home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XXI

Другого дня перед обідом я зустрів нашого з Арнольдом приятеля Едуарда П.

П. ніколи не ходив серединою вулиць, а завжди тримався ближче до стін і до узбіч. Худий, тихий, він нагадував тінь, що звільнилася від тіла, більше не шукає його і взагалі відмовилась від тілесного буття. Він ходив не тільки краєм вулиць, а й краєм подій. Був ніби їхнім обрамленням. Наче сам не належав до цього світу, а дивився ззовні на нього й на його справи.

Але це не означає, що він ставився до них байдуже. П. здатен був обурюватись поганню, зневажати посередність, захоплюватись красою, проте сам був швидше запальним духом, ніж запальною людиною, його пристрасть наче походила з потойбічного світу, мірка, яку він прикладав до людей і до їхніх вчинків, була неземна, і через це його присуд був несправедливий. Він керувався якимось небесним чи пекельним — у кожному разі не земним — почуттям справедливості. З усіх, кого я знав, він, мабуть, найкраще вмів розуміти незбагненні долі, послані людям невідомою рукою.

Його породила кав’ярня літераторів і митців. Так, він теж походив з неї. Але був у ній не гостем, як усі, а ніби домовиком чи, може, привидом, душею якогось давно померлого письменника, що не лишив після себе жодних книжок і в колі людей, знайомих з потойбічним життям, не бачив потреби лякати їх, як звичайно лякають привиди, а волів розмовляти з ними по-людському. Він не читав ніяких книжок, не ходив і до театру, але знав, що хто написав і де що ставили. Він не давав своїх оцінок, вважав, що було б легковажно чи навіть негарно оцінювати якийсь окремий твір. Він визначав кожному явищу місце в його столітті і навіть на маленьку книжечку, покладену в шухляду того сторіччя й там забуту, дивився з вершини, з якої видно п’ять або й шість століть.

Пам’ятаю, що я завжди уникав П. — він стояв на такій висоті, що на мене віяло від неї крижаним холодом. Урешті чого людині треба? Ти живий, іще молодий, сповнений надій, хотів би, щоб так тривало вічно, але можеш почувати себе щасливим тільки під тим невеличким клаптем неба, яке напнуте над кількома десятками років людського життя, тому волієш не знати про марність і нікчемність слова, яке ти мовиш, вчинку, якого ти докопуєш, і болю, який тобі доводиться терпіти. Розмовляючи з П., ти мав таке відчуття, наче дивишся на Молочний Шлях і на сотнях тисяч сонць та на мільйонах планет простежуєш ту долю, яка має спіткати колись наше Сонце та нашу Землю; його невблаганність не була ні жорстока, ні страшна — ти просто відчував, що вона неминуча. Але, певне, треба було стати дуже старим, щоб узагалі набратися мужності розмовляти з П.

П. ніколи ще не покидав рідного міста. Він був хворий і чекав смерті, через хворобу його не взяли й на війну. Оскільки було визначено, що він неодмінно помре, люди не переставали дивуватись, що він живий. Декотрі його знайомі були невдоволені з того, що він не дотримав слова. Мабуть, вони боялися його так само, як я.

Принаймні я не думав, що він переживе старого Ціппера. Бо хоч Ціппер був багато старший, мені здавалося, що завдяки своїм дивовижним властивостям він має існувати вічно. Бо він жив наче не в звичайному житті, а в якомусь іншому, в такому його різновиді, який не підлягає розпадові і зникненню. А Едуард П., хоч він уже дух, а не людина, все ж таки має кволе тіло мешканця цього світу, на який весь час спадає смерть, наче сніг узимку.

— Я читав сьогодні в газеті, — сказав П., — що старий Ціппер помер. Ви його знали? Він був Тартареном одного віденського кварталу. Втілення дрібного ліберального міщанства, філістер, якого я б зневажав, якби його не виправдовувало те, що в нього було не все гаразд із головою.

— А ви не знаєте, де Арнольд?

— О, то ви не чули, що з ним сталося? Наскільки я пам’ятаю, ви завжди казали, що життя ніколи не буває таким непослідовним, як письменник. Здається, зміст тієї промови, що ви її виголосили якось увечері в кав’ярні, на канапі в «Червоному кутку», був такий: автор повинен змальовувати те, що він бачить. Так ви казали? Якби ви були романістом доброї давньої школи, то мали б чудовий матеріал — Арнольдове життя. Ви, мабуть, знаєте, що в Монте-Карло вони з Ерною жили з його щоденних виграшів. Хіба це не годиться для роману? Але стривайте, це ще не все! Тій спритній Ерні (вас вона також була обкрутила круг пальця, не відмовляйтесь) пощастило в Ніцці познайомитися з одним американським кінодіячем і звідти перебратись до Голлівуду. Певне, ви вже бачили її останній фільм? Чудово зіграна роль. От вам і добра артистка без крихти таланту. Від того дня, коли дружина виїхала з Монте-Карло, Арнольд почав програвати. Треба було якось жити, а що Арнольд умів? Арнольдів батько виховував з нього генія, так само, як мій — із мене. Але мені це не зашкодило, бо я й так непристосований до життя. Завдяки батькові Арнольд навчився тільки одного: він грає, як відомо, на скрипці й на фортепіано. І як він у цьому випадку повівся? Ви ще, мабуть, пам’ятаєте Арнольдову гру? Його, звичайно, не назвеш митцем з Божої ласки. Але гра його «брала за серце», як сказав би старий Ціппер. Може, йому все-таки треба було стати музикантом? Пам’ятаєте, який з нього був чудовий уболівальник? Як він завжди сидів біля нашого столу й мовчав? Ну, та байдуже, вернімось до вашого роману.

Отож Арнольд вступив до оркестру в одній кав’ярні. Їм потрібен був не піаніст, а перша скрипка, щоб один раз протягом вечора виконати сольний номер у супроводі фортепіано. «Аве Марія» чи щось подібне. Вам знайомі ті урочисті паузи, коли світські люди ніяковіють, а дрібні міщани відчувають глибокий захват? Ви вже звернули увагу, як їм смакує кава під час сольних номерів? Потім дехто з них плеще в долоні і, на злість світській публіці, вимагає ще одного номера. Соліст вклоняється, але більше не хоче грати. Адже за другий номер йому не платять. Та диригент оркестру подає йому знак. Він підводиться й починає грати. Після другого номера вже ніхто не аплодує. Цього соло забагато навіть для дрібних міщан. Отже, соліст сідає, наче дістав ляпаса.

Ось таким солістом і став Ціппер.

Але те, що ви почуєте зараз, ще більше годиться для роману. Ходімо, треба випити кави, бо я вже не подужаю говорити. Старий Йоганн, кельнер, уперше за сорок років поїхав у відпустку. Отже, я не маю кредиту. Та ви мене пригостите.

У кав’ярні П. повів далі:

— Одного вечора до Ніцци приїхав славетний клоун Локк. Він навідався до кав’ярні саме тоді, коли Арнольд виконував соло. Під час перерви він підійшов до Арнольда й запросив його виступати разом з ним. Тепер Арнольд справжній музикант. Я ніколи не знав, куди приткнути його обличчя, а тепер знаю: безумовно місце йому у вар’єте.

Едуард П. дістав гаманець і вийняв з нього фотографію. То був Арнольд — у панталонах, вузенькому піджаку й світлому цупкому капелюсі з широкою стрічкою.

— Справжній Габіг! — несамохіть вигукнув я.

— О, ви тільки гляньте! — мовив П. — Гляньте на це обличчя! Воно дістало двадцять тисяч ляпасів. На ньому видно якийсь собачий смуток. Воно таке сумне тому, що не може розповісти, як йому сумно. Уявіть собі Арнольдів виступ. Він виходить на сцену, ні про що не здогадуючись, не знаючи, що в партері сидить публіка. На вигляд він дурень дурнем, із тих, що їм аби тільки було попоїсти й випити, і вони вже щасливі. Він хоче щось заграти на скрипці. Та коли починає грати, виходить другий клоун, упевнений, теж дурень, але шанолюбний, йолоп, який уже знає, що є публіка, директор, платня. Цей розумний дурень дає Арнольдові ляпаса. Арнольд на цей час устигає двічі потягти смичком. Але ті два звуки, які він видобуває зі скрипки, поки другий клоун його помітить, такі чисті, такі прекрасні, що кожному слухачеві стає шкода: нащо йому перебили? Вам знайома така сценка? Авжеж. Ви напевне вже бачили її. А ви знаєте, що Арнольдові якраз вистачає музичного хисту, щоб заграти ті два звуки справді прекрасно. Ось вам і роман.

— Я не бачу в цьому нічого, що годилося б для роману, — сказав я. — Навіть якби я змалював Арнольдове життя, то це був би не такий роман, як ви гадаєте. Крім того, мушу вам закинути, що такий кінець здається мені трохи штучним. Я б залишив Арнольда солістом у кав’ярні. І не міг би відділити його від батька.

— Правду кажете! — вигукнув П. — Ціппери нерозлучні. Пригляньмося тепер до батька. Це через нього Арнольд нещасний, якщо він і досі нещасний. (Але це вже другорядне питання.) Всі ми нещасні через своїх батьків. Це батьки покоління, яке воювало. Ох, якими ж вони були патріотами! Віддавали свої годинникові ланцюжки і обручки за залізо. Мого батька ніщо так не журило, як моя хвороба, бо через неї я не міг піти на війну. Згадайте лишень, хто влітку тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року протестував перед сербським посольством — ми чи наші батьки? А хто «оточував» ворога — щоправда, в казино? Після обіду, граючи в «шістдесят шість». Вас повантажили у вагон, мов вола, а ваш батько сказав матері: «Адже не кожна куля трапляє в ціль». Якщо вашого батька також забрали до війська, то він щонайбільше охороняв міст біля Флоридсдорфа.

Пригадайте лишень: ви повернулись додому, найнещасніше покоління нової доби. І що вийшло? Ваш батько встиг наплодити нових дітей із дівчиною, яка, власне, була призначена вам. Тільки-но ви опинилися вдома, як батьки знов посіли ті місця, з яких вони почали війну. Видавали газети, створювали громадську думку, вкладали мирні угоди, робили політику. Ви, молоді, були в тисячу разів мудріші, але втомлені, напівживі, вам треба було відпочити. Вам ні на що було жити. Однаково було, чи ви погинули, чи повернулися додому. І куди ж ви повернулися? До батьківської домівки!

Пригадайте ті жахливі батьківські домівки! Ви колись бачили бібліотеку Ціпперів? Я часто грався тими томами. Там були три чудово оправлені річники «Новітніх часів», «Німецька книжка для хлопців», «Сурмач із Зекінгена» — що за література! Пригадуєте їхній комод? У нас удома є такий самий. Навіть стоячи за метр від нього, я боюся його гострих країв. Смертельно небезпечні меблі! А та деренчлива люстра з електричними свічками, зробленими з порцеляни, але так, ніби вони з воску! А календарі, повішені над письмовим столом, щороку нові! А газети з передовими статтями! Мій батько ще й нині не засне, коли не дізнається, що «він» сказав. «Він» — це абсолютний він, схований за передовою статтею. «Він» перебуває там, де все знають, «він», власне, такий самий дурний дрібний міщанин, як і його читач.

Арнольд — хлопець з воєнного покоління… Ходімо, трохи погуляємо.

Ми знов пішли до парку, і П. довго ще говорив. Арнольдову байдужість, його смуток, нерішучість, непрактичність — усе це він скидав на виховання і на війну.

Сонце стояло вже високо, няньки збиралися йти додому, наближалась обідня пора. Я слухав, як невблаганно П. виводив коріння людини з її доби. На таку непохитність він, певне, мав більше права, ніж я чи будь-хто інший, тому що був смертником. Він повинен був кожної миті мати готову думку про всі явища, бо ще сьогодні, ще цієї години чекав смерті.

Я не заперечував і не погоджувався. Я тільки сказав:

— Якби я мав батька, то не дорікав би йому. (Зрештою, старий Ціппер був трішечки і моїм батьком.) Ви так високо ставите себе над людьми, що бачите їх тільки чорними й білими, їхню вину чи невинність. І судите, як Бог і як суддя: за намірами і за вчинками. Але ми, ті, що були на війні, враховуємо й той матеріал, з якого вони зроблені.

Повернувшись додому, ми були не тільки втомлені й напівживі, але й збайдужілі. Ми й досі такі. Ми не вибачили нашим батькам, як не вибачаємо молодшому поколінню, що наздогнало нас, перше ніж ми встигли посісти своє місце. Ми не вибачаємо, ми забуваємо. Чи, краще сказати, не забуваємо, а нічого не бачимо. Не звертаємо ні на що уваги. Нам байдуже. Доля людей, країни, світу — що нам до неї? Ми не робимо революцій, а виявляємо пасивний опір. Ми не обурюємось, не нарікаємо, не боронимось, ні на що не сподіваємось і нічого не боїмось — тільки не помираємо з власної волі, та й годі. Ми знаємо: прийде ще одне покоління, що буде таким самим, як наші батьки. Буде ще одна війна. Ми спостерігаємо кумедну поведінку тих, що страждають від недосконалості цього світу, тих, що не були на війні, поведінку юнаків, охоплених бажанням щось поліпшити, змінити. Якби скептицизм також не передбачав певної участі в житті, я б сказав, що ми скептики. Але ми взагалі не беремо ні в чому участі. Ви глузуєте з пафосу, а ми не віримо навіть у жарти. Ви ненавидите реакцію, а ми сумніваємося і в наслідках революції. Чого ви хочете? Ми помилково повернулися з війни.

П. мовчав.

Я дивився на дітей, що квапливо збирали свої іграшки. Вони не хотіли нічого залишати й нещадно видирали свої речі в товаришів, з якими гралися. Та зелений спокій полудня в парку, лагідні біляві обличчя няньок, низькі голоси дзвонів мирили мене з усім навколо, і з прикрими інстинктами дітей, і з дурістю дорослих.

Навіть мухи гули так, наче хотіли наслідувати дзвони…



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | Авторів лист до Арнольда Ціппера