home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ одинадцятий

Оповідь ченця

— Усе нове в цьому світі вже колись існувало.

— Цілком вірно. Цей великий світ обертається по колу. І давні речі повертаються.

Вони вели розмову в бібліотеці абатства Бермондсі, в оточенні багатьох старовинних манускриптів і книжок на ланцюжках; на них, здавалось, осів порох віків. Баристер вищого рангу Майлз Вавасюр і чернець Джолланд сиділи за довгим столом, на якому лежав примірник Expositio Apocalypseos,[67] написаний Прімасіусом;[68] вони обговорювали одне речення Прімасіуса, в якому той гірко скаржився на жадібність і безсердечність певних єпископів другого століття. Сторонній спостерігач міг би здивуватися, чому юрист вищого рангу зняв свій шовковий білий каптур, щоби дружньо поговорити із звичайним ченцем; але Майлз Вавасюр уже багато чув про цього Клюнійця. Джолланд був ученим мужем, який чимало років працював над коментарем до Бедової Historia Ecclesiastica Brittaniarum et maxime gentis Anglorum[69] і вважався найкращим із усіх знавців ранньої історії Англії та її Церкви. Але Вавасюр приїхав заради того, щоб перевірити віру ченця. Він поважав його за вченість і хотів побачити, як далеко простягається знання Джолланда щодо тих речей, які стосуються його Бога. Вавасюр, як і його брати по вірі, не мав ані віри, ані довіри до того, що шанували звичайні люди. Утім, баристер був людиною вченою, та ще й допитливою; до того ж, він був юристом і мав невичерпну жадобу до дискусій і полеміки. Людиною він був імпульсивною та схильною до сперечань, яка ще й полюбляла чвари. В нього був великий ніс та широкий рот — його риси начебто намагалися викрити його природу. До Бермондсі він прибув, щоб дізнатися більше про певні чудесні події, пов'язані з історією абатства Глестонбері, але розмова перейшла на інші теми. Як зазначив чернець, схоже, мирські події пробивалися навіть сюди, за монастирські мури.

Джолланд нещодавно почув про дивовижний випадок у сусідньому Саутворку. Іоанну Ірландську, віком в один місяць од народження, залишили (поки вона спала у своїй колисці) у крамниці, що її батьки орендували, аби продавати взуття, яке вони кроїли та шили; за годину перед вечернею ця пара вирішила прогулятися центральною вулицею, що веде до містка, але зробили помилку, залишивши вхідні двері до крамниці трохи відчиненими. З вулиці до крамниці забіг кабан і, незважаючи на те, що дитя було міцно сповите, «смертельно покусав немовля у правий бік голови», як зазначив Джолланд. Повернувшись додому, нажахана мати схопила дитину, але на цьому світі останню вдалося затримати лише до півночі. Більше ченцю нічого відомо не було, але цей випадок знову розпалив його цікавість у питанні про значення долі в людських справах. Чи було вирішено наперед, що кабан з'їсть немовля? Чи впливає хід зірок на тварин?

— Можна сказати, що навіть ішли б Венера з'єдналася з Юпітером, однаково було б неможливо попередити злочинний намір Марса стосовно кабана. Коли небеса почали обертатися, немовля підпало під поганий вплив Сатурна, який і постановив, що дитина має бути знищена. Чи так, принаймні, доводять.

— Усе це — казочки для дітлахів, — баристер, здається, був роздратований тим, що вчена людина може балакати про такі дурниці. — Ви — наче ті чаклуни, які бачать майбутнє в мисці води, чи на яскравому лезі меча, чи у лопатці віслюка.

— Я казав це не так серйозно, як вам, мабуть, здалося, пане суддя. Я просто припускаю. Але є люди, які вірять, що все вирішено і визначено наперед, навіть кількість душ, які мають спіткати блаженство.

Вавасюр раптом склав долоні, наче для молитви, і процитував благочестиву заяву упереджених людей, якими керував Ексмю.

— Я над цим світом. У цьому світі мене немає.

— Звідки ви знаєте цей спів?

Баристер розсміявся, щоб приховати своє збентеження.

— Це нічого не означає. Почув десь під час розгляду судової справи. Але ось що скажіть мені, Джолланде. Як можна визначити різницю між провидінням і долею?

— Провидіння — це управління всією несталою природою, якою вона є у задумі Господа. Доля — це те, як цей план виконується стосовно мінливих речей у часі. Ми збираємося в паломництво до Кентербері. Я можу знати, що кінець нашої подорожі — у Кентербері, але не обов'язково знатиму про міріади пригод, які чекають на мене на цьому шляху.

— Але це ж не можна сказати про Бога, чи не так? Чи Богові не відомий цей шлях достеменно? Чи не сказано, що Бог спричиняє гріх і через Його волю людина стає грішною? Оскільки людина, що грішить, підкорює свою волю волі Господа. Якщо ця людина відчуває ненависть до свого гріха, їй просто треба пригадати, що першопричиною гріха є Бог. Чи це не так?

— Дехто дійшов такого висновку, саме так, але ця логіка невірна. Якщо все вирішено заздалегідь, то який сенс у тому, щоб обирати один шлях, а не інший?

— Ви знаєте, що Генріх Болінґброк прибув до Англії з шістдесятьма послідовниками?

— А мені що до цього?

— Він хоче вбити Річарда й забрати собі корону. Чи це неминуче? Чи Бог заздалегідь вирішив це?

— Так, вирішив, але водночас — ні.

— А поки ми чекаємо на Його вирок, країна вмивається кров'ю. Це так? Я просто питаю.

Чернець помітив нетерплячку баристера й сприйняв в як ознаку грубого серця; він усвідомив, що і його власна ніяковість була формою нечистого сумління. Він із радістю ще підсилив би її, якби це могло приборкати Вавасюрову гординю.

— Є в мене дуже вчена праця св. Ієроніма, а саме його De situ et nominibus,[70] яка належним чином викладає це питання. Дозвольте мені відкрити її, — він відімкнув ланцюжок, яким книжку було прикуто до полиці в нього над головою, а потім, іншим ключем, відчинив пряжку на палітурці. Це і справді був багатий фоліант, оздоблений великими кольоровими літерами на початку кожної сторінки, по яких літали птахи й бігали мавпочки. Джолланд доторкнувся до веленевого паперу. — На одну сторінку йде шкіра з однієї вівці. Отже, перед нами багато отар, — він дуже обережно перегортав сторінки, так, щоб жодна не розірвалася. — В одному місці Ієронім стверджує: все, що відбувається, невідворотне, бо наша доля визначається ще до нашого народження. А тепер дозвольте мені щось вам прочитати… Ага, ось воно, — і він почав цитувати, перекладаючи текст із латини: — Позаяк дехто каже: якщо Господь усе бачить наперед — оскільки цілковито неможливо обдурити Господа, — то все має відбуватися саме так, навіть якщо люди присяглися, що такого не трапиться. Жодна думка, жоден учинок не може виходити за межі того, що вирішило провидіння Інакше треба було 6 визнати, що Господові не все достеменно відомо, але приписувати Богові таку помилковість було б невірно, і непристойно, і взагалі — це б означало люте прокляття. Щодо цього можна сказати ще багато.

Вавасюр тривожно крутнувся в кріслі.

— На одній могилі у нефі собору Св. Павла лежить камінь. На ньому викарбуваний такий напис «Тепер мені відомо більше, ніж наймудрішим серед вас». Чи це неправда?

— Можете бути впевнені, — чернець був усе ще заглиблений у книгу. — Ось тут викладено думку вченого мужа. Ми не маємо на увазі, що все відбувається саме тому, що так було вирішено заздалегідь; але все, що таки відбувається, відбувається тому, що так і справді було вирішено заздалегідь. Ці тонкощі гідні великого писаря, чи не так?

Баристер, звичний до юридичних софізмів Вестмінстер-Холу, схвально відреагував на це спостереження.

— Якщо світ складається зі слів, тоді чим більше ти ерудований, тим краще. — В Ієроніма є ще одне роз'яснення. Якби людина мала сісти за тим столом на козлах, то як гадаєте, вона 6 справді сиділа?

— Так, звичайно.

— Тут вступають у дію два типи, чи форми, неминучості. Перша — для нього — це неминучість сидіння. Друга — для вас — це неминучість вірного бачення.

— Ні-ні, Джолланде. Ignotum per ignocius — не можна пояснювати невідоме через іще невідоміше. Що таке «неминучість сидіння»? І яким чином ми маємо зазирнути одним оком у божественне через стіл на козлах? Ваш Бог не може бути відомим.

— Мій Бог?

— Той Бог, який надає форми долі всіх нас. Він невидимий.

— А ось черниця розповідає іншу байку. Вона розмовляє із Ним.

— А, черниця… Ця відьма. Ця блудниця серед людей, — і знову монах відчув міру нездійсненної пристрасті Вавасюра. Лють усе ще жила в його єстві. — Вона прикрашає себе хибною вірою та вводить в оману дурнів, яких веде у прірву.

— Утім, добрий лікар Томас каже нам, що душа має властивість самостійно відрізняти правду від брехні і що вона може дістатись Бога завдяки бажанню й розумінню. Можливо, саме це і відбувається з черницею?

— Добрий лікар помиляється, Джолланде. Бог поза нашою волею. Навіть поза здоровим глуздом. Здоровий глузд стосується справ цього світу, а не справ Божих, Дозвольте мені навести приклад. Вбивство себе самого є правильний вчинок, якщо його було скоєно за Божим наказом.

— О ні. Для того, щоб потім бути навічно проклятим самим Господом нашим?

— А в кого вистачить сил запобігти цьому? Чи можете ви запобігти тому, щоб свиня з'їла немовля? — Вавасюр швидко підвівся з-за столу й підійшов до еркера, вікно якого виходило на млин і пекарню абатства. — Навіщо ви піддаєте себе таким стражданням, сидячи тут стільки часу, пане чернець? Тільки нещасна мишка ховатиметься у своїй норі.

Чернець не образився: за своє тривале служіння він навчився покірності.

— Я знаходжу мир і спокій в оточенні рукописів, сер Майлз. Ви живете у світі людей і справ, і у цій клітці вам навіть у страшному сні не привидиться будь-яке інше життя. Але тут, у мене, лежить книга, що розповідає мені про ангелів небесних і патріархів, які прогулюються долиною світу. Насправді, ми з вами…

Раптом унизу, надворі, пролунали звуки гучної суперечки, і Джолланд приєднався до Вавасюра, який усе ще стояв біля вікна. Четверо чи п'ятеро жебраків якось спромоглися ввійти у двір і тепер скупчилися біля пекарні, вимагаючи хліба.

— Вони такі бідні, — зауважив Джолланд, — що з'їдять усе що завгодно. Замість м'яса їм зазвичай слугують коники, — ченці, які працювали в пекарні, кидали їм хліб із бобового та вівсяного борошна, у той же час благаючи їх піти з миром. — Вони пройшли чистилище ще тут, на землі Тому після смерті потраплять на небо.

— Вони такі бідні, що їм, скоріше за все, байдуже, що з ними станеться — чи то рай, чи то пекло. Це не має ніякого значення, коли в тебе єдине місце для відпочинку — якась смердюча стайня при дорозі.

— «Уперед, пілігриме, уперед! Уперед, тварюко, геть із моєї стайні!»[71] — Із виразу обличчя баристера було зрозуміло, що текст, який цитує чернець, йому не знайомий. — Я усамітнився в своїх думках, сер Майлз. Ви тут казали про мишеня в норі… Я, гадаю, більше схожий на гончака. Коли гончак гризе смачну кістку, компаньйони йому не потрібні. Ці старі книжки — ось мої кістки, — надворі вже запанувала тиша, яку розбивало тільки торохтіння водяного млина в течії струмка, який біг собі до Темзи. — Але ми розмовляли про вічність.

Вам доводилося коли-небудь чути про танцюристів церкви Святого Лоуренса Паунтні?

— Пригадую собі щось таке…

— Коло тамтешнього цвинтаря тепер щось нагородили. У тій частині Кендлвік-стрит, де зараз будівлі, було колись гарне ярмарковище. Був саме день перед літнім сонцестоянням, десь років двісті тому, коли кілька молодих людей із тієї парафії влаштували собі гулянку на самісінькому цвинтарі. У ті дні, як і зараз, на території церкви танці й веселощі було заборонено; втім, вони каталися одне в одного на спині, перетягували канат і робили інші такі собі дурниці. До них вийшов священик і наказав негайно припинити свої бісівські збори. «Заспокойтеся? — закликав він їх. — Заспокойтеся!» їм було спекотно, наче в печі, але він був сповнений рішучості цю піч загасити. Нагадав їм, що вони зі своїм галасом і прапорцями тут, на цвинтарі, явно не на місці. «Припніть язика, — сказав він, — і дайте можливість нашим сусідам під землею спокійно відпочити». Але ці блазні, ці дикі жеребці, трималися за руки й танцювали навколо нього. Вони сміялися з нього так само, як колись євреї сміялися з Ісуса. Тоді бідолашний священик дістав з-за пазухи розп'яття і, тримаючи його перед їхніми очима, урочисто прокляв їх, оголосивши, що будуть вони танцювати все літо і всю зиму, тримаючись за руки до самого кінця.

— Дивне прокляття.

— Утім, воно було efficiens.[72] Молодики ніяк не могли припинити танцювати. Вони не могли ані їсти, ані пити, але могли підстрибувати й дриґати ногами. Вони голосно благали дати їм відпочити, але ноги їх рухались у ритмі, що ставав усе більш швидким. Так минали дні та ночі. Вони волали й вили, як вітер, але ніяким чином не могли якось урятуватись. Батько однієї з танцюристок зробив спробу витягти її з кола, але в нього відірвало руку. Минув рік, але дія прокляття священика не минала. Вони все ще перебували у постійному русі. Згодом танцюристи опустились у землю аж до пояса. Глина липнула до їхніх тіл. Земля цвинтаря скоро накрила їх із головою, та люди все ще чули, як вони танцюють. Дехто каже, нібито мерці приєдналися до їхньої гулянки.

— Який жах.

— Інші ж кажуть, що вони й досі танцюють, — чернець зробив паузу, щоб перегорнути сторінку De situ et nominibus, і замилувався зображенням якогось давнього міста, що ховалося за мурами. Перш за все, він звернув увагу на процесію городян, які виходили з воріт, високо тримаючи ліри й цимбали, наче йдучи до якоїсь святині. — Ось що я чую, хоч куди б я пішов, сер Майлз. Танцювання під землею.

— Чи це вважають за правду, чи просто переповідають один одному як байку?

— Хто може сказати напевно? — чернець ізнову перегорнув сторінку! побачив обрис звірячого хвоста. Це заєць Ківард зв'язав лиса Рейнарда й тепер тягнув його на судилище перед вовком Ізенгріном, півнем Шантеклером і куркою Пінтою.[73] Вовк тримав у лапах якийсь сферичний об'єкт, схожий к астролябію, в якому, здавалося, нескінченно повторювався замикаючись сам на собі, спіральний візерунок. — Якщо минуле — це спогади, воно також є частиною мрії. Якщо ж це мрія, то воно — тільки ілюзія.

Сер Майлз Вавасюр незабаром покинув абатство Бермондсі й повернув коня на північний захід, до Лондонського мосту. Коли він проїздив мостом, то народ, що скупчився там штовхав його, а сморід людських тіл, здавалося, завис над річкою; його кінь ледве просувався поміж візків і карет, але коли він дістався дороги на тому боці, то видерся, нарешті, на волю. Керований інстинктом, Вавасюр промчав галопом удовж берега аж до самої Олд-Свон-стейрз, а потім повернув на північ уздовж вулиці Олд-Суон-лейн, до церкви Св. Лоуренса Паунтиі. Він уже майже забув легенду про приречених танцюристів; вона стала для нього такою собі невиразною, віддаленою в часі казочкою, яка нагадувала про дитинство, про казки, що починалися зі слів «Був собі один чоловік…». Він вискочив на ріг вулиці Кендлвік-стрит, яку Джолланд назвав частиною старого кладовища. Тепер на цьому місті стояв ряд будинків: стайня, в якій можна було взяти напрокат коня чи цілий екіпаж, крамничка сідляра і таверна під назвою «Собака на прогулянці». Він почув музику, а потім хтось заспівав: «Цей світ — просто вир». Звуки лунали з таверни. Вавасюр під'їхав ближче і перегнувся через шию коня, щоб зазирнути в маленьке склепінчасте віконечко; він побачив купку гульвіс, які стояли в колі, трималися за руки й танцювали.


* * * | Клеркенвельські оповіді | Розділ дванадцятий Оповідь економа