home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ п'ятнадцятий

Оповідь жінки з Бата

Як тільки Томас Ґантер дізнався про вибух у церкві Гроба Господнього, він одразу ж попрямував туди; його заінтригувало бурмотіння пристава щодо змови членів таємного ордену, і йому кортіло поритись у руїнах. що залишилися після пожежі. Побачивши увесь безлад, він спішився і наказав брамникові наглянути за конем. На сходах зібралася чимала юрба. Згідно зі звичаєм, тіло Гамо Фулберда винесли зі святого місця й повернули туди, де він скоїв святотатство. Тут на нього можна було милуватись як на іриклад Божественної помсти. Із нього зняли весь одяг, і на голому тілі грубо намалювали різноманітні диявольські голови й знаки Зодіаку. Поклали його у нефі, у плетеному квадратному візку, а на грудях розмістили хрест перевертом. Коронер уже всім заявив, що Гамо Фулберд лежить мертвий, але ніхто не бачив гнівного чинника його загибелі; те, що сталося, було вирішено розцінити як вияв Божественної справедливості, й зібрані присяжні дійшли висновку, що їм краще не втручатись у цю справу Томас Ґантер проклав собі шлях крізь юрбу народу, щоб поглянути на тіло; перевіривши обличчя на присутність ран, він відчув легке тремтіння пізнавання. Де він уже бачив цього бідолашного хлопця? У якій попередній сцені він уже зіграв роль? І тут лікар помітив п'ять крихітних кіл, намальованих над лівою груддю вбитого. Насправді, їх намалював Вільям Ексмю, який, коли знайшли тіло, удав, нібито поділяє гарячкову радість оточуючих; він навіть прикинувся, що відчуває такий самий захват од розмальовування тіла символами диявола. Побачивши ці кола, Томас Ґантер відсахнувся. Він не очікував побачити таке несподіване підтвердження слів Бого, і це шокувало його. Тут ховалась якась печальна таємниця. Йому раптом здалося, що навколо тіла зібралися духи багатьох людських істот. Темрява закликала темряву.

Він підійшов до вівтаря святих Кузьми та Дем'яна. Вогонь його дуже серйозно пошкодив, а на почорнілих плитах лежала свинцева фігурка маленького хлопчика. Томас став навколішки, щоб підняти її, коли раптом помітив на підлозі дивну білу відмітку; він прибрав попіл й уламки і побачив пошкоджене вогнем коло, яке Ексмю викарбував ножем.

«Боже милосердний», — лікар був настільки здивований, що промовив це вголос. Він підібрав свинцеву фігурку хлопчика та обережно поклав її на вівтар. Більше він не ставив під сумнів підозри пристава; за цим візерунком із кіл явно щось приховувалось, але як це дізнатись? У суді мера чи єпископа над ним сміятимуться, з нього зроблять посміховисько; скажуть, що він сам і викарбував це коло. Утім, Бого ненавмисно запропонував йому вихід із цього лабіринту. Через п'ять днів Ґантер буде вечеряти з Майлзом Вавасюром, з приводу річниці йото fistula in and,[85] і він може скористатися нагодою й поділитися своїми побоюваннями. Вавасюр був поважним юристом і навіть виступав перед королівським судом; він був знайомий із не останніми людьми в місті і точно зможе підказати, як просунути цю справу.


Наступного ранку тіло Гамо Фулберда із тріумфом одвезли на пагорб Сноу-хілл і далі, через міст Голборн. Оскільки його визнали гнилим і шкідливим для людства, тіло вивезли за межі міста, до району, який мав назву «Номаннеслленд», тобто «Нічия земля», де його і поховали у ямі з вапном.

Через п'ять днів Томас Ґантер під'їхав до заїжджого двору «Скроупс Інн», де мешкав Майлз Вавасюр.

— Ласкаво просимо, майстере лікарю, — по тому, як Вавасюр висловлювався, було помітно, що поговорити він любить. — Уже три роки я сідаю і не здригаюся від болю.

— Я привіз вам свіжої мазі, щоб приборкати будь-який крововилив.

— Цього немає, дякувати Богові.

Вони стояли у маленькій вітальні, що виходила вікнами на вулицю Трайвет-лейн, коли слуга приніс їм чаші з рейнським вином.

— Що новенького? — спитав у баристера Томас Ґантер.

— Тобто чи є якісь новини щодо короля? Важкі дні настали, майстре Ґантер.

Генріх Болінґброк виїжджав із Честера, а разом із ним, як заручник, — і король Річард; війська Генріха вже пройшли відстань від Нантвіча до Саффорда і скоро мали прибути до Ковентрі. Генріх, од імені короля, вже видав постанову, щоб парламент зібрався наприкінці вересня. Майлз Вавасюр був членом парламенту від Лондона, а тому неодмінно мав поїхати на це зібрання, до Вестмінстер-холлу.

— Хоча я б із радістю опинився за цілий світ од цього будинку парламенту, — зізнався він Ґантеру. — Не така це й легка справа — позбавити королівство од його законного короля. Утім, я — слуга Генріха. Я відстоював його інтереси в суді… — він раптово замовк. — Але я зараз у розпачі: що ж мені відповісти на запрошення — «так» чи «ні»? — Тут баристер, зрозуміло, трохи збрехав: він давно вже був налаштований проти короля. — Чи зможемо ми стерти ім'я Річарда?

— Але ж, напевно, до цього не дійде?

— Авжеж, дійде, і не пізніше, ніж завтра.

— Але невже Генріх не збирається залишити короля й правити країною як сірий кардинал?

— У курятнику має бути тільки один півень. Правити може тільки одна людина.

— Але ж герцог — такий вправний і підступний чоловік…

— Так, підступний. Він завжди під чиєюсь стопою. Річард швидко опиниться під стопою Генріха.

— А черниця вже благовістить, наче дзвін.

— Невже? І що каже?

— Каже, що врожай опинився під коренем. Що світ став із ніг на голову.

— Ця жінка — просто патякало, — зазначив Вавасюр. — Кляузниця. Через неї люди можуть з глузду з'їхати. Посадіть її на ганебний стілець і занурте її поглибте у воду.

— О ні, Боже борони. Сестра Клариса стала просто улюбленцем Христа. Прості люди ходять за нею, роззявивши рота.

— От лайно! — Тут баристер раптом змінив тему; такий прийом він часто використовував у залі судових засідань. — Тепер, коли ви вже тут, лікарю, я згадав, що ви мені потрібні. У мене простріл.

— Радикуліт?

— Біль різкий та несподіваний. В усій нозі.

Ґантер вважав такий стан ознакою меланхолії чи нервового струсу, ліками для якого були скоріше відпочинок і зневажливість, а не порошки чи мікстури; але також він знав, що люди, наділені владою, мають лікуватися за допомогою трав.

— Так, біль від нього дуже сильний, Майлзе…

— Я і сам це знаю.

— Якщо це перший напад хвороби, я б порадив вам рослину під назвою водяний перець чи чебрець.

— Не перший. Це застаріла хвороба.

— Тоді як панацею я пропоную сік піретруму, змішаний із медом. Я відправлю його вам із гінцем. Чи прокидаєтеся ви вночі?

— Дуже часто.

— Беладона допоможе вам добре спати.

— Ви маєте на увазі жовтець?

— Так її теж називають.

— Ця ж рослина завдає багато шкоди людям, чи не так? — Шановний баристер, коли вчиняв перехресний допит, часто користувався такою технікою: удавати, що значно краще розбирається в тій чи іншій сфері знань, аніж це було насправді.

— Незначною мірою. Дуже незначною. Від цього ви не помрете.

— Отже, лікарю, мені немає чого боятись, якщо це «щось» походить із ваших рук, так? — І Вавасюр одним ковтком випорожнив чашу з вином. — Бачите цей перстень, майстре Ґантер? — І він пхнув праву руку Томасу під ніс.

— Авжеж.

— Ця прикраса була знята з голови жаби.

— Мені це добре відомо. її наймення — бура, чи Chelonitis.

— Це запобіжний засіб проти отрути. її сила лине з мого підмізинного пальця і до серця.

Цієї миті зелене каміння піймало світло від свічки, і в цьому несподіваному блиску Ґантер побачив велику пожежу, на кшталт такої, яка примушує бити тривогу. Він моргнув. Усе минулося. Утім, віра його у власну здатність до передчуття, У значущість снів та видінь була великою. І він вирішив, що попереду на нього чекає якесь одкровення стосовно Майлза Вавасюра.

Запрошую до столу, — із цими словами баристер провів гостя до великої зали; на помості, під балдахіном, стояв великий стіл, а на двох його протилежних кінцях — по стільцю Одну стіну зали займав темно-каштановий буфет, геть увесь посуд в якому було підсвічено факелами та свічками. На протилежній стіні зали розташувався дубовий комод, на якому лежали папери; над ним висів гобелен, який зображав історію короля кохання.[86] За наказом Вавасюра до зали увійшов слуга чемно поклонився, після чого почав подавати м'ясні страви. Вечеря скоро добігла кінця, і після тосту за фістулу Ґантер побіжно зазначив, що, завітавши до церкви Гроба Господнього, побачив там тіло якогось Гамо Фулберда. Вавасюр відповів, шо був здивований тим, як така молода людина могла плекати таку ненависть до Божої церкви. Лікар уголос поцікавився, чи не знайдуть іще якихось єретиків внаслідок смерті Гамо. Вони скажені, наче дикі вепри, відповів на це баристер, і Господь віддасть їм таку шану, на яку вони заслуговують. Отже, є й інші? Гантер помітив, як на хвильку напружилось обличчя баристера, коли він заявив, що стосовно цієї справи йому нічого не відомо.

— Але дехто, Майлзе, говорить про таємну змову. Змову, в якій беруть участь невідомі люди.

— Тоді я знаю, як звуть їхнього вождя, — очі баристера із кожним словом усе більше округлювалися. — Напевно, звати його Джон Зруйнуй Усе.

— Мене дуже сильно здивувало… — продовжував лікар, не зводячи очей із господаря, який сидів на протилежному кінці блискучого дубового столу, — …мене здивувало, що за всіма цими негараздами і потрясіннями може стояти знак п'ятьох.

— Хто вам таке сказав? — пролунало швидке і підозріле питання.

— На вашому обличчі я бачу здивування, сер.

— Здивування стосується лише цих жахливих, мерзенних вчинків. Що ви там казали про п'ятьох?

— До мене дійшли чутки.

— У старих книжках це символ стародавньої церкви. Але зараз, у нові часи…

— Він не має значення?

— Ніякого.

Тему розмови змінили; чоловіки обговорили поганий урожай і ціну на хліб, новий закон, що зумовлював довжину взуття, нещодавнє народження дитини з оком посеред лоба, — аж доки розмова знову повернула до нещастя короля.

Вавасюр на хвилинку вийшов, аби завітати до відхожого місця надворі, і Ґантер вирішив скористатися можливістю й розглянути комод. Баристер залишив там — чи то через поспіх, чи то випадково — два пергаменти, обидва з яких мали відношення до судової справи у Вестмінстері; Ґантеру вдалося прочитати речення «In cuius rei testimonium presentibus sigillum meum apposui», але все інше було незрозуміле. Втім, скоро він помітив кілька слів, які було нашкрябано чорнилом на зворотному боці одного з документів. Вони складались у перелік чи таблицю, бо їх було написано у стовпчик:

«Oratorium. St J.

Powles.

St Sep.

St M Le Q.

Giles»

Каплицю на вулиці Сент-Джон-стрит спалили. Так само як і церкву Гроба Господнього. У соборі Св. Павла сталося вбивство. Так, може, така сама ж доля спіткає й церкву Сент-Майкл-ле-Керн? А ще якийсь Джайлз. А чи може це бути церква Сент-Джайлз-ін-зе-Філдз?

Томас Ґантер уже давно сидів на своєму місці, коли баристер повернувся. їм подали ще вина, та скоро вони попрощалися, саме перед вечірнім дзвоном. Баристер вибачився перед гостем за те, що в нього ще багато справ.

Виходячи надвір, лікар почув, як Вавасюр віддав наказ подати йому коня.


Тепер Ґантеру було відомо, що господар набагато краще обізнаний у нещодавніх подіях, аніж бажав визнати. Він мав перелік церков. Висновки були очевидні: Вавасюр — лицемір, він просто прикидався порядною людиною. І, до речі, куди це він зібрався після вечірнього дзвону? Томас Ґантер вирішив простежити за ним верхи.

Під покровом ночі й темряви, пірнаючи під вивіски, тримаючись поближче до краю дороги, тихенько нашіптуючи щось на вухо коню, щоб спрямувати його куди треба, він мчав уперед, не спускаючи очей із Вавасюра. Баристер був шанов ною людиною, і варта не буде затримувати чи допитувати його; щодо Ґантера, то він був відомим аптекарем і, мабуть, мчить якраз до пацієнта, а тому його теж пропустять, не чинячи ніяких перешкод. Вавасюр мчав на південний захід уздовж вулиць Феттерлейн і Фліт-стрит, потім спустився по Еддл-хілл, уздовж якої стояли порожні будки брамників; у темряві вони здавалися великими й моторошними будівлями.

Ґантер зупинився на розі Еддл-хілл і Беркліз-інн, спішився і прив'язав коня до стареньких воріт збоку від господарчого двору; він бачив, як Вавасюр під'їхав до круглої вежі на північ од Байнард-Касл. Ґантер сховався за руїнами старих задніх дверей, якраз коли Вавасюр постукав у двері кам'яної вежі та його впустили всередину.

Через кілька секунд Ґантер помітив, що до нього наближаються дві чаші зі смолою, насаджені на спеціальні жердини зі списами на верхівках. До дверей підійшла людина, обличчя якої ховалося під каптуром, але Ґантер, завдяки світлу смолоскипів, чітко розгледів сера Джеффрі де Каліса. Потім із темряви з'явився портшез, який тягли два коня, і лікар розпізнав Вільяма Свіндербі, каноніка собору Св. Павла, коли тому допомагали зійти на бруківку. За ним ішов помічник шерифа. Ось це було справжнє диво, таке диво, всім дивам диво. Чому найважливіші особи в місті приїхали сюди, та ще й уночі? Що там Бого казав про тих, хто ховається, і тих, хто ходить стежками зла? «Вони вправні у дивних ремеслах, — сказав він Томасу. — Світ ось-ось розколеться».

Ґантер схаменувся: він зрозумів, що витріщається на круглу вежу. Він знав, що вежа та стародавня; у світлі смолоскипів він бачив брили грубого каменю у вапняному розчині біля фундаменту. Якщо Брут заснував Лондон після падіння Трої, як то вважали всі історики, чи не могло це бути символом Нової Трої, яка просочувалась у сьогодення зі своєю власною лиховісною історією? Дивлячись на вежу, лікар відчув, як на нього лине її сила та цілеспрямованість; доля її вже закінчилась, і тепер вона продовжувала існувати в часі через свою неприборкану волю. Тому і приваблювала таємничих людей на кшталт Майлза Вавасюра чи Джеффрі де Каліса. Гнилий горішок — мертвий горішок. Неплодюче зерно — то мертве зерно. А це був мертвий камінь. Хай там які темні справи коїлися за його стіна/Ми, він нікому не скаже про їх суть.

Ґантер усе стояв у своєму таємному спостережному пункті, аж доки минула година. Першим із вежі вийшов помічник шерифа і сів у портшез у світлі численних смолоскипів. За ним з явився Джеффрі де Каліс у супроводі чоловіка, якого Томас не впізнав. Потім настала черга Майлза Вавасюра — він розвернувся і став чекати біля великих дерев'яних дверей; коли йому підведуть коня. Лікар відчув, що Майлз очікує на щось добре, і на коня він заскочив легко. Тож Ґантер тихесенько відв'язав свого коня і вирішив поїхати за баристером. Вавасюр поїхав по Еддл-хілл, а коли повернув на схід, на вулицю Картер-лейн, то лікар усвідомив, що той не має наміру повергатися додому. Міські ворота було зачинено, але він, здається, прямував до Олдерсгейту; на вулицях було тихо, і Томас намагався тримати якомога більшу дистанцію. Він навіть подумав про те, що варто була б обгорнути ганчірками копита коня, але просто зосередився на тому, щоб оминати кругляки й погано закріплені дикі камені. Він підвів очі на всесвітнє світло, яке вказувало йому дорогу; побачив зірки у найвищій небесній сфері, і їхня яскравість заспокоїла його: хоч десь існує порядок, який не піддається занепаду.

Вавасюр їхав по вулиці Сент-Мартін до воріт; вони» звичайно ж, були зачинені, а проїзд до них перекрито ланцюгами, які протягнули через дорогу. Тому він повернув на схід, по вулиці Сент-Енн-лейн, а потім на північ, на Ноубл-стриг, на розі якої, наскільки Ґантеру вдалося розгледіти, кусок стіни проходив реконструкцію. Робітники прибирали драбини риштування кожного вечора, боячись злодіїв, і завдяки цьому в споруді з'явився пролом, чи дірка. Вавасюр заспокоїв свого коня, щось прошепотівши йому на вухо, а потім несподівано примусив його стрибнути за межі стін. Ґантер тихенько вигукнув мисливський клич — «Ату його!» — і поспішив слідом. Він промайнув стіну, якраз коли баристер прямував через Літтл Брітн, тобто Маленьку Британію, до Смітфілду.

Між монастирською церквою та шпиталем пролягла широка доріжка, яку густо посипали піском, аби полегшити шлях візкам і каретам; у місячному світлі вона блищала, а башти й карнизи будівель уздовж неї кидали на неї дивні тіні. Стійки обабіч дороги, де вдень прив'язували коней, здавалися кіллям для засуджених. Для лікаря Смітфілд завжди асоціювався зі смертю — тварин тут вели на забій, засуджених — на повішення, а хворі наближались свого кінця у самій лікарні Але він знав, що у кожному районі міста є свої негаразди й своє по-особливому заплямоване повітря.

Вавасюр їхав через відкритий ринок до Кау-лейн і Клеркенвеля, і коли він дістався Фліт-стрит, Ґантер уже зрозумів, куди той прямує. Вулиця Тернмілл-стрит була славнозвісною помийною ямою, де вешталися любителі балачок і розпусники, горлодери і звідники. Коли Томас обережно їхав вузенькою вуличкою, Вавасюр уже віддав коня, щоб доглянув його, старому баришнику, який удень продавав ношений одяг.

Лікар спішився і дав старому чотирипенсовик.

— Куди він пішов?

— До Жінки з Бата.

Дама Аліса, більше відома як Жінка з Бата, була найбільш славнозвісною економкою міста. Вона тримала таверну на Тернмшл-стрит під назвою «Зламана скрипка», але всі називали її «Зламана дівчина» — через суть її діяльності. До лікаря приходили деякі з клієнтів Аліси, які підчепили сифіліс, чи, як його ще називали, клеймо Венери, чи любовний поцілунок.


Дама Аліса привітала Майлза Вавасюра у своїй звичайній манері.

— Які Це ви? Пане Гультяй? — На ній була сукня з червоного оксамиту, перетягнута на талії поясом, вишитим золотими нитками; волосся в неї прикривав чепець, прикрашений коштовностями, а на плечах лежав капор. — Ви ж прийшли по солодку дірочку, чи не так, пане? Вам потрібні піхви для вашого кинджала?

Дама Аліса займалася своєю справою багато років, незважаючи на багаторазові покарання та забиті місця. Її кидали до тюремної камери; вона стояла біля ганебного стовпа й сиділа на ганебному стільці; її проводили вулицями у смугастому каптурі й бобровому капелюсі, на ознаку її професії. Однак останнім часом їй дозволили залишити собі таверну, чи «крамницю», як вона її називала, хоча й за стінами міста; у всякому разі, зараз їй було відомо занадто багато для того, щоб судити її відкрито. Подейкували, що монастирі, як жіночі, так і чоловічі, спорожніли 6, якби вона розповіла все, що знала.

— Ах ви ж дідугане, старий розбишако, що з вами сьогодні станеться? Яка несамовита дівчина принесе вам утіху?

Дама Аліса здобула собі репутацію презирством, із яким ставилася до своїх клієнтів; і вони приймали це як частину приниження. В неї був багатий запас слів для чоловіків на кшталт Майлза Вавасюра, які приходили сюди у пошуках молодих жінок, — мисливець за спідницями, жалюгідний підглядач, любитель гаряченького, м'ясоїд, хтивий негідник, вправний чолов'яга, незграбна жердина, велика принада, шукач пригод, зайчик-пострибайчик, — кожне з яких мало власний ряд алюзій та асоціацій.

— Ви сьогодні в ударі, як я бачу, Майлзе Гульвісо. Ніжку підіймаєте, наче собака на купу лайна. Що ж, у мене є для вас молода красуня, — дама Аліса добре знала його смак. — Побачила одинадцяте літо. Просто троянда. Я зву її Рубінова Роза, бо пахне вона, наче троянда, — вона стояла на старих дерев'яних сходах, стертих і потьмянілих через тисячі ніг, що пройшли тут, і кивала йому, запрошуючи увійти. — Вона ще незаймана.

— Радий це чути, та dame.

Вона розсміялась, і з-під її підборіддя раптом з'явилося намисто.

— Бачу я, ваша м'ясна паличка вже вистрибує у вас із штанів, сер Невгамовний Хвіст.

— Зараз сезон кохання, Алісо.

— Отже, влітку воно аж само в руки йде. Що ж, до роботи.

— Якщо ви зробите мені ласку й проведете…

Дама Аліса ніколи не сперечалася на тему кохання, за її словами. Вона підходила до справи серйозно.

— Можливо, я й не можу зупинити все зло, що вештається світом, — колись сказала вона одному зі священиків, які часто навідувалися до її таверни. — Але, принаймні, я допомагаю людям забути про нього.

— Всі ми тлінні й нестійкі морально, — відповів священик. — Ми походимо з грішного стада.

— Присягаюся хрестом Христовим, це правда.

Вона знала, що каже. Ї"i мати займалася тією ж самою справою у якійсь крипті в провулку недалеко від Тернмілл-стрит. Ще дуже юною дівчинкою вона побачила всі грані похоті. У віці дванадцяти років завагітніла від Кока Бейтмана, сина старого мірошника, чиє помешкання було за кілька сотень ярдів на північ, але матінка вмовила її втопити новонародженого у Фліті. Багато немовлят уже відпливли цією річкою до Темзи, де їх повитягували перевізники, бо вони становили загрозу для сіток рибалок. Вона наступного ж тижня знову побачила. Кока Бейтмана у крамниці пудингів, але він анічогісінько не спитав про свою дитину; вони сиділи пліч-о-пліч, але так і не промовили одне до одного. І тоді вона подумала — та що ж це за удаване кохання? Це ж просто глумливий вираз.

Після смерті матері Аліса відкрила balneolum, чи маленьку купальню, на Сент-Джон-стрит; ось так вона й отримала своє прізвисько.[87] Утім, коли вона взяла в оренду приміщення на Тернмілл-стрит, то зі здивуванням дізналася, що належало воно жіночому монастирю Св. Марії. Але незабаром її ім'я почало приносити гроші. «Жінка з Бата» стало синонімом господині дому розпусти. Священик церкви Сент-Мері-Абчерч прочитав проповідь, де засуджував її і казав, що «прекрасна жінка, тіло якої мерзенне, подібна до золотого персня на рилі свиноматки». Вона почула цю фразу через кілька днів і з тих пір звала його не інакше як «священик церкви свиноматки». Вона порівнювала його із огидною жабою, яка не терпить солодкого запаху виноградної лози. Він не хотів мовчати і одного вечора, стоячи на кафедрі, заговорив про певних звідників, чи латиною — lenos, які, наче розмальовані жуки, що літають під теплим травневим сонечком і дивитися не бажають на прекрасні квіти, а насамперед полюбляють бруд будь-якої тварини і тільки у багні знаходять своє задоволення. Виступ його зажив слави як «Проповідь про Жінку з Бата» і тільки посилив її популярність у Лондоні.

Дама Аліса провела Майлза Вавасюра до маленької кімнати, де у жаровні горів вогонь.

— У нас сьогодні небагато клієнтів, пане Нічна Ваза.

Вона не наймала музик, оскільки, як вона казала, похіть не потребує мелодій. Насправді ж, останнього разу, коли вона таки найняла їх, усе закінчилося безладом, через те що один із музикантів образив немолодого придворного. Дідуган сунув руку в штани, щоб почухатись, і музикант помітив це. «У Вестмінстері вас мали 6 навчити, — заявив він під регіт присутніх, — ніколи не торкатися м'яса правою рукою». Придворний вихопив кинджал, і почалася бійка, яка, за лондонським звичаєм, вгамувалася так само несподівано, як і спалахнула. Дама Аліса наказала музикантам залишити її таверну — чи, як вона висловилася, «забирати свої брудні сідниці!» — і присяглася ніколи більше не наймати їх. Отже, в ніч візиту Майлза Вавасюра ніякої музики не було.

— Вона незаймана, — повторила господиня, — але присягаюся, для вас вона добряче попрацює. Вам сьогодні доведеться попотіти.

— Вона погодиться пострибати?

— Так, вона смішлива. Справжня дзиґа.

— Тоді я візьму її.

— Але спочатку заплатіть мені. Суха ложка й рота дере, — Майлза Вавасюра всі знали як великого жаднюгу. Він був відомим скнарою — чи, як казала дама Аліса, «холодний тип, який навіть шмарклі нікому не віддасть».

— Що ж, та dame, як розрахуємося?

— Двома шилінгами.

— Що?!

— У вас такий вираз, наче полину з'їли. Два шилінги, кажу я вам.

— Та я стільки за камзол віддав!

— Але ж він вас так не зігріє, пане Сифіліс.

— Я запечене порося за вісім пенсів купити можу, шановна пані.

— Ви можете заплатити лише пенні за ліжко з простирадлами і ковдрами у будь-якому заїжджому дворі. Ви за цим до мене прийшли?

— Але ж два шилінги!

— Якщо вона вам не подобається, то можу підказати, як побороти похіть. Достатньо просто зняти взуття й понюхати його. Цього ви хочете?

Вони домовились, і дитину привели до кімнати Майлза; на ній була блакитна сукня, підбита хутром, і більш нічого.

— Слухай, дівчинко, — сказав він, — таке вбрання занадто розкішне для тебе.

— Дама Аліса добра до мене, пане.

Жінка з Бата підслуховувала за дверима, але тепер, узявши свічку, вона тихесенько пішла вниз сходами. Там вона побачила Томаса Ґантера, який прихилився до невеличкої лавки, на яку треба ставати на коліна під час молитов; він старанно вивчав її гротескне різьблення.

— Це ви, лікарю? Сьогодні ви нам не потрібні, стерв'ятнику.

— Принаймні, мадам, я не сипуха і біду не передвіщаю, — їм подобалося грати в дражнилки, хоча ніхто з них ніколи не перемагав.

— Як справи, коротуне? — у неї завжди вистачало слів, аби підкреслити його невисокий зріст — карлик, ґудзик, гном, пеньок, — і вона завжди користувалася нагодою вжити їх.

— Добре, дякувати Богові, — він подивився на верхню сходинку. — А як справи у Майлза?

— Тримай язика, бо краще немає, — це була стародавня приказка. — Нехай твій сусід відпочиває.

— Я не пліткар, Алісо. Від мене ніхто нічогісінько не дізнається, ніяких імен. Сер Майлз перебував під моєю відповідальністю, і я дуже непокоюсь за нього…

— Ta невже? Можеш припинити. Який вправний коваль. Чуєш, як грюкає своїм молотом? — вона розсміялась. — У нього молодий помічник. Такий бешкетник!

— Кажеш, незаймана?

— Роза де Пільчерер. Із цієї парафії.

— Я впевнений: вона занадто мала, щоб її можна було знайти у записах судового пристава.

— Але не настільки мала, щоб із неї не можна було брати податки. Одинадцять років. Знайшла її біля цирульні. Підмітала волосся.

— І ти висмикнула її звідти, наче краном.

— Просто побалакала з нею, і вона пішла за мною. Їй потрібні грошенята.

— Зовсім не мудро бажати чогось нечесного.

— Ти диви! О-ля-ля, майстре Ґантер. Дурня скільки не вчи, пуття не буде. Є дівчата, які полізуть у кущі за два пенні, чи навіть за сніп пшениці. А Роза покладе до гаманця шилінги. Чи після цього мене можна звинуватити у чомусь? Я ж роблю добру справу. Підберіть вуздечку та їдьте звідси.

Дехто казав, що Жінка з Бата така ж жорстка, як сам Лондон, і така ж весела. Сердитися на неї можна було не більше, ніж на саме місто. Тому Ґантер попрощався із нею, нагородивши поцілунком примирення. Утім, у відповідь він нічого не отримав.


Розділ чотирнадцятий Оповідь мірошника | Клеркенвельські оповіді | Розділ шістнадцятий Оповідь кухаря