home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




III

Коли я тепер згадую старого Ціппера, то щоразу дивуюся, що тоді не помічав, яка то була сумна постать. Він сам цього не усвідомлював. У ньому було щось від смутку блазня. Але мені він здавався веселим, як завжди дітям здається веселим блазень. Старий Ціппер з ріденькою моряцькою бородою кольору чаю, що облямовувала його широке обличчя і здавалась зайвою розкішшю, немов рама навколо невиразної картини, старий Ціппер з лагідними карими очима, в незмінному круглому цупкому капелюсі, якого він надягав, навіть коли підходив до відчиненого вікна чи бодай на кілька кроків віддалявся від дому, щоб купити газету, старий Ціппер з чорним ціпком «зі справжнього червоного дерева», — цей старий Ціппер, коли я тепер думаю про нього, щоразу глибоко засмучує мене. Мені сумно й цієї хвилини, коли я розповідаю про нього. Він мав багато клопоту в своєму житті, але, мабуть, ніколи не страждав. Та саме тому він і був такий сумний, немов спорожніла кімната, сумний, немов сонячний годинник у затінку, немов старий вагон на заіржавленій колії.

А проте була одна людина, що страждала через того лагідного, простодушного чоловіка, хоч він напевне не знав про це. То була пані Ціппер.

Вони не пасували одне одному, справді не пасували. Але ніхто ніколи не думав про те, що вони не пара одне одному. Так завжди буває, коли ми спостерігаємо за якимось літнім подружжям. Нам воно здається fait accompli[3]. Немає вже сумніву, що вони — одне ціле. У них є діти, великі діти. Нічого вже не лишилося з того опору, який вони, ніби зброю, використовували одне проти одного в перші роки подружнього життя. В обох та зброя притупилася, боєприпаси вичерпались. Вони — двоє давніх ворогів, що через брак бойових засобів уклали перемир’я, яке скидається на союз. І вже нічого не відомо про їхню давню ворожнечу.

Проте в хвилини, про які не знає сторонній спостерігач, вони використовують одне проти одного залишки своєї зброї або вдаються в цій домашній війні до іншого знаряддя, мирного. Ще відтоді, як їхня ворожнеча була свіжа, в них залишились різні засоби ненависті, не використані до кінця: посмішка, що з’являється саме тоді, коли другому тяжко; слівце, що нагадує давно пережиту моторошну сцену і, вимовлене, знов ятрить загоєні рани; особливі погляди, від яких той, кого ними обдаровують, кам’яніє; раптові рухи, що зненацька будять приспану, огорнену імлою забуття ворожнечу, як під час війни вистрілена ракета освітлює невидиме в темряві розташування війська і загрозу, приховану в ньому.

Так жило подружжя Ціпперів. У моїй пам’яті назавжди залишиться обличчя пані Ціппер. Його вкривав якийсь вологий серпанок. Здавалося, ніби її сльози стоять на самій поверхні очного яблука і щомиті ладні политися звідти. Вона носила довгі сині фартухи і скидалася в них на сестру-жалібницю другої категорії. Вона долала життя в м’якеньких капцях, ніколи не розмовляла голосно, часто зітхала і втирала носа. Коли вона підносила хусточку до обличчя, видно було її сухі, затверділі руки з непропорційно дужими пальцями, ніби штучно прищепленими до надто кволої долоні. Часто в святкові дні вона надягала чорну сукню з блискітками і тоді здавалася ще жовтішою, ніж звичайно, немов її заморозили й щойно витягли з льодівні. На стільці вона сиділа неприродно випростана — не з гордощів, а з покірності, безсилля, горя й жалю. Своє безбарвне ріденьке волосся пані Ціппер начісувала на широке й високе чоло; це був наче примусовий захід, причепурювання проти її волі, ніби зачесали тоді, як вона зомліла, і вона жодного разу не поглянула в дзеркало. Тільки уста пані Ціппер, тепер уже запалі й гірко скривлені, коли їх часом торкалась усмішка, свідчили про давно згаслу вроду, про те, що вони раніше були повні й принадні, і на підборідді ще на якусь частку секунди з’являлась симпатична ямка — ні, вже не сама ямка, а тільки натяк на неї. Її усмішка, рідкісна усмішка, здавалася тихими поминками, які вона крадькома влаштовувала по своїй молодості. В її збляклих вологих очах спалахувало слабеньке, недосяжне світло і знов швидко згасало, наче миготливий спалах дуже далекого маяка.

Пані Ціппер ніколи не всміхалася в присутності свого чоловіка, ніколи не відповідала на його дотепи, ніколи не встрявала в розмову, до якої він часом пробував її залучити. На всі його запитання вона відповідала одним словом: «так» або «ні». Як же вона, мабуть, його ненавиділа, а може, й зневажала! Він, певне, відчував її ненависть, сховану за тим незворушним спокоєм, як відчуваєш гладеньку тверду кригу під снігом. Вона його дратувала. Не бувши дуже розумним, він починав глузувати з неї. Щоразу, коли Цезар після бурі зникав, пані Ціппер, зітхаючи, виходила з кухні. Тоді, бувало, старий Ціппер питав її веселим голосом:

— Чи твій син сказав тобі, куди він пішов?

Хоч Ціппери мали служницю, старий не хотів бачити під час обіду чужих облич. Тому пані Ціппер доводилось самій носити на стіл страви від кухонних дверей. Коли вона ставила посеред столу миску з юшкою, Ціппер казав:

— Посуньте її трохи ближче, мадам, ми ж не граємось у Версаль!

Іншим разом він бурчав:

— Ця серветка кладеться тут щонайменше два тижні! Крім того, нею користувався хтось інший. На ній є сліди яйця, а я не їм яєць. Роками не їм яєць!

Здавалося, що в ті дні, коли на обід запрошувано й мене, старий особливої ваги надавав спільній розмові за столом. Він будь-що намагався зламати мовчанку дружини. Навіть видушував із себе якесь ласкаве слово на її адресу. Проте його ласка стікала з неї, мов крапля олії з замерзлого скла. Коли Цезар чи Арнольд садовили пляму на вбрання або з необережності перекидали склянку з водою, старий Ціппер казав дружині:

— Дивись, як знов поводяться твої діти.

Він уже років з десять пив після обіду чай. Той чай мав бути особливий і склянка не зовсім повна, щоб Ціппер міг брати її за вінця, не обпікаючи пальців. Та коли часом було налито менше, ніж треба, він глузливо питав:

— Мадам, а скільки коштує повна склянка?

Як чай був надто світлий, старий відсилав його назад до кухні, щоб він настоявся, а як був надто темний, просив окропу. Йому приносили окріп у металевому кухлі, і за гаряче вушко треба було братися крізь хусточку. І хоч Ціппер знав про це, принаймні мав би знати з досвіду, що вушко гаряче, він щоразу хапав його голими пальцями, тоді злякано відсмикував руку, махав нею в повітрі, мов білий птах крильми, й дивився на дружину таким поглядом, як ми дивимось на того, хто нам наступить на мозоль. Старий Ціппер ніколи не забував поговорити про чай, про різні способи його приготування, про його лікувальні й шкідливі властивості. Сам я щонайменше разів шістнадцять чув з його уст, як він колись сп’янів від чаю.

— Але, звичайно, не від такого, як цей! — закінчував старий Ціппер і міряв поглядом дружину.

Коли я тепер відтворюю в пам’яті образ пані Ціппер, то бачу, що вона жила в якомусь тумані, в сірому, імлистому ореолі, що личить тим мученикам, які терплять біль і муку задля сміховинної мети і з сміховинних причин. Не знаю, чи вона любила своїх дітей. Може, вона була до них байдужа або ненавиділа їх, як і їхнього батька. Мені здавалося, що її призначення — страждання, а не любов. А що ж до дітей, то Арнольд дуже пізно почав любити матір. Спершу він був прихильніший до батька, бо той його більше розважав. Виховання хлопців старий Ціппер цілком узяв на себе, хоч часто називав їх «її дітьми». Він мав синів і вирішив «зробити з них людей».

Він почав з «виховання чоловічих рис», йому подобалися спартанські методи, але не менше подобались і афінські. Про Спарту й Афіни Ціппер знав тільки те, що йому, самоукові, трапилось до рук. Взагалі історію він знав переважно з анекдотів, світ — із фотографій, а життя — з газетної рубрики «Поштова скринька». Про те, чого він не знав, Ціппер довідувався з енциклопедії або щосереди в редакції. За день він обмірковував багато різних питань, його цікавила відстань Землі від Місяця, Місяця від Сонця і Сонця від Марса. Цікавив Молочний Шлях, пожежа Москви, Кримська війна, остання епідемія холери у Відні, система виграшів у Монте-Карло, шкідливість мух, наслідки сонячного удару, висота Гаурізанкара[4], перший аероплан, приватне життя графа Цеппеліна, перша вистава «Розбійників», останні індіанці в Болівії. Він завжди відчував невтамовану жадобу знань, притаманну простій людині, яка вибилася в люди і хибно вважає, що знання — це освіта, що освіта дає силу, а сила — життєвий успіх. Він був прихильником гігієни і сам щодня купав своїх дітей у холодній воді. Коли їм було по три роки, він купив їм перші велосипеди. Цезар у вісім років уже став самостійним. Зате Арнольд отримував усе нові і все більші велосипеди. Він отримував роллери й ковзани, санки і лижі, тенісні ракетки і фехтувальні рапіри. П’ятирічним хлопцем Арнольд уже вчився танцювати. Вчився народних танців: мазурки, краков’яка, козачка, чардаша. Вчився клацати кастаньєтами. Старий Ціппер звелів Арнольдові виступити з танцями на одній добродійній виставі. Сам він сидів у першому ряду й половині зали роздав безплатні квитки, зібравши туди далеких родичів і байдужих знайомих. Потім він звелів сфотографувати Арнольда на сцені. Сам він також з’явився на сцені і вклонився глядачам, сидячи серед яких п’ять хвилин тому аплодував синові.

Старий Ціппер щонеділі водив Арнольда на іподром і навчав його верхової їзди. Він найняв для нього «вчителя драматичного мистецтва», і Арнольд учився декламувати. Деякі вірші він мусив декламувати батькові весь час. У старого був особливий літературний смак. Він любив вірш Рудольфа Баумбаха «Мандрівка до раю». Хоч він зневажав імператора, проте залюбки слухав вірш одного тогочасного поета, що взяв темою свого твору день з імператорового життя. Кожна строфа розповідала про одну годину того дня і про те, що саме робив тоді імператор. Старий Ціппер любив вірші: «Сидів хлопець над джерельцем», «Здолав я всю науку мудрих», «Сторож на башті вдивляється в ніч», «Ось цим провулком має він пройти», «Як Бог захоче, то зросте й залізо» і «Лорелен». Усе це Арнольд декламував «плавно», як казав старий Ціппер. Бо саме цього він домагався від сина.

Якщо Арнольд десь затинався, старий Ціппер хапався руками за голову й питав:

— Що з тебе вийде?

Те саме він питав, коли Арнольд падав з велосипеда чи з коня. Що з нього вийде? Батько хотів, щоб вийшло все: артист цирку, учений і поет, винахідник і галантний кавалер, дипломат і хіромант, щасливець і композитор, донжуан і музикант, авантюрник і прем’єр-міністр. Усім міг стати Арнольд, усім тим, чим не став старий Ціппер.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава