home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



XVI

Всілякі важливі зміни відбувалися в домівці і в житті окружного начальника. Він відзначав їх здивовано і трохи сердито. За дрібними прикметами, які, проте, здавалися йому кричущими, він помічав, що світ довкола нього змінився, і пан фон Тротта думав про його загибель і про віщування Хойницького. Старий шукав нового служника. Йому радили багатьох молодих і очевидячки добрячих хлопців з бездоганними рекомендаціями, людей, що по три роки служили у війську й навіть мали звання єфрейтора. Окружний начальник брав того чи того до оселі на «іспитовий термін». Та не залишив при собі жодного. Вони звалися Карл, Франц, Александер, Йозеф, Алоїз чи Крістоф, чи ще там якось. Проте окружний начальник намагався звати кожного з них Жаком. Адже й справжній Жак, властиво, звався інакше, а прийняв же дане йому ім’я і цілий свій вік носив його з гордістю, як, приміром, славетний поет носить свій псевдонім, під яким він публікує свої безсмертні вірші й романси. Однак уже за кілька днів виявилося, що всі ті Алоїзи, Александери, Йозефи та інші не бажали відгукуватись на чудове ім’я Жак, а окружний начальник сприймав ту впертість не лише як непослух і порушення одвічного світового ладу, але і як образу незамінному небіжчикові. Як?! Їм не до вподоби зватися Жаком?! Цим нікчемникам без літ і без заслуг, без хисту й дисципліни?! Бо небіжчик Жак і далі жив у пам’яті окружного начальника як слуга, наділений взірцевими чеснотами, ба навіть як взірець людини взагалі. Та ще дужче, ніж упертість невдалих Жакових наступників, дивувала пана фон Тротту легковажність тих панів і установ, що дали таким жалюгідним суб’єктам такі добрі рекомендації. Взагалі, якщо було можливо, що певний тип на ймення Александер Чак (людина, чиє ім’я ніяк не хотіло вилетіти з пам’яті окружного начальника, й він вимовляв його з такою зненавистю, наче самою вимовою вбивав на місці його власника), якщо, отже, було можливо, що той Чак, належачи до членів соціал-демократичної партії, став, проте, у своєму полку єфрейтором, — то тоді можна було засумніватись не лише в такім полку, а й у цілій армії. Але ж армія, на думку окружного начальника, була в монархії єдиною силою, на яку ще можна було покластися! Окружному начальникові раптом здалося, що весь світ заселено самими чехами — нацією, яку він мав за вперту, твердолобу й дурну і взагалі за винахідницю самого поняття «нація». Може існувати багато народів, але нема ніяких націй! До всього цього додавалися ще всілякі малозрозумілі вказівки й інструкції намісника щодо «лагідного поводження» з «національними меншинами» — один з тих виразів, що їх пан фон Тротта ненавидів до глибини душі. Бо «національні меншини», за його уявленням, були не чим іншим, як великими громадами «революційних типів». Авжеж, довкола нього були всуціль самі «революційні типи». Йому навіть здавалося, що їх дедалі намножувалось у якийсь протиприродний спосіб. Окружному начальникові було цілком очевидно, що «віддані державі елементи» ставали дедалі безплідніші й народжували все менше дітей; це доводила й статистика перепису населення, з якою він інколи ознайомлювався. Він не міг більше втікати від страшної гадки, що само Провидіння було невдоволене монархією, і хоч з нього був радше сумлінний виконавець церковних обрядів, аніж справді віруючий християнин, проте він чимраз більше схилявся до думки, що це Бог карає цісаря. Пан фон Тротта взагалі потроху доходив усіляких чудних міркувань. Статечність, якою він сповнився з першого ж таки дня свого перебування на посаді окружного начальника у В., одразу зробила його старим. Навіть коли його бакенбарди були ще зовсім чорні, жодній людині не спало б на думку вважати пана фон Тротту молодим чоловіком. Одначе аж тепер люди в його містечку почали казати, що окружний начальник старіє. Від багатьох давно засвоєних звичок доводилося відмовлятись. Ось, наприклад, після смерті старого Жака й свого повернення з синового прикордонного гарнізону пан фон Тротта більше не ходив уранці на прогулянку, побоюючись, що котрийсь із таких плинних «підозрілих суб’єктів», його служників, забудеться покласти пошту на столі біля сніданку або навіть відчинити вікно. Він ненавидів свою економку. Він завжди її ненавидів. Одначе вряди-годи звертався до неї з яким словом. Відколи старий Жак більше не вслуговував йому, окружний начальник утримувався від будь-яких зауважень за столом. Бо насправді всі його звичні лукаві слівця були звернені до Жака й певною мірою розраховані на схвалення старого слуги. Аж тепер, коли того вже не було на світі, пан фон Тротта усвідомив, що завжди промовляв тільки для Жака. Як ото актор промовляє до одного глядача в партері — багаторічного шанувальника свого мистецтва. І якщо окружний начальник узагалі їв квапливо, то тепер він уже після першого шматка мостився скінчити обід. Бо йому здавалося блюзнірством ласувати печеним огузком, тоді як старого Жака точили в могилі хробаки. Та коли він часом зводив погляд догори, у сподіванні, опертому на вроджену віру в те, що померлий перебуває на небі й може його бачити, то все ж таки сам він, окружний начальник, бачив лише знайому стелю своєї кімнати, бо він був позбавлений простосердої віри, і органи його чуттів більше не слухалися велінь його серця. Ох, яка ж то була печаль!

Інколи окружний начальник навіть буденного дня забував піти на службу. І траплялося, що він уранці в четвер убирався в чорний сурдут, лаштуючись іти до церкви. Уже аж надворі він з багатьох безсумнівних прикмет будня помічав, що то не неділя, вертався й перевдягався в буденну одежу. І навпаки, подеколи він забував навідатися до церкви в неділю, довше, ніж звичайно, не вставав з постелі і аж як унизу з’являвся капельмейстер Нехвал зі своїми музикантами, він пригадував, що то неділя. У неділю, як звичайно, на обід подавали печеню з овочами. І на каву приходив капельмейстер Нехвал. Умощувалися в кабінеті. Викурювали по вірґінській. Капельмейстер Нехвал також постарів. Незабаром він мав виходити на пенсію. Він уже не їздив так часто до Відня, і анекдоти, які переповідав, навіть окружному начальникові здавалися віддавна знайомими. Він і тепер їх так самісінько не розумів, проте пізнавав, як декотрих людей, яких завжди зустрічав, хоча імен їхніх не знав.

— Що там поробляють ваші? — питав пан фон Тротта.

— Дякую, їм ведеться чудово! — відказував капельмейстер.

— А пані ваша дружина?

— Вона почувається добре!

— А як діти?

Через те що окружний начальник так-таки й не знав, чи в капельмейстра Нехвала сини, чи доньки, то й питав обережно — ось уже понад двадцять років — про «дітей».

— Найстарший уже лейтенант! — відповідав Нехвал.

— Піхоти, звісно? — питав, як завжди, пан фон Тротта і за мить згадував, що його власний син тепер служить у єгерях, а не в кінноті.

— Авжеж, піхоти! — відповідав Нехвал. — Найближчим часом приїздить у гості. Я дозволю собі представити його вам!

— Будь ласка, будь ласка, буду дуже радий! — казав окружний начальник.

Одного дня з’явився й молодий Нехвал. Він уже рік служив у полку, вкомплектованому німцями, справді мав офіцерське звання і скидався, як подумав пан фон Тротта, на «музиканта».

— Викапаний батько, — сказав окружний начальник, хоч молодий Нехвал був схожий радше на матір, ніж на батька. — Чисто музикант… — Окружний начальник мав на увазі неприхований вираз безжурної бравури на обличчі лейтенанта, його біляві, закручені догори вусики, що, наче горизонтальна фігурна дужка, лежали під коротким, широким носом, удатні, гарної форми, невеличкі, мов у ляльки, вушка, наче зроблені з порцеляни, й молодецький, білявий із золотим відблиском, зачесаний на проділ чуб.

— Бравий хлопець! — сказав пан фон Тротта панові Нехвалу. А потім спитав юнака: — Як вам служиться?

— Відверто сказати, пане окружний начальнику, — відповів капельмейстерів син, — трохи нудно!

— Нудно? — перепитав пан фон Тротта. — У Відні?

— Так, — сказав Нехвал-молодший, — нудно! Бачите, пане окружний начальнику, коли служиш у маленькому гарнізоні, то тобі ніколи не спадає на думку, що ти не маєш грошей!

Окружний начальник відчув себе ображеним. Він вважав непристойним розводитися про гроші й, крім того, побоювався, що молодий Нехвал натякав на кращі фінансові можливості Карла Йозефа.

— Мій син, правда, служить на кордоні, — сказав пан фон Тротта, — але йому завжди цілком вистачало того, що він має. Так само і в кінноті.

На останньому слові він зробив наголос. Йому вперше стало прикро, що Карл Йозеф залишив уланський полк. У кавалерії таких-ось Нехвалів, звісно, не трапляється! Сама думка про те, що син цього капельмейстрика взяв собі в голову, ніби він може бодай у чому-небудь рівнятися з молодим Троттою, завдавала окружному начальникові майже фізичного болю. Він вирішив вивести цього «музикантика» на чисту воду. В цьому юнакові, ніс якого здавався йому «чеським», він відчував просто-таки «зрадника вітчизни».

— Ви охоче служите? — спитав окружний начальник.

— Відверто кажучи, — відповів лейтенант Нехвал, — я міг би собі уявити й кращий фах!

— Тобто як — кращий?

— Практичніший! — сказав Нехвал-молодший.

— А битися за вітчизну — непрактично? — спитав пан фон Тротта. — Навіть для людини практичної вдачі? — Було ясно, що слово «практичної» він промовив з іронією.

— Та ми ж не б’ємося, — заперечив лейтенант, — а як колись і дійде до битви, то це буде, мабуть, аж ніяк не практично.

— Чому ж би то? — спитав окружний начальник.

— Бо ми, безперечно, програємо війну, — сказав лейтенант Нехвал. — Тепер інші часи, — додав він не без зловтіхи, як здалося панові фон Тротті.

Молодик примружив свої маленькі очиці, вони майже зовсім щезли, відкопилив горішню губу так, що стало видно ясна, — що здалося панові фон Тротті вже геть нестерпним, — вусики торкнулися до носа, а ніс, на думку пана фон Тротти, став схожий на широкий писок якоїсь тварини. «Бридкий парубійко!» — подумав окружний начальник.

— Настали нові часи, — повторив молодий Нехвал. — Стільки різних народів довго вкупі не витримають!

— Так, — сказав окружний начальник. — І звідки ви все це знаєте, пане лейтенанте?

І тієї ж миті відчув себе старим ветераном, що здіймає на ворога нікому не страшну, немічну шаблю.

— Це весь світ знає, — відповів юнак, — і говорить про це!

— Говорить? — повторив і собі пан фон Тротта. — Ваші товариші це говорять?

— Так, говорять!

Окружний начальник не сказав більше нічого. Йому зненацька здалося, ніби він стоїть на якійсь високій горі, а навпроти, в глибокій долині, видніє лейтенант Нехвал. Дуже дрібним здавався йому з тієї гори лейтенант Нехвал! Та хоча був він дрібненький і стояв низько, проте мав слушність. І світ справді не був колишнім світом. Він летів у прірву. І було не дивно, що за якусь годину до його загибелі доли мали слушність перед горами, молоді перед старими, дурні перед розумними. Окружний начальник мовчав. Стояло літнє недільне пообіддя. Крізь жовті жалюзі в кабінеті сочилося золоте сонячне проміння. Цокав годинник. Дзижчали мухи. Окружному начальникові згадався той літній день, коли до нього приїхав син Карл Йозеф в уніформі лейтенанта кавалерії. Скільки часу минуло від того дня? Якихось кілька років! Та впродовж тих кількох років, як здавалося окружному начальникові, події йшли одна за одною щільною шерегою. Неначе сонце двічі на день сходило й двічі заходило, на кожному тижні було по дві неділі, а в кожному місяці — шістдесят днів. І роки стали подвійними роками. І пан фон Тротта відчував, що й час піддурив його, дарма що ніби давав усе подвійно; що вічність наділила йому подвійні фальшиві роки замість звичайних справжніх. І, зневажаючи лейтенанта, що стовбичив так глибоко в своїй нещасній долині, він, проте, не довіряв і тій горі, на якій стояв сам. Ох! Йому було вчинено кривду! Кривду! Кривду! Уперше на своєму віку окружний начальник думав, що йому заподіяно кривду.

Він затужив за доктором Сковронеком, чоловіком, з яким протягом кількох місяців кожного пополудня грав у шахи. Регулярна гра в шахи також належала до тих змін, що зайшли в житті окружного начальника. Доктора Сковронека він знав уже давно, як знав і інших завсідників кав’ярні, не більше й не менше. Якось пополудні вони сиділи один навпроти одного, кожен напівсхований за своєю розгорнутою газетою. Зненацька обидва, мов за командою, поклали газети, і їхні погляди зустрілися. Водночас і миттю обидва вгледіли, що читали одне повідомлення. То був звіт про свято в Гітцінзі, на якому один різник на ім’я Алоїз Шинаґль завдяки своїй нечуваній пажерливості став переможцем змагання поїдачів вуджених стегон і отримав «Золоту медаль Спілки їдців Гітцінґа». І очі обох чоловіків сказали водночас: «Ми також залюбки їмо м’ясо, але нагороджувати за це золотою медаллю — то вже якась понадновомодна й геть божевільна ідея!». У тім, що існує любов з першого погляду, знавці справедливо сумніваються. Але в тому, що між літніми чоловіками буває дружба з першого погляду, сумніватись не доводиться. Доктор Сковронек глянув на окружного начальника поверх своїх овальних, без оправи, окулярів, і окружний начальник тієї ж миті скинув пенсне. Він його ніби провітрював. І доктор Сковронек підійшов до столу окружного начальника.

— Ви граєте в шахи? — спитав доктор.

— Охоче! — відповів окружний начальник.

Їм не доводилося домовлятись про зустрічі. Вони зустрічалися щодня після полудня, о тій самій годині. Обидва приходили одночасно. Між їхніми щоденними звичками неначе запанувала тверда згода. Під час гри вони ледве чи й перемовлялись яким словом. Їм і не було потреби розмовляти один з одним. Часом на вузькій шахівниці їхні худорляві пальці стикалися, як ото, буває, люди на вузькій місцинці, здригалися й знов повертали на місце. Та хоч які мимобіжні були ті дотики, проте пальці наче мали очі й вуха, пальці вловлювали все один про одного й про людей, яким вони належали. І по тому, як окружний начальник з доктором Сковронеком кілька разів зіткнулись пальцями на шахівниці, обом почало здаватися, ніби вони знайомі вже багато років і не мають один від одного ніяких таємниць. Тож від якогось дня їхню гру стали ніби обрамлювати неголосні розмови, і понад руками, які вже давненько зріднилися, пролітали зауваження двох друзів стосовно погоди, світу, політики й людей. «Ось чоловік, гідний шани!» — думав окружний начальник про доктора Сковронека. «Людина вельми тонкої душі!» — гадав доктор Сковронек про окружного начальника.

Більшу частину року доктор Сковронек, можна сказати, не робив нічого. Він працював лише чотири місяці на рік — курортним лікарем у Франценсбаді, і все його знання світу ґрунтувалося на звіряннях його пацієнток, бо жінки розповідали йому все, що, на їхню думку, їх пригнічувало, а на світі не було нічого, що їх не пригнічувало б. Здоров’ю їхньому шкодив фах їхніх чоловіків, як і холодність останніх, «загальна біда часу», дорожнеча, політичні кризи, постійна загроза війни, газети, передплачувані їхніми чоловіками, власне неробство, зрадливість коханців, байдужість власних чоловіків, як і їхні ревнощі. У такий спосіб доктор Сковронек вивчив різні суспільні стани з їхнім домашнім життям, кухнею й спальнею, схильностями, пристрастями й дурощами. А що він вірив розповідям своїх пацієнток не цілком, а лише десь так на три чверті, то з часом здобув чудове знання світу, вартісніше від його медичних знань. Коли він говорив з чоловіками, на його губах також грала недовірлива, та водночас і зичлива усмішка людини, ладної вислухати що завгодно. Якась самозахисна добрість світилася на його дрібному, хитруватому виду. Та й справді, він так само любив людей, як і гордував ними. Чи проста душа пана фон Тротти хоч трішки відчувала ту добродушну хитрість доктора Сковронека? У кожному разі, після приятеля юнацьких літ Мозера то була перша людина, до якої окружний начальник відчував довірливу пошану.

— Чи давно ви живете в нашому місті, пане докторе? — запитав він.

— Відколи народився! — сказав Сковронек.

— Шкода, шкода, — мовив окружний начальник, — що ми з вами так пізно познайомилися!

— Я знав вас уже давно, пане окружний начальнику, — сказав доктор Сковронек.

— Інколи я вас зустрічав! — згадав пан фон Тротта.

— Ваш син був одного разу тут! — сказав доктор Сковронек. — Років два тому!

— Так, так, я пам’ятаю! — мовив окружний начальник. Йому згадалося те надвечір’я, коли Карл Йозеф зайшов був сюди з листами померлої пані Слами. Стояло літо. Йшов дощ. Хлопець випив біля буфету поганенького коньяку.

— Він перевівся з кінноти, — сказав пан фон Тротта. — Тепер служить у єгерському батальйоні на кордоні в Б.

— І він тішить вас? — спитав Сковронек. Він мав сказати: смутить.

— Власне… так! Авжеж! Так! — відповів окружний начальник.

Дуже хутко по тому він підвівся й покинув доктора Сковронека.

Він давно вже носився з думкою виповісти докторові Сковронеку всі свої турботи. Він постарів, йому став потрібен хтось, хто міг би його вислухати. Кожного дня він знов і знов вирішував погомоніти з доктором Сковронеком. Але якось не вимовлялося те слово, що згодилось би задля початку довірчої розмови. Доктор чекав такої розмови щодня. Він відчував, що для окружного начальника настав час звіритися комусь.

Уже кілька тижнів окружний начальник носив у нагрудній кишені синового листа. На нього треба було відповісти, але пан фон Тротта був неспроможний. Тим часом лист усе важчав, ставав просто-таки важезним тягарем у кишені. Незабаром окружному начальникові вже здавалося, що лист тяжіє на самому його старому серці. Карл Йозеф писав у ньому, що надумав залишити армію. Атож, уже перше речення повідомляло: «Я маю намір звільнитися з армії». Прочитавши це, окружний начальник урвав і кинув погляд на підпис, аби пересвідчитися, що листа написав не інший хтось, а таки Карл Йозеф. Потім пан фон Тротта скинув пенсне, яке надягав задля читання, і відклав листа. Він перепочивав. Він сидів у своїй канцелярії. Службові листи лежали ще не розпечатані. Може, вони сьогодні містили якісь важливі новини, вимагали невідкладних дій. Одначе всі службові справи тепер, на тлі міркувань Карла Йозефа, здавалися вже вирішеними у щонайгірший спосіб. Це вперше у своєму житті окружний начальник поставив виконання службових обов’язків у залежність від особистих емоцій. Пан фон Тротта був вельми скромним, ба навіть смиренним слугою держави. Синів намір покинути армію вплинув на нього десь так, неначе все цісарсько-королівське військо раптом повідомило його, що воно збирається саморозпуститися. Все, геть усе на світі ніби враз утратило сенс. Загибель світу надійшла! І коли окружний начальник урешті таки вирішив переглянути службову кореспонденцію, йому здавалося, що він виконує марний, безіменний і героїчний обов’язок, як ото телеграфіст корабля, що йде на дно. Аж добру годину перегодом він дочитав синового листа. Карл Йозеф просив його дозволу. І окружний начальник відповів синові так:


«Мій любий сину!

Твій лист приголомшив мене. Про своє остаточне рішення я повідомлю тебе трохи згодом.

Твій батько».


На цього листа пана фон Тротти Карл Йозеф не відповів нічого. Так, він урвав рівну низку своїх звичних листів-звітів, і окружний начальник тривалий час нічого від сина не чув. Кожного ранку чекав старий звістки і знав, що він чекає марно. І здавалося, що не листа, очікуваного кожного ранку, не надходило, а що надходила кожного ранку очікувана й страшна мовчанка. Син мовчав. Та батько чув його мовчання: здавалося, що син кожного ранку відмовляє старому батькові в послуху. І що довше Карл Йозеф не давав про себе знати, то тяжче ставало окружному начальникові написати йому обіцяного листа. І якщо спочатку панові фон Тротті здавалося чимось самозрозумілим простісінько заборонити юнакові увільнення з армії, то тепер старий помалу став схилятися до думки, що він більше не має права будь-що синові забороняти. Він був просто в розпачі, пан окружний начальник. Дедалі сріблястіші ставали його бакенбарди. Зовсім побіліли скроні. Голова часом хилилася на груди, підборіддя і обидва крила бакенбардів лягали на накрохмалену сорочку. Так він раптово й засинав у своєму кріслі, за кілька хвилин підхоплювався, гадаючи, що проспав цілу вічність. Взагалі він утратив своє скрупульозно-точне відчуття плину годин, відколи мусив відмовлятися то від тієї, то від іншої давньої звички. Бо ж години і дні саме на те й існували, щоб зберігати ці звички, а тепер усі години й дні були, мов порожні барила, яких більше не можна було наповнити і про які більш не треба було дбати. Лише на пообідню шахову партію з доктором Сковронеком окружний начальник ще приходив пунктуально.

Одного дня до нього завітав несподіваний гість. Пан фон Тротта сидів над паперами у своїй канцелярії, коли почув унизу добре знайомий гучний голос друга своїх молодих років Мозера і голос чергового канцелярії, що марно силкувався відпровадити професора. Окружний начальник подзвонив і звелів упустити художника.

— Слава Ісусові, пане наміснику! — сказав Мозер.

У своєму крислатому капелюсі, з текою в руці й без плаща, маляр не схожий був на людину, що відбула довгу подорож і щойно висіла з потягу, а радше на сусіда, що прийшов з будинку навпроти. І окружний начальник здригнувся від думки, що, можливо, той вирішив назавжди осісти у В. Професор щонайперше обернувся до дверей, повернув ключа в замку й сказав:

— Щоб ніхто нас не застав удвох, мій голубе. Це могло б зашкодити твоїй кар’єрі!

Потім він сягнистим повільним кроком підійшов до столу, обійняв окружного начальника і вліпив йому на лисині дзвінкий поцілунок. Потім опустився в крісло біля столу, поклав теку й капелюха на підлогу і надовго замовк.

Пан фон Тротта й собі мовчав. Він уже зрозумів, чого з’явився Мозер. Аж три місяці окружний начальник не надсилав професорові грошей.

— Вибач! — сказав пан фон Тротта. — Я зараз же тобі все сплачу! Ти повинен мені вибачити. Останнім часом я маю багато клопоту.

— Можу собі уявити! — підхопив Мозер. — Пан твій синок вельми недешево обходиться! Я щодругого тижня бачу його у Відні! Непогано, мабуть, розважається пан лейтенант!

Окружний начальник підвівся. Він ухопився за груди. Він відчув у кишені лист Карла Йозефа. Він підійшов до вікна. Стоячи спиною до Мозера, втопивши погляд у старих каштанах парку навпроти, він спитав:

— Ти розмовляв із ним?

— Ми завше перехиляємо по чарчині, коли зустрічаємося, — сказав Мозер. — Він-бо шляхетний пан, твій синок!

— Так! Він шляхетний! — повторив пан фон Тротта.

Він швидко вернувся до столу, рвучко висунув шухляду, погортав банкноти, витяг кілька й подав малярові. Мозер сховав гроші за наддерту підкладку капелюха й підвівся.

— Хвилиночку! — сказав окружний начальник.

Він підійшов до дверей, відімкнув їх і сказав черговому:

— Проведіть пана професора на залізницю. Він їде до Відня. Потяг відходить за годину!

— Ваш покірний слуга! — виголосив Мозер і вклонився. Окружний начальник кілька хвилин зачекав. Потім узяв капелюха й ціпок і подався до кав’ярні.

Він трохи запізнився. Доктор Сковронек уже сидів біля столу перед шахівницею з розставленими фігурами. Пан фон Тротта сів.

— Чорні чи білі, пане окружний начальнику? — спитав Сковронек.

— Я сьогодні не гратиму! — сказав окружний начальник. Він замовив коньяк, випив і почав:

— Я хотів би вас обтяжити, пане докторе!

— Будь ласка! — сказав Сковронек.

— Ідеться про мого сина, — пояснив окружний начальник.

І він своєю офіційною, повільною, трохи в ніс, мовою, — так наче доповідав радникові намісництва про якісь службові справи, — виклав докторові свій клопіт. Він неначе розбив його на головний і другорядний. І пункт за пунктом, з незначними відступами, розповів докторові Сковронеку історію свого батька, свою власну й синову. Коли він завершив розповідь, усі відвідувачі вже розійшлися, у залі зеленавим полум’ям горіли газові лампи, і їхній монотонний спів плив над порожніми столами.

— Так! Оце й усе! — сказав окружний начальник.

Обидва довго мовчали. Окружний начальник не наважувався подивитися на доктора Сковронека. А доктор Сковронек не наважувався подивитись на окружного начальника. І вони опускали один перед одним очі, ніби спіймали один одного на негарному вчинку. Нарешті Сковронек сказав:

— Може, за всім цим криється жінка? З якої причини ваш син так часто їздить до Відня?

І справді! Окружному начальникові ніколи не спадала на думку жінка. Тепер він сам дивувався, що це просте міркування не зринуло йому в голові одразу. І тут-таки все, — а такого, звісно, було не багато, — що він будь-коли чув про згубний вплив, який не раз справляли жінки на молодих чоловіків, разом ударило йому в голову і водночас звільнило його серце. Коли це була тільки жінка, що підбила Карла Йозефа на неймовірну постанову — вийти з армії, то, хоч, може, нічого вже не поправиш, та принаймні ти знаєш причину лиха, і загибель світу не здавалася вже панові фон Тротті справою рук незбагненних, таємничих, темних сил, проти яких неможливо боротися. Жінка! — думав він. — Ні! Він нічого не знав про ніяку жінку. І він сказав своєю канцелярською мовою:

— До мого слуху не доходило жодних чуток про якусь жіночу особу!

— Якусь жіночу особу! — повторив доктор Сковронек і всміхнувся. — А це ж може бути і якась дама!

— То ви гадаєте, — мовив пан фон Тротта, — що мій син має поважний намір одружитися?

— І це не конче! — сказав Сковронек. — З дамами також не завжди одружуються!

Він зрозумів, що окружний начальник належав до тих простодушних натур, яких треба було б ніби вдруге посилати до школи. І він вирішив обходитися з ним, як з дитиною, яка тільки-но починає розмовляти рідною мовою. І він сказав:

— Облишмо дам, пане окружний начальнику! Не в тому річ! З тієї чи іншої причини ваш син не хотів би лишатися в армії. І я його розумію!

— Ви розумієте його?

— Авжеж, пане окружний начальнику! Молодий офіцер нашої армії, гаразд поміркувавши, не може бути вдоволений зі свого фаху. Його прагненням має бути війна. Але він знає, що війна означала б кінець монархії.

— Кінець монархії?

— Кінець, пане окружний начальнику! На жаль! Нехай ваш син робить, як йому краще. Можливо, йому більше підійшов би якийсь інший фах.

— Якийсь інший фах? — знов повторив пан фон Тротта. — Якийсь інший фах! — сказав він ще раз.

Вони надовго замовкли. Потім окружний начальник утретє сказав:

— Якийсь інший фах!

Він силкувався звикнути до цих слів, проте вони лишалися чужими йому, як, приміром, слова «революціонер» чи «національні меншини». І окружний начальник відчув, що йому не довго залишилося чекати загибелі світу. Він стукнув худорлявим кулаком об стіл, кругла манжета зарипіла, злегка заколивалася зелена лампа, — і спитав:

— Який фах, пане докторе?

— Можливо, він міг би, — сказав доктор Сковронек, — влаштуватися на залізниці!

Окружний начальник миттю уявив свого сина в уніформі кондуктора зі щипчиками для компостування проїзних квитків у руках. Слово «влаштуватися» війнуло жахом на його старече серце. Йому стало холодно.

— Ви гадаєте, в такий спосіб?

— Іншого я нічого не знаю! — відповів доктор Сковронек. І, що окружний начальник після цього підвівся, доктор Сковронек і собі встав із-за столу й сказав: — Я вас проведу!

Вони пішли парком. Почався дощ. Окружний начальник не розкривав парасольки. Час від часу з густих крон дерев на його плечі й цупкий капелюх спадали важкі краплини. Довкола було темно й тихо. Скупо світили ліхтарі, сховавши свої срібні верхи в темній гущавині рясного листя: щоразу, минаючи їх, обидва приятелі опускали голови. Уже біля виходу з парку вони трохи загаялися, і доктор Сковронек раптово сказав:

— До побачення, пане окружний начальнику!

І пан фон Тротта попростував через вулицю на той бік, до широкої брами окружного управління.

На сходах він зустрів свою економку, сказав їй:

— Я сьогодні не вечерятиму, шановна! — І швидко пішов далі.

Йому хотілося долати зразу по два східці, та він посоромився і зі звичною поважністю пройшов просто до канцелярії. Уперше, відколи він був окружним начальником у В., пан фон Тротта сидів такої пізньої вечірньої пори біля свого службового столу. Він засвітив зелену настільну лампу, яку звичайно світили тільки зимовими вечорами. Вікна стояли відчинені. Дощ лунко вибивав по бляшаних підвіконнях. Пан фон Тротта вийняв із шухляди аркуш жовтавого канцелярського паперу й написав:


«Любий сину!

Тверезо розміркувавши, я вирішив покласти відповідальність за твоє майбутнє на твої власні плечі. Прошу тільки сповістити мене про твоє рішення.

Твій батько».


Пан фон Тротта ще довго сидів перед своїм листом. Він кілька разів перечитав свої скупі фрази. Для нього вони пролунали як заповіт. Раніше йому ніколи не спало б на думку поставити свій батьківський обов’язок понад службовий. Однак тепер, коли він цим листом зрікався колишньої влади над сином, йому здавалося, що віднині все його життя позбавлене глибшого сенсу і що йому слід водночас відмовитися бути урядовцем. У тому, що окружний начальник надумав, не було нічого безчесного. Проте йому здавалося, що він сам себе зганьбив. Він вийшов з канцелярії з листом у руці й подався до кабінету. Тут він засвітив геть усі світильники, стоячу лампу в кутку і висячу — над столом і став перед портретом героя Сольферіно. Обличчя батькове пан фон Тротта бачив невиразно. Портрет розпадався на сотні дрібних і найдрібніших мазків олійними фарбами, рот здавався блідо-червоним штрихом, а очі — двома чорними скалками вугілля. Окружний начальник став на стілець (він не ставав на стілець з часів свого дитинства), підтягся, став навшпиньки, підніс до очей пенсне і якраз зміг прочитати в правому долішньому куточку портрета Мозерів підпис. Трохи натужившись, він зліз із стільця, потамував зітхання, позадкував до протилежної стіни, боляче вдарився об край столу й заходився вивчати портрет оддалеки. Лампу, що звисала зі стелі, він погасив. І, як йому здалося, побачив у глибоких сутінках, як засвітилося живе обличчя батька. Воно то ближчало, то знову відступало, ніби проходило крізь стіну і наче з безмірної далини дивилося крізь відчинене вікно в кімнату. Пан фон Тротта відчув велику втому. Він сів у крісло, поставивши його саме навпроти портрета, і розстебнув жилетку. Він чув дедалі скупіший, нерівномірний, твердий постук у шибки краплин майже вщухлого дощу та час від часу — шелест старих каштанів під поривами вітру. Окружний начальник заплющив очі. І заснув з конвертом у руці, що непорушно лежала на бильці крісла.

Коли він прокинувся, у троє широких склепінчастих вікон вже вливався до кімнати білий ранок. Окружний начальник спершу вгледів портрет героя Сольферіно, потім відчув у руці листа, поглянув на адресу, прочитав ім’я свого сина і, зітхнувши, підвівся. Сорочка в нього на грудях пожмакалася, широка темно-червона краватка в білу цяточку з’їхала набік, а на смугастих штанях пан фон Тротта вперше, відколи носив штани, помітив бридкі поперечні бганки. З хвилину він розглядав себе в дзеркалі. І побачив, що бакенбарди його скуйовджені, на лисині в’ється кілька жалюгідних сивих волосин, а колючі брови розкошлалися, наче по них перемчала невеличка буря. Окружний начальник глянув на годинника. Незабаром мав прийти перукар, і тому пан фон Тротта поквапно роздягнувся й шаснув у постіль, аби зобразити перед барб’є звичайний собі ранок. Проте листа він тримав у руці. Тримав і під час намилювання та гоління, а згодом, коли зібрався вмиватися, поклав конверта на край столика, де стояв таз з водою. Лише сідаючи снідати, він віддав листа черговому, звелівши відіслати з найближчою службовою поштою.

Як і щодня, він пішов на службу. І ніхто не помітив би, що пан фон Тротта втратив свою віру. Бо старанність, з якою пін сьогодні робив своє діло, була аж ніяк не менша, аніж завжди. Тільки сьогодні була вона зовсім, зовсім інакша, аніж завжди. Сьогодні то була старанність рук, очей, навіть пенсне. Пан фон Тротта скидався на музиканта-віртуоза, в чиєму серці згас вогонь, в чиїй душі було порожньо й глухо і чиї пальці видобували правильні звуки лише завдяки холодній, роками набутій вправності — мертвій пам’яті пальців. Проте, як уже сказано, ніхто того не помічав. Пополудні, як завжди, прийшов вахмістр Слама. І пан фон Тротта спитав його:

— Скажіть, любий Сламо, чи ви, власне, одружилися знов?

Він сам не знав, чому спитав про це саме сьогодні і чого це його раптом почало обходити приватне життя жандарма.

— Ні, пане бароне! — сказав Слама. — Я більше ніколи не одружуватимусь!

— І маєте слушність! — промовив пан фон Тротта.

Та він не знав і того, чому вахмістр, поклавши більше не одружуватися, мав слушність.

Була саме та година, коли він щодня з’являвся в кав’ярні, тож він і сьогодні вирушив туди. Шахівниця вже стояла на столі. Доктор Сковронек прийшов водночас із ним. Вони посідали.

— Чорні чи білі, пане окружний начальнику? — спитав, як завше, доктор.

— Байдуже. Як вам завгодно! — відповів окружний начальник.

І вони почали грати. Пан фон Тротта грав сьогодні старанно, майже побожно, і вигравав.

— Та ви потроху стаєте справжнім майстром! — сказав Сковронек.

Окружному начальникові це неабияк підлестило.

— Можливо, я був би й став ним! — відповів він.

І подумав, що то було б і краще. Що завгодно було б краще.

— Між іншим, я написав синові, — почав він перегодом. — Нехай чинить, як знає.

— Мені здається, ви добре зробили! — сказав доктор Сковронек. — Не можна брати на себе відповідальності! Жодна людина не може нести відповідальності за іншу!

— Мій батько ніс відповідальність за мене! — сказав окружний начальник. — А мій дід — за мого батька!

— Тоді все було по-інакшому, — відказав доктор. — Сьогодні навіть цісар не несе відповідальності за свою монархію. Та, здається, навіть сам Бог не хоче більше нести відповідальності за світ. Колись було легше! Все було надійне. Кожний камінь лежав на своєму місці. Життєві шляхи були надійно забруковані. Надійні дахи спиралися на стіни будинків. А сьогодні, пане окружний начальнику, сьогодні каміння валяється на вулиці під ногами або лежить, згромаджене в небезпечні купи, а в дахах зяють діри, і в будинки забиває дощ, і кожен мусить визначати сам, якою вулицею йому йти і до якого будинку. Коли ваш небіжчик батько сказав, що з вас вийде не сільський господар, а урядовець, то він мав слушність. Ви стали взірцевим урядовцем. Та коли ви сказали своєму синові, що він мусить стати солдатом, ви не мали слушності. З нього не вийшло взірцевого солдата!

— Правда, правда! — сказав окружний начальник.

— А через те нехай усе йде своєю дорогою. Коли мої діти не слухаються мене, то я лише силкуюся не втратити гідності. Це все, що можна зробити. Я часом на них дивлюся, коли вони сплять. Їхні обличчя здаються мені тоді зовсім чужими, я ледве впізнаю їх і бачу, що це чужі мені люди, люди того часу, який лише надходить і до якого я не доживу. Вони ще зовсім малі, мої діти! Одному — вісім, другому — десять, і в них уві сні кругленькі рум’яні личка. А проте в цих сонних личках дуже багато жорстокого. Іноді мені здається, що то вже жорстокість їхнього часу, жорстокість майбутнього, проступає на обличчях дітей уві сні. Я не хотів би дожити до того часу!

— Правда, правда! — сказав окружний начальник.

Вони зіграли ще партію, але цим разом пан фон Тротта програв.

— Не буде з мене майстра! — сказав пан фон Тротта лагідно, ніби змирившись із власними вадами.

Вони й сьогодні засиділися допізна. Уже стиха загули зеленаві газові лампи, ці голоси тиші, і кав’ярня спорожніла. Вони знов ішли додому парком. Сьогодні вечір був веселий, і назустріч їм траплялися веселі перехожі. Приятелі розмовляли про часті дощі цього літа, про посуху торішнього й про очікувану сувору зиму. Сковронек дійшов аж до дверей окружного управління.

— Ви добре вчинили, написавши синові такого листа, пане окружний начальнику! — сказав він.

— Правда, правда! — потвердив пан фон Тротта.

Удома він сів до столу і квапливо з’їв півкурчати з салатою, не зронивши жодного слова. Економка покрадьки злякано зиркала на нього. Відколи не стало Жака, вона сама вслуговувала при столі. Вона покинула кімнату ще раніше за окружного начальника, зробивши перед виходом незграбний кніксен, той-таки, яким вона тридцять років тому, ще малим дівчам, вшановувала директора школи. Окружний начальник відповів їй порухом руки, яким проганяють мух. Потім він підвівся з-за столу й пішов спати. Почувався втомленим і майже хворим. Минула ніч залишилася в його споминах, мов давній сон, зате в усьому його тілі засіла зовсім недавнім, свіжим жахом.

Заснув він спокійно, гадаючи, що найтяжче вже перейдене. Він не знав, старий пан фон Тротта, що, поки він спав, доля пряла для нього тяжке горе. Він був старий і втомлений, і смерть уже чекала на нього, проте життя ще не відпускало. Мов нещадний господар бенкету, воно не випускало його з-за столу, бо він ще не випив до дна тієї гіркої, що була для нього приготована.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава