home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XVI

Тепер я мав навідатися до друга Хойницького, оберлейтенанта Штельмахера з міністерства оборони. Опинитись у 35-му полку ландверу я мав у такий само час, який забрали в мене приготування до вінчання. В мене перехоплювало дух від того, що до двох таких різних і заплутаних демаршів я вдаюся майже одночасно. Один зразу прискорював інший. Обидва просто дурманили мене, принаймні заважали мені виправдовувати власну поквапливість вагомими причинами. У ті години я не знав нічого, крім того, що «все мало б іти швидко». Я й знати не хотів, чому і з якою метою. Але глибоко в моїй душі струменіло відчуття — я ловив його, схоже на дощ, крізь сон — що мої друзі, Йозеф Бранко і Райзіґер, десь тягнуться на захід розкислими путівцями на сході Галичини і за ними женуться козаки. Хтозна, може, їх уже поранили або й убили? Гаразд, тоді я вшанував би їхню пам’ять тим, що пішов би служити в їхній полк. Я був молодий, і про війну у нас не було ще ніякого уявлення! Як легко я тоді схилявся до думки, буцімто мені випала місія переповідати слухачам з 35-го справжні, а ще дещо вигадані історії про їхніх мертвих сподвижників Тротта і Райзіґера, аби їх ніколи не забули. Славні бідні плугатарі служили у 35-му[10], фельдфебель, до казенної німецької якого домішувалася його рідна, слов’янська, і з образом якого гармонували відзнаки на вилогах, жовто-золоті тясми на темно-зелених полях, та й офіцери були не розпещеними синками нашої веселої віденської громади, а дітьми ремісників, листонош, жандармів і дідичів, орендарів і тютюнових фабрикантів. Опинитися серед них було тоді для мене рівнозначним тому, як би хтось із них раптом перенісся у дев’ятий драгунський Хойницького. Це доконечне було одне з тих уявлень, які зневажливо звуться «романтичними». Тепер, далекий від того, щоб соромитись їх, я вирішив, що, як на мене, ця пора мого життя спресувала дійсність і романтичні уявлення куди виразніше, ніж ті банальні, що їх я силоміць собі нав’язував: які безглузді були, однак, ті успадковані ознаки! Хочеш, аби вони щось значили — будь ласка: гадаю, завжди можна зауважити, що так звана людина-реаліст у світі скидається на неприступний мур із цементу і бетону, а так звані романтики нагадують відкриті сади, куди істина входить або виходить на свій розсуд…

Тим часом мені треба було до оберлейтенанта Штельмахера. У нашій старій монархії переведення з війська до ландверу, так само з єґерів у піхоту, було якимось військовим виявом державного акту, не важчим, а складнішим за вступ в командування над дивізією. А проте в моєму зруйнованому світі, тобто в старій монархії, існували достоту важливі, цінні, неписані, невідомі, недоступні, добре знайомі, мабуть, утаємниченим закони, і були вони твердіші й тривкіші за писані, які казали, що з сотні прохачів тільки сімом буде даровано ласку побачити, як швидко і безшумно виповнюються їхні бажання. Я знаю, фанатики абсолютної справедливості обурюються цим ще й нині. Вони досі шельмують нас, обзиваючи аристократами й естетами, і я повсякчас бачу, як вони, не аристократи і антиестети, прокладають дорогу своїм братам, фанатикам тупої плебейської несправедливості. Бо ж можна посіяти зуби такого дракона, як абсолютна справедливість.

Але ж тоді у мене не було жодного бажання, мені, як я вже казав, н'iколи було замислюватись. Я рушив до Штельмахера, просто коридором, де чекали, доки їх приймуть, капітани, майори, полковники, і я, миршавий, слабосилий хорунжий стрілецького полку, увійшов просто в ті двері, на яких було написано: «Вхід заборонено!» — і мовив: «Привіт!». «Привіт», — мовив Штельмахер, перш ніж скинути на мене очі, бо сидів, зігнувшись над своїми паперами. Він знав, як вітати людей, які зайшли через заборонені двері. Я бачив його жорстке щетинясте волосся, на яке лягла сивина, жовтувате чоло, густо пооране зморшками, крихітні ямкуваті очі, неначе без повік, худі, кістляві щоки і великі, звислі, фарбовані у чорне, майже сарацинські вуса, в які Штельмахер, здавалося, загнав усю свою пиху, неначе для того, щоб вона вже не заважала йому (ні в житті, ні в роботі). Востаннє я бачив його в цукерні Демеля о п’ятій вечора в компанії радника двору Зорґзама з Балгаузплатц.

У нас не було ні найменшого уявлення про війну, травень, міський віденський травень плескався у маленьких горнятах зі срібною крайкою, у яких подавали «золоту каву», кружляв над кришкою, над вузенькими, густо наповненими шоколадними паличками, над тістечками з рожевим і зеленим кремом, які скидалися на якісь дивні їстівні коштовності, і просто в розпал травня радник Зорґзам зауважив: «Ніякої війни не буде, панове», — нині полковник Штельмахер одірвав неуважний погляд від своїх паперів, він навіть не розгледів мого обличчя, помітив тільки однострій, китицю, шаблю — досить, щоб ще раз кинути «Привіт!», а тоді відразу:

— Сідай, я на хвилину!

Нарешті він уважно глянув на мене.

— А вигляд у тебе нівроку! — І далі: — Не пізнав тебе! У цивільному ти геть нагадуєш якогось м’якодуха, — а втім він вимовив це не тим звучним, глибоким голосом, який я знав багато років, та й жарт його здався силуваним. Зроду не злітало зі Штельмахерових уст легковажне слово. Воно неминуче заплуталося б у нетрях блискучих чорних вусів і зникло без сліду.

Я хутко виклав свою справу. Своєю чергою, я спробував пояснити, чому хочу перевестися у 35-й полк.

— Якщо ти його тільки знайдеш, — сказав Штельмахер. — Кепські новини! Два полки майже знищені. Ми страшенно відступаємо. Наші пани обер-ідіоти добряче нас уробили. Але гаразд! Іди спробуй знайти його, свій 35-й! І купи собі дві зірочки. Тебе вивищено до лейтенанта. Прощавай! Вільно!

Він простягнув мені руку через стіл. Його яскраві очі майже без повік, дивлячись на які, годі було подумати, що їх коли-небудь візьме сон, дрімота, втома, дивилися на мене здалеку, по-чужому, наче з-поза товстого скла, проте не просто сумно, а вкрай сумно, себто безнадійно. Він спробував посміхнутися. Його велика вставна щелепа спалахнула сліпучою білизною під його сарацинськими вусами. «Пришли мені листівку, гаразд?», — сказав він і схилився над паперами.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава