home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XVIII

Шістнадцять годин! Я кохав Елізабет більше трьох років, але минулі три роки здавалися короткими порівняно з цими шістнадцятьма годинами, хоча б мало бути навпаки. Заборонене — швидкоплинне, натомість дозволене від початку вирізняється довговічністю. Ще ж надто — мені здалося, що відразу Елізабет хоча й не змінилася, проте вже на шляху до якоїсь зміни. І я думав про свого тестя і виявляв ознаки певної схожості між ним і Елізабет. Деякі зі своїх конкретних рухів вона явно успадкувала від батька, — це була далека й вишукана луна батьківських рухів. Деякі з її вчинків у трамваї дорогою до Бадена мене мало не образили. Щойно трамвай поїхав, як хвилин за десять по тому вона витягла з валізки книжку. Книжка лежала поряд з несесером[11], на білизні — я подумав про нічну сорочку нареченої — і сам факт, що якась нікчемна книга могла лежати на майже сакраментальному вбранні, здався мені негідним. Це була, до речі, збірка малюнків одного з тих північнонімецьких гумористів, які тоді заходилися показувати у Відні нарівні з нашою нібелунґовою вірністю, з Німецькою шкільною спілкою, з доцентами університетів Померанії, Данціґа, Мекленбурґа і Кьоніґсберґа свої дещо змокрілі веселощі і силувану радість. Елізабет час від часу відривалася від книги, скидала очі на мене, тоді хвилину-другу дивилась у вікно, стлумлювала позіхання і знову поринала в читання. До всього іншого, у неї була манера класти ногу на ногу, яка здавалася мені майже непристойною.

— Чи сподобалася тобі книга, — запитав я її.

— Дотепна! — категорично заявила вона. І простягнула мені книгу, щоб я сам міг у цьому переконатися.

Я почав читати одну з дурноверхих історій в середині книжки: йшлося про неперевершений гумор Авґуста Сильного[12] і його стосунки з однією зі своїх фривольних дам. Цих двох визначальних слів, які, як на мене, цілком точно характеризують прусську і саксонську душі, коли вони віддаються недільному відпочинку, мені вистачило.

Я сказав:

— Так, мило й фривольно!

Елізабет усміхнулася й заглибилася в читання! Ми пішли з нею в готель «Золотий лев». Там на нас чекав наш старий слуга, єдиний, хто знав про наш баденський план. Він одразу виклав мені, що розказав про все моїй матінці. Старий стояв там, на кінцевій зупинці трамваю, тримаючи в руці жорсткий котелок, який він, певно, дістав у спадок од мого батька, і підніс моїй дружині букет темно-червоних троянд. Він стояв, нахиливши голову, і на його світлому чолопочку відбивалося сонце — чисто якась зірка, срібне зернятко. Елізабет мовчала. «Хоч би знайшла яке слово!» — подумав я. Де там… Мовчазна церемонія тривала вічно. Обидві наші валізки стояли на тротуарі. Елізабет притисла до грудей троянди разом зі своїм гаманцем. Старий запитав, чим він може нам прислужитися. Йому також було доручено передати теплі вітання від моєї матері. Моя валіза, мій другий однострій, мій одяг були вже в готелі.

— Дякую тобі! — зронив я.

Я помітив, як Елізабет відійшла трохи вбік. Це її ухиляння, ця спроба усунутися мене роздратували.

— Проведи нас до готелю! — звернувся я до старого. — Я хотів би з тобою поговорити!

— Слухаюсь, — мовив він і, взявши в руки валізи, рушив слідом за нами.

— Я хочу поговорити зі старим, — кинув я Елізабет. — Буду за півгодини!

Ми з Жаком пішли в кафе. Він тримав котелок на колінах, я м’яко забрав його і поклав на сусідній стілець. З далеких, блідо-блакитних, трохи вологуватих старечих очей струмувала на мене вся Жакова ніжність, і я відчував, наче моя мати вклала в них останнє материнське послання для мене. Його подагричні руки (я давно вже не бачив їх голими — лишень у білих рукавичках) тремтіли, коли він підносив філіжанку з кавою. То були старі добрі руки слуги. Чому я ніколи не звертав на них увагу? На викривлених суглобах пальців виступали сині вузлики, нігті були пласкі, тупі, рябіли тріщинами, кісточка на зап’ястку зміщена вбік — здавалося, вона мимоволі витримує жорсткий край старомодної манжети, а численні вени, блідо-блакитні, схожі на крихітні потічки, насилу торували свій шлях під потрісканою шкірою тильної частини руки.

Ми сиділи в саду кафе «Асторія». Зів’ялий золотий листок каштана поволі ліг на лису голову Жака, він цього не відчув, адже шкіра його через старість втратила чутливість, — отож я залишив листок там, де він лежав.

— Скільки вам років? — спитав я.

— Сімдесят вісім, молодий паничу, — відказав він, і я побачив під його густими, білосніжними вусами великий жовтий зуб. — Власне, це я мав би йти на війну, а не ви, молоді! — правив він далі: — У шістдесят шостому я воював з пруссаками, у 15-му полку.

— Де ти народився? — запитав я.

— У Сиполє, — сказав Жак.

— Ти знаєш родину Тротта?

— Звичайно, знаю, усіх, усіх…

— А словенською ще розмовляєш?

— Забув, молодий паничу!

«Буду за півгодини», — сказав я Елізабет. Я не наважувався глянути на годинник. Спливла вже, певно, година або й більше, а я не хотів розлучатися з блідими старими очима Жака, де жив його душевний біль і біль моєї матері. Мені здавалося, що я маю тепер повернути двадцять три роки мого життя, відбуті легко і недбало, повернути за одну годину, і я замість, як зазвичай чинить новоженець, розпочати так зване нове життя, поклав радше підправити уже минуле. Мені понад усе хотілося почати зі сповитка. Я збагнув, що пропустив найважливіше. Проте було вже запізно. Я стояв віч-на-віч зі смертю і любов’ю. Якусь мить — зізнаюсь — я думав навіть про ганебний, негожий викрут. Я міг би просто послати повідомлення Елізабет, що мушу зараз же їхати на фронт. Я міг сказати їй це, обійняти, удати безпорадність і відчай. Проте збентеження тривало лише якусь секунду. Я миттю опанував себе і рушив геть з «Асторії». За півкроку позаду мене ступав мій вірний Жак.

Достоту перед входом в готель, саме коли я хотів обернутися, щоб попрощатися з Жаком, я раптом почув, як він захрипів. Я повернувся і розкрив обійми. Старий упав на моє плече. Його котелок поторохтів бруківкою. До нас вибіг придверник. Жак знепритомнів. Ми занесли його до вестибюлю. Я послав по лікаря і побіг нагору, щоб сказати про все Елізабет.

Вона й досі читала своїх гумористів, сьорбала чай і стромляла поміж своїх гарненьких рожевих губенят маленькі шматочки тосту з джемом. Побачивши мене, вона поклала книжку на стіл і простягла свої обійми.

— Жак, — почав я, — Жак… — і осікся. Я не хотів вимовляти страшне, невблаганне слово. Проте біля рота Елізабет гадючилася хтива, байдужа і водночас весела посмішка, яку я, як на мене, міг би цієї миті зігнати одним моторошним словом, і тому я сказав:

— Він помирає!

Вона опустила витягнуті руки і просто мовила:

— Та ж він старий!

Мене покликали: прийшов лікар. Старий лежав уже в своїй кімнаті, на ліжку. Накрохмалену сорочку з нього вже зняли. Вона висіла на його чорному сурдуті — блискучий льняний обладунок. Ваксовані чоботи стояли у нього в ногах, як вартові. Вовняні шкарпетки, штопані-перештопані, валялися поруч з чобітьми. Ось і все, що лишається від простої людини. Кілька мосяжних ґудзиків на тумбочці, комір, краватка, черевики, шкарпетки, сурдут, штани, сорочка. Старі подагричні ноги з кривими пальцями витикалися з-під нижнього краю ковдри.

— От тобі й маєш! — зауважив лікар.

Його недавно покликали до війська обер-лейтенантом медичної служби і він був уже у військовому однострої. Завтра йому випадало йти до Дойчмайстрів[13]. Наша статутна військова вистава одне перед одним поряд з умирущим нагадувала якусь театральну постановку у Вінер-Нойштадті. Нам обом було соромно.

— Він помре? — спитав я.

— Це твій батько? — поцікавився лікар.

— Це наш слуга, — сказав я. — Він був мені як батько.

Лікар, здавалося, це помітив.

— Напевно, помре, — сказав він.

— Цієї ночі?

Він розвів руками. Вечір настав швидко. Довелося запалювати світло.

Доктор зробив Жакові укол кардіазолу, виписав рецепти, подзвонив, послав людину в аптеку. Я крадькома вийшов з кімнати. «Так крадеться зрадник», — подумав я. Так само тихо я прокрався вгору по сходах до Елізабет, наче боячись когось розбудити. Кімната Елізабет була замкнена. Мій номер містився поряд. Я постукав. Пробував відкрити двері. Крім того, вона замкнула і двері між двома кімнатами. Я вагався, чи не використати мені грубу силу. Але тієї миті я вже знав, що ми не кохаємо одне одного. У мене було двоє небіжчиків: спершу померло моє кохання. Я поховав його на порозі тих дверей, які з’єднували наші дві кімнати. Тоді я спустився на поверх нижче, щоб побачити, як помирає Жак.

Добряга доктор ще й досі був там.

Він відстебнув шаблю і розстебнув гімнастерку. В кімнаті стояв дух оцту, етеру, камфори, і через відкриті вікна вливався в’янучий аромат осіннього вечора. Лікар сказав: «Я залишуся тут», — і потиснув мені руку.

Я послав мамі телеграму, що мушу затримати нашого слугу до самого свого від’їзду. Ми з лікарем поїли шинки, сиру, яблук і випили дві пляшки «нусдорфера».

Старий лежав посинілий, його дихання прорізало кімнату, мов іржава пилка. Час від часу верхня частина його тулуба піднімалася, його подагричні руки тягли на себе темно-червону стебновану ковдру. Лікар змочив водою носову хусточку, побризкав на неї оцтом і поклав його на чоло вмирущому. Я двічі підбирався сходами до Елізабет. Перший раз там стояла тиша. Іншого разу я почув, як вона голосно ридає. Я постукав сильніше. «Залиш мене в спокої!», — крикнула вона. Її голос простромив зачинені двері, наче ніж.

Була, напевно, година третя ранку, я сидів біля Жакового ліжка, доктор спав, без сурдута, поклавши руки на письмовий стіл і устромивши в них голову. Жак підвівся з простягнутими руками, розплющив очі і щось пробурмотів. Лікар негайно прокинувся і підійшов до ліжка. Тепер я почув колишній дзвінкий голос Жака:

— Будь ласка, молодий паничу, передайте пані, що я завтра вранці повернуся. — Він упав на подушки. Дихання його стало рівним. Очі старого оскляніли і дивилися незмигно, здавалося, повіки їм більше не потрібні.

— Вмирає, — сказав лікар саме тієї миті, коли я збирався ще раз піднятися до Елізабет.

Я чекав. Схоже, смерть підступалася до старого вельми обережно, по-материнському, наче справжній янгол. Десь о четвертій ранку вітром занесло у відкрите вікно прив’ялий, жовтий лист каштана. Я підняв його й поклав Жакові на ковдру. Лікар обійняв мене за плечі, тоді схилився над старим, прислухався, взяв його за руку і сказав: «Упокоївся!»

Я став на коліна і перехрестився, вперше за багато-багато років.

Не минуло й двох хвилин, як хтось постукав у двері. Нічний придверник приніс мені листа.

— Від високошановної пані, — сказав він. Конверт був поганенько заклеєний і розкрився сам собою. Я прочитав тільки один рядок: «Прощай! Я їду додому. Елізабет». Я передав цидулку лікарю — чужій людині. Він прочитав її, глянув на мене і мовив:

— Розумію! — а по хвилі: — Я все залагоджу: з готелем і похованням, і з вашою матусею. Адже поки що я однак лишаюся у Відні. А ти куди сьогодні їдеш?

— На схід!

— Бувай!

Більше я ніколи не бачив цього лікаря. А проте не зміг його забути. Звали його Ґрюнхут.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава