home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




VI

До того нищення мені випало на долю зустріти єврея Манеса Райзіґера, про якого ще піде мова. Походив він із Золочева в Галичині. Згодом за якийсь час мені довелося побувати в Золочеві, тож я можу його описати. Як на мене, це важливо, бо ж того містечка більше немає, як і Сиполя. Війна змела Золочів з лиця землі. Колись це було містечко, містечко невелике, проте однаково містечко. Тепер на його місці витягнулися широкі луки. Влітку там цвіте конюшина, у високій траві сюрчать коники, дощові хробаки виростають тут товсті й довжелезні, і, набачивши їх, жайворонки спускаються вниз, аби ними поласувати.

Одного жовтневого дня Манес Райзіґер прийшов до мене так само рано-вранці, як і кілька місяців перед тим приятель, мій кузен Бранко, що, власне, й направив його до мене.

— Молодий паничу, — мовив Жак, — з вами хоче поговорити якийсь єврей.

Я знав тоді кількох євреїв, щоправда, з Відня. Я їх нітрохи не зневажав, правда, лише тому, що у той час дворянство і ті кола, куди я вчащав, вважали антисемітизм за моду двірників, сажотрусів, шпалерників — одне слово, міщан. Та поведінка була цілком аналогічна тому модному звичаю, коли донька якогось канцеляриста з ратуші чіпляє собі на недільного капелюшка таку саму страусову пір’їну, що її років зо три тому в середу бачила на голові Траутмансдорф або Сечені. Украй неймовірно, щоб Сечені могла нині носити пір’їну, що її встромила донька канцеляриста, і так само неймовірно, щоб товариство, до якого я зараховував і себе, могло зневажати євреїв — уже просто тому, що їх мав за ніщо мій двірник.

Я вийшов у передпокій, готовий побачити єврея, такого, яких я знав, на яких накладає свій відбиток їхнє ремесло, і через те вони видавалися мені навіть освіченими. Я знав міняйл, рознощиків, торговців одягом, піаністів у борделях. Увійшовши до передпокою, я завважив чоловіка, що не лише анітрохи не відповідав моїм звичним уявленням про євреїв, а й міг цілком зруйнувати їх. Він був страшенно чорний і скидався на справжнього велетня. Ні, його широка борода, лискуча чорно-синя борода, аж ніяк не росла навколо смаглявого, суворого і вилицюватого обличчя — просто обличчя саме виростало з бороди, ніби борода з’явилася куди раніше, задовго до лиця, і наче вона не один рік чекала, щоб узяти його в рамці й огорнути. Чоловік був міцний і високий. Він тримав у руці чорного крислатого капелюха, а на голові мав круглу оксамитову ярмулку на кшталт деяких священиків. Так він і стояв під самими дверима, дебелий, похмурий, ніби втілення якоїсь поважної сили, стиснувши червоні кулаки, що двома молотами звисали з чорних рукавів його каптана. Пошпортавшись усередині капелюха, він витяг звідти складений вузенькою смужкою лист словенською мовою від мого кузена Йозефа Бранка. Я запросив його сісти, проте він сором’язливо відмовився, відмахнувшись руками, і та відмова здалася мені ще сором’язливішою: адже тими руками він міг би розтрощити мене, вікно, мармурового столика — геть усе, що лише було в кімнаті. Я прочитав листа. З нього я довідався, що чоловіка, який стояв переді мною, звали Манес Райзіґер і він хурман із Золочева, друг мого двоюрідного брата Йозефа Бранка, який, мандруючи щороку коронними землями і продаючи дорогою смажені каштани, подеколи спинявсь і столувався в нього, подавця цього листа, і що в ім’я нашого споріднення і нашої дружби я маю допомагати Манесові Райзіґеру в усьому, чого він од мене зажадає.

Що ж він хотів од мене, той Манес Райзіґер із Золочева?

Нічого, крім місця в консерваторії для свого високообдарованого сина Ефраїма. Він не мав бути кучером, що десь на далекому сході цісарства, врешті, пустився б берега. Як на батька, його син був музичний геній.

Я пообіцяв зробити все. Я пішов до свого приятеля, графа Хойницького, який, по-перше, єдиний серед моїх друзів походив з Галичини, а, по-друге, лише йому було до снаги перебороти прадавню, традиційну, значну силу спротиву давніх австрійських службовців: погрозами, силою, хитрістю і підступами, зброєю старого культурного світу, що давно вже пішов у непам’ять: нашого світу.

Увечері я зустрів графа Хойницького в кав’ярні «Віммерль».

Я чудово знав, що навряд чи він буде втішений, коли його попросять посприяти землякові. Граф не лише не мав професії, а й не міг похвалитись і якимось певним заняттям. Він, який міг зробити блискучу кар’єру в армії, в уряді, стати блискучим дипломатом, відмовився від усього, бо погорджував дурнями, бовдурами, недотепами, всіма тими, хто правив державою і кого він полюбляв називати «картопляними мізками». Граф отримував особливу, витончену втіху, коли давав відчути свою силу якомусь надвірному радникові, справжню силу, що надавала йому певної неофіційної гідності. І його, який так приязно, так вибачливо ставився до кельнерів, кучерів, служниць і листонош, які йшли йому назустріч, який ніколи не минав нагоди підняти капелюха, запитуючи про якусь дрібницю поліцая чи портьє, годі було впізнати, коли він, вдаючись до своїх протекційних дій, заходив до зали врочистих приймань, до намісництва чи в міністерство культів та освіти: холодна гордовитість, прозираючи крізь монокль, проймала його риси. Коли він ступав на сходи, опиняючись, часом навіть у доброму гуморі, перед порталом, на тлі якого височів портьє, то з кожним наступним кроком у ньому наростала ворожість до службовців, а коли він піднімався на останній поверх, то скидався на людину, що зайшла туди чинити найстрашніший суд. У деяких установах його вже знали. І коли в коридорі він казав службовцеві загрозливо тихим голосом: «Повідомте про мене панові надвірному радникові!», — то рідко хто запитував його регалії, а проте, коли хтось таки наважувався, граф повторював ще тихіше: «Повідомте про мене панові радникові, будь ласка!». Щоправда, це «будь ласка» звучало голосніше.

Музику граф любив понад усе, тому мені здалося доречним потурбувати його, щоб він підтримав юного Райзіґера. Він дав слово, що спробує залагодити все вже наступного дня. Його готовність допомогти була такою негайною, аж мені почало дошкуляти власне сумління, і я запитав графа, чи не хотів би він спершу прослухати юного Райзіґера, перше ніж опікуватися ним. Але, почувши таке, граф розхвилювався.

— Далебі, ви знаєте своїх словенців, — мовив Хойницький, — а я знаю галицьких жидів. Батька звати Манес, і в нього, як ви мені казали, є фіакр. Сина звуть Ефраїмом, і цього мені досить. Я цілком певен, що у хлопця є талант. Я знаю те завдяки своєму шостому чуттю. Мої галицькі жиди можуть усе. Ще років десять тому я їх не терпів, а тепер люблю, бо ті «картопляні мізки» пройнялися антисемітизмом. Я мушу лише довідатися, що за люди обіймають відповідні посади, хто з них антисеміт. Бо я не хочу дратувати їх малим Ефраїмом, а з собою візьму ще й старого. Сподіваюся, зовні він схожий на справжнього єврея.

— Він носить короткий каптан, — відказав я.

— Гаразд, гаразд, — сказав граф. — Це моя людина. Знаєте, я не патріот, але своїх земляків люблю. Вся країна, навіть батьківщина — то щось абстрактне. А земляк — річ конкретна. Не можу ж я любити всі ниви і лани, всі ліси, всі болота, всіх поляків і полячок. Тільки якесь одне поле, один лісок, одне болото, одну людину: la bonheur[8]! Це я бачу, це я розумію, це промовляє до мене рідною мені мовою, саме це одиничне стає для мене втіленням близькості. Зрештою, є люди, яких я називаю земляками, хоч вони народилися в Китаї, Персії, Африці. До декого я прихиляюся з першого погляду. Мати справжнього земляка — то ласка, дарована небесами. Крім того, він ще й народився там, де і я: 'a la bonheur. Але останнє — лише гра випадку, тоді як перше — доля.

Він підняв склянку і вигукнув:

— Хай живуть мої земляки, земляки з усіх усюд!

За два дні я направив до нього у готель «Кремзер» візника Манеса Райзіґера. Манес ніяково сидів на краєчку стільця, нерухоме велетенське чорне створіння. Був він не схожий на себе, ніби його при нагоді підмінили кимось іншим, і хтось чужий, а не він щулився тепер на краєчку, наче йому не змога вмоститися зручніше, зайняти все сидіння. Крім двох фраз, які він час од часу повторював попри їхню недоладність, як-от: «Я прошу, панове!» і «Дякую дуже, панове!», він нічого не говорив, та й розумів, здавалося, вельми небагато. Натомість Хойницький не замовкав, описуючи Золочів його мешканцеві Манесу: адже граф знав усі куточки Галичини.

— Тож завтра в одинадцятій ми цю справу владнаємо, — мовив він.

— Дякую дуже, панове! — розчулився Манес.

Однією рукою він зняв капелюха, а другою — трохи підняв шапчину на голові. Тоді ще раз вдарив чолом біля дверей, які йому миттю відчинив придверник, усміхнувся до нього і щез.

І справді: за кілька тижнів юного Ефраїма Райзіґера прийняли до консерваторії. Хлопець прийшов до графа Хойницького подякувати. Був тоді у готелі Хойницького і я. Юний Ефраїм дивився тоді на графа майже похмуро, а коли дякував, то здавалося, ніби за щось докоряє. Розмовляв він польською мовою, і завдяки своїй словенській я розумів лише кожне третє слово. Проте з виразу графового обличчя і його поглядів я бачив, що виклична і зарозуміла поведінка хлопця йому подобається.

— Он воно як! — мовив він, коли юнак пішов.

— У нас в Галичині люди не кажуть комусь «Дуже дякую!», скорше навпаки. Горді люди галицькі жиди! Вони живуть переконані, що їм належать всі привілейовані місця. З тією самою величною незворушністю, з якою реагують на град каміння та образи, вони сприймають і прихильність, і ласку. Всі інші обурюються, коли їм чинять кривду, і впокорюються, коли до них ставляться добре. Лише моїх польських євреїв не обходять ні зневага, ні милість. Це своєрідні аристократи, бо прикметна риса аристократії — передусім незворушність; ніде я не бачив незворушності більшої, ніж у моїх польських євреїв!

Він вимовив «моїх польських євреїв» таким тоном, яким часто казав мені «мої статки», «мій Ван Гог», «моя колекція інструментів». Я ясно відчував, що почасти і євреїв він шанує лише тому, що вважає їх своєю власністю. Наче вони з’явилися в Галичині не з Божої волі, а граф особисто загадав Отцеві небесному їх зліпити, як зазвичай замовляв перські килими у відомого негоціанта Поліцера, папуг — у італійця Скапіні, а рідкісні старовинні інструменти — в скрипкового майстра Ґросауера. І з тією самою охайністю, обачливою шляхетністю, з якою він дбав про килими, пташок й інструменти, ставився граф і до своїх євреїв, тож уважав за природний обов’язок написати листа батькові талановитого хлопця Манесові Райзіґеру, аби повідомити, що юнака зарахували до консерваторії. Хойницький побоювався, що візник Манес сам, може статися, припхається до нього з подячним листом.

Утім, візник Манес Райзігер і в голову собі не клав писати якогось там подячного листа; йому було несила збагнути милість долі, яка всміхнулася йому і його синові в особі графа Хойницького і моїй, радше він гадав, що Ефраїм мав такий грандіозний талант, що Віденська консерваторія почувалася на сьомому небі, дізнавшись, що у її лави увіллється такий талант. За два дні він зайшов до мене і почав розмову такими словами:

— Якщо хтось щось може в цьому світі, то він це зробить. Я завжди казав те своєму синові Ефраїму. Так воно і вийшло. Ефраїм — мій єдиний син. А як божественно він грає на скрипці! Попросили б ви його колись щось зіграти. Але він гордий. Хтозна, чи зіграє!

Він говорив так, ніби я мав подякувати візникові Манесу за те, що мені пощастило здобути для його сина місце в консерваторії.

— У Відні мені вже нічого не треба, — провадив він далі, — завтра їду додому.

— Ви повинні, — мовив я йому, — зайти ще до графа Хойницького подякувати йому від себе.

— Чудовий пан граф! — вдячно вигукнув Манес. — Піду з ним попрощаюсь. А він уже чув, як грає мій Ефраїм?

— Ні! — відказав я. — Для цього ви мали його попросити!

Потяг візника Райзіґера відходив опівночі, а о восьмій він зайшов і звернувся до мене з проханням, інакше кажучи, майже звелів мені повести його в готель до графа Хойницького.

Гаразд, я повів його туди. Хойницький був удячний і сливе у захваті. Авжеж, він навіть розчулився.

— Як чудово, — зауважив граф, — що він прийшов до мене подякувати. Я ж вам казав: ось такі наші жиди!

Наостанку він подякував візникові Манесу за те, що той дав йому змогу підтримати одного з геніїв цього світу. Здавалося, наче граф Хойницький років десять чи двадцять тільки й чекав на сина Манеса Райзіґера і ніби нарешті здійснилася його найзаповітніша, найпотаємніша мрія. На знак щирої вдячності граф навіть запропонував Манесові Райзіґеру гроші на зворотну дорогу. Візник відмовився, проте запросив нас удвох приїхати до нього. Сказав, що має будинок, три кімнати, кухню, стайню для кобили і садок, де стоять фіакр і сани. О, він не якийсь там бідний візник. Він заробляє аж п’ятдесят крон на місяць. Якби ми лише захотіли приїхати, то велося б нам у нього не зле. Він уже подбає про те, щоб нам нічого не бракувало.

Не забув він і нагадати Хойницькому та мені, що ми зобов’язані піклуватися про його сина Ефраїма.

— Про такого генія слід дбати! — мовив він на прощання.

Хойницький пообіцяв йому опікуватись юним Райзігером, як і те, що наступного літа ми неодмінно виберемось у Золочів.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава