home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ двадцять другий

Оповідь другої черниці

Через десять днів після того, як Генріх Болінґброк дізнався про приречених, сестра Бригітта стояла серед інших клеркенвельських черниць у галереї Вест-мінстерського абатства. Сестра Клариса роздивлялася крізь віконце церемонію, що проходила перед вівтарем. Біля високого вівтаря сидів Генріх, одягнений у золоте вбрання; його алебастровий трон, багато прикрашений коштовним камінням, та гобелен під його ногами, вишитий золотом і сріблом, нагадували про історію Самуїла та Саула.[103]

— Я бачу корону, — пошепки звернулася до Бригітта сестра Клариса. — В неї арки у формі хреста. Прегарна робота, покладена на грішну голову. Вони знищили храм та викрали звідти Божу милість, — вони добре чули голос Генріха, який складав присягу англійською. Клариса знову злісно зашепотіла, на цей раз ні до кого не звертаючись: — Він продасть душі ягнят вовкові, який передушить їх. І ніколи його пасовище ягнят не наблизиться до раю. І жодне святе помазання не піднесе його самого туди, — Клариса знала, що олива для помазання нового короля містилась у чудесній пляшечці Діви Марії, яку вона, за легендою, передала Томасові Бекету.[104] Два роки тому її знайшов король Річард у шухляді в Тауері, коли шукав намисто короля Івана. Черниці було це відомо напевно, бо сам Річард сказав їй про це.

Вона завітала до скинутого короля три дні тому, разом із Бригіттою. Річардові повідомили про її пророкування щодо його скидання та смерті, тому він захотів побачитись із нею. Однак, коли її привели до нього, вона зрозуміла, що той не сповна розуму. Він був одягнений у біле вбрання, що сягало його босих п'ят; на голові в нього була чорна ярмулка, і коли черниця наблизилася до короля, він простягнув їй якісь папери.

— Доброго здоров'я, дамо Кларисо, — привітався він. — Будь спокійною, я юродивий, — він сидів у кам'яному алькові, поміщеному в одній зі стін його камери. — Ти напророкувала мій кінець, проте не напророкуєш мені народження.

— Ваша милість?

— Маєш узяти вісім миль місячного світла та сплести з них мішок. Маєш узяти вісімваллійських пісень та повісити їх на драбині. Маєш змішати ліву ступню вугра зі скрипом колеса візка. Чи це більш неможливо, ніж скинути короля? Божого намісника?

— Щоб вичистити дзеркало, його спершу потрібно замазати чорним милом.

— Ти божевільніша за мене, діво. Чи ти мені хочеш сказати, що святість Божого намісника колись засяє знову? — Він підвівся і наблизився до Бригітти. — Що ти скажеш про мене, чернице?

— Ви дуже бідні, сер.

— Біднота — це лінза, крізь яку ми бачимо наших справжніх друзів, — він повернувся до Клариси. — Я прийшов до любові через страждання. Сльози котяться по моїх щоках. Я — джерело всіх вод. Коли вони коронуватимуть цю потвору?

— На тринадцяте число цього місяця. На День святого Едуарда.

— Свято доброго короля, що звів це абатство. Те каміння має розбитися та зійтися разом. Буде справжній землетрус.

— Як він Божий ворог, то…

— Дощ упаде на вівтар. Таке моє пророкування, чернице. — Він швидко ходив по своїй темниці. Там був іще один альков, звідти, із вузького вікна, було видно Темзу. — Розгадай мій сон, і я скажу, що ти обрана Богом. Мені наснилося, що король улаштував велике свято, на яке запросив іще трьох королів, проте їли вони з одного старого блюда. їли вони так багато, що в них яйця полопались, а звідти вийшли двадцять чотири бики, які стрясали мечем та щитом, після чого живими залишилися тільки три білі оселедці. Та кровили ті рибини дев'ять днів і дев'ять ночей, нібито вони були кінськими копитами. Про що цей сон?

Клариса була вражена, проте лишалася спокійною.

— Не можу зрозуміти, сер.

— Так само і я, — він усе ще крокував камерою, його босі ноги ступали холодним каменем. — Говорять, що ти маєш дар, дар чарівниці.

— Брешуть, сер. Усе, що я маю, — то мої молитви до Господа.

Він деякий час удивлявся в її обличчя, та вона зберігала спокій; як того вимагали правила гарного тону, вона дивилася вбік.

— Чи ти перев'язуєш собі груди тасьмою? — вона не відповіла, але перехрестилася. — Ти не почервоніла. Ти маєш велику силу, сестро Кларисо. І духом, і тілом. — Вони ще трохи поговорили, і Річард розповів їм про святу пляшечку. — Той король — то лише розфарбований образ, — сказав він їм. — Єлей на ньому смердітиме аж до самих небес, — він зітхнув і знову всівся в алькові. — Милі мені псалми, вони гріють мені душу, засмучену перипетіями мого життя. Заспівай мені одного.

І чистим, спокійним голосом Клариса почала співати «Господи, помилуй».

Коли вони залишили його, він співав уже сам собі у темниці, і Клариса прошепотіла другій черниці, що «на його порозі смерть».

У цьому своєму пророкуванні, як і в багатьох інших, вона мала рацію. Вона також сказала Бригітті, що в разі, як той некликаний король Болінґброк прийде до влади, всі останні мають триматися за владу, щоб зберегти її для справжнього Божого обранця. Вона не уточнила, кого саме мала на увазіпід словом «останні».

— Все, що я робила, — сказала вона, — було зроблено для нашої Святої Матінки Церкви. Якщо правителі негідні ними бути, то Марія сама має стати королевою. Ми поведемо, а решта піде за нами.

Через чотири місяці після тієї розмови у Тауері нещасного Річарда замовили голодом у замку Понтефракт.


Увесь час після цієї несподіваної зустрічі й до самої коронації в абатстві містом ходили чутки про арешти та ув'язнення. Вільяма Ексмю взяли за зраду та примусили його залишити межі королівства. На урочистій церемонії біля хреста Св. Павла на ньому була довга біла хламида, його взуття забрали, а в руки дали величезне дерев'яне розп'яття. Роджер Уейрський, Бого-пристав та Мартін-законник були серед натовпу, який глузував із нього. Веліли, щоб він ішов босим до Дувра, тримаючи перед собою хрест.

Серед інших сановників на ешафоті були сер Джеффрі де Каліс та єпископ Лондонський; Вільям Ексмю дивився на них обох, а потім майже непомітно кивнув лицареві. Цього було досить. Ексмю дійшов кінця свого шляху. Dominus лишився таємницею для світу і залишиться таким навіки.

Йому зачитали вирок:

«Ти, Вільям Ексмю, збився зі шляху істинного, тому не можеш зупинятися в одному місці довше ніж на одну ніч. Твій шлях лежить до Дувру, де ти залишишся на березі. Кожного дня маєш заходити у море по коліна, допоки по тебе не прийде корабель, щоб забрати тебе з цього королівства. Перед тим, як ти зійдеш на борт, маєш проголосити: «Слухайте! Слухайте! Слухайте! Я — Вільям Ексмю, за той тяжкий злочин, що я скоїв, я залишаю цю землю англійську, щоб ніколи сюди не повертатись, якщо не отримаю відпущення від короля Англії або його спадкоємця. Допоможи мені, Господи та всі святі!».

Так і було вчинено. Одначе коли Ексмю прибув до Франції, його таємно помістили до невеликого замку під Авіньйоном, де тримали під вартою до кінця його днів.

Після його від'їзду жителі міста були вражені іще однією новиною — того ж самого дня у паломництво вирушив сер Майлз Вавасюр. Ходили чутки, нібито було знайдено та знищено таємне зібрання єретиків; їх називали «людьми майбутнього», однак більше про них нічого відомо не було.


Сестра Бригітта розповіла черниці про ці надзвичайні події; Бранка Монгорея було відіслано, і більшість свого часу сестра Клариса проводила у своїй келії в монастирі Діви Марії. Бригітта спала на підлозі біля її ліжка та приєднувалася до її молитов. Вона вірила черниці з Клеркенвеля і ні на мить не сумнівалась у тому, що наміри її були святі. Вона приходила у сум'яття лише тоді, коли Клариса сама, без супроводу, залишала монастир. Вона ішла кудись на чотири-п'ять годин, а коли поверталася, ні словом цього не пояснювала. Коли єпископ Лондонський ув'язнив Кларису, Бригітта переймалася щодо своєї безпеки, одначе Роберт Брейброк відпустив її через три дні, не завдавши шкоди; вона взагалі, здавалося, повернулась у кращому здоров’ї, і розповіла другій черниці, що перебування у темниці принесло їй душевний спокій.

Вона стала такою відомою серед лондонців, що будь-які наступні спроби заарештувати її або змусити замовчати викликали б негайну та бурхливу реакцію. Абатиса Агнеса де Мордон, залишила всі спроби обмежити чи приструнчити її.

— Слідкуй за своєю сусідкою якомога краще, — наставляла абатиса Бригітту. — Ти маєш переконатися, що вона не стала на шлях спокуси та гріха. Певним людям надмірна хвала тільки шкодить, бо вони підпадають під її чари. Така сила слова, Бригітто. Молюся, щоб сестра Клариса не покладалася на ефемерну славу.

— Я певна, що вона не покладається, мадам.

— Достатньо лише раз оступитись, аби потім тобі до кінця днів нагадували про це. Колесо фортуни може повернути свій хід назад. Ніщо не вічне на цьому світі.

— Я передам їй ваші слова, мадам.

Саме тому, можливо, сестра Клариса й спитала офіційного дозволу в абатиси, щоб піти на коронацію Генріха; її присутність також схвалювали представники вищого духовенства, проте вона погодилася прийти таємно та дивитися на дію is верхньої галереї.

Вона все ще дивилася крадькома.

— Ну що ж, Бригітто, ось корона у нього на голові. Він тримає державу та скіпетр. Сидить доволі спокійно як на проклятого.

Спів хору, який виконував хвалебні псалми «Ilia juventus», обволік двох черниць.

— Архієпископ підвів праву руку до небес Тепер простягнув її до образу Діви Марії, що на північному боці вівтаря. Тепер схилив коліна. Генріх підвівся, — вона засміялася. — За одягом зустрічають, за розумом проводжають. Тепер Генріх рушив перед графами та усіма іншими. Lessiez les aler et fair leur devoir de par dieu. Вони мають виконати свій обов'язок перед Богом, — палко шепотіла вона другій черниці.


Того вечора, набагато пізніше за закінчення церемонії, Бригітта несподівано прокинулася. Клариса трясла її за руку:

— Ходімо, Бригітто. Ходімо зі мною. Вже час.

— Час?

— Йди за мною.

Дві черниці залишили свою келію і тихенько прокралися коридорами монастиря. Клариса все повторювала, що вони мають пересуватися тихо, щоб їх ніхто не побачив. Карета, запряжена двома кіньми, чекала на них біля однієї з бокових дверей монастиря; тільки-но вони сіли в карету, як кучер одразу махнув батогом.

— Куди ми їдемо? — запитала Бригітта. Вона відчувала запах нової соломи, яку поклали під ноги, і це чомусь спричиняло їй серйозні незручності.

— У далеку далечінь..

Вони їхали на північ, через Смітфілд, через Літтл-Брітн та вниз, до Сент-Мартіна; іще дівчинкою Бригітта гуляла цими вулицями з нянею і гувернанткою, мадемуазель Терпіння, тому пам'ять не підводила її під час тієї подорожі. Вона знала кожен магазин та дім, усі конюшні та помешкання, проте її завжди вражала нескінченність життя у місті. А потім уже вона пішла у монастир.

— Тобі не потрібно нічого казати, — говорила їй Клариса. — Все, що побачиш, збережи лише в своєму серці, заради всього святого.

Вони наблизилися до річки та зупинилися біля круглої кам'яної вежі романських часів. Двоє слуг із факелами вийшли звідти, щоб привітати їх, і Клариса, показуючи шлях, першою ввійшла до вежі. Бригітта помітила трьох розкішно вдягнених чоловіків — вони чекали на сходах і на її велике здивування, вклонилися черниці. Вони йшли за нею вниз крученими сходами, до великої склепінчастої зали, де чекали всі інші. Бригітта впізнала єпископа Лондонського, який ув'язнював Кларису декількома тижнями раніше. А це — чи це не архієпископ власною персоною? Вони всі були вдягнеш у блакитні смугасті плащі. Чого ж вони всі зібралися тут наступного дня після коронації?

Сестра Клариса стояла всередині кола.

— Усім вам відоме моє ім'я, — оголосила вона. — Зараз сталося так, як ми того самі бажали. Ексмю відправили у вигнання, і він нічого не зможе розповісти. Він вступив у змову з єретиками і тому залишив нас на крилах вітру. Приречених розкидало світом, і більше про них ніхто не почує. Проте вони лишили нам великий спадок. Новий король — не святий, він — узурпатор. Господь зараз із нами, і так, через нас, Він поведе наше королівство.

— Король Генріх оспорить… — почав було єпископ.

— Існує багато чоловіків, які починають говорити щось жінці, проте не можуть довести своїх слів до кінця20. Ні. Зараз ми — святі. Це ми насправді помазані. Радійте — Dominus повстає з попелу!


Розділ двадцять перший Оповідь пастора | Клеркенвельські оповіді | Розділ двадцять третій Оповідь автора