home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




III

У кабінеті окружного начальника висів портрет — навпроти вікон і так високо на стіні, що волосся й чоло зображеного на ньому чоловіка губилися в темно-рудявій тіні старого дерев’яного склепіння. Онукова цікавість повсякчас витала круг згаслого дідового образу і його відлуналої слави. Інколи, тихими пообіддями, — вікна були відчинені, темно-зелені тіні каштанів міського парку вщерть наливали кімнату ситим і міцним спокоєм літа, — окружний начальник провадив якусь свою справу за межами міста, а десь у глибині будинку ходою привида никав по сходах Жак у своїх повстяних капцях, збираючи по всьому помешканні черевики, одяг, попільнички, світильники й настільні лампи, щоб усе те почистити, — Карл Йозеф ставав на стілець і розглядав дідів портрет ізблизька. Портрет розпадався на численні глибокі тіні і ясні цятки світла, на мазки пензля і крапки, на тисячі переплетень замальованого полотна, на зблиски засохлих олійних фарб. Тоді Карл Йозеф злазив із стільця. Зелена тінь дерев грала на брунатному дідовому вбранні, мазки пензля й крапки з’єднувалися в такий знайомий, але незбагненний дідів образ, і очі здобували звичний, далекий, звернений у сутінь під стелею погляд. Щороку під час літніх вакацій відбувалися німі розмови онука з дідом. Нічого не видав небіжчик. Нічого не довідався хлопець. З кожним роком портрет ніби все дужче бліднув, ставав дедалі потойбічнішим, так наче герой Сольферіно поволі вмирав удруге, помалу стягаючи пам’ять про себе туди, на той світ, і здавалося, мав настати такий час, коли на онука ще більш німо, ніж тепер портрет, зиритиме з чорної рами голе полотно.

Унизу на подвір’ї, в затінку дерев’яного балкона сидів на ослінчику Жак перед вишикуваною в бойовому порядку шерегою наваксованих чобіт. Щоразу, повернувшись від пані Слами, Карл Йозеф ішов на подвір’я до Жака й сідав на край ослінчика.

— Розкажіть про діда, Жаку!

І Жак відкладав набік щітку, ваксу й гуталін і тер одну об одну руки, наче змивав із них сліди роботи й бруд, перед тим як почати свою розповідь про небіжчика. І, як завжди, як уже добрих разів двадцять, починав:

— Ми з ним добре ладнали! Прийшов я до його господи вже геть немолодим, і ніколи не одружувався, небіжчикові те було б не до вподоби. Він не вельми полюбляв жіноту, крім своєї пані баронеси, тільки вона невдовзі померла від легенів. Усі знали: він урятував життя цісареві у битві при Сольферіно, але він про те ніколи не згадував жоднісіньким звуком. Того вони й написали на його надгробку: «Герой Сольферіно». Помер він зовсім не старим, увечері, десь так близько дев’ятої, в листопаді воно сталося. Уже сніг падав, пан барон вийшов на подвір’я й питає: «Жаку, де ти дів мої чоботи?» Я їх не брав, але кажу йому: «Зараз принесу, пане бароне!» — «Потерпиться до завтра», — каже він. А завтра вони йому вже не знадобилися. А я ніколи не був одружений!

Ото й усе.

Одного разу (у Карла Йозефа були останні канікули, наступного року йому мали надати звання офіцера) окружний начальник, прощаючись, сказав:

— Сподіваюся, що все мине гладенько. Ти онук героя Сольферіно, пам’ятай про це, й тоді з тобою нічого не станеться!

Пам’ятав про те й полковник, пам’ятали й усі вчителі, й усі унтер-офіцери, тож із Карлом Йозефом і справді не могло нічого статися. Дарма що вершник з нього був ніякий, з топографією було слабенько, а до тригонометрії він узагалі не мав жодних здібностей, він, однак, витримав іспит «з добрим балом», здобув звання лейтенанта й був приділений до Н-ського уланського полку.

З очима, п’яними від власного нового блиску й від прощального врочистого обіду, й вухами, ще повними громохких гуків напутньої промови полковника, в блакитній уніформі з золотими ґудзиками, зі срібним патронташиком за спиною, оздобленим гордовитим золотим двоголовим орлом, у яскраво-червоних рейтузах і дзеркально-блискучих чоботях із дзвінкими острогами, з шаблею в широких піхвах при боці, тримаючи в лівій руці шолом з лускатими ремінчиками й плюмажем, — у такому вигляді постав одного спекотного літнього дня Карл Йозеф перед батьком. Було це не в неділю. Лейтенант мав право приїхати і в середу. Окружний начальник сидів у своєму кабінеті.

— Розташовуйся, — сказав він, скинув пенсне, примружив очі, підвівся, з усіх боків оглянув сина і виснував, що все гаразд.

Він обійняв Карла Йозефа, вони швидко поцілувалися.

— Сідай! — сказав окружний начальник і всадовив лейтенанта в крісло.

Сам він заходив туди-сюди по кімнаті — обмірковував, як годиться почати розмову. Докори сьогодні були б недоречні, а висловлювати з самого початку своє задоволення не можна.

— Тепер, — нарешті сказав він, — тобі треба ознайомитися з історією свого полку й почитати дещо з історії того полку, в якому воював твій дід. Я збираюся на два дні до Відня, ти поїдеш зі мною.

Він подзвонив. Увійшов Жак.

— Нехай панна Гіршвіц, — наказав окружний начальник, — подбає, щоб сьогодні подали вино і, якщо можна, приготували яловичину й вареники з вишнями. Сьогодні ми обідатимемо на двадцять хвилин пізніше.

— Слухаюсь, пане бароне, — відрапортував Жак, поглянув на Карла Йозефа й прошепотів: — Вітаю щиро!

Окружний начальник підійшов до вікна — сцена загрожувала стати зворушливою. Він чув, як за спиною в нього син подав руку служникові, Жак човгнув ногами й промурмотів щось нерозбірливе про «небіжчика пана». Барон відвернувся од вікна аж як Жак вийшов з кабінету.

— Жарко, чи не так?

— Так, тату!

— Я гадаю, не завадить вийти на повітря.

— Так, тату!

Окружний начальник узяв свою паличку з чорного дерева, зі срібною головкою, замість жовтої тростинової, з якою любив прогулюватися ясними ранками. І рукавички він цим разом надягнув, а не просто взяв у ліву руку. На голову надягнув низький циліндр і вийшов з кімнати. Син ішов за ним. Повагом і не перекинувшися жодним словом, простували вони обидва серед літньої тиші міського парку. Поліцай козирнув їм, чоловіки підводилися з паркових лав і віталися. Обіч поважної врочистості старого ще яскравішою і лункішою здавалася дзвінка строкатість юнака. В алеї, де якась сонячно-білява дівчина продавала під червоною парасолею содову воду з малиновим сиропом, старий зупинився й сказав:

— Свіжий напій не завадить!

Він замовив дві склянки содової без сиропу і з прихованою пихою стежив за білявою панною, яка, здавалося, безвладно й хтиво тонула в сліпучому сяйві Карла Йозефа. Вони випили воду й рушили далі. Окружний начальник час від часу злегка помахував паличкою. То був ніби знак погорди, яку вміють тримати в рамках пристойності. Хоча він мовчав і був, як звичайно, поважний, проте здавався нині синові майже веселим. З його радісного нутра часом вихоплювалося вельми вдоволене підкахикування — так немовби сміх. Коли до нього віталися, він трохи підсував догори капелюха на голові. Траплялися хвилини, коли він навіть наважувався на сміливі парадокси, як ось, приміром:

— Навіть ввічливість може бути обтяжлива!

Він радше вимовив би вільнодумне слово, ніж виказав свою радість з приводу зачудованих поглядів стрічних людей. Коли вони знов підійшли до воріт своєї господи, старий ще раз зупинився. Обернувся обличчям до сина й сказав:

— Замолоду я й сам залюбки став би солдатом. Твій дід недвозначно мені заборонив. Тепер я задоволений, що ти не урядовець!

— Авжеж, тату! — відповів Карл Йозеф.

До обіду подавали вино. Зготовано було і яловичину та вареники з вишнями. Панна Гіршвіц з’явилася до столу в своєму сірому шовковому вбранні й, побачивши Карла Йозефа, одразу втратила чи не всю свою суворість.

— Я дуже рада, — сказала вона, — і від щирого серця віншую.

— «Віншувати» означає «вітати», — зауважив окружний начальник.

І всі заходилися коло обіду.

— Не квапся, — сказав окружний начальник. — Якщо я впораюся перший, то трохи зачекаю.

Карл Йозеф підвів очі. Він зрозумів, що батько вже давно знав, як важко було встигати за ним. Тієї миті юнак ніби вперше крізь панцер старого зазирнув у живе батькове серце, в плетиво його потаємних думок. І, дарма що вже був лейтенантом, Карл Йозеф почервонів.

— Дякую, тату! — сказав він.

Окружний начальник квапливо їв далі. Він начебто нічого не чув.

Два дні згодом вони сіли в потяг до Відня. Син читав газету, старий переглядав свої службові папери. Якоїсь хвилини окружний начальник підвів голову й сказав:

— У Відні замовимо парадні рейтузи. У тебе лише дві пари.

— Дякую, тату!

Вони знову взялися до читання.

Лишалося рівно чверть години їзди до Відня, коли батько склав папери. Син миттю відклав газету. Окружний начальник подивився у вікно, потім на кілька секунд звернув очі на сина. Несподівано він сказав:

— Ти ж знаєш вахмістра Сламу?

Те прізвище вдарило у свідомість Карла Йозефа як відгомін утрачених часів. У пам’яті постала дорога, що вела до жандармського відділку, низенька кімнатка, квітчасте вбрання, широке й вигідне ліжко; він відчув духмяність лугів і водночас — пахощі «Резеди», парфумів пані Слами. Він принишк.

— На жаль, він цього року став удівцем, — повів далі старий. — Сумно. Його дружина померла з пологів. Ти мусиш його перевідати.

В одну мить у купе стало нестерпно душно. Карл Йозеф спробував попустити комір. Поки він марно силкувався знайти доречні слова, у ньому зринуло божевільне, палюче, дитинне бажання заридати, здушило горлянку, в роті так пересохло, наче він кілька днів не бачив води. Напружено дивлячись на краєвид за вікном, він відчував на собі батьків погляд, чимраз ближча мета поїздки мовби ще загострювала його муку; його поривало бодай вийти в коридор, та водночас хлопець розумів, що не втече від погляду старого й від страшної новини. І тоді, квапливо зібравши жалюгідні рештки підупалої снаги, він сказав:

— Я перевідаю його, тату!

— Здається, ти кепсько зносиш їзду залізницею, — зауважив батько.

— Так, тату!

Мовчазний і випростаний, прибитий мукою, якій не міг прибрати назви, якої ще зроду не зазнав і яка була мов загадкова недуга з незнаних країв, їхав Карл Йозеф до готелю. Йому вдалося ще сказати: «Pardon, тату!». Потім він відімкнув кімнату, розпакував валізу й дістав звідти течку, в якій лежало кілька листів пані Слами, в тих-таки конвертах, у яких вони надійшли, із зашифрованою адресою: Моравська Біла Церква, posst restante[1].

Блакитні аркуші мали колір неба і ледь пахли резедою, а тендітні чорні літери летіли на них, ніби вирівняні в рядочки прудкі ластівки. Листи мертвої пані Слами! Тепер вони здавалися Карлові Йозефу ранніми провісниками її раптового відходу, лише з рук, приречених на смерть, могла спливати оця примарна ніжність, завчасний привіт з того світу. На останнього листа він не відповів. Офіцерське звання, промови, прощання, врочистий обід, призначення в полк, нове звання і нова уніформа разом утратили всю свою вагу перед невагомим летом темних літер на блакитному полі. На юнаковій шкірі ще жили дотики пестливих рук тепер мертвої жінки, і в його власних теплих руках ще чаївся спомин про її прохолодні груди; заплющивши очі, він бачив блаженну втому на її вдоволеному після кохання обличчі, розтулені червоні вуста й біле сяйво зубів, недбало заломлену руку, в кожній лінії тіла — плинний відблиск мрій без бажань, відсвіт щасливих снів. Тепер по тих грудях і стегнах лазять хробаки і лице спотворює нещадний розклад. Що виразнішими поставали перед юнаковими очима огидні картини тління, то дужче розпалювали вони в ньому жагу. Здавалося, та жага зростала аж до неосяжної безмежності незнаних сфер, куди щезла небіжчиця. Мабуть, я більше й не навідався б до неї! — думав лейтенант. — Я б її забув! Її слова були лагідні, вона була матір’ю, вона кохала мене, вона померла! Було ясно, що він винуватець її смерті. Її труп лежав на порозі його життя, коханий труп.

То була перша зустріч Карла Йозефа зі смертю. Матері він не пам’ятав. Нічого не лишилося від неї в пам’яті, була тільки могила з грядочкою квітів та кілька фотокарток. Тепер же смерть спалахнула перед ним, як чорна блискавка, розбила його тихі радощі, спалила його юність і жбурнула юнака на край тієї фатальної безодні, що відмежовує мертвих від живих. Отож перед ним лежало довге життя, сповнене скорботи. Рішучий і блідий, він готувався перейти його, як личить чоловікові. Хлопець сховав листи. Замкнув валізу. Вийшов у коридор, постукав у двері батькового номера, зайшов і, наче крізь товсту скляну стіну, почув голос старого:

— Здається, в тебе вразливе серце!

Окружний начальник поправляв перед дзеркалом краватку. Він мав справи в намісництві, в управлінні поліції та у верховному суді імперії.

— Ти поїдеш зі мною, — сказав він.

Вони поїхали колясою на гумових шинах, удвокінь. Ще святковішими, ніж будь-коли, видалися Карлу Йозефові вулиці. Широке, щедре золото літнього пообіддя спливало на будинки й дерева, трамваї, перехожих, поліцаїв, зелені лави, пам’ятники й сади. Було чутно моторне вицокування копит по бруку. Мов ясні, ніжні світильники, пропливали обіч молоді жінки. Солдати віддавали честь. Виблискували вітрини. Літо лагідно розкрилилося над великим містом. Та вся краса літа не принаджувала байдужих очей Карла Йозефа. Били у вуха батькові слова. Сотні змін помічав старий: переставлені тютюнові крамниці, нові кіоски, подовжені омнібусні лінії, пересунуті зупинки. За його часів тут багато що було не так. Але до всього, що зникло, як і до всього, що збереглося, зверталася його незрадлива пам’ять, голос його з тихою і незвичною ніжністю підносив навіть найкрихітніші скарби втрачених часів, худорлява рука вітально простягалася до місць, де колись буяла його юність. Карл Йозеф мовчав. Він щойно втратив юність. Його кохання померло, але серце його розкривалося для батькового смутку, і він почав здогадуватися, що за кістлявою твердістю окружного начальника криється хтось інший, таємничий і водночас рідний, криється Тротта, нащадок словенського інваліда й син дивовижного героя битви при Сольферіно. І що жвавішали вигуки й зауваження старого, то скупіш і тихше лунали у відповідь покірні й звичні синові підтвердження, а його силувані й послужливі «Так, тату!», з дитинства такі знайомі язикові, вимовлялися тепер інакше — по-братньому й по-домашньому. Так ніби помолодшав батько й постарішав син. Вони зупинялися перед багатьма установами, в яких окружний начальник шукав давніх товаришів, свідків своєї юності. Брандль став радником поліції, Смекал — начальником відділу, Монтешицький — полковником, а Гасельбруннер — радником посольства. Батько з сином зупинялися перед крамницями, замовили в Ратмаєра на Тухлаубені пару чобітків з матового шевра для двірських балів та аудієнцій, а на Відені у кравця Етлінґера, що шив для двору та війська, — парадні рейтузи; а далі сталося неймовірне: окружний начальник вибрав у двірського ювеліра Шафранського срібну табакерку, важку, з ребристим верхом, предмет розкоші, на якій дав вигравіювати слова потіхи: «In periculo securitas[2]. Твій батько».

Вони вийшли з повозу біля міського парку і випили кави. Сяяли білістю в темно-зелених сутінках круглі столи тераси, на скатертинах синіли сифони. Коли змовкала музика, чутно було, як заходиться співом птаство. Окружний начальник підвів голову і, ніби сотаючи спомини з високості, почав:

— Тут я познайомився колись з одним дівчатком. Скільки ж це вже відтоді збігло часу?

Він поринув у мовчазні підрахунки. Довгі, дуже довгі роки, мабуть, відтоді минули — Карлу Йозефові здалося, що перед ним сидить не батько, а якийсь давнезний предок.

— Вона звалася Міці Шинаґль, — сказав старий.

Він шукав стьмянілий образ панни Шинаґль у густих кронах каштанів, так неначе вона була пташкою.

— Вона ще жива? — спитав Карл Йозеф, почасти із ввічливості, почасти ж — аби знайти точку опертя задля оцінки проминулої епохи.

— Сподіваюсь! За моїх часів, бачиш, не визнавали сентиментів, розлучалися й з дівчатами, й з товаришами…

Він зненацька урвав. Біля їхнього столика несподівано опинився незнайомий чоловік у капелюсі з широкими крисами й розмаяною краваткою, в сірій, дуже старій візитці з обвислими полами, з густим довгим волоссям, що падало з-під капелюха на потилицю, з широким сірим, погано поголеним обличчям, на перший погляд начебто художник, — принаймні він аж надто виразно втілював у своїй постаті традиційний образ художника, що здається неправдоподібним і вирізаним із старих ілюстрованих часописів. Незнайомець поклав свою теку на стіл і збирався запропонувати власні твори з тією гордовитою байдужістю, якої однаковою мірою надавали йому злидні і усвідомлення свого хисту.

— Мозер! — вихопилось у пана фон Тротти.

Художник помалу звів важкі повіки великих ясних очей, кілька секунд придивлявся до обличчя окружного начальника, тоді простяг руку й сказав:

— Тротта!

Уже наступної миті він струсив із себе і ніяковість, і лагідність, жбурнув теку на стіл, аж склянки забряжчали, й вигукнув: «Громи й блискавиці!» — так голосно, наче й справді викликав грозу, переможно озирнув сусідні столики, немов сподівався від присутніх оплесків, трохи підняв капелюха над головою, а потім кинув його на жорству біля стільця, зсунув ліктем зі столу теку, недбало узвавши її «лайном», нахилив голову до лейтенанта, звів брови докупи, знову відхилився назад і сказав:

— Що, пане наміснику, пан — твій син?

— Мій друг юності професор Мозер, — пояснив окружний начальник.

— Громи й блискавиці, пане наміснику! — повторив Мозер.

Водночас він ухопив за фрак офіціанта, підвівся й прошепотів йому на вухо замовлення, мов якусь таємницю, сів і замовк, втупивши погляд у тому напрямку, звідки виходили офіціанти з напоями. Нарешті перед ним поставлено келих на содову, до половини налитий чистою, як сльоза, сливовицею; він разів кілька підніс її до своїх роздутих ніздрів, потім приклав до вуст таким замашним порухом, наче збирався одним духом вихилити чималенький келих, врешті-решт надпив трохи і, висунувши кінчик язика, позлизував з губів краплини.

— Ти вже два тижні тут і не зайшов до мене! — почав він з доскіпливою суворістю начальника.

— Любий Мозере! — сказав пан фон Тротта. — Я вчора приїхав і завтра вранці повертаюся назад.

Художник довго не зводив з окружного начальника очей. Потім знов підніс келих до рота і, як воду, без перепочинку, вихилив усе до дна. Коли ж він хотів був поставити келиха, то вже не міг утрапити ним у блюдце, і Карл Йозеф мусив узяти келиха в нього з рук.

— Дякую! — сказав художник і тицьнув пальцем у бік лейтенанта: — Дивовижна схожість із героєм Сольферіно! Тільки трохи м’якші риси. Безвільний ніс! Млявий рот! Та це з часом може змінитися…

— Професор Мозер намалював портрет твого діда, — зауважив старий Тротта.

Карл Йозеф подивився на батька й на художника, і в його уяві постав дідів портрет, що тьмянів у сутінку від стелі кабінету. Незбагненним здався йому дідів стосунок до цього професора; батькова інтимність у ставленні до Мозера його лякала; він бачив, як широка, брудна чужакова рука дружньо ляснула по смугастих штанях окружного начальника, і завважив легенький ухильний рух батькової ноги. Старий сидів, як завжди, з гідністю, відхилившись назад і водночас силкуючись ухилитися від пахощів алкоголю, що пливли на рівні його обличчя і грудей, усміхався і все приймав добродушно.

— Ти повинен себе підновити, — сказав художник. — Підтоптався ти! Твій батько мав інакший вигляд!

Окружний начальник погладжував бакенбарди і всміхався.

— Отак, старий Тротто! — почав знову Мозер.

— Прошу рахунок! — раптом тихо сказав окружний начальник. — Ти вибач, Мозере, у нас домовленість.

Художник лишився сидіти, батько з сином покинули парк. Окружний начальник узяв сина під руку. Уперше Карл Йозеф відчув сухорляву батькову руку біля своїх грудей; у сірій рукавичці, трохи зігнута, вона довірливо лежала на рукаві блакитної уніформи. Це була та сама худорлява рука, що, висуваючись із цупкої манжети, могла спонукати й застерігати, нечутно гортати гострими пальцями папери, сердитим поштовхом засувати відсунені шухляди, замикати їх і так рішуче виймати ключа, що здавалося, ніби їх замкнено навіки-вічні. Це була та рука, що очікувально й нетерпляче вибивала об край столу, коли щось чинилося навсупереч бажанню її владаря, і об лутку вікна, коли в кімнаті часом виникала ніяковість. Ця рука підносила худого вказівного пальця, коли хтось у господі нехтував своїм обов’язком, вона мовчки стискалася в кулак, що ніколи не вдарив, лагідно лягала тобі на чоло, обережно скидала пенсне, легко охоплювала келих з вином, пестливо несла до губів чорну вірґінську сиґару. То була батькова лівиця, віддавна знайома синові. А проте здавалося, ніби син аж оце тепер уперше відчув її як руку батька, як батьківську руку. Карл Йозеф палко забажав притиснути цю руку до своїх грудей.

— Чи бачиш, цей Мозер… — почав окружний начальник, якусь мить помовчав, шукаючи справедливого, виваженого слова, й нарешті сказав: — З нього могло б щось вийти.

— Так, тату!

— Коли він намалював портрет твого діда, йому було шістнадцять років. Нам обом було по шістнадцять років. Він був єдиний мій друг у класі! Потім він вступив до академії. Горілка просто знищила його. Та він однак… — Окружний начальник замовк і аж за кілька хвилин озвався знову: — З-поміж усіх, кого я тут знаю і сьогодні знов побачив, лише він, однак, мій друг!

— Так… батьку.

Уперше Карл Йозеф сказав «батьку»!

— Так, тату! — швидко виправив він себе.

Стемніло. Вечір навально впав на вулиці.

— Тобі холодно, тату?

— Аж ніяк.

Проте окружний начальник додав ходи. Невдовзі вони підійшли до готелю.

— Пане наміснику! — почулося позад них.

Художник Мозер, вочевидь, ішов за ними слідком. Вони обернулися. Він стояв перед ними з капелюхом у руці, сумирно схиливши голову, наче хотів загладити свій іронічний вигук.

— Даруйте, панове, — сказав він. — Я запізно помітив, що мій портсигар порожній. — Він показав розкриту бляшану коробку.

Окружний начальник витяг портсигар.

— Я не курю сигар, — сказав Мозер.

Карл Йозеф простяг йому коробку з цигарками. Мозер повагом поклав теку перед собою на брук, наповнив свою коробку цигарками, попросив вогню, обома руками прикрив блакитний пломінець. Його руки, червоні й липкі, завеликі проти суглобів, злегка тремтіли, нагадуючи чорні лопаточки, якими він щойно длубався в землі, в болоті, у мішанині фарб і рідкому нікотині.

— Отже, ми більше не побачимося, — сказав він і нахилився, щоб узяти теку. А коли випростався, по його щоках котилися рясні сльози. — Більше ніколи не побачимось, — захлипав він.

— Мені треба на хвилинку піднятися в номер, — сказав Карл Йозеф і зайшов до готелю.

Він вибіг сходами нагору до своєї кімнати, вихилився з вікна і з острахом почав стежити за батьком, побачив, як старий витяг гаманця і як художник дві секунди згодом, з новими силами, поклав свою страхітливу руку на плече окружному начальникові, й почув, як Мозер вигукнув:

— Отже, Франце, третього, як завжди!

Карл Йозеф знову збіг униз, відчувши, що повинен захистити батька; професор козирнув, відступив від старого і, востаннє вклонившися, з піднесеною головою, подався з відвагою сновиди простісінько через дорогу, з тротуару навпроти, озирнувшись, ще раз махнув рукою і пірнув у бічну вуличку. Та за мить знову виринув, гукнув: «Хвилиночку!» — так гучно, аж луна пішла тихою вуличкою, неймовірно рішучими й сягнистими стрибками перемчав дорогу й став перед готелем такий безхмарний і незворушний, ніби взагалі вперше тут з’явився, наче й не він дві хвилини тому розпрощався. І так ніби вперше побачив друга своїх молодих літ із його сином, завів плаксивим голосом:

— Яка печаль отак зустрітися! Чи ти пам’ятаєш, як ми з тобою сиділи на третій парті? Грека в тебе кульгала, я завше давав тобі списувати. Якщо ти справді порядний чоловік, то скажи сам, перед своїм нащадком! Чи не давав я завше тобі списувати? — І до Карла Йозефа: — Він був добрий хлопець, тільки Тома невірний, ваш пан батечко! І до дівчат він пішов пізно. Я мусив додати йому духу, бо сам би він ніколи не знайшов туди дороги! Скажи правду, Тротто! Признавайся, що це я тебе повів!

Окружний начальник усміхався й мовчав. Художник Мозер налагодився виголосити ще тривалішу доповідь: він поклав теку на брук, скинув капелюха, виставив одну ногу вперед і почав:

— Як я вперше спіткався зі старим — це було на канікулах, ти ж пам’ятаєш… — Він несподівано урвав і шпарко лапнувся по кишенях. На лобі в нього виступили великі краплини поту. — Загубив! — вигукнув він, затремтів увесь і похитнувся. — Я загубив гроші!

Тієї миті з дверей готелю вийшов портьє. Широким помахом обшитого золотим галуном кашкета він привітав окружного начальника й лейтенанта і враз скорчив сердиту міну на обличчі. Скидалося на те, що наступної миті він заборонить художникові Мозеру зчиняти перед готелем галас, зупиняти й ображати пожильців. Старий Тротта сягнув до внутрішньої кишені сурдута, художник замовк.

— Ти мені не зарадиш? — спитав батько.

Лейтенант сказав:

— Я трохи проведу пана професора. До побачення, тату!

Окружний начальник ледь підняв над головою капелюха й зайшов до готелю. Лейтенант дав професорові банкноту й подався слідом за батьком. Художник Мозер підняв теку й гордовито попростував геть дещо непевною ходою.

Надворі вже стояв пізній вечір, і у вестибюлі готелю було темно. Окружний начальник з ключем від кімнати в руці сидів у шкіряному кріслі, оповитий густим пасмом темряви; його капелюх і паличка лежали обіч. Син зупинився на пристойній відстані, мовби збирався доповісти про завершення пригоди з Мозером. У готелі ще не світили ламп. Із темної тиші озвався голос старого:

— Ми їдемо завтра о чверть на третю по обіді.

— Так, тату!

— Мені тут під музику спало на думку, що ти мусиш відвідати капельмейстера Нехвала. Як перевідаєш вахмістра Сламу, певна річ. Ти ще маєш якісь справи у Відні?

— Треба послати по рейтузи і портсигар.

— Ще що?

— Більше нічого, тату.

— Завтра зранку підеш відвідати дядька. Ти, мабуть, забув? Часто ти бував у нього?

— Двічі на рік, тату!

— Отож-бо! Перекажеш від мене вітання. Скажеш, нехай вибачає. Між іншим, як він там виглядає, добряга Странський?

— Коли я його востаннє бачив, він мав чудовий вигляд.

Окружний начальник дістав свою паличку й зіперся витягненою рукою на її срібний загнутий кінець, як зазвичай спирався стоячи, — так наче й сидячи потребував особливого опертя, коли мовилося про того Странського.

— Я його востаннє бачив дев’ятнадцять років тому. Тоді він був лише обер-лейтенант. І вже закоханий у цю Копельманн. Невиліковно! То була справді фатальна історія. Закохався, бачте, в Копельманн, і край! — старий вимовив прізвище голосніше за всю решту слів і з виразною цезурою посередині. — Вони, звісно, не змогли сплатити застави. Твоя мати замалим не вмовила мене сплатити за нього половину.

— Він подав у відставку?

— Так, подав і пішов служити на північну залізницю. Здається, він тепер радник міністерства транспорту, чи не так?

— Так, тату!

— Отож. А сина хіба він не вивчив на аптекаря?

— Ні, тату, Александер ще гімназист.

— А-а! Я чув, ніби він трохи кривенький, еге?

— Одна нога в нього коротша.

— Ну так, — підсумував старий задоволено, неначе він ще дев’ятнадцять років тому передбачав, що Александер кульгатиме.

Він підвівся, лампи у вестибюлі спалахнули і освітили його блідість.

— Піду по гроші, — сказав він і рушив до сходів.

— Я принесу, тату, — озвався Карл Йозеф.

— Дякую, — мовив окружний начальник. — Раджу тобі, — сказав він згодом, коли вони їли солодощі, — навідатися до Бахусових зал, це має бути щось новочасне. Може, зустрінеш там Смекала.

— Дякую, тату! На добраніч!

Наступного дня, між одинадцятою і дванадцятою, Карл Йозеф поїхав перевідати дядька Странського. Радник був ще на службі, його дружина, в дівоцтві Копельманн, просила переказати щирі вітання панові окружному начальнику. Карл Йозеф повагом подався до готелю через головну вулицю. Він звернув на Тухлаубен, звелів надіслати рейтузи до готелю, потім зайшов забрати портсигар. Вітер був різкий, крізь кишеню легкої гімнастерки холодив шкіру. Лейтенант згадав про наступний візит до вахмістра Слами й поклав собі в жодному разі не заходити до помешкання. «Прийміть моє найщиріше співчуття, пане Сламо!» — скаже він ще на кружґанку. Невидимі жайворонки виспівують під блакитним склепінням. Чутно металічне сюрчання коників. Пахне сіном, цвітом пізніх акацій, що саме розкривають свої пуп’янки в невеличкому сквері при відділку жандармерії. Пані Слама померла, Каті, Катарина Луїза, згідно із записом у метриці. Вона мертва.

Вони поїхали додому. Окружний начальник відклав свої папери, прихилився головою до червоного оксамиту обшивки в кутку біля вікна й заплющив очі.

Карл Йозеф ніби вперше побачив голову окружного начальника закинутою догори, розширені ніздрі тонкого кістлявого носа, невеличку ямку на чисто виголеному, припудреному підборідді й бакенбарди, статечно розділені на двоє широких чорних крил. Вони трохи сріблилися на зовнішніх окрайках, їх, як і скроні, вже позначила старість. «Якогось дня він помре! — подумав Карл Йозеф. — Він помре, і його закопають. Я лишуся».

Вони були самі в купе. Сонне батькове обличчя мирно погойдувалося в червонястій сутіні обшивки. Бліді тонкі губи під чорними вусами здавалися суцільною рискою, на тонкій шиї, між ріжками стоячого коміра випинався оголений борлак, стулені синюваті повіки з тисячами дрібнісіньких зморшок весь час легенько тремтіли, широка, барви темного вина краватка рівномірно підіймалася і опускалась, і кисті згорнутих на грудях рук, сховані під пахвами, спали теж. Велика тиша спливала від сонного батька. Приспана і вмиротворена була його суворість, вкладена до сну в тихій поздовжній борозенці між носом і чолом, як буря, що спить в ущелині між скель. Ця борозенка була Карлові Йозефу знайома, навіть дуже. Така самісінька борозенка прикрашала дідове обличчя на портреті, що висів у кабінеті батька, гнівна оздоба Тротт, спадок героя Сольферіно.

Батько розплющив очі.

— Довго ще?

— Дві години, тату!

Почався дощ. Була середа. У четвер після півдня треба йти до вахмістра Слами. Дощ ішов і до півдня в четвер. Через чверть години по обіді, коли вони ще сиділи в кабінеті за кавою, Карл Йозеф сказав:

— Я піду до Сламів, тату!

— На жаль, тепер він один! — відповів окружний начальник. — Ти застанеш його, найімовірніше, о четвертій.

Тієї миті від церковної вежі долинуло два дзвінкі удари, окружний начальник підняв угору вказівного пальця й повів ним у напрямку дзвону. Карл Йозеф почервонів. Здавалося, що й батько, й дощ, і годинники, й люди, і час, і сама природа змовилися, щоб зробити йому цю дорогу ще тяжчою. І тоді, в ті пообіддя, коли він ще міг ходити до живої пані Слами, він дослухався до золотих звуків дзвону так само нетерпляче, як і тепер, але тоді йому жадалось не зустрітися з вахмістром. Здавалося, ті дні прикидані нині грудами десятиріч. Смерть затінила й сховала їх, смерть стала між «тоді» й «сьогодні», загнавши між минулим і теперішнім увесь свій вічний морок. Тим часом золоті звуки годин лунали й нині так самісінько, як і тоді, і так самісінько, як і тоді, син із батьком сиділи в кабінеті й пили каву.

— Дощ іде, — сказав старий, так наче аж тепер звернув на те увагу. — Може б, ти взяв повіз?

— Я люблю ходити по дощі, тату!

Він хотів сказати: «Довга, довга має бути ця дорога, яку я мушу пройти. Може, мені треба було тоді брати повіз, як вона була жива!». Було тихо. Дощ вибивав по шибках. Окружний начальник підвівся.

— Треба йти на той бік. — Це означало — на службу. — Побачимося згодом.

Він причинив за собою двері тихіше, ніж завжди. Карлові Йозефу здалося, що батько з хвилину постояв під дверима, дослухаючись.

Аж ось на дзвіниці вибило чверть, далі половину. Пів на третю, ще півтори години. Він вийшов у коридор, узяв шинелю, довго поправляв обов’язкову складку на спині, прошморгнув ефес шаблі крізь проріз кишені, машинально надягнув перед дзеркалом кашкета й вийшов з дому.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава