюнув за борт.

Хвилина була врочиста.

Карик підніс руку вгору.

- Увага!

Команда стежила за своїм капітаном, не зводячи з нього очей.

- Зюйд-вест! Повний уперед, тисячу чортів і одна відьма!

- Слухаюсь, капітане! - гримнув Іван Гермогенович, весело підморгнувши Валі.

Вітер затріпотів вітрилами.

«Карабус» здригнувся, хитнувся, наче роздумуючи, пливти йому чи лишитись у гавані, й тихо відплив від берега.

- Повний вперед! - гукнув бравий капітан.

...Дув вітер. По воді бігли баранці. Корабель гойдало, підкидало на хвилях. Теплі бризки летіли в обличчя мореплавцям. Славний корабель летів, черпаючи бортами воду.

Навколо «Карабуса» шугали величезні водяні чудовиська. Вони переганяли корабель, вистрибували з води, гралися, наче дельфіни.

Одна істота, схожа на кролика з рогами оленя, але зовсім прозора, довго пливла поряд, не відстаючи від корабля мандрівників. У цього химерного супутника «Карабуса» можна було побачити скрізь прозору оболонку всі його нутрощі.

- Хто це? - запитала Валя.

- Звичайнісінька сида, - відповів професор, - одна з сотні водяних бліх.

Валя влучила сиді по голові палицею. Сида зникла.

Переганяючи корабель, мимо промчало щось дуже схоже на підводний човен. Істота пливла під водою, а на поверхні виднівся лише спінений слід. Ця істота мало не наскочила на «Карабус», але в найостаннішу мить круто звернула праворуч і швидко зникла під водою.

- Хто це? - прошепотіла злякана Валя.

- А це, - відповів спокійно Іван Гермогенович, - звичайнісінький равлик ставковий.

- Водяний равлик?

- Угу!

- Як же він пересувається?

- Це питання, - сказав, усміхнувшись, Іван Гермогенович, - було найважчим для всіх учених, однак і на нього знайдено блискучу відповідь. Водяний равлик ставковий мандрує, як це не дивно, вниз головою. Витягнувши свою єдину ногу, він виділяє на поверхню води слиз, прикріплюється цим слизом до плівки води і ковзає по ній, як по плоту.

- Але ж він, у такому випадку, не бачить.

- Чудово бачить. Адже в нього очі на нозі.

- Оце здорово! - здивувався Карик.

- Атож! - промимрив Іван Гермогенович. - Що ж тут дивного? Ми вже зустрічали хижих істот, у яких нема рота, і істот, які слухають ногами. Якщо ви побачите колись звичайнісінького цвіркуна, зверніть увагу на коліна його передніх ніг. Білий диск на ногах цвіркуна - це вухо, яким він слухає. Такі ж вуха ви знайдете у коників і термітів. Але якщо можна слухати ногами, то чому ноги не можуть бачити? Водяний равлик дивиться на світ ногами і бачить усе чудово. Втім, у цьому чудовому світі можна зустріти ще більше дивних істот. І це не страховиська з казок Андерсена і Грімма. Усі вони живуть поряд з нами, у найпрекраснішій казці, яка називається «життя». О, я міг би розповісти вам такі чудові історії про цих істот, які цікавіші, захоплюючіші за будь-яку казку. Однак я так часто читаю лекції про життя комах, що боюсь, коли б ви не подумали, ніби я розшукав вас не для того, щоб разом з вами повернутися додому, а для того, щоб читати вам лекції. - Професор відкашлявся. - А чи не заспівати нам, друзі, пісню юнги! Про веселий вітер! Про моря і голубі простори! - І він хрипло заспівав:

- Ми йдем вперед, за нами вітер віє!

- Дивіться, дивіться! - швидко закричала Валя, притискаючи до вух долоньки, бо Іван Гермогенович співав усі пісні на один мотив, та й навіть не співав, а вив таким голосом, яким, мабуть, і ногами співати було б непристойно. - Дивіться, пливе щось смугасте. Бачите? На самому дні! Під «Карабусом»!

Професор глянув через борт. «Карабус» плив над смугастими брилами. Вони лежали на дні водойми, наче затонулі кораблі.

- Та ні! - сказав він і недбало махнув рукою. - Ці не пливуть і взагалі не плавають. Це звичайні черепашки. Давня їжа людини. Колись, дуже давно, черепашки були для людей тим самим, чим зараз є для нас хліб. Але тепер ми дивимося на цей колишній хліб з відразою.

- Не думаю, - сказав Карик, - що черепашки смачніші за хліб.

- Твоя правда, - погодився Іван Гермогенович, - але все ж шкода, що так багато їжі марно пропадає. Адже цих черепашок можна було б збирати мільйони центнерів.

- Але навіщо ж, коли їх не їдять?

- У Німеччині, наприклад, їх збирають, варять у великих казанах і...

- Невже їдять?

- Ні!.. Ними годують свиней... Від такої їжі свині швидко жиріють і м'ясо в них стає дуже ніжним і смачним.

На деякий час розмова вщухала, але тільки-но діти чули загрозливе покашлювання, а це означало, що професор збирається заспівати, вони квапливо задавали йому якесь запитання.

Так минуло кілька годин.

«Карабус» летів на всіх вітрилах. Та ось сонце піднялося високо і вітер вщух.

Тепер корабель ліниво плив по мертвій хвилі, ледь-ледь погойдуючись. Вітрила обвисли. Капітан засмутився.

Мандрівники сіли коло борту, звісили в прохолодну воду ноги.

У хиткій воді грали водяні істоти. Вони снували серед зелених підводних лісів, що піднімалися з темного дна, ліниво похитувались з боку на бік.

Підводні ліси, над якими плив «Карабус», лишилися позаду. Тепер крізь товщу води можна було бачити горбкувате, сіре дно.

Схилами підводних пагорбів повзли, звивались і спліталися одна з одною величезні червоні змії. їх було так багато, що в деяких місцях вони вкривали дно наче червоним живим килимом.

- Дивіться, скільки тут водяних змій! - закричала Валя.

Професор доброзичливо усміхнувся:

- Та які ж це змії? Звичайні куліціди хірономус... А просто - личинки комара дергуна... Улюблені харчі дрібних рибок.

- Але як їх багато!

- А це добре, що багато. Що більше таких личинок у ставках, озерах і річках, то більше в них риби. Адже це єдиний для багатьох риб харч. Коли б не було в воді личинок дергуна - не було б у нас плотви, окунів, йоржів, язів, лящів, головнів.

- Яка кумедна назва - дергуни. Чому їх так звуть?

- Бо вони невтомно дригають ногами, наче намагаються струсити щось з ніг.

- А я і не знала, що комарів називають дергунами.

- Ні, - сказав Іван Гермогенович, - так називають тільки один вид комарів. У інших комарів - інші назви.

- Як? - здивувався Карик. - Хіба комарі бувають різні? Я думав, що всі комарі однакові.

- О ні, їх сотні видів. У одному лише нашому районі є комарі-дергуни, мошва, бородаті комарики, комарі довгоносики, малярійні комарі, комарі перистоусі, комарі земноводні, комарі звичайні. У нас є навіть сніговий комарик.

- Білий?

- Ні! Сніговим він називається тому, що живе на снігу.

- Хіба й взимку комарі живуть?

- Життя не припиняється ні влітку, ні взимку, - відповів Іван Гермогенович. - Улітку повзають, стрибають і літають одні комахи, взимку - інші. Наприклад, у нас на снігу можна, зустріти снігових бліх, сніжних черв'яків, сніжних павучків, льодовників, безкрилих комарів і ще багато-багато інших живих істот.

- А комарі всі кусаються? - Запитала Валя, боязко поглядаючи на личинку дергуна.

- Личинка не кусається, та й дорослий дергун не чіпає ні людини, ні інших істот. А взагалі що таке, по суті, укус нашого комарика? Так! Дрібниці! Пусте! - Іван Гермогенович погладив бороду і, усміхаючись, сказав: - От на острові Барбадосі комарі кусають, то це справді, я вам скажу, кусають!

- А, що? Дуже боляче? - прошепотіла Валя.

- Відчутно... Там, до речі, був такий випадок. У місті Веракрусі якась жінка заснула летаргічним сном. Її родичі вирішили, що вона померла, бо обличчя в неї було воскове, а сама вона холодна як лід. Ну, її, зрозуміло,поклали в домовину, а домовину винесли на веранду.

- Ну й що?

- І от, як тільки настала ніч, на веранду налетіли хмари барбадоських комарів. Вони густо обліпили померлу і почали її так кусати, що вона прокинулася, схопила з переляку віко домовини і так, з віком у руках, і вибігла на вулицю.

- І вже більше не помирала? - спитав Карик.

- Так, після цього вона жила до самої смерті.

Раптом Валя схопилася і скрикнула:

- Ой, дивіться, яка барбадоса пливе! Ой-ой-ой!

Під водою осторонь корабля пливла довга сіра істота з величезною головою. Вся вона була немов зшита з кусків. Широкий хвіст, схожий на три півнячі пір'їни, звивався з неймовірною швидкістю.

Істота час від часу зупинялася, витягувалась, як струна, і раптом швидко-швидко надувалась. Надувшись до краю, вона відкидала назад пружний струмінь води. Цим струменем вона відштовхувалася, рухаючись уперед, як ракета.

- Личинка бабки! - сказав професор.

- От би нам її, - замислено мовив Карик, - замість мотора.

Професор засміявся.

- Ну, з таким мотором нам, мабуть, не впоратися. Личинка бабки, друзі мої, дуже небезпечна звірюка. Вона нападає навіть на дрібну рибку і пожирає її. А будь-яка рибка в порівнянні з нами - цілий кит.

- А ось і її мама-бабка! - сказала Валя. - Дивіться, куди це вона лізе?

Притиснувши до спини крила, головата, оката бабка вчепилася за стовбур підводного дерева й почала спускатися на дно вниз головою.

- Чого це вона? - здивувався Карик. - Топитися надумала, чи що?

Валя подивилась на бабку, подумала трохи і нерішуче мовила:

- Мабуть, вона прийшла свою личинку провідати. Скучила, от і прийшла. Дуже просто!

Професор засміявся.

- А ще простіше й вірніше ось що, - сказав він. - Бабка опускається під воду, щоб відкласти яєчка.

- Ух, страшна яка! - сказала Валя.

- Що ти, вона дуже гарна! - заперечив Іван Гермогенович. - Недаремно німці дали їй поетичну назву - васерюнгфер - водяна діва, а французи називають бабку демуазель, що по-нашому означає «дівиця».

У цей час по озеру побігли хвилі. Вітрила напнулися. За кормою захлюпала вода.

- Команда, по місцях! - закричав Карик.

- Слухаюсь, капітане! - відповів Іван Гермогенович. І корабель знову помчав по хвилях.

Карик виліз на щоглу.

«Карабус» плив, маневруючи між зеленими плоскими островами; це було м'ясисте листя латаття і білих лілій.

Нарешті «Карабус» вийшов на чисту воду.

Карик приставив долоню до очей.

Вдалині, за синявою озера, що виблискувало під сонцем, він побачив туманний берег. Берег майже зливався з водою. Хмари лежали над блакитною смужкою землі, як білі важкі гори.

Коли Карик пригледівся, він помітив на обрії крихітну, тонку, як шпилька, рисочку. Нагорі тріпотіло щось дуже схоже на червону пушинку.

- Он він, маяк! Тримайте, Іване Гермогеновичу, праворуч. Так, так! Ще правіше! Натягніть праві шкоти, тисячу чортів! Ще! Ще! Стоп! Так тримати!

- Слухаюсь, так тримати! - гаркнув професор.

Прямим курсом «Карабус» погнав до берега. І раптом усе навколо задзвеніло, заспівало. Співала вода, співало небо.

Карик злякано оглянувся і квапливо спустився зі щогли на палубу.

Професор стояв, замислено примруживши очі, і, схиливши голову набік, слухав дивну музику.

Здавалось, тисячі скрипок і флейт грали нескладну, але дуже приємну пісеньку.

Професор зітхнув.

- На диво ніжна музика, правда ж? Можна подумати, ніби співають казкові морські сирени, а тим часом це співає ансамбль водяних хижаків.

- Хто вони?

- Люті хижаки! Клопи-корикси. Ненажери і розбійники. Але які ж талановиті, поганці. Яка дивовижна музикальність!

- Як же вони співають? Хіба в клопів є голос?

- Вони співають ногами, - сказав Іван Гермогенович, блаженно всміхаючись, і слухаючи хор хижаків, заплющив очі. - Клопи-корикси, клопи-гребляки, клопи-гладиші потирають передніми ногами свої хоботки, немов щетинками по зубчиках музичної скриньки, а тертя породжує музику. До речі, серед комах співаків і музикантів чимало. Але наймузичніша комаха - це, звісно, цикада. У неї і найскладніший музичний орган.

- Ой як смішно, - засміялась Валя. - І співають ногами, і слухають ногами.

- Не всі ногами слухають. Комарі, мурахи й метелики слухають вусиками... І слухають по-різному і співають по-різному. Цвіркуни, наприклад, любителі хорового співу, але багато комах виступають як солісти.

- Цікаво, чому вони співають? Тому, що весело, чи тому, що сумно? - запитала Валя.

- Бачиш, одні комахи співають, ніби перекликаючись. Усі їхні пісні - це перекличка. «Ау, я тут! - співає один. - А ти де?» - «Я тут, я тут!» - відповідають інші. «Тримайтесь усі разом» - співають вони вже хором. Інші комахи, як, наприклад, цикади й коники, лякають своїм співом ворогів. «Я дуже страшний! - співають вони. - Не підходь до мене, якщо дорожиш своїм життям!»

Тим часом «Карабус» плив на всіх мушачих вітрилах, і з кожною хвилиною пологий берег ставав усе ближче.

Незабаром можна було вже бачити піщані обмілини, прибережні камені й трав'яний ліс.

- Де будемо швартуватися? - запитав діловито Карик.

- Та де хочеш, - відповів Іван Гермогенович, поглядаючи на берег, - трохи ближче, трохи далі - це не так важливо зараз, адже нам однак доведеться пішки плентатись.

Валя зітхнула.

- Невже знову пішки? Ох, і набридло мені!

- Нічого, Валю, потерпи, - сказав Іван Гермогенович, - колись, сподіваюсь, наша подорож усе-таки скінчиться. Мені й самому хотілося б швидше додому попасти, на мене ж студенти в університеті чекають!

Професор раптом засміявся.

- От коли б мої студенти побачили мене на цьому кораблику з дубового листка, під вітрилами з мушачих крил, що б вони сказали?! Адже мене зараз перший-ліпший із них міг би в жилетну кишеню посадити, за пояс заткнути! Ха-Ха-Ха!

...Було опівдні.

Дряпаючи днищем по камінню, «Карабус» тихо підійшов до берега й зупинився, ліниво погойдуючись на легких хвильках.

Мандрівники зійшли на берег.

За близьким лісом стирчала червона щогла-маяк.

Здавалось, вона зовсім поряд, варто лише пройти через отой лісок - і ось вона.

Карик обернувся. Поглянувши сумно на славний «Карабус», він помахав на прощання рукою і тяжко зітхнув.

- Прощай «Карабус»! Не забувай свого капітана!

- А я гадала, що ми до самого маяка доїдемо! - сказала Валя.

- Даремно гадала! - знизав плечима Іван Гермогенович.

- Тоді навіщо ж ми навантажили на корабель стільки продуктів?

- Як це навіщо? - обурився Карик. - А коли б почалася буря? А коли б нас викинуло на якийсь безлюдний водяний листок? Що б ти стала їсти?

- Справді, - сказав Іван Гермогенович, - треба бути передбачливим, коли вирушаєш у дорогу. Краще потім викинути зайве, ніж померти з голоду.

Через дві-три години професор і діти розташувалися на узліссі й добре поснідали.

Іван Гермогенович підвівся, витер пелюсткою вуса, бороду, руки і сказав:

- Ну, а зараз ми з ва...

Професор, не договорив. Відкинувши геть пелюстку, він спритно, як хлопчик, вибіг на ближчий пагорб.

- Так, - сказав він, дивлячись угору, - дуже добре. Чудово! Просто незвичайно!

Діти теж підвели голови.

Над лісом летіли на широких, ніби скляних крилах якісь важкі-волохаті, чудовиська.

Чи не їх розглядав Іван Гермогенович?

- Оси! - сказав Карик.

- Не оси, а джмелі! - поправив професор.

Темні, з золотом, джмелі кружляли над густими заростями трав'яного лісу, кружляли і сідали на дивовижні дерева, в яких замість крони були величезні лілово-червоні шапки. Джмелі сідали на ці шапки, копошились у них, а потім, шугнувши вгору, летіли в бік маяка і там зникали, - мабуть, сідали на землю.

Професор схопив дітей за руки і, пильно подивившись на них, сказав:

- Ось що, друзі мої, мені спав на думку дуже сміливий план... Далі ми полетимо на джмелях.

Діти злякано відсахнулись.

- На джмелях?.. Я... я не хочу на джмелях! - сказала Валя. - Я боюсь.

Професор обняв Валю за плечі.

- Не бійся, голубко! Це зовсім безпечно. Адже літають личинки жука-майки на бджолах, і бджоли їх не чіпають.

- Може, краще на бджолах полетіти? - запитав Карик.

Професор похитав головою.

- Ні, на бджолах не можна! Бджоли потягнуть до себе в вулик, і там нам буде кінець. А джмелі понесуть нас просто до маяка. Мабуть, у них там гнізда. Бачите, куди вони летять? Отже, нам більше підходить джміль, а не бджола.

- Ні, я все-таки боюсь і - закрутила головою Валя. - Я...

- Та ти стривай, - перебив її Іван Гермогенович, - я розкажу тобі детально, як мандрують на бджолах личинки жука-майки, і, сподіваюсь, після цього ти перестанеш боятися.

Професор сів на пригірок, посадив дітей поряд і почав:

- Дуже прошу вас, друзі мої, не плутати жука-майку з хрущем. Це зовсім не одне й те ж. У жука-майки є одна цікава особливість... Майже як правило, у всіх комах бувають три перетворення: із яйця виходить личинка, потім личинка стає лялечкою і, нарешті, лялечка перетворюється у справжню комаху. Ну, а от у жука-майки цілих чотири перетворення: яйце, личинка-триунгуліна, потім просто личинка, лялечка і, нарешті, дорослий жук-майка. Запам'ятайте: триунгуліна. Так от, ця триунгуліна харчується лише бджолиним медом... А як знайти їй стільник?.. Хто покаже їй дорогу до бджіл? Хто віднесе її у вулик?

- Її мама! - сказала Валя.

- Ну, на маму не доводиться сподіватись, - усміхнувся Іван Гермогенович. - Коли личинка вилізе з яйця, її мами часто вже й на світі нема... Щоб попасти в бджолине гніздо на цілковите утримання, триунгуліна повинна залізти в квітку і, притаївшись, чекати бджоли. Як тільки бджола сяде на квітку, триунгуліна хапає її лапками за волохату шубу й тримається доти, поки бджола не перенесе її до себе... Зрозуміла, Валю? А тепер ти подумай: якась дурна триунгуліна і та не боїться повітряних польотів, то невже ти злякаєшся?

- Так то триунгуліна, - зітхнула Валя, - вона ж нерозумна!

- Та кинь ти боятися, Валю, - мовив Карик. - Якщо ми не полетимо на джмелях, нам доведеться йти пішки, може, цілих три тижні, а може, й місяць. Та ще невідомо, що з нами станеться. В дорозі ми можемо зустріти тисячі небезпек. Якийсь жук зжере нас, або гусениця роздушить, або метелик змахне в прірву. Вже краще на джмелях! І... і взагалі піонери не повинні боятися.

Гаразд, поїхали на джмелях! - сказала Валя тремтячим голосом. - На яку квітку треба лізти?

- Ось на цю! На червону величезну кулю, яка гойдається нагорі. Це червона конюшина. Улюблена квітка джмеля.

По високому стовбуру Іван Гермогенович і діти видерлися на лілово-червону шапку конюшини й сховалися між її трубочками, що таїли в собі краплини чистого, світлого меду.

- А скоро джміль прилетить? - пошепки спитала Валя.

- Звідки я знаю? - так само пошепки відповів Карик.

- Тихше ви! - цитьнув професор.

Так просиділи вони понад годину.

Нарешті над їхніми головами загули крила. Широка тінь закрила небо, наче на сонце набігла хмара.

Валя притулилась до брата. Серце в неї калатало, руки й ноги тремтіли. Вона хотіла щось сказати, але губи не слухалися.

- Приготуйтесь! - ледь чутно сказав професор.

Валя нишком стисла Карикову руку.

Все дужче й дужче гули могутні крила. Нашорошений, волохатий джміль, кружляючи, спускався до квітки. Ось уже він витягує лапи і збирається сісти.

Але що було далі, Карик і Валя не зрозуміли. Величезне волохате тіло опустилося на них, наче важка ведмежа шуба.

Діти почули глухий голос професора:

- Хапайтесь міцніше!

Вони вчепились руками в шерсть і тієї ж миті вихором злетіли вгору.


РОЗДІЛ П\ЯТНАДЦЯТИЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ







Loading...