home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Професор Єнотов вирушає в дивовижний світ. Загадка звичайної павутини. Перше полювання. Панцир і спис Пастка. Іван Гермогенович у небезпеці.

На вершині зеленого пагорба стояв професор Єнотов. Білі штани Івана Гермогеновича були забруднені жовтою глиною. Краватка зсунулась набік. Пом'ятий капелюх з'їхав па потилицю, відкриваючи червоне, спітніле чоло. З густої бороди професора стирчали сухі гілочки.

Однією рукою професор притискав до грудей невеликий фанерний ящик. У другій у нього була довга тонка жердина. Червона хустка, прив'язана до неї, майоріла на вітрі, як прапор.

- Певно, шукати їх треба тут! - бурмотів професор, поглядаючи на тихий ставок біля підніжжя пагорба.

Він поставив ящик на землю, встромив жердину із прапором поруч і, скинувши з голови капелюха, почав рвати обома руками траву.

Нарвавши цілий оберемок, він старанно прикрив травою фанерний ящик, потім підійшов до жердини. Встромив її глибше, посмикав, хитнув праворуч, ліворуч. Жердина стояла міцно.

- Чудово! - сказав Іван Гермогенович.

Він засунув руку в кишеню, дістав маленьку пузату пляшку. Сріблясті пухирці, піднімаючись із дна пляшки, зіштовхувались і лопались.

Іван Гермогенович роздягнувся, кинув одяг на траву, взяв у руки пляшечку із золотистою рідиною.

- Я гадаю, цього цілком вистачить! - промовив він.

Поглянувши навсібіч, він сумно зітхнув і, закинувши голову, випив одним духом усе, що було в пляшечці.

- Ну от і чудово! - пробурмотів професор і, розмахнувшись, кинув порожню пляшечку у ставок.

Деякий час Іван Гермогенович стояв на місці, замислено поглядаючи на широкі кола, що одне за одним бігли по воді, на свої руки, потім ступив униз до ставка і... наче розтанув.

Там, де щойно стояла велика людина, тепер стирчала самотньо довга жердина з червоним прапорцем, а внизу, біля неї, валявся пом'ятий одяг, черевики і смугасті шкарпетки.

Що ж сталося з професором?

Проковтнувши рідину, він стояв, босий, переступаючи з ноги на ногу.

І раптом усе навкруги почало дивно змінюватись.

Трава з неймовірною швидкістю потяглася вгору. Кожна травинка росла, набухала, ставала все товща і вища.

Не минуло й хвилини, як навколо Івана Гермогеновича зашумів густий ліс. Блискучі зелені стовбури обступили професора з усіх боків. Кожне дерево було схоже на гігантський бамбук.

Високо над верхівками дерев тихо погойдувались величезні чаші червоних, жовтих, голубих квітів, обсипаючи ліс золотавим пилком, від якого линув паморочливий запах.

- Ну от, ну от, - сказав, потираючи руки, Іван Гермогенович, - я так і знав.

У цьому дивному лісі не було сутінків і тиші, як у сосновому лісі. Не схожий був цей ліс і на березовий гай, де листя шумить і шелестить не змовкаючи.

Ні, це був особливий ліс.

Він увесь світився, зелений і сонячний. Голі блискучі стовбури стояли на пагорбах, спускались у яри. У лісі сяяли сині озера, тихо дзюркотіли струмки.

Тишу час від часу порушувало дивне шарудіння. Здавалося, десь зовсім поряд обережно скрадалися за професором якісь звірі. Йти було важко. Тіло дряпали гострі листки. Іван Гермогенович щоразу провалювався в ями. Сонце так припікало, що професорові здавалося, ніби він прогулюється в печі. Ґрунт у лісі був схожий на поле битви, пооране артилерійськими снарядами.

В густих заростях то тут, то там звисали липкі сітки, і треба було дуже обережно обходити ці пастки.

- Павука робота - бурмотів Іван Гермогенович, продираючись крізь зарості.

Зрідка він зупинявся і довго стояв, розглядаючи майстерну роботу лісового ткача.

Але особливо уважно професор вдивлявся в численні вузлики, густо розсипані по всій павутині.

Іванові Гермогеновичу, звичайно, було відомо, що комах ловить не сітка, а саме ці крихітні, липкі вузлики. До них, наче до свіжого столярного клею, прилипають крила і лапи комах, і тоді комаха стає здобиччю павука.

Усе це було давно відомо професорові, але одна річ знати, інша річ - бачити своїми очима.

Минула вже година, а Іван Гермогенович зовсім забув, де він перебуває і навіщо прийшов сюди. Йому здавалось, ніби він сидить у себе в кабінеті, схилившись над мікроскопом, і перед ним один за одним проходять його давні знайомі.

Але що мікроскоп?! Хіба крізь скельця мікроскопа побачиш усього павука зразу?

Звичайно, ні.

Мікроскоп дає можливість розгледіти лише око павука, або кінчик його ноги, або кігтик, схожий на гребінь, або вузол павутини. А тут перед професором сидів увесь павук, величезний, як бик, і можна було зразу побачити його восьмеро очей, дві пари щелеп, вісім ніг з кігтиками-гребенями і надуте м'яке черево.

Але найбільше радів Іван Гермогенович з того, що павук був живий і полював.

Під мікроскопом - навіть під найдосконалішим - не можна побачити, як павук ловить свою здобич. А ось зараз професор міг спостерігати це на відстані витягнутої руки.

Павук полював.

Величезний лютий хижак сидів причаївшись біля розставлених сітей. Прямо до нього тягнулася сторожова нитка. А він сидів, немов рибалка на березі, й чекав.

Ось-ось смикнеться нитка-і тоді павук накинеться на свою здобич, вчепиться в неї пазурами з отрутою, уб'є і висмокче з неї кров.

Професор дивився на розтягнуту сітку, забувши про все на світі.

І раптом над його головою щось продзижчало, наче снаряд, і з завиванням врізалося в сітку.

- Ага! - вигукнув Іван Гермогенович. - Є одна!

У сітці билася, звиваючись і борсаючись, величезна крилата істота.

Вона була більша за павука, в усякому разі довша за нього. Прозорі, вкриті прожилками крила вигиналися дугою, намагаючись відірватися від липких вузликів павутини, але виборсатись із сітки було не так просто.

- Оса! - вирішив Іван Гермогенович.

Він підійшов ближче до сітки і, покашлюючи, стояв, спостерігаючи боротьбу павука і оси.

Спершись на гребені ніг, павук ковзнув по своїй павутині, прочісуючи її ногами. Він оббіг навколо оси один раз, потім удруге, а тоді почав підкрадатись до неї ззаду.

Оса штрикнула гострим жалом.

Павук відскочив назад і знову закружляв, забігав навколо оси. Але варто йому було тільки наблизитись до неї, як оса вигинала своє колінчате черевце і загрозливо витягувала вперед гладеньке гостре жало.

Павук спробував напасти на неї ззаду, збоку, але щоразу його зустрічало гнучке, як шпага, осине жало.

- Цікаво, дуже цікаво! - буркотів професор, спостерігаючи боротьбу оси і павука.

Нарешті після безуспішних спроб павук змушений був відмовитися від боротьби з небезпечною здобиччю.

Описуючи широкі кола він метушливо побіг по своїй павутині, стрясаючи її, примушуючи осу стрибати, мов у колисці.

Оса забилася ще дужче.

Бігаючи навколо неї, павук квапливо обривав нитку за ниткою. Нарешті оса впала, тягнучи за собою сітку на край глибокого яру.

Безпорадно борсаючись і заплутуючись іще більше й більше, вона покотилася вниз по крутому схилу; услід за нею посипалися грудки землі й камінці.

- Ага! Ага! Оце чудово! - зрадів Іван Гермогенович. - Саме це мені й треба. Дуже вдало!

Він підбіг до яру, глянув униз.

На дні яру билась і корчилася вкрита сіткою величезна оса. Вона вигинала смугастий тулуб, качалася по землі, намагаючись звільнитися від павутини, але павутина ще міцніше обплутувала її крила, ноги, голову.

Професор побіг до краю яру, заклопотано поглядаючи під ноги.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

І ось, нарешті, він зупинився перед великою кам'яною брилою з гострими кутами.

Підняти її професор, певне, не взявся б. Брила була в кілька разів більша за Івана Гермогеновича. Але, на щастя, вона звисала на край яру. Треба було тільки розхитати її добряче, підштовхнути, і брила впаде вниз, прямо на самісіньке дно.

Професор уперся ногами в землю і заходився розхитувати брилу.

Робота була нелегка.

Брила зрушувалася, хиталась, як гнилий зуб. Але трималася міцно. Професор пихтів, як паровоз.

- Брешеш! Брешеш! - бубонів він, налягаючи на брилу плечем. - Хитаєшся - значить, упадеш.

Лише години півтори тому Іван Гермогенович міг би зіштовхнути такий камінь у яму одним щиглем, але тепер це було вже не так просто.

Професор розчервонівся, захекався. Обличчя його зросив пі.

- Перепочинемо трохи, - мовив, важко дихаючи, Іван Гермогенович, витер долонею спітніле обличчя.

Він сів на камінь.

Майже над самою його головою снував павук, плетучи нову сітку. На череві у павука Іван Гермогенович побачив чотири набухлих, наче бурдюки з вином, горби.

- Павутинні бородавки! - згадав професор.

Однак тепер було б смішно називати Ці мішки бородавками. Кожний із них був значно більший за голову професора. Іван Гермогенович без мікроскопа бачив у павутинних бородавках сотні дірочок, з яких проступали краплини тягучої рідини. Вони робилися як нитки, тягнулись за павуком і одразу ж звивалися в грубі троси з блискучими клейкими вузлами.

За кілька хвилин павук закінчив ремонт розірваної сітки і одразу ж, накинувши на неї сторожову павутину, забрався з кінця павутини в затишний куточок.

- Ну, а я що ж? - розсердився Іван Гермогенович.

Скочивши на ноги, він напружив сили і вперся плечем у брилу.

- Нумо, взяли!

Поштовх. Ще поштовх.

- Гей, раз!

Брила захиталась, повисла над яром, наче роздумуючи, і раптом, з гуркотом, полетіла вниз, здіймаючи купу пилу. Коли пил розвіявся, Іван Гермогенович радісно вигукнув:

- Ур-ра-а!

Брила лежала на дні яру.

Під брилою звивалася, судомно перебираючи ногами, роздушена оса.

її довге смугасте черево стискалося, розтягувалось, як міхи гармошки.

- Чудово! Дуже добре!-сказав Іван Гермогенович, потираючи руки.

Недовго думаючи, він спустив з кручі ноги і, чіпляючись руками за коріння та виступи каменів, почав обережно спускатися на дно. Коли Іван Гермогенович нарешті дістався до оси, вона вже не ворушилася.

Професор штовхнув її ногою, доторкнувся руками - оса не рухалась.

- Ну от, - мовив Іван Гермогенович і, посвистуючи, спокійно заходився працювати.

Цілу годину він порався, поки йому вдалося витягнути із тіла оси довге, схоже на спис, жало.

- Чудова зброя! - сказав Іван Гермогенович, обтираючи руками жало-спис.

З таким списом тепер уже не страшно було блукати в трав'яних джунглях, шукаючи Карика і Валю. На випадок нападу професор міг не лише захищатись, але й сам нападати на тих, хто надумав би його зжерти.

Тепер слід було подумати і про одяг. Як-не-як, а подорожувати по лісі голим професор не збирався.

Спритно орудуючи гострим списом, Іван Гермогенович розрізав павутинні сітки, в яких заплуталась оса, старанно очистив їх від липких вузлів і обмотав ними себе. М'які, шовковисті мотузки щільно обвили його тіло.

- Ну от, - сказав професор, - колись я тільки вивчав павуків, а тепер доведеться пожити поряд із ними.

Він мимоволі зіщулився.

Усе-таки павуки не такі вже добрі сусіди для людини його зросту. Адже тепер навіть крихітний комарик був для Івана Гермогеновича такий же небезпечний, як ведмідь.

А павуки?

Професор знав, яка велика родина павуків живе на світі. І крихітні, не більші за головку шпильки, і величезні, як тарілка. І харчується дехто з павуків не лише комахами, але й дрібними пташками. По-різному й полюють павуки. Одні снують павутину й терпляче чекають, поки до їхньої сітки потрапить здобич, але є павуки-мисливці, які арканять своїх жертв, накидаючи на них павутину, як ласо.

«Як добре, - подумав Іван Гермогенович, - що в нашій країні не живе мексиканський павук пододора. З ним би я зустрітися не хотів».

Зустріч з пододором і справді була б жахлива.

У себе на батьківщині, в Мексиці, цей павук не чекає, коли до нього в павутину попаде здобич. Він нишпорить у листі дерев, пильно виглядаючи летючих комах, а помітивши придатну для себе здобич, підкрадається до неї, тримаючи в передніх лапах довгу павутину-ласо з клейкими краплинами на кінці.

Тихо підкравшись до жертви, пододор кидає, наче ласо, свою павутину, арканить здобич, а потім біжить до неї по липкій павутинні і пожирає її.

- Так, - пробурмотів професор, - у пододори мені, мабуть, не вдалося б відібрати павутину.

Він поплескав долонями по новому костюму, дуже задоволений своїм сріблистим одягом.

- Звичайно, - сказав він, усміхнувшись, - костюм мій не дуже модний, але в моєму становищі вибирати не доводиться.

Костюм був, звісно, не дуже гарний, але зате дуже й дуже міцний.

«Я в ньому, мов у панцирі!» - подумав Іван Гермогенович задоволено.

Закинувши списа на плече, він бадьоро рушив у дорогу, обминаючи глибокі ями, перестрибуючи калабані й рівчаки.

Вибираючи дорогу, Іван Гермогенович час від часу зупинявся, подовгу стояв на одному місці, прислухаючись до лісового шуму, а іноді ховався за могутніми зеленими стовбурами, звідки сторожко розглядався на всі боки.

Ці перестороги були не зайві. Трав'яні джунглі аж кишіли дивовижними істотами.

Грюкаючи, наче листами жерсті, над головою Івана Гермогеновича пролетіли бабки, більше схожі тепер на гігантські літаки, ніж на звичайних комах.

Стрибаючи через верхівки дерев трав'яного лісу, перелітали зелені, завбільшки з автобус, коники.

Розсуваючи могутніми тілами хащі джунглів, повзли смугасті гусениці, вони були такі великі й зчиняли такий галас що професорові здавалось, ніби повз нього котяться по землі товарні, важко навантажені поїзди.

Зрідка, швидко-швидко тупочучи ногами, припадаючи до землі довгими тілами, пробігали стоніжки. Будь-яка з, ніг цих тварин тепер легко могла розчавити професора, вдавити його в землю..

Змагатися з усіма істотами трав'яних джунглів було б, звичайно, нерозумно. Та й не було для цього у Івана Гермогеновича ні часу, ні бажання.

Пробираючись до ставка, що синів крізь просвіти між деревами, професор йшов, переходячи від дерева до дерева, часом зупиняючись, щоб краще роздивитися то дерево, то величезні, наче дзвони велетнів, квіти. Назви квітів Іван Гермогенович добре знав; і в ті дні, коли професор був звичайною людиною, він міг просто сказати, як називається будь-яка квітка, але зараз він уже не назвав би упевнено, мабуть, жодної квітки.

Усі квіти були такі великі, що багато з них професор просто не міг упізнати, і це дуже тішило його.

- Ну, ось ця, наприклад, - зітхав Іван Гермогенович, поглядаючи на блакитну кулю, схожу на гніздо лелеки, - як же вона називається в нашому світі?

Але хто ж міг відповісти тепер професорові на його запитання?

Над верховіттям лісу тихо похитувалися рожеві глечики, гігантські жовті зірки, червоні кулі, бузкові кошики. Із куль, наче голки їжака, стирчали в усі боки буряково-червоні труби.

- Що ж це таке? - зацікавився Іван Гермогенович і, раптом ляснувши долонею по чолі, вигукнув зі сміхом: - Конюшина! Звичайнісінька конюшина!

Поряд з квітами конюшини гойдалися в повітрі, здригаючись і пританцьовуючи, лілові дзвони. Вони просвічувалися на сонці, і земля під ними здавалася теж ліловою.

- Ну, що-що, а це я знаю! - весело сказав професор. - Про вас навіть вірші написані.

І він заспівав на весь голос:

Дзвоники мої, Квіти степові...

- Якщо така квітка відірветься і впаде мені на голову, я навряд чи залишуся живим, - засміявся Іван Гермогенович.

З цікавістю розглядаючи незнайомий світ, Іван Гермогенович пробирався крізь зарості трав'яних джунглів.

Незабаром перед його очима відкрилася неосяжна водна гладінь.

Вода блищала на сонці, як величезне дзеркало.

- Здається, це має бути тут! - роздумливо мовив Іван Гермогенович.

Він вийшов на узлісся трав'яних джунглів.

Дорогу йому перетинав довгий, вузький рів, по вінця заповнений коричневою водою.

Іван Гермогенович розбігся, підскочив і легко перестрибнув через рів, але в ту ж мить відчув, що земля під його ногами повзе, осідає.

Професор скрикнув і, дриґаючи в повітрі ногами, полетів униз, у темну нору.

Упавши на дно, Іван Гермогенович швидко підхопився на ноги, розглянувся.

Над його головою синіло далеке небо.

Тьмяне світло осявало чорні стіни нори, густо обплетені підземним корінням. Прямо перед собою Іван Гермогенович помітив вхід у чорний тунель. Професор нахилився.

Із тунелю в обличчя війнуло вологою і холодом.

- Та-ак, - сказав Іван Гермогенович.

Він відійшов від тунелю і поліз по стрімкій стіні нори, чіпляючись руками й ногами за підземне коріння.

Він уже майже дістався до самого краю, лишалося тільки простягти руку, і сонце знову засяяло б над головою, але саме в цю мить, коли професорова голова висунулася з нори, він побачив перед собою потворну морду якогось страховиська.

- Вибачте! - ввічливо сказав професор і одразу ж, квапливо втягнувши голову в плечі, шугонув назад у нору.

Страхіття, ворухнувши величезними лапами, повернулося до професора, і очі їхні зустрілися.

«Жук, - мало не вигукнув Іван Гермогенович, - жук-гнойовик!»

Жук котив до нори велетенську сіру грушу, яка не вмістилася б навіть у найбільшій кімнаті, якби раптом увесь світ наш зменшився так само, як Іван Гермогенович. Підштовхуючи грушу, жук присунув її до краю нори, і не встиг професор згадати латинську назву жука, як груша заткнула нору і закрила собою небо. В норі стало темно. Зляканий професор швидко видерся по стіні й щосили почав штовхати грушу плечем і головою. Він намагався відкрити вихід із підземелля, але все було марно.

Груша не піддавалась. Він натиснув дужче, але саме в цей час жук-гнойовик наліг зверху на грушу з такою силою, що вона заткнула нору, як корок пляшку.

Дужий поштовх скинув професора вниз. На голову посипалася земля, в груди боляче вдарив гострий камінь.

- Та-ак... - крякнув професор.

Потираючи забиті груди, він спробував піднятись і несподівано відчув, що в цій темній норі він не сам.

Професор швидко оглянувся. Позаду за його спиною хтось ворушився, обережно підкрадався до нього.

Іван Гермогенович пошарив навколо себе руками. Пальці його намацали спис. Він міцно стиснув його і, схопившись на ноги, притулився до стіни.

«Туз-а-анк!» - клацнуло зовсім поряд.

Професор почув уривчасте дихання.

Він замахав перед собою списом і хрипло закричав.

- Хто? Хто там?


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ П\ЯТИЙ







Loading...