home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




IX

Серед літа приїхав з Бразилії Ціпперів брат.

Я досі його ніколи не бачив, бо Ціппери не запрошували мене, як він приїздив. Вони самі бачили його тільки раз на рік і не хотіли, щоб їм заважав хтось сторонній. Гостювання його багато коштувало, але йому ніхто не признавався, що в них сутужно з грошима. Ціппери ще сяк-так могли його прогодувати, а він, як розповідав мені Арнольд, їв за десятьох. З тих розповідей у мене склалось уявлення про Арнольдового дядька як про дивовижну людину. Насамперед, він був фермер, отже, людина, що збуджує фантазію. Людина, що тримає рабів, а також ловить диких коней. Людина, що одного дня може знайти золоту жилу або вже знайшла її. Людина без сурдута, у крислатому панамському капелюсі, підперезана широким поясом. Те, що брат цього добропорядного міщанина Ціппера був фермером, здавалося мені ще неймовірнішим за розповідь про незвичайні обставини в Монте-Карло.

А проте це була не вигадка. Арнольдів дядько був справжнім бразильським фермером. Цього разу я мав його побачити.

Він приїхав гарячого літнього дня, в липні чи в серпні. Після обіду Ціппери, батько й син, пішли на станцію. А другого дня я обідав з фермером.

Він був справді майже таким, як я собі уявляв. Дарма я шукав на його обличчі якоїсь родинної схожості зі старим Ціппером. Він був зовсім не такий, як його брат. Ніби не людина, а жива бразильська легенда: на три голови вищий за старого Ціппера, з гладенько виголеним тім’ям, темною, рівномірно засмаглою шиєю, великим червоним носом і маленькими ясними очима під кущуватими короткими бровами. Погляд його був гострий і швидкий, мов стріла, очі скидалися на ясні вогники серед темного вечора, а підборіддя мало форму рівносторонньої трапеції. Широке, важке, воно мені нагадувало постамент або гладенький, обтягнений шкірою камінь. Зрештою, він весь нагадував мені камінь. Він стояв, як мур, і мовчав, як мур. На людину він більше скидався тоді, коли пив. Він послав Арнольда по вино, сказав принести зразу кілька пляшок. А ще кілька пляшок він сам купив дорогою. В передпокої стояла його дивовижна валіза, єдина, яку він з собою привіз. Валіза була стара, з жовтої шкіри, а верх і дно в неї складалися, як гармонія. На канапі лежав капелюх — він його ніколи не залишав у передпокої. І то справді був великий, крислатий панамський капелюх.

— Дуже радий! — сказав він з іноземним акцентом, подаючи мені вперше руку, велику, відповідно до його зросту, теплу й суху.

Потім він почав розпитувати про війну таким тоном, наче питав про врожай чи про те, чим скінчилась цікава вечірка. Адже вдома він мав важливіші справи, на худобу, жнива і наймитів треба було часу та й часу. Якби він був багатий і не мав цих обов’язків, то, може, приїхав би, позмагався б на котромусь боці. Він зі щирим захватом дивився на Ціпперові залізні каблучки; попільничку з гарматної гільзи, яку Арнольд приніс з війни, хотів забрати з собою до Бразилії, а оббитого оксамитом стільця, на якому сидів перед смертю Цезар, оглядав по кілька разів на день. Обмацуючи його і обертаючи в руках, він казав байдужим голосом:

— Он де Цезар доживав свого віку. Задовольнявся стільцем. А коли я приїздив сюди останнього разу, йому було мало цілого міста. Не диво, що він на цьому стільці збожеволів.

І не відчував, що в його брата спинялося серце, не бачив, що очі в нього скляніли і погляд їхній линув на широкі простори страждання.

Щодня, коли приходила газета, фермер питав:

— А сьогодні в ній є знімки?

Він думав, що наша газета один день з’являлася з фотографіями, а другий із самим текстом — через фотографа, який випадково заспав.

— Погані стали ваші «Віргінські», — казав він, курячи, і розкришував сигару, за недокурок якої старий Ціппер був би йому вельми вдячний.

Якась нестримна жадоба розваг ганяла його по всіх місцях, де грали, танцювали й показували вистави. Щоб згаяти той час, коли доводилось сидіти вдома, фермер купив грамофон, який обіцяв залишити Ціпперам. Після обіду він ще при мені лягав на канапу. Я бачив, як він водив очима по кімнаті, затримувався на людях і меблях, ніби шукав чогось, про що можна було б потім снити. Врешті зупинявся на червоному стільці, ставав блаженно задоволений, сонний і стуляв повіки.

Я помітив у бразильця кілька зворотів, яких уже ніхто не вживає. І взагалі він розмовляв своїм власним стилем. Коли йому щось подобалось, байдуже, чи то був чоловік, чи жінка, чи якась подія, чи річ, він казав: «Ловке!». Він міг назвати ловкою і юшку, і мене — я начебто йому сподобався, — і попільничку з гарматної гільзи. Я зацікавлено чекав, що ж він скаже, коли йому буде щось не до вподоби: «неловке»? Аж ні, він уживав тоді інше слово: «невдатне». Наприклад: «Цей театр невдатний» — тобто йому не сподобалась зала для глядачів, бо в ній було забагато колон; сцена «невдатна», бо на завісі було старе «малювання». Кожну картину він називав «малюванням», щоб цим відрізнити її від фотографії. Меблі, які можна було пересувати по кімнаті, тобто стільці й столи, він називав «ридванами», на пані Ціппер казав «невістко», на пана Ціппера — «брате», а на Арнольда — «Ціппере-молодший». Він запевняв, що не може запам’ятати імен і що вони зайві. Своїх власних синів — у нього їх було троє — він, щоб не морочитись, охрестив однаково: всі вони звалися Вільямами.

— Ну що, правда ж, він молодець? — казав старий Ціппер про свого брата. — Який енергійний! Ні я, ні інші брати не вдались такими. Він виїхав до Бразилії чотирнадцятирічним хлопцем. Я теж хотів піти його слідами і, якби мені не перебило Монте-Карло, так само був би тепер фермером.

Я подумав про ті особливі обставини, глянув на старого Ціппера, що говорив тепер беззубим, обм’яклим ротом, у якому слова ніби мокріли, перше ніж він їх вимовляв, на сивого, згорбленого старого Ціппера, і порівняв його з братом, що був тільки на рік молодший за нього. Ні, фермер походив не з цього континенту, не з цього клаптика середньої Європи, де почалася війна, потекла гноєм, як визрілий чиряк. Старий Ціппер ніколи не став би бразильським фермером, він був людиною з середньої Європи.

Тиждень фермер був тільки гостем, а потім Ціппери почали натякати йому про Арнольдові наміри. Арнольд не любив бути при цьому.

— Я не хочу дядькової допомоги, — казав він мені. — Хіба ти його не бачив? Він брутальний, вузьколобий самолюб. Якби він узяв мене з собою, то визискував би гірше, ніж чужий. Я ненавиджу цю свою кров. Не хочу мати ніяких справ з родиною. І нізащо не поїду до Бразилії з дядьком. Я пошукаю свого власного шляху. Я не пропаду.

Проте фермер і гадки не мав брати з собою Арнольда.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава