home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ шостий

Оповідь Франкліна

Ґарет Бартон, Франклін і передречений, проминув Велику браму на південь од собору Св. Павла. Він мимохіть подумав про те, скільки паломників рушили навпростець до пекла цим брукованим шляхом. Здавалося, ніби саме повітря бринить од їхніх пронизливих криків, наче воно просякло ними, мов гнилим смородом інших церковних справ. Ґарет був одним із тих найзавзятіших передбачених, котрі, на підбурення Ексмю, записали на пергаменті «Вісімнадцять висновків». Він обережно згорнув аркуш і поклав до кишені плаща. На відкритому просторі поза усипальнею батьків Св. Фоми Беккета, під вигуки глядачів «Так!» і «Ні!», як завжди, проводилися змагання з боротьби. Перед склепом стояв лоток писаря; вивіска над його головою зображувала руку, що тримає перо. Він пильно подивився на Франкліна, ніби силячись вгадати мету його візиту до цього місця.

Годинник на дзвіниці показував другу, коли Ґарет Бартон увійшов до собору через західні двері. Всередині пахло стайнями. Вигуки торговців і рознощиків змішувалися під високими склепіннями, нагадуючи дивне дзижчання й гудіння тисяч бджіл; то було тихе ревіння та гучний шепіт, неначе море голосів і кроків. Бартон ледве чув мірний наспів паломників, що скупчилися коло сяючої гробниці Св. Ерконвальда. Цей світ був усього-на-всього ярмарком! Баристери стояли під своїми колонами в очікуванні клієнтів, і їхні кармінові відлоги майже губилися серед натовпу носіїв, лоточників і священиків. Холодну й темну кам'яну підлогу нефа було вистелено сіном. Це було 6 темне місце, навіть серед білого дня, якби не свічки та смолоскипи, що горіли попід образами та розмальованими стінами. Широкий сонячний промінь перетинав неф, але він здавався бляклим проти яскравих колон.

Франклін наблизився до гробниці та з неприязню помітив крихітні кінцівки, виліплені з глини чи свинцю, що висіли там як прохання про заступництво; глиняний член погойдувався поряд із понівеченою ногою на легкому вітерці людського подиху, поки народ бубонів молитви золотій статуї святого, чиї стихар і митра були всипані блискучими самоцвітами. Він бачив ченців, що стежили за паломниками з дерев'яного спостережного покою, де вони охороняли священні скарби; один із них заснув. У повітрі висів ледве вловимий аромат сечі, а також запах старого каменю та звичний сморід людства. В кутку трансепта[48] чоловік морочився зі своїми шкіряними штанями. Й от що подумав собі Ґарет: «Що є молитва, як не сцяння на стіну?» Він рушив назад по проходу, ступаючи серед собак і торговців. Три свічки за пенс. Дві іспанські цибулини за пенс. П'ять коржиків за два пенси.

Так, під головним престолом співали. Вважалося, що цей наспів тішить слух, бо повторює музику сфер; його було складено за точним мистецтвом метрики — геометрією. Наспів мовби досліджував довжину й ширину, глибину й висоту звуку. Голоси обплітались один коло одного, мов небесні сфери; вони плавно перетікали один в одного, мовби вже злилися з емпіреями, і їхнє дивовижне обертання й чудова плиткість єдналися в гармонії. Потім хлопчачий голос високо затягнув псалом «Quam dilecta tabernacula Tua»,[49] й Ґаретові Бартону він здався голосом одного проти багатьох. Це було звучання душі поза Вселенським собором. Це був його власний голос, чистий і мелодійний, поки він знову не загубився в божественній какофонії. Хор відгукнувся одноголосим «Domine virtutum!».[50]

Він притулився лобом до кам'яної ширми, що тяглася під хрестом із розіп'ятою фігурою Спасителя. Казали, що розмаринове дерево не може вирости вищим за Христа. Бартон подивився вгору на намальований образ, зранений і стражденний. Невже це правда, що кажуть астрологи — нібито тіло Христа-немовляти перебувало під впливом планет і сузір'їв? І його смерть було прописано в зорях? Ото було би справді дивно, якби творіння могло мати силу над своїм творцем. Утім це було ніяк не дивніше за те, чого вчив передречен Вільям Ексмю: що інколи Бог мусить підкорятися дияволові Час настав.

Ґарет Бартон вийшов через північні двері до клуатру, що звався Лукань церковної милості й чиї стіни вкривали зображення Танку смерті.[51]10 Франклін помітив папу, що пустував попліч із скелетом. «Ах, то це ти ведеш танок скорботи?» Він вийшов із клуатру й зупинився перед дверима «Si quis?»[52] прозваними так завдяки об'явам, що їх вішали туди вчені в пошуках бенефіцій. Він витяг пергамент із Вісімнадцятьма висновками, водночас намацуючи в іншій кишені сховані там камінь і цвяхи. За кілька швидких рухів він прибив пергамент до дверей.11

— Що ти тут робиш? — Писар стояв позаду; він простежив за ним через собор і до клуатру.

— Що я роблю? Веду тебе до райських брам. — Бартон і досі тримав камінь у руці й тепер одним жорстоким ударом звалив писаря з ніг.

Потім поспішив назад через клуатр і повз Танок смерті. Він якраз зайшов до північного трансепта і крокував повз фреску з Чудесами Богоматері, коли почув своє ім'я. Він спершу глянув на фігури по стінах, осяяні неземним світлом, а потім облизнув кров із правого кулака. Він злякався, аж тут побачив під колоною Роберта Рафу, економа.

— Мерщій, Бартоне. Бог тут. Ходімо зі мною. — Рафу знав найкоротші шляхи й повів Бартона до новозбудованого південного трансепта, де вже розклали свій товар хутряники. — Ти прибив Висновки?

— За мною дехто стежив.

— Стежив?

— Схоже, він погрожував мені. У мене в руці був камінь, тож кинджал мені не знадобився.

— Ти його вбив?

— Його вбив Бог.

— А тебе не бачили?

— Тільки ангели. їхні крила сховали мене.

Вони покинули південний трансепт, перетнули церковне подвір'я і вийшли через південну браму до плутаного лабіринту кривих будиночків і помешкань, що завжди наче з-під землі виростали в тіні великих храмів.

— Ти коли-небудь задумувався, — казав Ґарет Бартон, — що кожна фреска має власне світло? Чесноти сяють на них ясніше. Мов на гобеленах.

Він ледве усвідомлював, що каже. Все було сном. Вони зупинилися на розі Павлового ланцюга та Лицарської вулиці, біля «Кардиналової шапки».

Повз них із вигуками «Bonjour!» «Dieus vous save!» та «Bevis, `a tout!»[53] пропхалася компанія підмайстрів. На столику в шинку схрестивши ноги сидів арфіст, збираючись грати. Франклін із економом перетнули приміщення і знову вийшли на вулицю через інші двері. В «Шляпі» було надто шумно для їхньої тихої бесіди. Тому вони звернули на Фартингову алею, де жебрали навіжені.

— Це був якийсь писар, — сказав Ґарет Бартон. — Він спитав, що я роблю.

— Ти зробив йому милість. Він повернувся назад.

— Де його не турбуватимуть пера та розписки.

— Ти діяв добре, Ґарете. Він розчинивсь у часі. Ось те місце, що я шукав.

Будинок скидався на житло, але насправді був таверною. На лавці перед входом чоловіки грали в шашки; Рафу та Бартон переступили поріг і опинилися в покої, сповненому сміху. «Припустимо, — казав хтось праворуч од Рафу. — Припустимо, що тканина була негідною. Фарбник не закріпився. Хіба то моя провина?» Позаду Бартона сперечалися чоловік і жінка. «Легко тобі казати, з твоїм дамським терпінням. Згоден, терпіння — то велика чеснота. Але не всі чоловіки бездоганні. Я не бездоганний». Зі столика на підлогу стрибнула кішка. Юнак вдивлявся у свою чашу з елем, повільно та нерішуче звертаючись до свого супутника. «Бідному чоловікові кругом скрута. Якщо він не проситиме м'яса, то помре з голоду. Якщо проситиме, помре з сорому. Я б радше помер кращою смертю. Ще, будьте ласкаві. Наливайте доверху».

Рафу з Бартоном знайшли маленький столик із двома круглими табуретками і, коли шинкар підійшов витерти розлите пиво и вино, спитали, що в нього найкраще.

— Спитайте свого гаманця, панове. — Він був похмурим, звиклим мати справу з відвідувачами не тільки п'яними, але до того ж ще й забіякуватими. — Мій кращий ель іде по чотири пенси за галон. Галон гасконського вина — теж чотири пенси. Рейнвейн — вісім. Як бажаєте солодкого вина, то йдіть шукайте деінде. — І на запитання, чи рейнвейн добрий: — Не застоюється.

Вони мовчки сиділи за вином і ясно чули розмову торгівця зі старою жінкою поруч.

— Папуга ласий до розкошів і полюбляє вино, — казала вона. — Селезень розпусний, а баклан ненажерливий.

— А крук?

— О, сегр, крук мудрий. А от лелека, щоб ви знали, ревнивий.

— А п'яна бабка, — промурмотів Бартон, — незграбна, мов свиня, і дурна, як мавпа.

— Про одного п'яницю кажуть, — прошепотів Рафу, — що він бачив диявола.

— То й що? Нас сам Люцифер не займає.

— То нам ніколи не можна напиватися? Ні перебрати, ні набратися?

За іншим столиком один чоловік просив принести рахунок, хоча його супутники гучно закликали його облишити те діло та налити ще. Один із них звалився з табуретки й, коли шинкар підняв його, почав сцяти в штани. «Коли я казав тобі облегшити кишеню, — сказав йому шинкар, — я мав на увазі монети, а не сечу».

Таверна вибухнула сміхом, і Ґарет Бартон нахилився до економа.

— Для них немає раю чи пекла, крім самої землі.

— Кельнере, наповнюй келих!

— Бог створив їх бездушними.

— Спершу розплатіться, друзі. По шість пенсів із носа.

— Вони повернуться до землі й повітря, вогню та води, навіть не знаючи, що були живими.

— Іще бочечку!

До таверни зазирнув бродячий торгівець мереживами. Шинкар похитав йому головою і виставив перед собою руку як попередження, але той увійшов.

— Ви чули, шановні панове? Убивство в соборі! І прокламація лолерів! Усюди безлад. — Він попрохав жбан червоного вина, який було вмить куплено. Ґарет Бартон і Роберт Рафу мовчали й не оберталися до торгівця, поки він переповідав останні чутки. — То був Яків-писар — ви його знаєте, такий банькуватий і недоумкуватий — його побили, і він помер на місці. Його знайшла господиня Келло, так вона аж зомліла.

— А відомо, хто це зробив?

— Ні. Жодної гадки. Проте це мусив бути якийсь лолард. Понад ним було написано слова проклять на адресу духов-ників і ченців.

— Правду кажеш. — Це була стара жінка, що розводилася про властивості птахів. — Яків одійшов до Бога, це точно. Всі ми там будемо. — Вона перехрестилася. — Тоді й побачимо, хто святий, а хто ні.

Тут п'яниця отямився.

— Чи тут є хто ще не забув земних утіх? Завтра ж бо новий день.


* * * | Клеркенвельські оповіді | * * *