home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement








XVII

Ні, окружний начальник ще не випив гіркої до дна! Карл Йозеф отримав батькового листа запізно, тоді, коли він уже давно вирішив не розпечатувати й не писати листів. Що ж до пані Таусіґ, то вона йому надсилала телеграми. Мов прудкі маленькі ластівки, прилітали раз на два тижні її телеграми, кличучи його до неї. І Карл Йозеф кидався до шафи, виймав звідти своє сіре цивільне вбрання, своє краще, важливіше й потаємне існування, і вдягався в нього. Й зразу відчував себе належним до того світу, куди вирушав, і забував своє життя військового. Замість капітана Ваґнера до батальйону прибув капітан Єдлічек, переведений із айнзерських єгерів, «добрий хлопець», велетенської статури, кремезний, веселий і лагідний, як кожний велетень, і згідливий на всі умовляння. Диво-чоловік! Тільки-но він прибув, як усі вже знали, що він не спасує перед цим болотом і що він дужчий від кордону. На такого можна покластися! Капітан порушував усі військові приписи, а здавалося, ніби він їх скасовує! Він міг би винайти, запровадити й узаконити новий військовий статут! Отакий він мав вигляд. Він потребував сили грошей, але вони й пливли до нього з усіх боків! Товариші давали йому в борг, підписували задля нього векселі, заставляли свої обручки й годинники, писали заради нього своїм батькам і тіткам. Не те щоб його так дуже любили! Бо любов наблизила б людей до нього, а він вочевидь не мав бажання нікого до себе наближати. Та то було б і не легко вже з причин суто фізичних: його зріст, його кремезність, його потуга тримали всіх на відстані, отож йому було й не важко бути добродушним.

— Їдь собі спокійно! — казав він лейтенантові Тротті. — Відповідальність я беру на себе!

Капітан брав на себе відповідальність та й умів її нести. І він щотижня потребував грошей. Лейтенант Тротта отримував їх від Каптурака. Він сам собі здавався б жалюгідним, з’являючись до пані фон Таусіґ без грошей. Це означало б вирушати знезброєним у добре озброєний табір. Яка легковажність! І він поволі збільшував свої потреби, збільшував суми, які брав із собою, і однаково після кожної поїздки повертався назад з єдиною кроною в кишені і незмінно вирішував наступного разу прихопити більше. Подеколи він пробував підрахувати витрачене. Проте йому ніколи не щастило пригадати всі свої видатки, а часом просто було незмога виконати дію додавання. Він не вмів рахувати. Його невеличкі записнички могли б засвідчити марні лейтенантові зусилля дати лад своїм грошовим справам. Усі сторінки рясніли стовпчиками цифр. Але вони плуталися й змішувались, вислизали йому з рук, самі собою додавались і ошукували його хибним результатом, перед його живими очима вони учвал мчали геть від нього, щоб повернутися наступної миті перетвореними й невпізнанними. Йому жодного разу не вдалося звести докупи свої борги. У відсотках він теж нічого не тямив. Те, що він позичив комусь, щезало за тим, що взяв у борг, як пагорок за горою. І він не міг збагнути, як, властиво, рахував Каптурак. Та якщо він не довіряв Каптураковій чесності, то ще менше покладався на свої математичні здібності. Урешті-решт цифри стали наганяти на нього нудьгу. І він раз і назавжди кинув будь-які спроби підрахунків — з мужністю знемоги і відчаю.

Шість тисяч крон він заборгував Каптуракові та Бродніцерові. Ця сума, навіть як на його вбогу уяву щодо чисел, була велетенською, надто ж як він порівнював її зі своєю платнею. (А від неї ще й відраховували третину щомісяця!) Проте він поволі звик до цифри 6000 як до могутнього, але дуже старого ворога. Справді, під кращу годину йому навіть здавалося, що та цифра убуває і втрачає силу. Проте в тяжкі хвилини вона, як йому здавалося, зростала й потужніла.

Він їздив до пані фон Таусіґ. Уже багато тижнів він регулярно вирушав у ці короткі, таємні поїздки до пані фон Таусіґ, у це своє грішне паломництво. Як простодушний богомолець, для кого поїздка на прощу є ще й насолодою, і певною розвагою, а часом навіть сенсацією, так лейтенант Тротта несвідомо урівнював мету свого паломництва з тим, що її оточувало, з вічною своєю тугою за вільним життям, як воно йому уявлялося, з цивільним убранням, у яке він одягався, з вічною принадою заказаного. Він любив свої поїздки. Він любив ці десять хвилин їзди на вокзал у закритому повозі, коли уявляв собі, що його ніхто не впізнає. Він любив ці позичені стокронові банкноти в нагрудній кишені, які сьогодні й завтра належать лише йому і на яких не написано, що вони позичені і що в Каптураковому записнику вони вже почали рости й роздиматись. Він любив цю анонімність цивільної людини, оповитий якою він перетнув і залишив віденський Північний вокзал. Ніхто не впізнав його. Офіцери й солдати минали його. Нікому він не козиряв і ніхто не козиряв йому. Іноді його рука сама тяглася по-військовому віддати честь. Та він миттю згадував, що йде в цивільному, і опускав руку. Жилетка, приміром, справляла лейтенантові дитинну радість. Він стромляв руки в усі її кишені, призначення яких не розумів. Марнолюбними пальцями гладив вузол краватки на шиї, єдиної його краватки, — її подарувала йому пані фон Таусіґ, — якої він, попри численні зусилля, не вмів зав’язувати. Найпростодушніший співробітник кримінального розшуку з першого погляду впізнав би в лейтенантові Тротті перевдягнутого офіцера.

Пані фон Таусіґ стояла на пероні Північного вокзалу. Двадцять років тому (вона вважала — п’ятнадцять, бо так довго применшувала собі віку, що нарешті й сама повірила, ніби літа її життя припинили свій плин і завмерли на місці) вона так само чекала на Північному вокзалі лейтенанта, який, щоправда, був кавалеристом. Вона ввіходила на перон, неначе в молодильну купіль. Поринала в їдкий дух кам’яного вугілля, у свистки й пару локомотивів, у часте дзвоніння сигналів. На ній була коротка дорожня вуалетка. На її думку, п’ятнадцять років тому такі вуалетки були в моді. Тим часом вони були модні цілих двадцять п’ять — навіть не двадцять! — років тому! Їй подобалося стояти на платформі. Вона любила ту мить, коли прибував потяг і вона помічала коло вікна одного з вагонів кумедний темно-зелений низький капелюх Тротти і його кохане, безпорадне, молоде обличчя. Бо вона й Карла Йозефа, як і саму себе, робила молодшим, дурнішим і безпораднішим. Тієї миті, як лейтенант ступав на найнижчий східець приступки, пані фон Таусіґ розкривала перед ним обійми, як і двадцять, чи пак — п’ятнадцять років тому. І з нинішнього її обличчя проступало те, колишнє рожеве й гладеньке, яке вона мала двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому, дівоче личко, чарівне й трішки розпашіле. На шию, шкіру на якій нині переписували дві паралельні борозенки, вона почепила дитинний, тоненький золотий ланцюжок, який двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому був єдиною її оздобою. І, як двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому, вона поїхала з лейтенантом до одного з тих невеличких готелів, у яких буяло таємне кохання в оплаченому, вбогому, рипливому й дорогоцінному постільному раю. Починалися прогулянки. Чверть години любощів серед молодої зелені Віденського лісу, маленькі раптові бурі в крові. Вечори в червонястому присмерку оперних лож, за спущеними завісами. Пестощі, такі знайомі, і все ж несподівані, пестощі, яких чекала досвідчена, а проте наївна плоть. Вухо впізнавало часто чуту музику, але очі — тільки розрізнені скалки сцен. Бо пані фон Таусіґ завжди сиділа в опері за спущеними завісами або ж заплющивши очі. Ніжність, породжену музикою, оркестр ніби передовірив рукам чоловіка, які прохолодно і водночас палко злинали на її шкіру; любощі, такі знайомі, проте вічно юні — ці дарунки, так часто отримувані, але знов забуті й ніби лише бачені вві сні. Відчинялися тихі ресторани. Починалися тихі нічні трапези по затишних куточках, де й вино, яке ти пив, здавалося вишумуваним у променях кохання, що вічно світило в цьому присмерку. Наставала розлука, останні обійми в надвечір’ї, під безугавне цокання кишенькового годинника, що лежав на нічному столику, обійми, вже сповнені радісного передчуття наступних зустрічей, і поспіх, з яким збиралися до потяга, і останній поцілунок на приступці вагона, і втрачена в останню мить надія поїхати разом.

Стомлений, але ще повний усіх чарів світу й кохання, вертався лейтенант Тротта знов до свого гарнізону. Денщик Онуфрій уже тримав напоготові уніформу. Тротта перевдягався в задній кімнаті вокзального ресторану і їхав до казарми. Щонайперше заходив до канцелярії чоти. Усе гаразд, нічого не скоїлося. Капітан Єдлічек був веселий, бадьорий, величезний і здоровий, як завжди. Лейтенант Тротта відчував полегкість, та водночас і розчарування. У потаємному куточку свого серця він завжди голубив надію на якусь катастрофу, що внеможливила б його подальшу службу в армії. Тоді б він негайно повернувся назад. Та нічого не ставалося. І доводилося знов дванадцять днів чекати тут, затисненому між чотирьох мурів казарменого подвір’я, заборсаному в тенетах пустельних вуличок цього містечка. Він окинув поглядом мішені для стрільби на мурах казарменого подвір’я. Невеличкі, блакитні чоловічі постаті, спотворені пострілами й знов попідмальовувані, вони здавалися лейтенантові лихими кобольдами, домовиками казарми, що й самій їй загрожували зброєю, з якої стріляли в них, — не мішені вже, а небезпечні покровителі. Тільки-но він заходив до готелю Бродніцера, завертав до своєї голої кімнати й падав на залізне ліжко, то щоразу вирішував з наступної відпустки більш не повертатися до гарнізону.

Та він не мав снаги здійснити своє рішення. Він і сам те знав. Отож насправді лейтенант сподівався якогось нечуваного щастя, що одного чудового дня спіймається йому до рук і назавжди звільнить його і від армії, і від необхідності кинути її з власного почину. Усе, що він спромігся зробити, полягало в тому, що він кинув писати батькові й кілька листів окружного начальника відклав нерозпечатаними, щоб узятися до них колись пізніш, колись пізніше…

Минули наступні дванадцять днів. Він відчинив шафу, обдивився своє цивільне вбрання і став чекати телеграми. Вона завжди надходила о цій порі, смерком, невдовзі перед настанням ночі, як пташка, що поверталася до свого гнізда. Проте сьогодні її не було, не було й тоді, коли на землю впала ніч. Лейтенант не світив світла, щоб не визнавати її настання. Одягнений, з розплющеними очима, лежав він на ліжку. Усі знайомі голоси весни линули у відчинене вікно до кімнати: низький жаб’ячий спів, а понад ним — його лагідний і дзвінкий супровід — сюркіт польових коників, і на тлі того оркестру — далекі поклики нічних сойок та пісні парубків і дівчат у прикордонному селі. Аж ось надійшла телеграма. Вона сповіщала лейтенанта, що сьогодні він не повинен приїздити. Пані фон Таусіґ їде до чоловіка. Вона має незабаром повернутися, але не знає, коли саме. Текст закінчувався «тисячею цілунків», їхня кількість образила лейтенанта. Могла б і не скупитися, подумав він, могла б телеграфувати й «сотню тисяч»! Тут-таки йому спало на думку, що він мав шість тисяч крон боргу. Супроти цього тисяча цілунків виглядали мізерненько. Він підвівся — зачинити дверцята шафи. Всередині висів вичищений і вирівняний, напрасований труп — порожній темно-сірий цивільний Тротта. Ось його замкнено, труну забито. Поховано! Поховано!

Лейтенант відчинив двері в коридор. Там завжди сидів Онуфрій. Сидів мовчки, або стиха щось мугикав, або ледве чутно грав на губній гармоніці, прикриваючи її складеними куреником руками, щоб приглушити звук. Інколи він сидів на стільці, часом на порозі під дверима. Минув уже рік, як він мав завершити службу. Він лишився в армії з власної волі. Його село Бурлаки лежало поблизу. Щоразу, як лейтенант від’їздив до Відня, Онуфрій вирушав до свого села. Він брав із собою черешньового ціпка, білу, в сині квіточки, хустку, зав’язував у неї якісь загадкові речі, чіпляв клуночок на кінець ціпка, закидав його на плечі й супроводив лейтенанта на вокзал, чекав до відходу потяга, непорушно стоячи біля вагона з прикладеною до кашкета рукою, вже коли Тротта й не дивився у вікно купе, а потім ішов до своїх Бурлаків — вузьким, порослим верболозами шляхом через болото, єдиною твердою дорогою серед мочарів. Вертався він щоразу так, щоб устигнути зустріти Тротту з потяга. І знов сидів перед Троттиними дверима, мовчки, або щось мугикаючи, або граючи на губній гармоніці, звук якої приглушував складеними куреником руками.

Лейтенант відчинив двері в коридор.

— Цим разом ти не підеш у Бурлаки! Я не їду!

— Слухаюсь, пане лейтенанте!

Онуфрій, виструнчившись і приклавши руку до кашкета, темно-синьою рівною смужкою завмер у білому коридорі.

— Ти лишаєшся тут! — повторив Тротта.

Йому здалося, що Онуфрій його не зрозумів.

Та Онуфрій тільки ще раз сказав:

— Слухаюсь! — і, наче щоб довести, що він зрозумів ще й більше, ніж йому сказали, зійшов наниз і повернувся з плящиною «дев’яностоградусної».

Тротта випив. Гола кімната зробилася затишніша. Гола електрична лампочка на переплетеній дротині, довкола якої кружляли нічні метелики, гойдалася від нічного вітру й зроджувала в рудявій політурі столу теплі, грайливі зблиски. Помалу Троттине розчарування обернулося на благотворний біль. Він наче уклав зі своїм горем спілку. Все на світі було сьогодні вкрай смутне, і лейтенант був осередком того смутного світу. Це для нього сьогодні так слізно кумкали жаби, для нього так болісно тужили коники. Для нього повнилася таким любим, солодким болем весняна ніч, через нього так недосяжно високо стояли в небі зорі, і лише для нього так марно й тужливо сіялося їхнє світло. Безмежний біль світу цілком пасував до Троттового жалю. Він страждав у цілковитій згоді зі стражденним всесвітом. З-за темно-синьої чаші небес на нього співчутливо дивився сам Бог. Тротта ще раз відчинив шафу. Там висів навіки померлий вільний Тротта. Поряд блищала шабля Макса Деманта, мертвого друга. У валізі лежав твердий, мов камінь, корінець — пам’ятка від старого Жака. Біля листів мертвої пані Слами. А на вікні валялися не менш як три нерозпечатані листи від батька, що, може, також уже помер! Ох! Лейтенант Тротта був не лише сумний і нещасний, він був ще й поганий, украй поганий чоловік! Карл Йозеф повернувся до столу, налив собі ще склянку і вихилив одним духом. Під дверима в коридорі Онуфрій саме заграв на губній гармоніці нову пісню, ту, добре знайому пісню «Ой наш цісар…». Перші українські слова тієї пісні Тротта забув: «Ой наш цісар… цісар'eва…». Йому не пощастило вивчити мову цього краю. Він був не лише погана людина, а ще й утомлена, дурна голова. Одне слово, все його життя було пропаще! Йому стисло груди, сльози вже кипіли в горлянці, ось-ось мали набігти на очі. І він випив ще склянку, щоб полегшити їм шлях. І нарешті вони ринули йому з очей.

Він поклав на стіл руки, зліг на них головою й почав жалібно хлипати. Він плакав так із чверть години. Лейтенант не чув, що Онуфрій урвав свою гру і що стукають у двері. Аж як клацнув замок, Карл Йозеф підвів голову. І побачив Каптурака.

Йому пощастило стамувати сльози і він гостро запитав:

— Як ви тут опинилися?

Каптурак, з кашкетом у руці, непорушно стояв біля дверей; він лише трохи вивищувався над клямкою. Жовто-сіре його обличчя всміхалося. Він був убраний в усе сіре. І в сірих парусинових черевиках. На них поналипало сіре, свіже, блискуче весняне багно цього краю. На його невеличкому черепі вилося кілька сірих кучериків.

— Добрий вечір! — сказав він і злегка вклонився.

Водночас на білих дверях майнула його тінь і миттю знов осіла.

— Де мій денщик? — спитав Тротта. — І чого вам треба?

— Цього разу ви не поїхали до Відня! — почав Каптурак.

— Я взагалі не їжджу до Відня! — сказав Тротта.

— Цього тижня вам не знадобились гроші! — провадив своєї Каптурак. — А я сьогодні чекав вашого візиту. Я хотів дещо довідатися. Я щойно від пана капітана Єдлічека. Його немає вдома!

— Його немає вдома! — повторив Тротта байдуже.

— Так, — сказав Каптурак. — Його немає вдома, з ним щось сталося.

Тротта добре розчув, що з капітаном Єдлічеком щось сталося. Проте нічого не спитав. По-перше, він не був цікавий (сьогодні не був цікавий). По-друге, йому здавалося, що з ним самим сталося страшенно багато, занадто багато, і через те його мало можуть обходити інші. По-третє, він не мав аніякісінького бажання вислуховувати будь-які Каптуракові розповіді. Сама присутність Каптурака лютила його. Та він не мав сили вжити проти того якихось заходів. Дуже тьмяний спогад про шість тисяч крон, що їх він був винен непроханому гостеві, раз у раз зринав йому в голові, прикрий спогад; Тротта спробував прогнати його. Ті гроші, подумки вмовляв він сам себе, зовсім не стосуються Каптуракових відвідин. Це двоє цілком різних людей. Того, кому я винен, тут немає, а той, що оце стоїть у мене в кімнаті, прийшов тільки розповісти мені якісь байдужі новини про Єдлічека. Він утупився в Каптурака. Кілька секунд лейтенантові здавалося, що його гість розпливається і знов збирається докупи з невиразних сірих плям. Тротта зачекав, поки Каптурак зліпиться весь. Довелося докласти певних зусиль, щоб швиденько скористатися цією миттю, адже існувала небезпека, що маленький сірий чоловічок зараз-таки знов розсунеться і розпливеться. Каптурак підступив на крок ближче, ніби зрозумів, що лейтенант не дуже виразно його бачить, і повторив трохи голосніше:

— З капітаном щось сталося!

— І що ж, врешті-решт, з ним сталося? — мляво, мов крізь сон, запитав Тротта.

Каптурак підступив ще на крок ближче до столу і прошепотів, склавши руки біля рота рупором, — не прошепотів, а прошелестів: — Його заарештували й вислали. За підозрою в шпигунстві.

Після цих слів лейтенант підвівся. Тепер він стояв, упершись обома руками в стіл. Ніг своїх він майже не відчував. Йому здавалося, ніби він стоїть, тримаючись лише на руках. Він майже вп’явся ними в стільницю.

— Я не бажаю нічого про це чути від вас, — сказав він. — Ідіть геть!

— На жаль, неможливо. Неможливо! — відповів Каптурак.

Він стояв тепер біля самого столу, поруч Тротти. Він похилив голову, наче збирався зізнатися в чомусь стидкому.

— Я змушений наполягати на поверненні частини боргу!

— Завтра! — сказав Тротта.

— Завтра! — повторив за ним Каптурак. — Завтра це може виявитися неможливим! Ви ж бачите, які тут щодня трапляються несподіванки! Я втратив на цьому капітані цілий статок! Хто знає, чи доведеться його ще коли-небудь побачити. Ви його друг!

— Що ви сказали? — перепитав Тротта.

Він прийняв руки зі столу і зненацька відчув, що твердо стоїть на ногах. Він раптом зрозумів, що Каптурак промовив страхітливе слово, хоч то й була правда; та воно й страхітливим здалося лише тому, що було правдою. Водночас лейтенантові згадалась та однісінька в його житті година, коли він був небезпечний для інших людей. Йому хотілося й тепер бути при повній зброї, як тоді, з шаблею, пістолетом і своїм роєм за спиною. Цей дрібненький, сірий чоловік, отут, зараз був куди небезпечніший, аніж тоді сотні людей. Щоб якось надолужити свою теперішню безпорадність, Тротта силкувався наповнити своє серце чужим йому гнівом. Він стиснув кулаки; ніколи ще він цього не робив, і тепер відчув, що нікому він не страшний, а щонайбільше удає страшного. На лобі в нього здулася блакитна жила, обличчя почервоніло, кров шибнула йому й до очей, і погляд його знерухомів. Йому пощастило прибрати дуже загрозливого вигляду. Каптурак відсахнувся.

— Що ви сказали? — повторив лейтенант.

— Нічого! — відказав Каптурак.

— Повторіть, що ви сказали! — звелів Тротга.

— Нічого! — відповів Каптурак.

На мить він знов розтікся на безліч сірих плям. І лейтенанта Тротту охопив несусвітній страх: чи цей курдуплик не наділений здатністю привидів розпадатися на частини й знов збиратися в єдине ціле? І нездоланне бажання з’ясувати собі Каптуракову субстанцію заполонило лейтенанта Тротту з силою непоборної пристрасті дослідника. У головах постелі за його спиною висіла шабля, його зброя, символ його військової і особистої честі, а тієї миті якимсь дивовижним чином — ще й магічне знаряддя, спроможне викрити закон буття лиховісних примар. Він відчув за спиною блискучу шаблю і якусь магнетичну силу, ніби випромінювану зброєю. І, наче притягнений тією силою, він, не відриваючи погляду від Каптурака, що раз у раз то розпливався, то знов збивався докупи, метнувся назад, схопив лівою рукою шаблю, а правою блискавично вихопив клинок із піхов; Каптурак відскочив до дверей, кашкет вислизнув у нього з рук і впав на підлогу біля його сірих парусинових черевиків, а Тротта кинувся за ним, вимахуючи шаблею. Не тямлячи, що чинить, він приставив вістря шаблі до грудей сірого привида, відчув через усю довжину клинка опір одягу й тіла, відітхнув, бо наче пересвідчився, що Каптурак — людина, і однаково не зміг опустити шаблі. То була єдина мить. Та за ту мить лейтенант Тротта почув, побачив і відчув усе, що жило на світі: голоси ночі, зорі в небі, світло лампи, речі в кімнаті, свою власну постать, мовби вона не належала йому, а стояла перед ним, танок комарів круг лампочки, вогкий дух боліт і прохолодний подих нічного вітру. Зненацька Каптурак розставив руки. Його худорляві дрібні пальці вчепилися в лівий і правий одвірки. Гола голова з ріденькими сивими кучериками схилилася на плече. Водночас він виставив одну ногу поперед другої й так переплів їх, що його кумедні сірі черевики злилися водно. І тоді на білих дверях позад нього перед застиглими очима лейтенанта Тротти враз звелася чорна й хитка тінь хреста.

Троттина рука здригнулася і випустила шаблю. З тихим, жалібним дзвоном упала вона додолу. Тієї ж миті Каптурак опустив руки. Голова його зісковзнула з плеча і впала на груди. Очі в нього були заплющені. Губи тремтіли. Все його тіло трусилося. Стояла тиша. Було чутно, як кружляють комарі довкола лампочки, а крізь відчинене вікно долинав лемент жаб і сюрчання коників, десь неподалік озивався собачий гавкіт. Лейтенант Тротта похитнувся. Він обернувсь до Каптурака.

— Сідайте! — мовив він і вказав на єдиний у кімнаті стілець.

— Гаразд, — сказав Каптурак, — я сяду!

Він бадьоро підійшов до столу, так бадьоро, видалося Тротті, мовби нічого не сталося. Передок його черевика торкнувся до шаблі на підлозі. Він нахилився й підняв її. І так, наче вважав за обов’язок дати цій кімнаті лад, він, з оголеною шаблею між двома пальцями витягненої вперед руки, підійшов до столу, де лежали піхви, не дивлячись на лейтенанта, вклав у них шаблю й почепив її на місце. Тоді обійшов стіл і сів навпроти лейтенанта Тротти, що досі ще стояв. Аж тепер Каптурак начебто його помітив.

— Я побуду лише хвилину, — сказав він, — трохи оговтаюсь.

Лейтенант мовчав.

— Прошу вас наступного тижня, цього дня й рівно о цій годині повернути всі гроші, — казав далі Каптурак. — Я не хочу мати з вами жодних справ. Загалом увесь борг становить сім тисяч двісті п’ятдесят крон. Далі, я хотів би поставити вас до відома, що пан Бродніцер стоїть за дверима і все чує. Пан граф Хойницький приїде цього року, як вам відомо, далеко пізніше, а може, й зовсім не приїде. Тепер я піду, пане лейтенанте!

Він підвівся, підійшов до дверей, нахилився, підняв свого кашкета й ще раз озирнувся. Двері зачинилися.

Лейтенант був тепер цілком тверезий. А проте йому здавалося, що все це йому приверзлося. Він відчинив двері. Онуфрій, як завжди, сидів на своєму стільці, хоча було вже, мабуть, дуже пізно. Тротта глянув на годинник. Стрілки показували пів на десяту.

— Чого ти ще не спиш? — запитав він.

— Через гостей! — відповів Онуфрій.

— Ти все чув?

— Усе! — сказав Онуфрій.

— Був тут Бродніцер?

— Так! — потвердив Онуфрій.

Сумніватися більше не доводилось: усе сталося саме так, як пам’ятав лейтенант Тротта. Отже, завтра вранці треба доповідати про свою пригоду з Каптураком. Товариші-офіцери ще не поприходили. Вони тепер сидять за загальним столом, обговорюючи випадок капітана Єдлічека, страхітливий випадок з капітаном Єдлічеком. Його поставлять перед військовим судом, позбавлять звання й розстріляють. Тротта приперезав шаблю, взяв кашкета й зійшов униз. Треба зачекати товаришів унизу. Він заходив туди й сюди перед готелем. Дивно, але капітанова справа здавалася йому тепер куди важливішою, аніж щойно пережита сцена з Каптураком. Йому здавалося, що в цьому видно зловорожі підступи якоїсь похмурої сили; моторошним здався йому й той збіг, що пані фон Таусіґ саме сьогодні мусила поїхати до чоловіка; і поволі він побачив похмурий зв’язок усіх тяжких подій свого життя й залежність їх від якогось могутнього, сповненого ненависті, невидимого повелителя, що мав на меті знищити лейтенанта. Було ясно, видно, як мовиться, наче на долоні, що лейтенант Тротта, внук героя Сольферіно, почасти спричиняв загибель інших, почасти ж ті інші, гинучи, тягли і його за собою, і в кожному разі він належав до тих нещасних створінь, на яких спинила своє лихе око лиха сила. Він ходив туди-сюди тихою вуличкою, його кроки відлунювали під освітленими й позавішуваними вікнами кав’ярні, в якій грала музика, ляскали об стіл карти і замість колишнього «солов’я» вже якийсь інший виспівував ті ж таки пісні й танцював ті ж таки танці. Сьогодні там, мабуть, не сидів ніхто з товаришів. Та лейтенант Гротта не схотів туди зайти, щоб пересвідчитися. Адже ганьба капітана Єдлічека лягала й на нього, дарма що військова служба давно була йому осоружна. Капітанова ганьба лягала на весь батальйон. Військове виховання було досить міцне в лейтенантові Тротті, аби тепер йому здавалося незбагненним те, що офіцери батальйону після такого випадку ще наважувалися виходити між люди в уніформі. Ох, той Єдлічек! Такий був велетень, такий дужак і веселун, і добрий товариш, і завжди потребував сили грошей! Усе він брав на свої широкі плечі. Цоґлауер його любив, солдати любили. Усім він здавався дужчим від болота й від кордону. А виявився шпигуном! З кав’ярні долинала музика, чутно було незграйний гомін голосів і брязкіт чашок, і все те тонуло в нічному хорі невтомних жаб. Весна буяла! А Хойницький не приїхав! Єдиний, хто, з його грішми, міг би зарадити Тротті. Уже давно йому йшлося не про шість тисяч, а про сім тисяч двісті п’ятдесят крон! І їх належало сплатити за тиждень, рівно о тій самій годині. Якщо він не сплатить, неодмінно знайдеться якийсь зв’язок між ним і капітаном Єдлічеком. Він був його другом! Та врешті ж решт його друзями були всі! Але тільки з ним, нещасним лейтенантом Троттою, мала статися неодмінна халепа! Це доля, його доля! Ще лиш чотирнадцять днів тому він був веселий, вільний хлопець у цивільному. О цій порі він зустрівся з маляром Мозером і перехилив з ним чарчину горілки. А сьогодні він заздрив професорові Мозеру.

Він почув знайому ходу за рогом — поверталися товариші-офіцери. Мовчазним гуртом заходили всі, хто мешкав у готелі Бродніцера. Тротта подався їм назустріч.

— А, ти не поїхав? — сказав Вінтер. — То ти вже знаєш? Страхіття! Жах!

Вони рушили один за одним, не кажучи й слова і кожен силкуючись ступати якнайтихше. Вони майже скрадалися нагору сходами.

— Усі — до номера дев’ять! — скомандував обер-лейтенант Груба.

Він мешкав у дев’ятому номері, найбільшій кімнаті готелю. Усі, понуривши голови, зайшли до цієї кімнати.

— Треба нам щось чинити! — почав Груба. — Ви бачили Цоґлауера! Він у відчаї! Він застрелиться! Нам треба щось придумати!

— Дурниці, пане обер-лейтенанте! — сказав лейтенант Ліповіц.

Він став кадровим офіцером уже після того, як провчився два семестри на юридичному факультеті, і йому все ніяк не щастило подолати в собі «цивільного»; до нього всі ставилися з трохи боязкою, а трохи насмішкуватою поштивістю, яку зазвичай виявляють до офіцерів запасу.

— Нічого ми тут неспроможні вчинити! — сказав Ліповіц. — Мовчім і служімо далі! Це не перший такий випадок у війську. І, на жаль, мабуть, не останній!

На це ніхто не відповів. Усі добре бачили, що тут нічого не зарадиш. А кожен-бо нишком сподівався, що, зібравшись отут гуртом, вони конче знайдуть якусь раду. І ось тепер доводилося нараз визнати, що лише страх зігнав їх докупи, бо кожен із них боявся залишитися в своїх чотирьох стінах наодинці з власним страхом; вони зрозуміли й те, що їм нічогісінько не допоможе оце гуртування, бо кожен зосібна усе-таки був у цьому гурті сам зі своїм страхом. Вони підводили голови, дивилися один на одного і знов понурювалися. Одного разу вони вже сиділи отак гуртом — після самогубства капітана Ваґнера. Кожен з них, думаючи про Єдлічекового попередника, капітана Ваґнера, бажав нині, щоб і Єдлічек застрелився. І кожного раптом опала підозра, що, може, і їхній покійний товариш Ваґнер застрелився лише тому, аби його також не заарештували.

— Я піду туди, якось уже проберуся, — сказав лейтенант Габерманн, — і пристрелю його!

— По-перше, в тім-то й річ, що нікуди ти не проберешся! — відказав Ліповіц. — А по-друге, там уже подбали про те, щоб він сам себе пристрелив. Тільки-но від нього все довідаються, йому дадуть пістолета й замкнуть його в кімнаті.

— Авжеж, це правда, так і є! — вигукнуло кілька голосів.

Усі відітхнули з полегкістю. Вони почали сподіватися, що капітана цієї години вже не було живого. І їм почало здаватися, що це вони щойно власним розумом додумалися до такого мудрого звичаю, заведеного у військовому судочинстві.

— Я сьогодні замалим не вбив людину! — сказав лейтенант Тротта.

— Кого? Як? За віщо? — навперебій посипалися запитання.

— Це Каптурак, якого ви всі знаєте, — почав Тротта.

Він розповідав повільно, добираючи слова, мінився на виду, а коли дійшов кінця, відчув, що неспроможний пояснити, чому ж він усе-таки не завдав Каптуракові удару. Він відчув, що вони його не зрозуміють. Так, вони справді більш його не розуміли.

— Я б його вбив! — вигукнув один.

— Я також! — озвався другий.

— І я! — підхопив третій.

— У тім-то й штука, що не так-то воно легко! — втрутився Ліповіц.

— Той кровопивця, той жид, — сказав ще хтось, і всі завмерли, бо згадали, що в Ліповіца батько — єврей.

— Ну, я раптом… — повів далі Тротта, і його неабияк здивувало, що саме тієї миті в думці йому зринув Макс Демант і його дід, білобородий король шинкарів. — Я раптом побачив позад нього хрест!

Хтось засміявся. Ще хтось холодно сказав:

— Ти був п’яний!

— Отже, скінчили, все! — наказав урешті Груба. — Усе це завтра буде дано до відома Цоґлауерові!

Тротта обвів поглядом обличчя за обличчям: утомлені, мляві, збуджені, — проте і в утомі, і в збудженні — дивовижно безхмарні.

«Якби був живий Макс Демант! — подумав Тротта. — З ним можна було б поговорити, з онуком білобородого короля шинкарів!» Він непомітно вислизнув з кімнати й пішов до себе в номер.

Уранці наступного дня він доповідав про свою пригоду. Він говорив мовою військових, якою змалку призвичаївся рапортувати й розповідати, — армійською говіркою, що була його рідною мовою. Проте він виразно відчував, що сказав не все й навіть не найважливіше і що між пережитою пригодою і його рапортом пролягла широка й незбагненна відстань, цілий дивовижний край. Не забув він сказати й про силует хреста, що його нібито бачив. І майор усміхнувся, достеменно так, як Тротта й очікував, і запитав:

— Скільки ви випили?

— Півпляшки! — відповів лейтенант.

— Отож-бо! — зауважив Цоґлауер.

Знеможений майор Цоґлауер усміхнувся лише на мить. То була поважна справа! Поважних справ, на жаль, дедалі більшало. У кожному разі прикра річ — ставити до відома про це вищі інстанції! Краще зачекати.

— Ви маєте гроші? — запитав майор.

— Ні! — сказав лейтенант.

І вони якусь мить безпорадно дивилися один на одного порожніми, застиглими очима, нещасними очима людей, які не можуть навіть один одному зізнатися, що вони безпорадні. Про це нічого не було написано в армійському статуті, хоч перегорни його з початку до кінця і знову з кінця до початку, — там не все було! Чи мав лейтенант слушність? Чи не зарано він ухопив шаблю? Чи, може, мав рацію той чоловік, що дав у борг цілий статок і зажадав, щоб йому повернули позичку? Якби навіть майор скликав на пораду усе своє офіцерство, хто б тут що зарадив? Хто мав право бути розумнішим, ніж командир батальйону? І що тільки за нескінченні халепи з цим безталанним лейтенантом? Уже й так скільки коштувало зусиль якось загасити історію з тими страйкарями! Біда, біда громадилась над головою майора Цоґлауера, біда громадилась над цим Троттою, над усім батальйоном! Майор Цоґлауер просто заламував би руки, якби годилося заламувати руки на військовій службі. Якби навіть усі офіцери батальйону схотіли зарятувати лейтенанта Тротту, однаково не зібрали б такої суми! Якщо ж тих грошей не сплатити, справа лише дужче ускладниться.

— Нащо ж вам знадобилося аж стільки грошей? — запитав Цоґлауер, і враз згадав, що він же все те знає. Майор махнув рукою. Він не хотів ніяких довідок.

— Напишіть усе як є своєму панотцеві! — сказав Цоґлауер.

Йому здалося, що він подав блискучу ідею. І рапорт скінчився.

І лейтенант Тротта вернувся додому, сів і заходився писати листа своєму панотцеві. Без алкоголю справа не посувалася вперед. Тому він спустився наниз, до кав’ярні, замовив «дев’яностоградусної», звелів подати чорнило, перо й папір. Він почав. Який тяжкий лист! Який неможливий лист! Лейтенант Тротта разів кілька починав, рвав написане й починав знову. Нічого нема тяжчого для лейтенанта, ніж описувати події, що стосуються його особисто і навіть загрожують йому. При цій нагоді з’ясувалося, що лейтенант Тротта, якому служба у війську давно вже остогидла, мав ще досить солдатського марнолюбства, аби не дати увільнити себе з армії. І, силкуючися змалювати батькові заплутані обставини, в яких він опинився, лейтенант Тротта несподівано знов обернувся на того юного кадета, який колись на балконі батькового дому під звуки маршу Радецького жадав померти за Габсбурґів і за Австрію. (Отака дивна, отака мінлива, сповнена вічного сум’яття є людська душа.)

Минуло понад дві години часу, перше ніж Тротта виклав на папері стан своїх справ. Стояло вже надвечір’я. До кав’ярні вже збиралися гравці в карти й рулетку. Прийшов і господар, пан Бродніцер. Він був незвичайно, жахливо ввічливий. Лейтенанта він ушанував таким глибоким уклоном, що той миттю зрозумів: господар хоче нагадати йому про сцену з Каптураком і про свою автентичність як свідка. Тротта підвівся, щоб знайти Онуфрія. Він вийшов у коридор і кілька разів гукнув денщика на сходах. Онуфрій не озвався. Зате з’явився Бродніцер і повідомив:

— Ваш денщик пішов кудись ще вранці.

Отож лейтенант сам вирядився на вокзал надіслати листа. Дорогою йому спало на думку, що Онуфрій пішов десь, не спитавшись дозволу. Військове виховання лейтенанта вимагало розгніватись на денщика. Але ж він сам раз у раз їздив до Відня — без дозволу, ще й у цивільному. «Може, денщик просто наслідував приклад офіцера. Може, й Онуфрій має дівчину, яка чекає на нього в селі, — думав лейтенант. — Сидітиме він у мене на гауптвахті, поки й посиніє!» — подумки промовив лейтенант Тротта. Одначе внутрішній голос шепнув йому, що він не сам придумав цю фразу й насправді ніколи такого не зробить. То був просто штампований вираз, що вічно крутився напоготові в мозку військового, один із тих незліченних штампів, які в армійських головах побутують замість думок і вискакують звідти замість рішень.

Ні, денщик Онуфрій не мав у своєму селі дівчини. Він мав у своєму селі чотири з половиною морги поля, успадковані від батька, якими порядкував його шваґер, і двадцять золотих десятикронових дукатів, закопаних у землю коло третьої верби улівуруч від повітки, над стежкою, що вела до сусіди Никифора. Денщик Онуфрій устав нині ще до схід сонця, почистив лейтенантові уніформу й розкинув її на кріслі, наваксував і довів до блиску його чоботи, поставив їх за дверима в коридорі, а сам узяв свого черешньового ціпка і маршовим кроком подався на Бурлаки. Він ішов вузенькою стежкою, порослою з обох боків верболозом, єдиною дорогою, що засвідчувала твердий ґрунт. Бо ж верби споживали тут чи не всю болотяну вологу місцини. Обабіч стежки вставали сірі, примарні вранішні тумани, клубочилися, сунули назустріч хлопцеві в розмаїтих подобах, аж він хрестився і раз-по-раз проказував тремтячими губами «Отче наш». Проте настрій Онуфрій мав добрий. Ось уже ліворуч показалися великі, вкриті черепицею залізничні комори. Вони трохи його заспокоїли, адже стояли саме там, де він і сподівався. Він перехрестився, цього разу із вдячності за милість Божу, що вберегла залізничні комори на звичному місці. Онуфрій дістався до села Бурлаків годину по тому, як випливло сонце. Його сестра і шваґер були вже в полі. Він зайшов до батьківської хати, де вони мешкали. Діти ще спали в колисках, почеплених за товсті вервечки до стелі на міцні залізні гаки. На грядці за хатою Онуфрій узяв лопату й граблі і подався до третьої верби ліворуч від повітки. (Вийшовши з хати, він став спиною до дверей і звів очі до виднокраю. Минула якась хвилина, поки він переконав себе, що його права рука — то таки права, а ліва — то ліва, аж тоді рушив ліворуч, до третьої верби, як іти до сусіда Никифора.) Тут він заходився копати. Час від часу парубок озирався довкола, аби переконатись, що за ним ніхто не підглядає. Ні! Ніхто не бачив, що він робить. Він копав і копав. Сонце так швидко підбилося вгору, що він гадав, ніби вже полудень. Та була ще лишень дев’ята ранку. Аж ось він почув, що залізний ніс лопати вдарився об щось тверде, аж задзвеніло. Онуфрій відклав лопату й почав розгрібати землю граблями, потім відклав граблі, сам ліг долі й усіма десятьма пальцями заходився відгрібати пухку, дрібненьку землю. Спершу він намацав полотняну хустину, знайшов вузлика й витяг його. Там були гроші — двадцять золотих дукатів, кожен вартістю в десять крон.

Онуфрій не гаяв часу — не перелічував свого скарбу. Він сховав гроші в кишеню й подався до єврея-шинкаря села Бурлаків, такого собі Гірша Беньовера, єдиного в світі банкіра, якого знав особисто.

— Я тебе знаю, — сказав Гірш Беньовер. — Я й батька твого знав! Тобі цукру, борошна, російського тютюну чи грошей?

— Грошей! — відповів Онуфрій.

— Скільки тобі треба? — запитав Беньовер.

— Дуже багато! — сказав Онуфрій і розвів руки на всю широчінь, показуючи, скільки йому треба грошей.

— Добре, — сказав Беньовер. — Побачимо, скільки ти маєш!

І він розгорнув велику книгу. У тій книзі було зазначено, що Онуфрій Кологін має чотири з половиною морги поля. Беньовер давав під заставу їх три сотні крон.

— Ходімо до бургомістра! — сказав Беньовер.

Він гукнув свою дружину, лишив на неї шинок і пішов з Онуфрієм Кологоном до сільського старости.

Тут він дав Онуфрієві триста крон. Онуфрій сів біля побитого шашелем рудого столу й заходився ставити своє ім’я на папірці з написаним на ньому якимсь текстом. Він скинув кашкета. Сонце стояло вже високо в небі. Воно примудрилося кидати своє вже пекуче проміння навіть крізь манісінькі віконця сільської хати, в якій урядував староста села Бурлаків. Онуфрій упрів. На його низькому лобі прозорими кришталевими ґульками повиступав піт. З кожною новою літерою, що її виписував Онуфрій, на лобі в нього виступала нова прозора ґулька. Ті ґульки котилися й котилися донизу, наче сльози, що їх проливав напружений мозок Онуфрія. Аж ось його ім’я поставлено під тим текстом. І, з двадцятьма золотими дукатами в кишені штанів та ще трьомастами паперових крон у кишені кітеля, Онуфрій Кологін вирушив у зворотну мандрівку.

Він з’явився в готелі після полудня. Він пішов до кав’ярні, спитався там про свого пана, і, вгледівши лейтенанта Тротту, постав між картярами такий безтурботний, наче б стояв серед казарменого подвір’я. Весь його широкий вид сяяв, мов сонце. Тротта довго дивився на нього з ніжністю в серці й суворістю в погляді.

— Ти в мене сидітимеш на гауптвахті, поки й почорнієш! — вимовили лейтенантові губи те, що продиктував мозок військового. — Іди до кімнати! — сказав далі Тротта й підвівся.

Лейтенант подався сходами нагору. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Вони стояли в кімнаті. Онуфрій, усе так само ясний на виду, доповів:

— Пане лейтенанте, осьде гроші!

Він повитягав з кишень штанів і кітеля все, що мав, підступив ближче й поклав на стіл. На темно-червоній хустині, що так довго крила в собі під землею двадцять золотих дукатів, прилипли сріблясто-сірі грудочки землі. Біля хустини лежали блакитні банкноти. Тротта перелічив їх. Тоді розв’язав хустину. Перелічив золоті монети. Тоді поклав банкноти в хустину до монет, знов зав’язав вузлика й віддав Онуфрієві.

— На жаль, я не можу взяти в тебе грошей, розумієш? — сказав Тротта. — Заборонено статутом, розумієш? Якщо я візьму в тебе гроші, мене виженуть з армії і знімуть звання, розумієш?

Онуфрій кивнув головою.

Лейтенант стояв із вузликом у простягненій руці. Онуфрій усе кивав головою. Він підняв руку й спіймав вузлика. Ще якусь мить вузлик поколивався в повітрі.

— Можеш іти! — сказав лейтенант, і Онуфрій зі своїм вузликом вийшов.

Лейтенантові згадалася та осіння ніч у кавалерійському гарнізоні, коли Онуфрій карбував крок за його спиною.

І він пригадав військові гуморески, вичитані з тоненької книжечки в темно-зеленій обкладинці зі шпитальної бібліотеки. Книжечка аж кишіла зворушливими історіями про офіцерських денщиків, грубуватих сільських хлопців із золотими серцями. І хоча лейтенант Тротта не мав літературного смаку і коли випадково чув слово «література», то на думку йому спадала тільки драма «Цріні» Теодора Кернера, й більше нічого, проте завжди відчував глуху відразу до сльозливої розчуленості тієї книжчини з її золотенькими героями. Йому, лейтенантові Тротті, бракувало життєвого досвіду, щоб знати, що й у дійсності трапляються прості сільські хлопці зі шляхетними серцями і що в нікчемній книжечці чимало дечого списано з живого життя, тільки списано погано.

Взагалі він був дуже недосвідчений, цей лейтенант Тротта.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | XVIII