home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XI

Окружний начальник вирішив перевідати сина в далекому прикордонному гарнізоні. Як на людину вдачі пана фон Тротти, то був нелегкий захід. Окружний начальник мав незвичайне уявлення про східний кордон монархії. Двох його колишніх шкільних товаришів за прикрі хиби в роботі переведено до тієї віддаленої околиці імперії, на межі якої вже, певне, чути було виття сибірських вітрів. Цивілізованому австрійцеві там загрожували ведмеді, вовки та інші, ще гірші страхіття, як-от воші та блощиці. Селяни-русини приносили в тім краю офіри поганським божествам, а євреї люто гострили зуби на чуже добро. Пан фон Тротта взяв із собою старого револьвера. Можливі пригоди його анітрохи не лякали, навпаки, він переживав те давно замулене життям п’янке почуття хлоп’ячих літ, що гнало його вкупі з приятелем Мозером у таємничі лісові хащі батькового маєтку «на лови» і опівночі на цвинтар. Він бадьоро й коротко попрощався з панною Гіршвіц, голублячи в серці сміливу, хоч і хистку надію, що більше ніколи не побачиться з цією дамою, і сам-один поїхав на вокзал. Касир у віконці сказав:

— О, нарешті далека подорож! Щасливої дороги!

Начальник станції квапливо вийшов на перон.

— У вас службова поїздка? — спитав він.

І окружний начальник, у тому грайливому настрої, коли людям чомусь кортить здаватися загадковими, відповів:

— Можна сказати й так, пане начальнику станції! Можна її назвати й «службовою»!

— А надовго?

— Ще не відомо.

— Може, й сина заразом відвідаєте?

— Як буде змога!

Окружний начальник стояв біля вікна й махав рукою. Він без смутку попрощався зі своїм округом. Про повернення не думав. Ще раз перечитав у залізничному довіднику назви всіх станцій. «В Одерберзі пересідати!» — сказав він собі. На кожній станції він зіставляв час дійсного прибуття й відходу потяга з указаним у розкладі і звіряв свій кишеньковий годинник із кожним вокзальним. І дивна річ! — кожне відхилення від графіка тішило, ба навіть молодило йому серце. В Одерберзі він пропустив один потяг. Із цікавістю розглядаючись навсібіч, перейшов перон, потім зали очікування й навіть невеликий клаптик далекої дороги до міста. Повернувшись на вокзал, він удав, ніби запізнився ненавмисне, і з притиском сказав швейцарові:

— Я запізнився на свій потяг!

Його розчарувало те, що швейцар не здивувався. У Кракові мала бути ще одна пересадка. Його це тішило. Якби він був не повідомив Карла Йозефа про свій приїзд і якби в той «ведмежий закутень» прибувало бодай два потяги денно, він залюбки зробив би ще один перепочинок, щоб трохи розглянутись у світі. Щоправда, світ було видно і в вікно вагона. Впродовж усієї поїздки вітала пана фон Тротту весна. Пополудні він приїхав. З бадьорим спокоєм зійшов він із приступки вагона тією «пружною ходою», яку газети зазвичай приписували старому цісареві і якої потроху навчилося чимало пристаркуватих урядовців. Бо за тих часів існувала на просторах монархії особлива, згодом геть забута, манера залишати потяги й повози, заходити до ресторанів, на перони й до будинків, підходити до родичів і приятелів, — така манера ходити, можливо, була спричинена ще й вузькими штаньми літніх людей та гумовими штрипками, що їх багато хто любив тоді носити поверх штиблетів. Отож пан фон Тротта вийшов із вагона саме такою ходою. Він обійняв сина, що стояв біля приступки. Пан фон Тротта був єдиний, хто вийшов тут з усіх вагонів першого й другого класу. З вагонів третього класу вийшло кілька випускників, залізничників та євреїв у довгополих чорних розмаяних балахонах. Усі дивилися на батька з сином. Окружний начальник заквапився до зали очікування. Тут він поцілував Карла Йозефа в чоло. Потім замовив у буфеті два келишки коньяку. На стіні над полицею з пляшками висіло дзеркало. П’ючи, батько з сином роздивлялись у ньому обличчя один одного.

— Чи це таке дзеркало погане, — запитав пан фон Тротта, — чи в тебе справді кепський вигляд?

«Чи ти справді ото так посивів?» — кортіло запитати Карлові Йозефу. Бо він добре бачив, що в батькових темних бакенбардах і на скронях тепер виблискувало куди більше срібла.

— А дай-но придивитися, — провадив батько. — Ні, це таки не дзеркало винне! Може, це тутешня служба? Що, скрутно доводиться?

Окружний начальник констатував, що син його має не такий вигляд, який належить мати молодому лейтенантові. «Може, він хворий?» — думав батько. Крім хвороб, від яких помирають, були ще й хвороби інакші, ті страшні хвороби, на які, йшла чутка, частенько недугували офіцери.

— Тобі коньяк не шкодить? — спитав він, щоб манівцями з’ясувати для себе стан справ.

— Ні, тату, звісно, ні! — відповів лейтенант.

Цей голос, що стільки років екзаменував його тихими недільними ранками, що досі лунав у його вухах, гугнявий голос державного урядовця, суворий, завжди трохи здивований і доскіпливий, голос, перед яким кожна брехня завмирала на язиці!

— Добре тобі в піхоті?

— Дуже добре, тату!

— А твій кінь?

— Я взяв його з собою, тату!

— Часто їздиш верхи?

— Рідко, тату!

— Не любиш?

— Ні, я ніколи не любив, тату!

— Облиш це своє «тату»! — несподівано сказав пан фон Тротта. — Ти вже досить дорослий! А я у відпустці!

Вони поїхали до міста.

— Ну, тут не така вже дика пуща! — сказав окружний начальник. — Чи є тут якісь розваги?

— Скільки завгодно! — сказав Карл Йозеф. — У графа Хойницького. Там збирається весь світ! Ти побачиш графа. Мені він дуже симпатичний!

— Здається, він чи не перший друг за все життя?

— Моїм другом був і полковий лікар Макс Демант, — відповів Карл Йозеф. — Ось твоя кімната, тату! — сказав лейтенант. — Тут поряд живуть мої товариші й часом уночі зчиняють галас. Але тут більше немає готелів. Та й вони триматимуться в рамках, поки ти тут будеш.

— Дарма, дарма! — сказав окружний начальник.

Він дістав з валізи круглу бляшану коробочку, розкрив її і показав Карлові Йозефу.

— Це такий корінь — начебто помічний проти болотяної пропасниці. Жак тобі передає!

— Що він поробляє?

— Він уже там! — окружний начальник вказав на стелю.

— Він уже там! — повторив лейтенант.

Окружному начальникові здалося, що то сказав старий чоловік. Син, певне, має не одну таємницю. Батько його таємниць не знав. Кажуть: батько з сином. Але між ними пролягло багато років, високими горами! Тепер ти про Карла Йозефа знаєш не більше, ніж про будь-якого лейтенанта. Служив у кінноті й перевівся потім до піхотного полку. Тепер у нього на рукавах зелені єгерські обшлаги замість червоних драгунських. Ну, так! А більше ти нічого й не знаєш! Постарів ти, мабуть. Постарів. Не належиш більше без останку службі і обов’язкам. Належиш Жакові і Карлу Йозефові. Передаєш скам’янілий, вивітрений корінь від одного другому.

Окружний начальник, досі схилений над валізою, розтулив рота. Він говорив у валізу, наче в розверзнуту могилу. Та однаково сказав він не те, що хотів: «Я люблю тебе, сину!», а:

— Він помер легкою смертю! Був вечір, справжній травневий, і всі пташки співали. Ти пам’ятаєш канарку? То вона виспівувала найдужче. Жак поначищав усі чоботи, аж тоді помер, на подвір’ї, на лаві! І Слама там був тоді. Ще вранці у Жака була гарячка. Він звелів передати тобі щирий привіт. — Окружний начальник підвів очі від валізи й подивився синові в обличчя. — Отак самісінько хотів би колись померти і я.

Лейтенант пішов до своєї кімнати, відчинив шафу і поклав шматочок кореня проти пропасниці на горішню полицю — біля Катарининих листів і шаблі Макса Деманта. Він дістав із кишені докторів годинник. Лейтенантові здалося, що тоненька секундна стрілка прудкіше, ніж будь-коли, бігає малесеньким кружечком циферблата, а дзвінке цокання чутно гучніше, ніж звичайно. Стрілки не мали мети, цокання — сенсу. Незабаром я слухатиму й цокання татового кишенькового годинника, він заповість його мені. У мене в кімнаті висітиме портрет героя Сольферіно, й шабля Макса Деманта, і якийсь предмет, успадкований від тата. А з моєю смертю все буде поховане. Я останній Тротта!

Він був досить молодий, аби черпати насолоду зі свого смутку й болісну гідність із певності, що він останній Тротта. З близького болота чулося гучне й розлоге жаб’яче кумкання. Призахідне сонце почервонило меблі й стіни кімнати. Стало чутно стукіт коліс легкого повозу і глухий тупіт копит по курній дорозі. Ті звуки все ближчали. Бричка жовтої, як солома, барви — літній повіз графа Хойницького — зупинилася перед готелем. Гучний ляскіт графового батога тричі перебив кумкання жаб.

Він був цікавий, граф Хойницький. Жодна інша пристрасть, а тільки одна цікавість гнала його в мандри широким світом, приковувала до столів великих гральних зал, замикала за дверима старого мисливського павільйону, садовила на парламентську лаву, наказувала йому щовесни вертатися додому, підбивала влаштовувати свята й заступала йому шлях до самогубства. Цікавість, і ніщо більше, утримувала його серед живих. Він був несито цікавий. Лейтенант Тротта розповів йому, що сподівається в гості батька, окружного начальника. І хоча граф Хойницький знав добрий десяток австрійських окружних начальників і силу-силенну лейтенантських батьків, а проте йому дуже кортіло познайомитися з окружним начальником Троттою.

— Я приятель вашого сина, — сказав Хойницький. — Ви мій гість. Ваш син мав вам це сказати! А знаєте, я вже десь вас бачив. Чи не знайомі ви часом із доктором Свободою з міністерства торгівлі?

— Ми з ним шкільні товариші!

— Ось бачите! — вигукнув Хойницький. — Він мій добрий приятель, той доктор Свобода. З літами він трохи вкидається в дивацтва. Але людина він прекрасна! Можна бути цілком відвертим? Ви мені нагадуєте Франца Йосифа.

На мить запала тиша. Окружний начальник ніколи не вимовляв цісаревого імені. В урочистих випадках мовилося «його величність». У щоденному житті казали «цісар». А цей Хойницький казав — «Франц Йосиф» так самісінько, як він казав «Свобода».

— Так, ви нагадуєте мені Франца Йосифа, — повторив Хойницький.

Вони поїхали. Обабіч розлягалися жаб’ячі хори, простягалися безмежні синьо-зелені багнища. Вечір плив назустріч, фіолетовий із золотом. Вони чули м’який шурхіт коліс по м’якому піскуватому шляху і гучне рипіння осей. Хойницький зупинив бричку перед мисливським павільйоном.

Задня стіна його впиралася в темний край ялинового лісу. Від вузької вулиці павільйон був відмежований палісадником і кам’яним парканом. Живоплоту, що тягся обабіч короткої доріжки від хвіртки до дверей павільйону, видно, давно вже не підрізували, і він буяв у дикому свавіллі, тут і там перевисав через доріжку, сплітався над нею й не давав пройти двом людям поряд. Отож троє чоловіків ішли один за одним, а за ними покірно ступав кінь, тягнучи малого повозика. Здавалося, він дуже добре знав цю дорогу, наче й сам, як людина, жив у павільйоні. За палісадником прослалися розлеглі поля, зарослі чортополохом, оброслі, мов обставлені сторожею, широколицим темно-зеленим підбілом. Праворуч стирчав якийсь напівзруйнований кам’яний стовп, можливо, уламок башти. Мов уламок велетенського зуба, стримів той камінь просто неба, рясно вкритий темно-зеленими плямами моху та чорними тоненькими розколинами. На масивній дерев’яній брамі красувався герб Хойницьких — трикратно поділений синій щит із трьома золотими оленями, роги яких сплелися в нерозв’язну плутанину. Хойницький засвітив світло. Вони стояли в просторому низькому приміщенні. Крізь щілини в зелених жалюзі ще пробивалося до нього останнє, сіре світло дня. Накритий під лампою стіл був заставлений тарілками, пляшками, келихами, срібними ложками, виделками та ножами й мисками.

— Я дозволив собі підготувати для вас невеличку перекуску! — сказав Хойницький.

Він поналивав чистої, як сльоза, «дев’яностоградусної» у три невеличкі келишки, подав два гостям і сам підняв третій. Усі випили. Ставлячи порожній келишок на стіл, окружний начальник почувався трохи збентежено. Реальність наїдків, однак, затіняла таємничу обстановку павільйону, і апетит окружного начальника переважав збентеження. Брунатний печінковий паштет, рябіючи смолисто-чорними трюфелями, стояв у блискучому вінку ясних кристалів льоду. Ніжна фазаняча груднинка самотньо височіла на сніжно-білій тарілці, в оточенні барвистого почту з зелених, червоних, білих та жовтих овочів у мисочках із синьо-золотою облямівкою, прикрашених гербами. В чималій кришталевій вазі виблискували мільйони чорно-сірих перлинок кав’яру в обідку із золотавих скибочок цитрини. І рожеві кружалочки шинки, стережені великою тризубою срібною виделкою, покірно лежали на довгастому тарелі, притулившись одна до одної, в сусідстві з червонощокими редисками, що нагадували малих смаглявеньких сільських дівчаток. Варені, смажені й замариновані з кисло-солодкою цибулею, лежали чималі шматки гладкого коропа й вузької, пронозистої щуки на склі, сріблі й порцеляні. Круглі буханчики чорного, сірого й білого хліба спочивали в простих сільських плетених кошиках, мов дитинчатка в колисочках, нарізані майже непомітно і так майстерно поскладані знов докупи, що здавалися цілісінькими. Поміж стравами стояли товстенькі бокаті пляшки й вузькі, високі, чотири- й шестигранні кришталеві карафи, і тут-таки — гладенькі, круглі, то з довгими, а то з куценькими шийками, то з етикетками, то без етикеток, і всі в супроводі цілого полку найрозмаїтіших келихів і келишків.

Невеличке товариство заходилося коло їжі.

Незвична тутешня манера влаштовувати «перекуску» в незвичну годину видалася окружному начальникові вельми втішною ознакою небуденних звичаїв прикордонного краю. У старій цісарсько-королівській монархії навіть такі спартанці з натури, як пан фон Тротта, полюбляли добрі наїдки і напої. Минуло вже багато часу від того дня, як окружний начальник мав нагоду попоїсти неординарно. Тією нагодою був прощальний бенкет у намісника, князя M., що від’їздив «із почесною місією» до нещодавно окупованих земель Боснії та Герцеговини, бо мав славу великого знавця мов і вмілого приборкувача «диких народів». Так, того дня окружний начальник неординарно їв і пив! І день той, в числі інших днів з неординарними напоями й наїдками, так само міцно запав йому в пам’ять, як і ті незабутні дні, в які він діставав подяку від намісника чи коли його призначено окружним обер-комісаром, а пізніше окружним начальником. Він смакував добірними стравами, вже просто дивлячись на них, як інші смакують ївши. Його очі кілька разів озирнули багатий стіл, з насолодою затримуючись тут і там. Про своє таємниче, ба навіть трохи моторошне оточення він майже геть забув. Вони їли. І пили з розмаїтих пляшок. І окружний начальник усе хвалив, примовляючи: «Витончена річ!» або: «Відмінна їжа!» щоразу, як переходив від однієї страви до іншої. Обличчя його потроху заливав рум’янець. І крила бакенбардів безупинно коливалися.

— Я запросив вас сюди, панове, — сказав Хойницький, — бо в «новому палаці» нам могли перешкодити. Там у мене двері, так би мовити, завжди відчинені, і всім моїм приятелям вільно приходити, коли їм заманеться. Тут я зазвичай лише працюю.

— Працюєте? — перепитав окружний начальник.

— Так, — відповів Хойницький, — працюю. Працюю, сказати б, задля розваги. Я лише продовжую традиції своїх предків і, відверто кажучи, не завжди ставлюся до цього так поважно, як колись мій дід. Тутешні селяни вважали його могутнім чаклуном, та, може, він і був чаклун. Мене вони теж мають за чаклуна, проте я не чаклун. Мені досі не пощастило виготовити ні порошинки.

— Ні порошинки? — запитав окружний начальник. — Ні порошинки — чого?

— Золота, звісно, — відповів Хойницький, так неначе йшлося про найзвичайнішу в світі справу. — Я трохи знаюся на хімії, — повів він далі. — Це давній хист у нашій родині. Тут на полицях, як ви бачите, у мене найстаровинніші й найсучасніші апарати. — Він показав на стіни. Окружний начальник побачив на кожній стіні по шість дерев’яних довгих полиць. На полицях стояли ступки, малі й великі паперові торбинки, скляні посудини, такі, як були у стародавніх аптеках, химерні скляні кулі з різнобарвними рідинами, лампочки, спиртівки й рурки.

— Дуже дивно, дуже, страшенно дивно! — вимовив пан фон Тротта.

— Я й сам не можу сказати напевне, — провадив Хойницький, — чи поважно я ставлюся до цього, чи ні. Часом, коли я вранці приходжу сюди, мене охоплює пристрасть, і тоді я читаю рецепти мого діда, й кидаюся робити досліди, і сам із себе сміюся, і йду геть. Та знову й знову приходжу сюди, й знов роблю досліди.

— Дивно, дивно! — повторив окружний начальник.

— Не дивніше, — сказав граф, — ніж усе інше, що я міг би робити. Стати міністром культів та освіти? Мені це пропонували. Чи, може, начальником відділу в міністерстві внутрішніх справ? Це мені також пропонували. Чи жити при дворі й бути обер-гофмейстером? Це теж можливо. Франц Йосиф знає мене…

Окружний начальник відсунув свого стільця на два дюйми назад. Коли Хойницький так запанібрата називав цісаря на ім’я, неначе той був один із тих жалюгідних депутатів, які після встановлення загального, рівного й таємного виборчого права засідали в парламенті, або наче цісар був, — у кращому випадку! — вже мертвий і став просто однією з постатей вітчизняної історії, — окружний начальник відчував гострий біль у серці. Хойницький виправився:

— Його величність знає мене!

Окружний начальник знов присунувся до столу й запитав:

— А чому ж — пардон! — служити батьківщині — так само марна річ, як і силкуватися робити золото?

— Тому що батьківщини більше не існує.

— Не розумію! — сказав пан фон Тротта.

— Я так і думав, що ви мене не зрозумієте, — мовив Хойницький. — Нас усіх більше не існує.

Стало дуже тихо. Останнє світло дня вже давно згасло. Крізь вузенькі смуги зелених жалюзі можна вже було бачити на небі перші зорі. Розлогий і гучний жаб’ячий спів змінила тиха металічна музика польових коників. Час від часу озивалися раптові поклики зозулі. Окружний начальник, що під впливом алкоголю, своєрідного оточення і незвичайних графових речей перебував у незнайомому для себе стані якоїсь майже зачаклованості, крадькома глянув на сина — просто аби побачити рідну й близьку людину. Але й Карл Йозеф більше не здавався йому рідним і близьким! Може, Хойницький казав правду, і всіх їх справді більше не існувало? Здобувшись на силі, пан фон Тротта тільки запитав:

— Як то монархії більше не існує? Я не розумію!

— Дуже просто! — відповів Хойницький. — Формально вона ще існує. Ми ще маємо армію, — граф кивнув у бік лейтенанта, — і урядовців, — він указав на окружного начальника, — але вона живцем розвалюється. Вона розпадається, вона вже пропала! Приречений на смерть стариган, якому найменша нежить страшна, посідає старий трон лише завдяки тому диву, що він ще спроможний на ньому сидіти. Допоки ще, допоки? Час більше не хоче нас! Нинішній час прагне створити лише самостійні національні держави! Тепер більше не вірують у Бога. Народи більше не йдуть до церкви. Вони йдуть до національних спілок! Монархія, наша монархія, заснована на благочесті, на вірі в те, що Господь обрав Габсбурґів правити таким-то й таким числом християнських народів. Наш цісар — світський брат папи, він зветься — Його Королівсько-Цісарська Апостольська величність, — як ніхто з європейських правителів. Жодний правитель у Європі не залежить такою мірою від ласки Божої і від віри народів у ласку Божу. Німецький імператор, коли Господь обмине його своєю ласкою, все-таки править далі, можливо, з ласки нації. А цісаря Австро-Угорщини Господь своєю ласкою не обмине ніколи! І ось тепер Господь обминув його своєю ласкою!

Окружний начальник підвівся. Ніколи він не думав, що на світі знайдеться людина, яка зможе заявити, що Господь обминув цісаря своєю ласкою, покинув цісаря. А проте видалося йому, тому, хто на цілий свій вік відступав справи небесні богословам і, зрештою, вважав церкву, службу Божу, свято Тіла Христового, духівництво й пана Бога інституціями монархії, — йому видалося, ніби графові слова враз прояснили усе те сум’яття, яке сповнювало його кілька останніх тижнів, а надто по смерті старого Жака. Так, Господь обминув своєю ласкою старого цісаря, відвернувся від нього! Окружний начальник ступнув кілька кроків, і стара підлога зарипіла під його ногами. Він підійшов до вікна й крізь щілини жалюзі побачив вузенькі смужки темно-синьої ночі. Усі процеси природи і всі події щоденного життя зненацька набули для нього загрозливого й незбагненного сенсу. Незбагненний був шелесткий хор коників, незбагненне мерехтіння зірок, незбагненна оксамитова синява ночі, незбагненна була для окружного начальника сама його подорож у прикордоння і перебування у цього графа. Він знов повернувся до столу, погладжуючи одне крило своїх бакенбардів, як робив щоразу, коли був трохи розгублений. Трохи розгублений! Він зроду не був такий розгублений, як оце тепер!

Перед ним ще стояв повний келих. Пан фон Тротта одним духом вихилив його.

— Отже, — почав він, — ви гадаєте… ви гадаєте, що ми…

— Пропали, — докінчив граф. — Ми пропали, ви, і ваш син, і я! Ми, кажу я вам, останні могікани того світу, в якому Господь обдаровує своєю ласкою величності, а такі навіжені, як я, роблять золото. Послухайте лиш! Подивіться! — І Хойницький підвівся з-за столу, підійшов до дверей, повернув вимикача, і у великій люстрі спалахнули лампочки. — Дивіться! — вів він далі. — Наш час — це час електрики, а не алхімії. І хімії теж, ви розумієте? Знаєте, як зветься оця штука? Нітрогліцерин. — Граф вимовив це слово по складах: — Ні-тро-глі-це-рин! Не золото! У палаці Франца Йосифа досі ще світять свічки. Ви розумієте? Нітрогліцерин і електрика — ось що зведе нас у могилу! Нам уже недалеко до неї, недалеко!

Сяйво, що спалахнуло від електричних лампочок, розкидало по стінах над полицями зелені, червоні й жовті, вузькі й широкі трепетні відблиски від скляних колб і рурок. Тихий і блідий сидів біля столу Карл Йозеф. Увесь той час він пив. Окружний начальник поглянув на лейтенанта і згадав свого приятеля художника Мозера. А що старий пан фон Тротта й сам уже підпив, то, неначе в дуже далекому дзеркалі, побачив бліде відображення свого п’яного сина під зеленими деревами Народного саду, в крислатому капелюсі на голові й з великою текою під пахвою; неначе пророчий дар графа передбачати майбутнє передався окружному начальникові, зробивши його здатним передбачити майбутнє власного нащадка. Напівпорожні й сумовиті, стояли тарілки й миски, пляшки й келихи. Чарівничо вигравало світло електричних лампочок у скляних рурках на полицях попід стінами. Два старі лакеї з бакенбардами, як брати, схожі на цісаря Франца Йосифа й на окружного начальника, заходилися прибирати зі столу. Сюрчання коників час від часу, як молотком, перебивав раптовий поклик зозулі.

Хойницький підняв пляшку.

— Вітчизняної, — так називав він горілку, — ви таки ще повинні випити. Лишилося вже небагато.

І вони допили «вітчизняну».

Окружний начальник вийняв годинника, проте не зміг до ладу розрізнити, що показували стрілки. Вони так швидко кружляли по білому щитку циферблата, неначе на ньому бігало сто стрілок замість звичних двох. А замість дванадцяти цифр було дванадцять разів по дванадцять! Бо цифри стояли так тісно одна біля одної, як можуть стояти лише позначки хвилин. Могла бути дев’ята вечора, а могла бути й північ.

— Десята година! — повідомив Хойницький.

Лакеї з бакенбардами легенько підхопили гостей попід руки й вивели надвір. Там на них чекала велика коляска Хойницького. Небо було дуже близько, — ця добра, рідна, земна чаша з такого знайомого синього скла лежала над землею на відстані простягнутої руки. Кам’яний стовп праворуч від павільйону, здавалося, до нього торкався. Зірки були наче повтикані в це близьке небо земними руками за допомогою шпильок, мов прапорці в географічну мапу. Подеколи вся та синя ніч крутилася довкола окружного начальника, злегка погойдувалася і знов спинялась. У безкраїх багнищах кумкали жаби. Вогко пахло дощем і травою. Над білими, як примари, кіньми стовбуром височів на передку чорної коляски візник у чорному плащі. Біласті іржали, їхні копита м’яко, мов котячі лапи, торкали вологу піскувату землю.

Візник прицмокнув язиком, і повіз рушив.

Вони верталися тією ж таки дорогою, звернули на широку, посипану жорствою березову алею і ось під’їхали до ліхтарів неподалік «нового палацу». Сріблясті стовбури беріз сяяли ясніш від ліхтарів. Міцні колеса на пружних шинах котилися по жорстві рівно, з глухим шерехтінням, чутно було тільки твердий тупіт копит біластих. Коляска була простора й зручна. В ній можна було розлягтись, мов на канапі. Лейтенант Тротта заснув. Він сидів обіч батька. Його бліде обличчя лежало, нахилене майже горизонтально, на оббитій оксамитом спинці сидіння; вітер голубив йому вид, залітаючи крізь відчинене віконце повозу. Час від часу на нього падало світло ліхтаря. Тоді Хойницький, що сидів навпроти своїх гостей, бачив безкровні, напіврозтулені лейтенантові губи і його гострий кістлявий ніс.

— Солодко спить! — сказав граф до окружного начальника.

Обидва вони відчували себе лейтенантовими батьками. Нічний вітер протверезив окружного начальника, проте якийсь невиразний страх іще гніздився в його серці. Він бачив, як гине світ, і то був його світ. Живісінький сидів навпроти Хойницький, усім своїм виглядом — жива людина, його коліна часом навіть черкалися об коліна пана фон Тротти, — і все ж таки чомусь зловісний. Старий револьвер, що його пан фон Тротта взяв із собою з дому, муляв у задній кишені. Що тут зарадить револьвер! На кордоні не видно було ведмедів чи вовків. Було видно лише загибель світу!

Повіз зупинився перед дерев’яною склепінчастою брамою. Візник ляснув батогом. Двійчаста брама розчинилася, й біласті без натуги здолали малий узвозик. З усіх вікон падало жовтаве світло на жорству й моріжки обабіч вулиці. Линули голоси й звуки рояля. То було, безперечно, «велике свято».

Гості вже повечеряли. Лакеї метушилися, розносячи кругом великі різнобарвні келихи легких алкогольних напоїв. Гості танцювали, грали в тарок і віст, пили, хтось виголошував промову, якої жодна душа не слухала. Декотрі хилялися по залі, інші спали по кутках. Танцювали один з одним лише чоловіки. Чорні парадні однострої драгунів горнулися до синіх єгерських. У покоях «нового палацу» Хойницького горіли тільки свічки. Сніжно-білі й восково-жовті товсті свічки ніби росли в масивних срібних свічниках, встановлених на кам’яних полицях і карнизах попід стінами або затиснених у руках лакеїв, які щопівгодини змінювали один одного. Полум’я часом тремтіло від нічного вітру, що потягав із відчинених вікон. Коли рояль на кілька секунд замовкав, ставало чутно, як заходилися співом солов’ї, сюрчали коники й час від часу з м’яким постуком падали на срібло воскові сльозини.

Окружний начальник шукав сина. Якийсь безіменний страх гнав старого з покою до покою. Його син — де він? Ні серед танцівників, ні серед п’яних мандрівців покоями, ні серед гравців, ані серед літніх чоловіків, що тут і там по кутках статечно розмовляли між собою, його не було. Сам-один сидів лейтенант в одному з віддалених покоїв. Велика боката пляшка, вже напівпорожня, віддано стояла біля його ніг. Поруч тоненького і якогось аж осілого лейтенанта вона здавалася просто велетенською, спроможною поглинути його. Окружний начальник зупинився перед лейтенантом, носаки його вузьких чобіт ледь торкнулися пляшки. Син побачив спершу двох, потім кількох батьків — їх щомить більшало. Вони облягали його, і він не бачив сенсу в тому, щоб навіщось виявляти їм усім поштивість, належну лише одному, й перед усіма ними вставати. Він водночас сидів, лежав і ніби збирався опуститися навпочіпки. Окружний начальник стояв непорушно. Його мозок працював дуже швидко, він породжував за мить тисячі споминів. Ось кадет Карл Йозеф однієї з літніх неділь сидить у кабінеті, поклавши на коліна чорного кадетського кашкета й білі рукавички, і, дивлячись на батька слухняними дитячими очима, дзвінким голосом відповідає на його запитання. Ось він, щойно здобувши звання лейтенанта кавалерії, заходить до того ж кабінету, весь блакитний, золотий і червоний. Але той юнак був тепер невимовно далеко. А тут сидів чужий, п’яний єгерський лейтенант. Чого ж йому, старому панові фон Тротті, було так боляче на нього дивитися? Чому?

Лейтенант Тротта не поворухнувся. Щоправда, він спромігся пригадати, що недавно приїхав його батько, і взяти до відома, що зараз перед ним стоїть цілий гурт його батьків замість одного. Але йому ніяк не таланило збагнути, чого це батько приїхав саме сьогодні, чого він так страшенно двоїться, троїться, десятериться, і чого самому йому, лейтенантові, несила звестися на рівні.

Уже не один тиждень, як лейтенант Тротта призвичаївся до «дев’яностоградусної». Вона не вдаряла в голову, а, як полюбляли казати знавці, «лише в ноги». Спочатку від неї приємно теплішало в грудях. Кров починала жвавіше кружляти по жилах, апетит гасив млість і нудоту. Потім перехилялося ще одну чарчину «дев’яностоградусної». І тоді, хай який холодний і похмурий стояв надворі ранок, ти входив у нього мужньо і з найліпшим настроєм, ніби в ранок безхмарно-сонячний і щасливий. Під час перерви в муштрі разом з товаришами трохи перекушувалося в прикордонному шинку, неподалік від лісу, де муштрувалися єгері, і знов-таки випивалося трохи «дев’яностоградусної». Вона розливалася по горлянці, мов прудка пожежа, яка сама себе й гасить. І ти так наче й не їв нічого. Повертався до казарми, одягався і йшов на вокзал обідати. Та хоча й долав чималу відстань, їсти зовсім не хотілося. Тому випивав ще трохи «дев’яностоградусної». Тоді їв, і тебе зразу хилило на сон. Отож замовляв темного пива, а потому знову «дев’яностоградусної». Одне слово, упродовж цілого нудного дня нагоди «не пити горілки» не траплялося. Навпаки, часто бували такі пообіддя й вечори, коли пити горілку велів неписаний звичай.

Бо коли вип’єш, легким ставало життя. О, дива тутешнього кордону! Він робив важким життя тверезому; тільки ж кого він лишав тверезим?! Лейтенант Тротта, бувши напідпитку, бачив у всіх товаришах, байдуже — начальниках чи підлеглих, давніх добрих друзів. Містечко ставало йому рідним, наче він тут народився й виріс. Він заходив до крихітних крамничок, тісних, темних, покручених і напхом напханих усіляким крамом, вритих, наче ховрашкові нори, в товстий мур базару, й купував якісь непотрібні дрібнички: фальшиві коралі, дешевенькі люстерка, поганеньке мило, осикові гребінчики й плетені собачі повідці — лише тому, що тоді для нього було втіхою послухатися закликів рудого крамника. Він усміхався всім, кого здибав: сільським жінкам у барвистих хустинах, з великими берестянками під рукою, вирядженим донькам євреїв, урядовцям окружного управління і вчителям гімназії. Широкий струмінь приязні й добра котився цим невеличким світом. Усі люди весело віталися до лейтенанта. І зникали всі прикрощі. Геть усі прикрощі на службі й поза нею! Усе заладнувалося гладенько й миттю. Мову Онуфрія тут розуміли. Часом тобі траплялося забитися в котресь із навколишніх сіл, ти питався в селян дороги, тобі відповідали якоюсь незнайомою мовою. Та ти їх розумів. Верхи не треба було їздити. Коня свого ти позичив котромусь із товаришів, доброму вершникові, що знався на конях. Одне слово, все було гаразд. Не помічав лейтенант Тротта того, що хода його стала непевною, на уніформі були плями, на штанях бракувало напрасованого рубчика, а на сорочках — ґудзиків, що обличчя в нього увечері було жовте, вранці — попелясто-сіре, а погляд блукав, ні на чому не спиняючись. Він не грав у карти — єдине, що заспокоювало майора Цоґлауера. У житті кожної людини трапляються смуги, коли вона мусить пити. Дарма, воно минеться! Горілка була дешева! Здебільшого ж офіцери гинули через борги. Обов’язки свої Тротта виконував не недбаліше за інших. Бешкетів він не зчиняв, як дехто. Навпаки, що більше він випив, то лагідніший робився. Колись одружиться й зробиться непитущим! — гадав майор. Він у ласці у високого начальства. Швидко зробить кар’єру. Його й до генерального штабу заберуть, аби лишень забажав!

Пан фон Тротта обережно сів на край канапи обіч сина; він шукав доречних слів. Він не вмів розмовляти з п’яними.

— Тобі треба все ж таки, — сказав він, довгенько подумавши, — остерігатися горілки! Я, приміром, ніколи не перепивав.

Лейтенант зробив неймовірне зусилля, щоб змінити свою непоштиву поставу й випростатися. Та марно. Він придивився до старого, — тепер той був, хвалити Бога, один, його батько, що мусив задовольнитися вузеньким краєчком канапи й сидіти, зіпершися руками об коліна, — й запитав:

— Що ви тільки-но сказали, тату?

— Тобі треба остерігатися горілки! — повторив окружний начальник.

— Для чого? — спитав лейтенант.

— Про що це ти питаєш? — сказав пан фон Тротта, трохи втішений, бо ж син принаймні наче досить ясно розумів, що йому говорилося. — Горілка тебе занапастить. Згадай лиш Мозера!

— Мозер, Мозер… — повторив лейтенант. — Справді! Але ж він мав цілковиту рацію! Я згадав його! Він намалював дідів портрет!

— Ти не забув портрета? — дуже тихо запитав пан фон Тротта.

— Я не забув його, — відповів лейтенант. — Про той портрет я думав завжди. Я не досить дужий для того портрета! Мертві! Я не можу забути мертвих! Батьку, я нічого не можу забути! Батьку!

Пан фон Тротта безпорадно сидів біля сина, він не цілком розумів, що говорив Карл Йозеф, але відчував, що не лише сп’яніння кричало з молодої душі. Він відчував, що лейтенант волав про допомогу, а допомогти йому не міг! Він приїхав сюди, в прикордоння, сам шукаючи хоч крихти допомоги. Бо він був цілком сам у цьому світі! А світ цей теж гинув! Жак лежав у могилі, й він був геть самотній, він захотів ще раз побачити сина, а син виявився теж самотній і, може, тому, що був молодший, стояв ближче до загибелі світу. «Яким простим завжди здавався світ! — подумав окружний начальник. Задля кожного життєвого випадку існували певні правила поводження. Коли син приїздив на канікули, ти влаштовував йому екзамен. Коли він став лейтенантом, ти його поздоровляв. Коли він писав свої покірливі листи, в яких так мало говорив про себе, ти відповідав йому кількома статечними рядками. Але як повестися, коли син п’яний? Коли він волає: «Батьку!»? Коли душа його лементувала: «Батьку!»?»

Він побачив, що заходить Хойницький, і підвівся рвучкіше, ніж звик.

— Для вас надійшла телеграма, — повідомив Хойницький. — Її приніс посильний із готелю.

То була службова телеграма. Вона викликала пана фон Тротту додому.

— На жаль, вас уже вертають назад, — сказав Хойницький. — Це, певне, пов’язано з «соколами».

— Так, мабуть, із ними, — відказав пан фон Тротта. — Буде розрух.

Тепер він знав, що був надто безсилий, аби якось запобігти розрухові. Він страшенно втомився. Всього кілька років залишилося до пенсії! Однак тієї миті йому сяйнула раптова думка вийти на пенсію негайно. Він би міг піклуватися про Карла Йозефа — чим не добре діло для старого батька?

Хойницький сказав:

— Не просто запобігти заворушенням, коли в тебе зв’язані руки, як у цій бісовій імперії. Заарештуйте-но двох-трьох підбурювачів! На вас зразу накинуться всі ці «вільні муляри», депутати, «народні проводирі», газети — і їх враз повипускають. Сиробуйте-но розпустити спілку «соколів» — і матимете догану від намісника. Автономія! Ні, постривайте! Тут, у моєму окрузі, будь-яке заворушення скінчиться пострілами! Так, поки я тут живу, я — кандидат у члени уряду, і мене завжди обиратимуть. На щастя, тутешній край лежить на чималенькій відстані від усіх тих модних ідейок, що ви висиділи в своїх смердючих редакціях!

Він підступив до Карла Йозефа і мовив по-знавецькому, тоном людини, яка не вперше спілкується з п’яними:

— Ваш панотець мусить від’їздити!

І Карл Йозеф відразу його зрозумів. Він навіть спромігся підвестися. Каламутними очима він відшукав старого.

— Мені прикро, батьку!

— Я трохи стурбований щодо нього! — сказав окружний начальник Хойницькому.

— І слушно! Йому треба виїхати звідси. Коли він матиме відпустку, я спробую показати йому трохи світу. Тоді він більше не схоче повертатися сюди. Можливо, й закохається…

— Я не можу закохатися, — дуже повільно вимовив Карл Йозеф.

Вони поїхали назад до готелю.

За цілу дорогу було зронене тільки одне слово, одне-однісіньке слово.

— Батьку! — сказав Карл Йозеф — і більше нічого.

Наступного дня окружний начальник прокинувся дуже пізно, вже грали сурми — батальйон повертався з муштри. За дві години відходив потяг. З’явився Карл Йозеф. Унизу вже ляскав батогом Хойницький. Снідав окружний начальник у вокзальному ресторані за офіцерським столом.

Відколи він виїхав зі свого округу В., збігло страшенно багато часу. Він насилу згадав, що лише два дні тому сів у потяг. Пан фон Тротта, єдиний тут, крім графа Хойницького, цивільний, сидів за довгим підковоподібним столом у товаристві барвистих офіцерів під портретом Франца Йосифа Першого, знайомим, широко розповсюдженим портретом верховного головнокомандувача в сніжно-білій фельдмаршальській уніформі, з криваво-червоним шарфом через плече. А на півметра нижче, просто під білими бакенбардами цісаря і майже паралельно їм стирчали чорні, злегка посріблені крила бакенбардів старого Тротти. Молодшим офіцерам, які розмістилися на кінцях столу-підкови, було добре видно схожість між його апостольською величністю і вірним цісаревим слугою. Лейтенант Тротта зі свого місця також міг порівнювати цісареве обличчя з батьковим. І на кілька секунд лейтенантові здалося, що на стіні вгорі висить портрет його постарілого батька, а внизу за столом, живий і трохи помолоділий, сидить цісар у цивільному. І несподівано далекі та чужі стали для нього його цісар і його батько.

А окружний начальник тим часом вивіряючим і безнадійним поглядом обводив обличчя офіцерів за столом — молоді, вкриті легеньким пухом, безбороді, і вусаті, старші. Обіч нього сидів майор Цоґлауер. Ох, як радо пан фон Тротта перемовився б із ним турботним словом про Карла Йозефа! Та вже не було часу. За вікном уже формували потяг.

Зовсім осмутнів пан окружний начальник. З усіх боків виголошували тости за його здоров’я, за щасливу подорож і за успішне вирішення службових завдань. Він усміхався, підводився, цокався з одним, із другим, а голова його обважніла від клопоту, і серце гнітили тривожні передчуття. Як же незмірно багато часу проминуло, відколи він вирушив зі свого округу В.! Так, окружний начальник їхав бадьорий і гордовитий до загадкового краю, у гості до свого рідного сина. Тепер він вертався самотній від самотнього сина, з цього прикордоння, де вже так виразно було видно загибель світу, як видно наближення грози на околиці міста, де вулиці лежать під синім небом, безтурботні й щасливі. Ось задзвонив веселий швейцарів дзвоник. Уже засвистів локомотив. Уже й мокра пара вдарила сірими дрібненькими краплинками у вікна ресторану. Уже скінчено сніданок, і всі попідводилися. «Цілий батальйон» проводжав пана фон Тротту на перон до потяга. Панові фон Тротті хотілося ще сказати щось особливе, та нічого такого не спадало йому на думку. Він кинув останній ніжний погляд на сина, але тут-таки злякався, що хтось це помітить, і опустив очі. Він потиснув руку майорові Цоґлауеру. Подякував Хойницькому. Він скинув з голови свого поважного низького сірого циліндра, що його звичайно надягав у дорогу. Тримаючи капелюха в лівій руці, він правою обняв за стан Карла Йозефа. Поцілував сина в щоки, і хоч йому хотілося сказати: «Не засмучуй мене! Я люблю тебе, сину!» — він сказав лише:

— Тримайся!

Бо Тротти були люди сором’язливі.

І ось він, окружний начальник, уже в потязі. Уже він став біля вікна. Його рука в темно-сірій лайковій рукавичці лягла на опущену раму. Голий його череп блищав. Стурбований погляд ще раз відшукав обличчя Карла Йозефа.

— Як приїдете наступного разу, пане окружний начальнику, — сказав незмінно безхмарний капітан Ваґнер, — то застанете тут уже невеличке Монте-Карло!

— Себто як? — спитав окружний начальник.

— Тут буде відкрито гральну залу! — відповів Ваґнер.

І перше ніж пан фон Тротта встиг гукнути Карла Йозефа, щоб якнайщиріш застерегти його від оголошеного Монте-Карло, локомотив дав свисток, гримнули буфери, і потяг рушив. Окружний начальник замахав сірою рукавичкою. І всі офіцери приклали пальці до кашкетів. Карл Йозеф не ворухнувся.

Назад він ішов поруч капітана Ваґнера.

— Знаменита буде гральна зала! — сказав капітан. — Справжня гральна зала! О Господи! Скільки вже часу я не бачив рулетки! Знаєте, я так люблю, коли вона крутиться, і цей звук! Я страшенно радий!

Не лише капітан Ваґнер так чекав відкриття нової гральної зали. Чекали всі. Увесь прикордонний гарнізон роками чекав на гральну залу, яку мав відкрити Каптурак.

Каптурак прибув тиждень по тому, як поїхав окружний начальник, і, напевне, привернув би до себе далеко більшу увагу, якби водночас із ним, через дивний збіг обставин, не приїхала одна пані, що викликала загальну цікавість.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава