home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




VIII

А проте одного дня війна скінчилася. Монархія розпалась, ми повернулися додому.

Останні півроку я не бачив Арнольда. Він захворів і після лікарні був призначений у залізничну охорону. А я, в зв’язку з різними прикрими обставинами, повернувся додому аж на початку грудня 1919 року. На той час Арнольд був уже демобілізований. Уже було вирішено, що він не закінчуватиме університету. Доводилось якнайшвидше шукати роботи.

Зима 1919 року була погана, мокра. Сніг тримався не довше як один день. Вітер шаленів по місту, наче мокрий убивця. Вулиці були темні й похмурі. Італійські офіцери мали теплі вовняні шарфи, гамаші й рипучі жовті шкіряні портфелі. Вони переможно ходили по місту, були союзниками зими і взагалі були союзниками. З Америки прибули corned beef[5], пастори з ялинками для убогих дітей і звільнені полонені. З Росії та Італії теж поверталися полонені. Багато тих, хто їх чекав, померли і звільнили їм місце. На біржі панувало пожвавлення, гроші втрачали ціну. Мільйон юнаків ходили в пошуках роботи. Серед них був і Арнольд.

Досі я бачив Арнольда тільки в затінку його батька і його домівки. Я знав Ціппера як шкільного товариша, що сидів у кутку на третій лавці, що завжди був на півголови нижчий за «клас», що відрізнявся від інших густим ластовинням, яке мені нагадувало присмажену терту булку, що інколи був старанний, а інколи ледачий, як і решта учнів, і «плавно» декламував вірші, як вимагав від нього батько. Далі Арнольд був студентом, як багато інших. Він закохався в дівчину, що писала йому листи в університет, його прізвище частенько стояло на чорній таблиці біля будки швейцара. Потім Арнольд став солдатом. І, як усі, приховав своє обличчя. А може, досі він його не мав? Я бачив, як він ріс, дорослішав, святкував дні народження. Але не бачив, як він набував обличчя. Я ніколи не спостерігав за ним, думав, що добре його знаю. Вісім місяців тому я бачив його в мундирі, що, як і в більшості молодих офіцерів у ті воєнні часи, ледь відхилявся від взірця, визначеного інструкцією. Того невеличкого відхилення від інструкції було досить, щоб обернути героїзм у кокетство. Бо в ті дні — і не вперше протягом сторіччя — бажання похизуватися було сильніше за дисципліну й за думки про смерть. Арнольд, наприклад, носив набакир кашкет без козирка, що було заборонено офіцерам піхоти. Він не був такий наївний, щоб його задовольнило військове життя та офіцерське звання, і надавав своєму вбранню самовдоволеного хвацького вигляду не тому, що тішився військовим мундиром. Просто він був з тих чоловіків — згодом я цю рису помітив у багатьох, — що не могли встояти перед модою, як люди зі слабими легенями не можуть устояти перед застудою.

Я знаю, що почав пильно приглядатися до молодого Ціппера аж тоді, як зустрів його після війни.

Хоч я не бачив Арнольда тільки півроку, але в цивільному вбранні він здався мені зовсім не тим, якого я знав, наче я зустрів його через багато років. Він був у синьому костюмі з пофарбованого військового сукна. То був один із тих костюмів, що в убогих кварталах висять на вішаках перед маленькими крамничками; коли його надягнеш, то здається, що тіло його боїться, і між ним та матерією, яка повинна облягати його, а насправді тільки прикриває, утворюється безповітряна порожнеча. Треба було напружити уяву, щоб за тими рухами, які Арнольд Ціппер виконував у своєму костюмі, вгадати природніші, кращі, гнучкіші рухи його тіла. Здавалося, що рухи холош і рукавів на частку секунди випереджають рухи ніг і рук. Так у манерах Ціппера з’явилася майже непомітна безпорадність, і, мабуть, тому я й почав приглядатися до нього.

Він носив м’який комірець у білу й блакитну пересмужку до сорочки таких самих кольорів, але іншого візерунку, певне, сподіваючись, що завдяки однаковим кольорам не така помітна буде різниця у візерунку. Може, якби не той комірець, то я й не звернув би уваги на дівчачу ямку на підборідді в Арнольда, через яку він часом був схожий на свою матір і справляв враження добродушної людини, що любить втішатися життям. Впадали в око його дрібні білі зуби, немов у гризуна; коли він говорив, ті зуби надавали його обличчю веселого, майже зухвалого виразу. Та коли він мовчав, обличчя його здавалося понурим. Чоло в нього було високе, чисте і наче зовсім невинне, без жодного сліду життєвих знегод. Погляд його легенько перебігав по всьому, відскакуючи геть, мов корок, вистрілений з дитячої пукавки. Таким поглядом Арнольд дивився на світ. Він знав його поверхню, його гладенькі й шорсткі місця, знав його строкатість і одноманітність. Часом він умів відчути й те, чого не можна було побачити. Загалом він був мовчазний, але не досить обережний, щоб не зрадити себе. Був чутливий, але не досить уважний, щоб нікого не образити. Порівняно зі своїм батьком, він здавався не цікавою людиною, а швидше звичайною.

Хоч у нього було мало грошей, він не жив з батьками, тільки їв у них. Я довго не знав, де він брав кошти на решту своїх видатків. За іншого часу його здібності забезпечили б йому шматок хліба. Але в перші повоєнні місяці йому міг допомогти лише один із тих незвичайних випадків, які називають «щастям», або та незвичайна сила, яку, немов таран, штовхає перед собою геній чи жорстока, брутальна людина. Арнольд Ціппер не був ані генієм, ані людиною без серця. Навпаки, він був лагідний, добродушний, здібний і несміливий.

З грудня по березень він жив, як я незабаром довідався, з торгівлі військовим крамом. Він був посередником між тими, хто купував, і тими, хто продавав. Тоді так повелося, що демобілізовані офіцери, які не мали фаху або не могли працювати за фахом, торгували військовим крамом. Ціппер не належав до спритних.

Він ненавидів свою роботу. Поки заходив до кав’ярні — бо всі справи влаштовували по кав’ярнях, — його обсідали сумніви. Інші заходили з переможною рішучістю фахових комівояжерів, впевнені, що знайдуть жертву, вмовлять її і підкорять. Ця впевненість надає комівояжерам, як і зухвалим залицяльникам та войовничим генералам, такої сили, що перед ними не можна встояти. А Ціппер був нерішучий, і через це накликав на себе невдачі, як ото деякі люди накликають на себе хвороби тим, що бояться заразитись і застудитися. Через свою вразливість Ціппер сприймав як докір кожний випадковий, невинний погляд кельнера. А треба було довго простоювати в гральній залі кав’ярні, поки клієнт скінчить грати в карти. Часто траплялось так, що покупець помічав Ціппера, тільки-но той заходив, і кивав йому, щоб він почекав, а потім, захопившись грою, забував про нього або вдавав, що забув. Бо існував також спосіб виснажувати того, хто пропонував крам, випробовувати, чи його так «припекло», що він терпляче ждатиме, чи він ще такий незалежний, що негайно піде собі, якщо покупець не зразу схопить пропоноване. Інші, що приходили до кав’ярні у справах, могли стати й гістьми — просто тому, що сідали до столика і, п’ючи каву, стежили за своєю жертвою. Ціппер не міг собі дозволити навіть таких видатків. Для нього нелегко було заходити до кав’ярні з таким виглядом, ніби він шукає свого партнера, чекати, поки той партнер скінчить грати в карти, та ще й так чекати, щоб не здаватися йому небажаним, набридливим чи жалюгідним. Ціппер мав удавати, що може хоч зараз замовити собі кави, й поводитись так невимушено, щоб кельнер зрозумів, що він нічого не замовляє, бо не голодний і взагалі нічого не хоче.

Стояти було втомливо, а сісти до столика, нічого не замовивши, не можна. Для Ціппера не було гіршого за ці п’ятнадцять-тридцять хвилин чекання у притемненій гральній залі, де вже горіли жовті свічки, хоч надворі ще світило сонце, бо гравцям потрібна була ілюзія вечора, як відвідувачам будинків розпусти — спущені жалюзі. Ціппер чекав. Він походжав по залі, спинявся, гортав газету, вдавав, що знайшов статтю, яка його дуже зацікавила. І весь час йому доводилось не спускати з ока того, на кого він чекав. Навіть доводилось час від часу нагадувати покупцеві про себе. А коли йому нарешті вдавалося звернути на себе увагу і вимріяний покупець підводився, Ціппер уже не мав снаги, потрібної для того, щоб скорити його й переконати, що пропонована річ йому просто необхідна. Якби Арнольдові притаманна була невинна життєрадісна балакучість його батька! Але в жилах молодого Ціппера текла важча кров, ніж у старого, він мав розумнішу голову і вразливішу натуру.

Та коли Арнольд усе ж таки заробляв стільки, що кожного вечора міг ходити до кав’ярні — до іншої, де не було клієнтів, — що йому вистачало на сигарети й часом на прогулянку трамваєм за місто, то все це тільки завдяки тому, що між діловими людьми, з якими він мав справи, було багато його колишніх товаришів. Ті товариші, що випадково стали торговцями, мали легшу руку, людяніше серце і по-своєму були солідарні з Ціппером. Вони, як то кажуть, давали йому заробити. Коли ж усі ті знайомства вичерпались, Ціпперові довелося шукати собі іншого заробітку.

Ціппери плекали надію, що Арнольд зможе поїхати до Бразилії, до батькового старшого брата, який, відколи почалась війна, не писав їм листів. Багато людей, не маючи ніяких дядьків за морем, вирушало в подорож. Батьківщина стала така тісна, що навіть найстаріші люди, які досі ніколи не покидали своїх околиць, відчули бажання податися в далекий світ, а близький викоренити зі своїх спогадів, зі свого серця й зі свого життя. Арнольдові здавалося, що це для нього єдина рада. Коли він щиро зважував свої можливості, то хоч-не-хоч визнавав, що його найменше тішила перспектива нудної щоденної праці на батьківщині. Може, на чужині йому довелося б і тяжче працювати, але то була б чужина. Він багато читав про подорожі, почав читати такі книжки ще хлопцем. Але раніше вони ніколи не викликали в нього бажання поїхати кудись самому. Аж тепер, коли він повернувся з війни і знов побачив будинок, у якому виріс, побачив батька, який його виховав, матір, яка його оплакувала, відчув тінь свого брата, що тільки після смерті став членом родини, коли він побачив цей край, громадянином якого був, край, де треба було кожної миті належати до якоїсь партії, засвідчувати якісь погляди, а отже, насправді й далі слугувати якомусь «громадському добру», невідомому, невидимому, невідчутному, лише описаному в газетах, — аж тепер він захотів податися в Бразилію.

Проте він був надто вразливий, щоб їхати туди з надією на дядька, як хотіли його батьки. З усіх засад неправильного виховання, яке так псує людину, Арнольд засвоїв одну з найбезглуздіших, що втілилася в ідіотському, але дуже поширеному вислові: «Досягни всього сам!». Йому було властиве це американське шанолюбство: досягти чогось самому, без чиєїсь допомоги. Засада, яка спонукає двадцятирічного сина американського мільярдера застосувати свої здібності не там, де з них була б користь, а починати з продажу сірників, тобто знов проходити той шлях, який уже пройшов його батько. Неприродне шанолюбство, схоже на те, що спонукає єврея, адвоката в цивільних справах, спинатися без провідника на альпійську вершину, на яку ще ніхто не спинався, акробата — виконувати свої карколомні штуки на аероплані, хоч вони смертельно небезпечні й на звичайній трапеції, чи муляра — працювати без риштування на будові хмарочоса. Таке шанолюбство було і в Арнольда. Він хотів сам поїхати до Бразилії і мріяв про те, як одного чудового дня приголомшить батька телеграмою з палуби корабля. Цю любов до радісних несподіванок, розвагу дрібних міщан, Арнольд, мабуть, успадкував від старого Ціппера. В ті часи не бракувало агентів, що намовляли до переселення в романтичну далину. Існували спілки молодих, яким здавалося, що подорож до Бразилії — все одно, що святкова прогулянка, і які вважали, що коли вони уникли смерті на фронті, для них тепер немає нічого неможливого. До однієї такої спілки вступив і Арнольд. Відколи він почав регулярно сплачувати тижневі внески, в нього наче покращав настрій, його життя знов мало сенс. Щось приховувати — це також робота. Та невдовзі касир спілки зник з усіма внесками. Мабуть, йому єдиному пощастило досягти Бразилії.

Тим часом Ціпперів батько вже написав братові. Як і держави, окремі люди знов налагоджували між собою стосунки. Від бразильського брата Ціппера надійшов рекомендований лист. Той писав, щоб вони зачекали. Він, мовляв, має намір відновити свої щорічні відвідини, як було перед війною, і невдовзі приїде.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава