home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XI

Я був значковим запасу. Свій батальйон, 21-й єґерський, я залишив менше ніж два роки тому. Так от, мені здалося, що війна почалася саме вчасно. Тієї миті, коли вона стала неминуча, я одразу збагнув, — думаю, що так само швидко збагнули й мої друзі, — що навіть безглузда смерть краща за безглузде життя. Смерті я боявся. Ясна річ. Мені не хотілося вмирати. Я лише хотів сам переконатися, що можу вмерти.

Мій кузенок Йозеф Бранко і його приятель, Манес Райзіґер, обидва були рядовими резерву. Тож вони мали йти до війська. Ввечері в п’ятницю, того дня, коли на стінах зарябіли плакати з цісарським маніфестом, як звикле, я прийшов у казино повечеряти зі своїми друзями-драгунами. Я не міг зрозуміти їхнього апетиту, їхніх веселощів, ані їхньої безглуздої байдужості до маршу на північний схід, до прикордонного містечка Радзивилова. Я єдиний серед них уже зауважував ознаки смерті на їхніх безневинних, ба навіть веселих обличчях. Вони ніби перебували в ейфорії, яку так часто вибачаєш смертельно хворим, ейфорії, що провіщала смерть. І хоча вони, здорові та бадьорі, сиділи за столом, цідячи пиво і горілку, хоч і сам я брав участь у їхніх нерозважливих витівках, я видавався собі якимось лікарем чи доглядальницею, що бачить, як умирає її пацієнт, і тішиться тим, що вмирущий іще не знає про свою близьку смерть. А проте, я довго відчував незадоволення, що властиве, певне, деяким лікарям і доглядальницям, які бачать недалеку смерть і теперішню ейфорію хворого і не знають достоту, чи не краще розповісти приреченому, що він незабаром піде в землю, замість тішити його сприятливими симптомами, щоб він і далі ні про що не здогадувався.

Тому незабаром я залишив офіцерів 9-го драгунського полку і рушив до Манеса Райзіґера, візника, в якого, як я вже сказав, мешкав мій кузенок Йозеф Бранко.

Якими інакшими вони були і як щиро ставилися до мене на відміну від панів-драгунів! Можливо, тому сприяли ритуальні свічки, що горіли у потинькованій у блакитний колір комірчині жидівського візника Манеса Райзіґера, майже весело, в усякому разі спокійно й упевнено: три золотисто-жовті свічки стирчали з зелених пивних пляшок, адже візник Райзіґер був занадто бідний, аби купувати собі мосяжні свічники. Власне, то були недогарки, і вони символізували для мене кінець світу, що, як я знав, почав справджуватись. Обрус на столі був білий, пляшки зеленіли тією дешевою барвою, що, здавалося, з самого початку по-плебейському задирливо відкривала буденність їхнього солодкого вмісту, недогарки жовтіли і мерехтіли. Вони кидали неспокійне світло на стіл і породжували миготливі, рухливі тіні на синій потинькованій стіні. На чільному місці сидів візник Манес, уже без свого звичайного візницького однострою, без кожуха з пасом і ярмулки, а в довгому мундирі з люстрину і плюшевому капелюсі на голові. Мій кузенок Бранко був одягнений у свою звичайну вишукану шкіряну куртку і з поваги до свого жидівського приятеля мав на голові зелену тірольську шапочку. Десь голосно сюрчав цвіркун.

— Прийшов нам усім час розлучитися, — підніс голос візник Райзіґер.

І куди прозірливіший за моїх товаришів-драгунів, а водночас і незворушний, ба навіть просто величний, немов ушляхетнений смертю, що звеличує кожну людину, готову й гідну зіткнутися з нею, провадив далі:

— Це буде велика довга війна, і не знати хто з нас трьох повернеться додому. Я востаннє сиджу ввечері за цим столом біля своєї дружини, запаливши свічки напередодні святої суботи. Попрощаймося ж, мої друзі, гідно: ти, Бранко, і ви, пане!

І щоб відсвяткувати справді гідне прощання, ми вирішили всі втрьох податись у прикордонний шинок Ядловкера.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава