home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ сімнадцятий

Оповідь сквайра

Біля підніжжя хреста в Чіпсайді співали діти; вони за мовчазною згодою зібралися з сусідніх вулиць на цьому місці рано ввечері й гралися із дзиґами та у ножички. Також вони перетягували канат і катались одне в одного на спинах. Деякі натягували каптури на обличчя, щоб пограти у гру «Вгадай, хто тебе вдарив». Інші принесли іграшкових коників чи свинцеві фігурки, які зображували лицарів у броні. Вони створили коло, тримаючись за руки, і співали стару пісеньку:

Мидір, Сидір і Каленик

Збудували тут куреник,

У куренику сидять,

По варенику їдять.[92]

Сонце в цей останній день серпня потихеньку сідало і кидало довгі тіні хреста на бруківку.

Скільки їхати до раю?

Батьку, можна я спитаю?

Сім разів по сім років.

Чи доїду я до ночі?

Так, якщо на вітер вскочиш.

їхні голоси підіймалися в повітря й летіли крізь сфери світів до самих нерухомих зірок, і блиск зливався із блиском Але раптом почався безлад. їхні співи заглушив звук кінських копит, а також крики «Швидше! Поспішайте!». Двоє герольдів забралися на нижні сходинки Чіпсайдського хреста й почали кричати: «Сюди! Сюди!», — поки не зібралася юрба. Лондонський шериф удерся на найвищу сходинку, з якої проголошували офіційні оголошення, і заявив, що він підтримує єпископа Лондонського, мера, помічників шерифа, олдерменів і всіх інших духовних пастирів і дворянство, а також звичайних городян Лондона.

— Оскільки через те, що велике й жахливе зло, зловживання посадою і нечестиві припущення було зроблено черницею Клеркенвелю на наймення Клариса, що призвело до великого й постійного безладдя і догани вищезгаданої грішниці, й через велике лиходійство і ганьбу всіх, хто підтримував її в її вищезгаданих злочинах, вищезгадана черниця заслуговує на жорстке й люте покарання.

Сестру Кларису заарештували солдати з ратуші, Гілдхолу, і відправили її до в'язниці єпископа Лондонського; звинувачували її в розповсюдженні брехливих пліток про короля і в підбурюванні городян виступити проти духовних керманичів міста.

Це були небезпечні та непевні часи. Генріх Болінгброк зупинив свою армію в Ектоні, де короля тримали під охороною, — до Лондона звідти можна було доїхати за півдня. Багато хто вважав, що наступним місцем притулку короля Річарда буде лондонський Тауер. Насправді, олдермени не дуже переймалися пророцтвами черниці щодо короля; лише за кілька днів до того гурт городян поїхав до Сент-Олбанса, щоб виявити свою покірність Генріху Болінґброку. Однак вони дуже боялися, що її впливу вистачить на те, щоб викликати народний бунт і виявлення загальної непокори в цей час великої нестабільності.

У ніч перед оголошенням про її арешт Клариса звернулася до городян та їхніх дружин із району Лондонського Каменя. «Мені погано, — сказала вона. — Уві сні до мене приходять жахливі картини. Я перетворююсь на мертвенну істоту, і кожного дня тіло моє все сильніше тягнеться до землі, наче немовля до матері. Утім, я маю жити, щоб попередити вас. Кажуть, що це прекрасне місто, але серед прекрасних трав тут повзають гадюки, слимаки й інші отруйні хробаки. Гнізда цих хробаків — серед вас. Ви знаєте, я так мало думаю про себе, що перетворилася на палець правої руки Господа, який вказує вам шлях. Отже: візьміть зброю і щити й повстаньте, Щоб захистити мене». Через її не завжди вправні висловлювання було незрозуміло, на кого чи на що треба напасти зі зброєю та щитами. Але мер і помічники шерифа вирішили, Що це був заклик до великого повстання — проти міста, проти Церкви, чи проти обох водночас Отже, наступного ж ранку її заарештували і відвезли до єпископської в'язниці у вежі Св. Павла.


У той самий час, коли шериф робив заяву біля Великого хреста в Чіпсайді, сестру Кларису вже допитували у головній залі вежі єпископського палацу; камери для в'язнів містилися поверхом нижче, просто під залою. Допитували її сам єпископ і певний сквайр Гібон Магфельд; присутній він був через свою посаду судді графства Міддлсекс, до якого відносився Клеркенвель, а також — члена парламенту від цього ж графства. Інтерес його полягав у тому, щоб підтримувати порядок за будь-яку ціну.

Вона стояла перед ними на плитняку босоніж.

— Перш за все, я маю спитати в тебе, — почав єпископ, — чи є в тебе якийсь амулет, чи зілля, чи закляття, чи будь-яке інше чаклунське приладдя, зроблене тобою чи для тебе?

— Я не чаклунка і не віщунка, мілорде єпископ.

Гібон втрутився у допит: він дивився просто на стіну над головою Клариси.

— Але кажуть, що вночі ти розмовляєш із духами.

— Отже, бідолашна жінка, яка промовляє слово Боже, має бути засуджена як відьма?

— Скажімо, так, — відповів сквайр, — ти каламутниця, через яку прості люди розносять дурні плітки.

— Чи це плітки, коли я прошу людей зізнатися в своїх гріхах і молитися, прохаючи милосердя в Судний день, що наближається?

— Який іще суд? — єпископ натягував рукавички з білого козеняти, щоб за допомогою цього ритуалу позначити свою роль disputator'a..[93] — Ти не сповна розуму, дівчино.

— Кажу вам, мілорде єпископе. Відчистіть своїх овець од струпів, інакше хворобу підчеплять інші.

— Ти що, кидаєш погрози мені в обличчя?!

— Настав час складати каміння.

Єпископ плюнув на холодну підлогу.

— Бачу, твоя болячка сповнена гною, чернице.

— Отже, вона допоможе розрізнити між хворим плодом і здоровим.

Гібон Магфельд увесь цей час очей із неї не зводив. Чи насправді її хтось надихає, чи вона просто прикидається? Але з якою метою? Невже вона й справді має дар пророцтва чи то просто різдвяна дитяча гра? Ніхто ж не повірить, що проста черниця сперечатиметься з єпископом Лондонським, не маючи при цьому внутрішньої сили — чи то наданої їй згори, чи то з іншого боку — незрозуміло. Черниця ставала все цікавішою для сквайра. Його двоюрідна бабуся Амісія теж казала, що в неї дар пророцтва — це було під час правління Едварда III. Вона вдягалась у білу туніку й чорний каптур і щотижня міняла взуття; себе вона називала «Жінкою, вдягненою в Зірку Морську», і зокрема, передбачила поразку французів під Пуатьє і те, що Англія здобула контроль над Аквітанією чотири роки по тому. Спочатку родина її почувалася ніяково, а потім узагалі жахалась її зазіхань на Божественну благодать, але сам король привітав її завзяття у державній справі. її брат, батько Гібона, відвіз її до свого дому на вулиці Хозьєр-лейн, де всупереч усім законам і розпорядженням Церкви, вона проповідувала жінкам того району. «Ми всі рухаємося до світла, — казала вона, — але не знаємо, що воно таке». Поведінка а ставала все більш дивною. Вона пудрилася, рум'янилась і вищипувала зайве волосся; щоп'ятниці і щонеділі вона їла тільки травичку і пила тільки джерельну воду; по вулицях її возили у візку для добрива, а вона викрикувала, що рани її гріхів згнили в її нутрощах. Згодом її визнали божевільною та відправили до психіатричної лікарні, де вона й померла від пухлини внутрішніх органів.

А тепер перед Гібоном Магфельдом стоїть молода черниця, схрестивши на грудях руки, наче втілення покірності.

— Ти смиренна, наче дівчинка, Кларисо.

— Я маю страждати, як уже страждала колись, сер, і я страждатиму заради Господа нашого.

— Плюс тобі за смиренність, — єпископ почухав ліву щоку пальцем рукавички. — Закуйте її. Нехай сім років не бачить своїх ніг. Вона богохульниця.

— Якщо це богохульство — промовляти слово Боже, то я визнаю провину. Можете підвісити мене за п'яти, але це ваш світ стане з ніг на голову.

— Невже в тобі ще залишилась жовч? Навіщо ти там мурмотиш?

— А що мені ще залишається робити, крім як плакати, у цьому смертному житті? О мілорде єпископе, ви насміхаєтесь над нещастям цього світу, коли кажете: «Над ланами Вавилонськими сиділи ми й плакали, думаючи про тебе, Сіон». Я чула, як ви бурмотіли це з кафедри.

— За це зухвальство тебе відшмагають батогом, чернице.

— Богові до вподоби покарання. Бог живий, і я гратиму перед Ним у своїй в'язниці. Господь уже покарав мене прутом любові, і плач мій — пісня моєї любові до Нього.

— Ти тут розмовляєш про в'язницю, але останніми днями, Кларисо, ти пересувалася містом, наче злодій в ночі.

— Вчителі правди мають бути обачними у своїх висловлюваннях.

— У тебе розпусний язик.

— Обережніше, мілорде єпископе, у вас немає влади. Утім, можете плакати, що ви такий безплідний і безжальний. Старі мерзенні й важкі гріхи Лондона оточили вас. Ви маєте повернутися до Бога.

Єпископ зробив жесТ, наче хотів ударити її, але Гібон Магфельд знаком заспокоїв його.

— Зніми покривало, Кларисо, — дуже чемно попросив її сквайр. — Покажи нам своє обличчя.

Вона неохоче підкорилася.

Коли вона зняла покривало, вони побачили, що обличчя в неї бліде, наче мигдаль, очі широко розкриті, губи трохи розімкнеш.

— Ти можеш розвеселити оточуючих своїм виглядом, якщо забажаєш. Ну ж бо. Будь веселішою.

— Веселішою? — вона повернула покривало на місце і знову схрестила руки на грудях, але тепер це здавалося скоріше ознакою непокори, аніж смирення. — Ви хочете моєї смерті Чому ж я не можу бути у великій печалі?

Єпископ голосно розсміявся.

— Вона закликала до непокори королю, а тепер прикидається пригніченою лихом! Насадіть її на рожен і покрутіть. З неї можна вичавити жир та масло, але не слова.

— Я сказала, що король помре. І так воно і буде.

— Кларисо, — буркнув Гібон. — Притримай язика.

— Коли я мовчу, сер, мої кістки старішають.

— Дивні в тебе розмови, чернице, — єпископ знову наблизився до неї, та вона не поворухнулася. — Слова твої темні. Тут потрібні роз'яснення.

— Я надам вам dispositio, expositio та conclusio — роз'яснення, пояснення і висновки.

— Нехай так! Це не добре, коли в одязі черниці бачиш схоласта.

— Ви помиляєтесь щодо мене. Навіть за допомогою всіх слів на світі ви не намалюєте образу моєї душі.

Єпископу, здавалося, починав уриватися терпець через її свідчення.

— Дехто каже, що тебе надихає Дух Святий, а інші стверджують, що то — духи з іншого боку.

— Те, що кажуть всілякі «дехто», зовсім не має значення.

— Ти просто патякало. Порожнє місце.

Сквайр вирішив перервати викривальну промову єпископа.

— Кларисо, дозвольте мені ось що вам сказати. Ви стверджуєте, що бачили Святу Божу Церкву в руїнах після смерті короля. Ви каламутили народ. Багато з того, що ви кажете, перекручується і призводить до біди. Ті, хто колись були вашими друзями, перетворилися на ваших ворогів. Вони, наче мисливці, котрі переслідують вас, щоб убити.

— Не знаю, як це сталося. Хто вони — ті, хто використовує свою витончену майстерність проти мене?

— Вороги всього доброго й порядного. Ті, хто палає бажанням привести цей світ до загибелі.

— Так. Я чула, як деякі з них казали: «Невже світу нарешті настане кінець?».

— Ти граєш на руку обом сторонам, — знову заговорив єпископ. — Ти чуєш, як хтось щось там каже. Ти — невинне ягня, доля якого — принести себе в жертву. Це твоя байка? Але ти більше схожа на стару кобилу мого батька. Ти нікуди не підеш, якщо тебе не штовхнути в той бік. У всій Англії не знайдеться людини, яка б уміла так вправно затьмарювати очі, як це робиш ти.

— Я розкриваю очі. Одні різьблять по дереву, інші — по каменю. Я ж різьблю по серцях.

— О, який покірливий вид, яке лицемірство, чернице… Ти — справжня рука диявола.

Хвилину вона мовчала, схиливши голову, наче в молитві.

— Якщо б я погодилася виконувати ваші накази і відмовитися від усього, що я казала до цього, тоді я і справді заслуговувала б на Боже прокляття.

— Навіщо ж відмовлятися? — здивувався Гібон. — Ми вимагаємо, щоб ти просто мовчала і не підбурювала народ до бунту.

— Щоб я пронесла по Чіпсайду свічку каяття? Це те ж саме, що й відмовитися.

— Ти заслуговуєш на більше, ніж свічка, чернице. Ти заслуговуєш на те, щоб пройти вогонь, воду та мідні труби. Гадаю, Гібоне, тут ми вже нічого не зробимо, принаймні зараз.

— Ви помиляєтеся щодо мене, панове. Мою розповідь іще не закінчено. Оскільки, панове, я не журитимусь, коли не все піде так, як ви того бажаєте, — черниця опустила руки, а потім простягла їх уперед у жесті благання. Сквайру вона здалася схожою на статую, загорнену в квіти та фіміам. І тут вона стала співати вірша, який склала сама:

«Облиште розум, довіртеся чуду,

Бо віра — зверху, а про розум — не буду».

Сквайр усе ще не зводив з неї очей. Іноді йому здавалося, що вона стримує себе й усихає до розмірів звичайної людини, а іноді — що головою торкається небес; голос її, так само як і в його тітки, мав крила.

— Чи знаєш ти, чернице, — продовжував єпископ, — що в моїй владі виставити тебе за ворота нашої Святої Матері Церкви?

— Так, знаю.

— Ти свідомо й охоче лжесвідчила про найбільш священні речі. Нехай єдиний Бог прокляне тебе. Нехай Свята Матір Божа прокляне тебе. Нехай патріархи й пророки проклянуть тебе. Нехай мученики й непорочні святі проклянуть тебе…

— Святі непорочні знімуть із мене тягар…

— Та невже ти й справді гадаєш, що зможеш пролізти до раю?

У великі двері постукали. До кімнати увійшов гонець із палаючим смолоскипом, пройшов до Гібона Макфельда і щось прошепотів йому на вухо. Сквайр повернувся до єпископа, опустився на коліно й поцілував його перстень.

— Вибачте, мілорде. Мене терміново викликають до місця зібрань гільдії.


Гонець повідомив йому, що Генріх Болінґброк дві години тому прибув до Вестмінстера; він відправив короля до Тауера «задля його ж власної безпеки» через можливий гнів населення Лондона — чи, як пізніше заявить парламенту представник Генріха, — «через велику жорстокість, яку він свого часу заподіяв місту». Мер і олдермени якраз збиралися, щоб обговорити свою лінію поведінки у цей непростий час. Збиралися вони в залі зібрань гільдії, недалеко від палацу єпископа, і Гібон пішов туди пішки вулицями, що занурювались у темряву.

Скоро вже мали зачинити ворота, і стражі давали сигнал з рога; люди за стінами отримали попередження повертати худобу до міста. Цієї ночі шість сотень озброєних людей мали підтримувати спокій на вулицях, а біля міських воріт посилили варту; Гібон Магфельд печінкою відчував загальне збудження й неминучість змін. Наче місто збиралося з силами, щоб протистояти лихоманці. Городяни блукали поміж вулицями, чи поміж провулками, і на їхніх обличчях читався страх і здивування. Проходячи повз них, він удивлявся в їхні обличчя, але жодного не впізнавав. Тут йому в голову прийшла несподівана думка. Що, коли ці фігури були створені з панічного страху, зі злості й нервування самого міста? Можливо, вони виникають у часи пожежі чи великої смерті — видимі групи нічних бурлак. Можливо, вони з'являються на тих самих вулицях Лондона протягом усієї його історії.

Поки сквайр ішов, дивуючись усім, що відбувалося, вулицею Сільвер-стрит та Еддл-стрит, єпископ Лондонський і черниця з Клеркенвеля підіймали келихи вина й вітали один одного з добре зіграною виставою.


Розділ шістнадцятий Оповідь кухаря | Клеркенвельські оповіді | Розділ вісімнадцятий Оповідь законника