home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XII

Шинок Ядловкера був завжди відкритий, удень і вночі. У той шинок вчащали російські дезертири, тобто ті солдати царської армії, що їх численні агенти американських суднових компаній умовляннями, хитрістю і погрозами примусили втекти з армії і рушити якимось судном до Канади. Певна річ, багато хто дезертирував охоче. Вони віддавали агентам навіть останні гроші, які пощастило зібрати їм або їхнім кревнякам. Прикордонний шинок Ядловкера, так би мовити, ходив у неславі. Проте шинок, як усі тамтешні непевні ресторації, полюбляла прикордонна австрійська поліція, що й захищала його, і підозрювала.

Коли ми прийшли — добиралися ми, німі і пригнічені, півгодини, — великі, іржаво-бурі двійчасті ворота були вже зачинені, господар загасив навіть ліхтар перед дверима. Довелося нам постукати, і на стукіт вийшов слуга Онуфрій і впустив нас. Я знав шинок Ядловкера, бо вже кілька разів бував тут, тож мав уявлення про повсякденну метушню, що в ньому звичайно панувала, про той особливий гармидер, що його спричиняли люди, несподівано залишені без батьківщини, зневірені, всі ті, хто, власне, не має нинішнього дня, хто опинився на дорозі з минулого в майбутнє, з рідного минулого в напрочуд непевне майбутнє, ті, хто нагадує пасажирів корабля тієї миті, коли всі полишили тверду землю і, перейшовши хисткий місток, ступили на чуже судно.

Але сьогодні в шинку панувала тиша. Годі й казати, тиша якась незвична, навіть Каптурак, найзапопадливіший і найревніший з агентів, який призвичаївся за своєю нестримною професійною балакучістю ховати все, що мав ховати з огляду на свій фах і вдачу, сьогодні сидів мовчки в кутку на лавці, маленький, менший, аніж звичайно, і через те вдвічі непомітніший, немов власна мовчазна тінь. Лише позавчора він переправляв через кордон валку дезертирів, або, як кажуть професійним жаргоном, «вантаж», а нині на всіх стінах висить цісарський маніфест, почалася війна, навіть всесильна корабельна агентура тепер безвладна, потужний грім світової історії змусив замовкнути малого заклопотаного Каптурака, а її раптова блискавка обернула його на тінь. Байдуже і нерушно сиділи дезертири, Каптуракові жертви, перед напівпорожніми склянками. Раніше, коли я заходив у шинок Ядловкера, то з незвичайною втіхою легковажного юнака, що вбачає у нерозважливій поведінці інших людей, навіть цілком чужих, легітимне потвердження своєї власної безсоромності, зауважував безтурботність тих, хто щойно залишився без батьківщини, і, спорожняючи склянку за склянкою, щоразу замовляв ще одну. Шинкар Ядловкер і сам сидів за стійкою ніби провісник лиха, не так віщуючи лихо, як несучи його в собі; здавалося, він не має ані найменшого бажання наливати комусь чергову склянку, навіть коли його проситимуть. Хіба це все має сенс? Завтра, післязавтра сюди можуть наскочити росіяни. Бідолашний Ядловкер, ще тиждень тому він вражав своєю врочистістю, а завдяки сріблястій бороді скидався на якогось бургомістра над шинкарями, на бургомістра, яким опікувались і якого берегла місцева поліція, водночас виявляючи йому почесну недовіру, а тепер він був схожий на людину, що мала пустити в непам’ять усе своє минуле; здавалося, перед нами жертва історії. А товсту біляву касирку біля нього історія немов на коротку мить звільнила з роботи. Все особисте раптом постало у світлі суспільного. Воно репрезентувало суспільне, заміняючи і символізуючи останнє. Тому наше прощання було таким хапливим і таким коротким. Ми випили по склянці меду, мовчки запиваючи ним солоний гороховий суп.

— Я в Сараєво не поїду, — мовив несподівано мій кузен Бранко. — Я з’явлюся зі своїм другом Манесом у Золочеві.

— Браво! — не стримався я, знаючи при цьому, що залюбки зробив би те саме, що і мій кузен.

Проте тієї ж миті я подумав про Елізабет.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава