home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




VI

Уже три роки як полковий лікар Макс Демант відбував службу в уланському полку. Він мешкав за містом, на південній його околиці, там, де дорога звертала до обох цвинтарів — «старого» й «нового». Сторожі обох цвинтарів добре знали доктора Деманта. Він приходив сюди кілька разів на тиждень перевідати небіжчиків, відійшлих давно, і недавніх, ще не забутих. І деколи довго ходив поміж могилами, й часом то тут, то там було чутно, як його шабля тихо дзенькала, вдарившись об надгробок. Доктор, безперечно, був дивний чоловік — добрячий лікар, як казали, і отже, з будь-якого погляду — рідкість серед армійських лікарів. Він уникав будь-якого спілкування з людьми. Лише службовий обов’язок змушував його вряди-годи (та однаково частіше, ніж би він хотів) показуватися серед товаришів. І за своїм віком, і за часом служби він мав би вже бути штабним лікарем. Чому він ним ще й досі не був, не знав ніхто. Можливо, він і сам того не знав. «Бувають кар’єри з зазубнем». Ці слова належали ротмістрові Тайтінґеру, який, крім усього іншого, постачав полк ще й дотепними афоризмами.

«Кар’єра з зазубнем», — не раз думав і сам доктор.

— Життя з зазубнем, — сказав він лейтенантові Тротті. — У мене життя з зазубнем. Якби доля була до мене прихильніша, я міг би стати асистентом великого віденського хірурга, а може, й професором.

Славетне ім’я віденського хірурга рано сягнуло своїм сяйвом тісних закапелків Максового дитинства. Макс Демант ще хлопчиком твердо поклав собі, що стане лікарем. Він походив із прикордонного села на сході монархії. Його дід був лагідний шинкар-єврей, а батько після дванадцятирічної служби в ландвері став поштовим урядовцем середньої руки в поближньому прикордонному містечку. Макс іще виразно пам’ятав свого діда. Будь-якої години дня той сидів перед великою аркою воріт прикордонного шинку. Буйна борода срібними хвилями вкривала йому груди й спадала аж до колін. Від нього плив дух добрив, і молока, й коней, і сіна. Він сидів перед своїм шинком — старий король шинкарів. Коли селяни, вертаючи з недільного торгу свиньми, зупинялися коло шинку, старий підводився їм назустріч, могутній, мов гора в людській подобі. А що він уже недочував, то нижчі на зріст селяни мусили вигукувати йому свої замовлення догори, приклавши долоні рупором до рота. Старий лише кивав головою. Він розумів. Він задовольняв бажання всіх своїх клієнтів так, наче робив їм ласку й наче вони не платили йому готового твердою монетою. Міцними руками він сам випрягав коней і заводив їх до стайні. І доки його доньки в просторій низькій хаті-шинку обносили гостей горілкою з підсушеним і посоленим горохом, він годував коненята, додаючи їм охоти до їжі ласкавого балачкою. У суботу він, зігнувшись, сидів над великими благочестивими книгами. Його срібляста борода вкривала долішню половину надрукованої чорним шрифтом сторінки. Якби він знав, що його онук колись гулятиме по світі в офіцерській уніформі і при вбивчій зброї, то прокляв би свою старість і плід своїх чресел. Уже його син, батько доктора Деманта, поштовий службовець середнього розряду, будив у душі старого лише стримувану янгольським терпінням відразу. Шинок, успадкований від прапрадідів, довелося залишити дочкам із зятями; тим часом його нащадкам чоловічої статі, аж до найдальшого майбутнього, судилося стати урядовцями, науковцями, службовцями й дурноголовцями. Аж до найдальшого майбутнього? Ні, такі слова були тут ні до чого. Полковий лікар не мав дітей. Він і не хотів їх мати… Власне, його дружина…

На цьому пункті доктор Демант звичайно уривав свої спомини. Він починав згадувати матір. Вона жила в повсякчасному гарячковому пошуку бодай якогось приробітку. Батько після служби сидить у невеличкій кав’ярні. Він грає в тарок, програє, ще й заборговує власникові закладу. Він хоче, щоб син закінчив чотири класи середньої школи й став службовцем, звісно, поштовим. «Ти завжди зависоко літаєш!» — каже він матері. Хоч яке безладне його цивільне життя, він, однак, утримує в сміховинному ладу весь той реквізит, що його приніс із військової служби: його уніформа, — кітель «унтер-офіцера інтенданта понадстрокової служби» з золотими косинчиками на рукавах, чорні штани й піхотний ківер, — висить у шафі, наче поділена на три частини, та все ще жива людська персона, з блискучими ґудзиками, що їх кожного тижня старанно чистять. І чорна крива шабля з ребристим ефесом, який теж кожного тижня протирають, з ліниво звислою золотаво-жовтою китичкою, схожою на трішки припорошений пуп’янок соняшника, висить упоперек стіни на двох цвяшках над письмовим столом, що завжди стоїть без ужитку. «Якби не з’явилася ти, — каже батько матері, — я склав би екзамен і тепер був би капітаном інтендантства». На цісарів день народження поштовий службовець Демант одягає свою службову уніформу, трикутний капелюх і бере шпагу. Цього дня він не грає в тарок. Щороку на цісарів день народження він збирається почати нове, вільне від боргів життя. Він напивається. Вертається додому серед ночі, витягає на кухні свою шпагу й командує цілим полком. Горщики в нього — то військові рої, чашки — загони солдатів, тарілки — чоти. Симон Демант — полковник, полковник на службі у Франца Йосифа Першого! Мати в мереживному чіпці, рясній нічній спідниці й розхристаній блузці встає з постелі втихомирювати чоловіка.

Якось, через день після цісаревих іменин з батьком уві сні стався удар. Йому випала легка смерть і пишний похорон. Усі листоноші йшли за його домовиною. І у вірній удовиній пам’яті небіжчик лишився взірцевим подружжям, чоловіком, що помер на службі цісареві й цісарсько-королівській пошті. Обидві уніформи Симона Деманта — унтер-офіцерська й поштарська — ще й тепер висять поряд у шафі — удова за допомогою щітки, камфори та нафталіну підтримує їх у незмінному блиску. Вони були наче мумії, і щоразу, як відчинялася шафа, синові здавалося, що він бачить два трупи свого небіжчика батька.

Будь-що треба було стати лікарем. Доводилося давати уроки за нещасні шість крон на місяць. Доводилося ходити в драних чоботях. Коли йшов дощ — залишати на добрячих, навоскованих підлогах багатіїв мокрі й страшенно великі сліди: ноги наче більшають, коли в тебе драні підошви. І врешті-решт складено екзамени. Став медиком. Злидні все ще заступали майбутнє — чорним муром, об який розбивалися надії. Довелося просто-таки кинутися в обійми армії. Сім років їжі, сім років пиття, сім років зодягнений, сім років — дах над головою, сім, сім довгих років! Так вийшов з нього військовий лікар. І ним Макс Демант лишився.

Життя, здавалося, летіло швидше, ніж думки. І перш ніж устиг щось вирішити, нагадали про себе літа.

А потім одруження з панною Свою Кнопфмахер.

На цьому полковий лікар доктор Демант знов урвав плин своїх споминів. Він подався додому.

Уже звечоріло. Незвично врочисте світло лилося з усіх кімнат.

— Старий пан приїхав! — сповістив служник.

Старий пан — то був докторів тесть, пан Кнопфмахер.

Він саме виходив з ванної кімнати, в довгому квітчастому волохатому халаті, з бритвою в руці, з приємно порожевілими, свіжопоголеними й напахченими щоками, поставленими далеченько одна від одної. Його обличчя ніби розпадалось на дві половини. Купи воно трималося лише завдяки сивій гостренькій борідці.

— Мій любий Максе! — сказав пан Кнопфмахер, дбайливо поклав бритву на столик і розгорнув обійми, а заразом і поли халата. Тесть із зятем обнялися, двічі нашвидку поцілувалися й разом зайшли до кабінету.

— Я б випив чарку горілки! — сказав гіан Кнопфмахер.

Доктор Демант відчинив шафу, якусь хвилину дивився на ліс пляшок і знов обернувся до тестя.

— Я не великий знавець, — сказав він. — Не знаю, що тобі тут буде до смаку.

Він склав собі набір алкогольних напоїв десь так, як неук збирає бібліотеку.

— Ти досі не п’єш, — сказав пан Кнопфмахер. — Чи є в тебе сливовиця, арак, ром, коньяк, тирличівка, горілка? — умить проторохтів він, що аж ніяк не в’язалося з його демонстративною гідністю.

Він рушив (поли халата на ньому розліталися) до шафи і впевненим рухом вихопив із шереги пляшку.

— Я вирішив зробити Єві сюрприз, — почав пан Кнопфмахер. — І скажу тобі відразу, любий Максе, тебе тут не було всю другу половину дня. А замість тебе… — Він зробив паузу й повторив: — Замість тебе я зустрів тут якогось лейтенанта. Якогось йолопа!

— Він — єдиний друг, — заперечив Макс Демант, — який трапився мені за весь час моєї військової служби. Це лейтенант Тротта. Прекрасна людина!

— Прекрасна людина! — повторив за ним тесть. — Я, приміром, теж прекрасна людина. Але я б тобі не радив бодай на годину залишати мене наодинці з гарненькою жінкою, коли тільки вона для тебе хоч щось важить. — Кнопфмахер стулив докупи великий і вказівний пальці і за хвильку сказав: — Хоч ось стільки.

Полковий лікар зблід. Він скинув окуляри й довго їх протирав. У такий спосіб він ніби повивав для себе довкілля в благодатний туман, серед якого тесть у своєму купальному халаті здавався невиразною, хоч і дуже великою плямою; і, протерши окуляри, він не зразу начепив їх, а, тримаючи в руці, промовив у той туман:

— Я не маю ніяких підстав, любий тату, не довіряти Єві чи своєму другові.

Якось нерішуче сказав ці слова пан полковий лікар. Вони й для нього самого пролунали мов зовсім чужий вислів, вичитаний дуже давно з книжки чи бозна-коли почутий на якійсь виставі.

Він начепив окуляри, і старий Кнопфмахер, уже чіткий і обсягом і обрисами, враз опинився поруч. І вислів, яким щойно скористався доктор, тепер здавався безмежно далеким. Щось таке далеке від тебе ніяк не могло бути правдою.

— Не маєш ніяких підстав? — проказав пан Кнопфмахер. — Зате я маю підстави! Я знаю свою дочку! А ти своєї дружини не знаєш! І панів лейтенантів я знаю чудово! І взагалі чоловіків! Я не хочу нічого сказати проти армії. Говорімо по суті. Коли моя жінка, твоя теща, була молода, я мав не одну нагоду вивчити молодих чоловіків. І тих, що в цивільному, й тих, що у військовій уніформі. Еге ж, кумедні ви люди, ви, ви…

Він шукав загального означення для тієї категорії людей (яку й сам не те щоб дуже знав), до котрої належав його зять та інші отакі дурноверхі. Він би найрадніше сказав: «Ви, з вашими університетами!» Бо сам він дійшов розуму, достатку й шани від людей — без університетських студій. Авжеж, а десь цими днями йому мали надати звання комерційного радника. Він плекав у душі солодку мрію про свої грошові пожертви в майбутньому, великі грошові пожертви. Безпосереднім їхнім наслідком було б дворянство. А якщо, скажімо, прийняти угорське громадянство, можна стати дворянином ще хутчіш. У Будапешті людині не так обтяжують життя. А втім, не забуваймо про «вчених мужів», які на те й створені, щоб тобі його обтяжувати, недолугі мудраї, телячі голови! Власний зять обтяжує тобі його! Якщо тепер зчиниться бодай найменший скандал із дітьми, довго ж тобі доведеться ждати звання радника комерції! Усюди мусиш пильнувати ладу сам, сам-один! Навіть цноту чужих жінок доводиться стерегти самому.

— Я хотів би тобі, любий Максе, зняти полуду з очей, поки не пізно!

Полковий лікар не любив цієї приказки, він не любив вислуховувати правду будь-що-будь. Гай-гай, він знав свою дружину так само добре, як пан Кнопфмахер свою дочку! Та він кохав її — що тут удієш! Він її кохав. У Ольмюці в неї був окружний комісар Гердал, у Граці — окружний суддя Ледерер. Полковий лікар дякував Богові й своїй дружині вже й тоді, коли це не були його колеги. Якби ж хоч можна було залишити армію! Тут тобі повсякчас загрожує смертельна небезпека. Скільки вже разів він збирався запропонувати тестеві… Він налагодився й цього разу.

— Я знаю, — сказав він, — що Єва тут у небезпеці. Завжди в небезпеці. Вже багато років. На жаль, вона легковажна. Межі вона не переступає… — Він замовк і за мить із притиском повторив: — Не переступає! — Він убивав цими словами усі власні сумніви, що вже роками не давали йому спокою. Він випалював свою непевність, повертав собі віру в те, що дружина його не зраджує. — Ні в якому разі! — сказав він ще раз уголос. Він переконав себе остаточно: — Єва порядна людина, хай там що!

— Авжеж! — потвердив тесть.

— Але такого життя, — вів далі лікар, — ми обоє довго не витримаємо. Як тобі відомо, мене зовсім не задовольняє цей фах. Якби не ця служба — чого б я не досягнув уже тепер! Я посідав би визначне місце у світі, і Євине марнолюбство було б задоволене. Бо, на жаль, вона марнолюбна!

— Це в неї від мене, — сказав пан Кнопфмахер не без утіхи.

— Вона невдоволена, — провадив полковий лікар, поки його тесть наливав нову чарку. — Вона невдоволена й шукає розваги. Я не можу їй за це дорікати…

— Ти мусиш сам її розважати! — перебив тесть.

— Я… — доктор Демант затнувся, хвильку помовчав і потягся поглядом до горілки.

— Та випий-бо вже нарешті! — підбадьорливо сказав пан Кнопфмахер.

І він підвівся, узяв чарку й налив повну; халат на ньому розхристався, виглянули волохаті груди й веселе черевце, таке саме рожеве, як і його щоки. Він підніс повну чарку до самих губів зятеві. Макс Демант нарешті випив.

— Є ще дещо… власне, воно й змушує мене кинути армію. Коли я прибув у полк, з очима в мене, можна сказати, було все гаразд. А тепер що рік, то стає гірше. Я тепер… тепер я не можу… Я тепер просто нічогісінько гаразд не бачу. Властиво, я мушу подати рапорт і вийти у відставку.

— Так? — спитав Кнопфмахер.

— А з чого…

— З чого жити? — Тесть закинув ногу на ногу, його враз пробрав холод, він закутався в халат і притримував руками коміра. — Так, — сказав він, — ти гадаєш, що я все це на собі витягну? Відколи ви одружені, мої видатки на вас складають триста крон у місяць — я випадково це запам’ятав… Та вже знаю, знаю! Єві багато треба. І якщо ви почнете нове життя, вона потребуватиме не менше. Та й ти теж, мій сину! — Він злагіднів. — Еге ж, мій любий, любий Максе! Тепер мені ведеться не так добре, як колись!

Макс мовчав, Пан Кнопфмахер відчув, що відбив атаку, й знов розхристав халат. Він випив ще чарку. Голова його вміла не туманіти. Він себе знав. Ці телепні! А все ж таки оцей зять кращий проти того, другого, Германа, чоловіка Елізабет… Шість сотень крон у місяць коштували йому дочки. Він знав це достеменно. Якщо раптом полковий лікар колись осліпне… Пан Кнопфмахер поглянув на блискучі зятеві окуляри. Нехай пильнує дружину! Це й для підсліпуватого не штука!

— Котра зараз година? — спитав він дуже миролюбно й дуже безневинно.

— Хутко сьома! — сказав доктор.

— Піду одягнуся, — вирішив тесть.

Він підвівся, кивнув зятеві головою і з гідністю, поволі виплив у двері.

Полковий лікар лишився сам. Після інтимної самотності на цвинтарі самотність у власній оселі здавалася йому колосальною, нестерпною, майже ворожою. Уперше в своєму житті він сам налив собі горілки. Скидалося на те, що й п’є він уперше в житті. «Дати лад, — думав він, — треба дати лад». Він надумав поговорити з дружиною. Вийшов у коридор.

— Де моя дружина?

— У спальні, — відповів служник.

«Постукати?» — спитав сам себе доктор. «Ні!» — наказало йому залізне серце. Він натиснув на клямку, двері відчинилися. Його дружина в блакитних штанцях стояла перед дзеркалом з великою трояндово-рожевою пухівкою в руці.

— Ах! — скрикнула вона і приклала другу руку до грудей.

Полковий лікар не рушив від дверей.

— Це ти? — сказала дружина.

Вона вимовила це, наче позіхнула.

— Це я! — твердо відповів полковий лікар.

Йому здалося, ніби це сказав хтось інший. Окулярів він не скинув, але промовляв у туман.

— Твій батько, — почав він, — сказав мені, що тут був лейтенант Тротта!

Дружина обернулася. Вона стояла в блакитних штанцях, тримаючи в правій руці пухівку, мов зброю, спрямовану проти чоловіка, і сказала щебетливо:

— Твій приятель Тротта був тут! Тато приїхав! Ти вже його бачив?

— Саме тому… — сказав полковий лікар і враз зрозумів, що він програв цю гру.

З хвилину він мовчав.

— Чому ти не стукаєш? — спитала вона.

— Хотів, щоб ти зраділа!

— Я злякалася!

— Я… — почав був полковий лікар. Він хотів сказати: «Я твій чоловік».

Натомість він сказав:

— Я кохаю тебе.

Він справді кохав її. Вона стояла перед ним у блакитних штанцях. І він кохав її.

«Але ж я й ревнивий!» — подумав він. І сказав:

— Я не люблю, коли в нас бувають люди, а я про це нічого не знаю.

— Він милий хлопчина! — сказала вона й заходилася повільно і старанно пудритися перед дзеркалом.

Полковий лікар підійшов до своєї дружини і взяв її за плечі. Подивився в дзеркало. Він побачив там свої смагляві волохаті руки — на її білих плечах. Вона всміхалася. У дзеркалі він бачив скляну луну її усміху.

— Будь зі мною щира! — благально вимовив він.

Його руки неначе вклякнули на її плечах. Нараз він зрозумів, що цього не буде. І повторив:

— Будь щира, я тебе прошу!

Він бачив, як вона меткими білими руками поправляє біляві кучерики на скронях. Той порух, зайвий порух. Він збуджував його. У дзеркалі він перехопив її погляд, що вразив його: похмурий, холодний, сухий і бистрий — не погляд, а крицевий спис. «Я кохаю її, — думав полковий лікар. — Вона завдає мені болю, а я кохаю її». Він спитав:

— Ти сердишся, що я цілого півдня не був дома?

Дружина напівобернулася до нього. Тепер вона сиділа, повернувши в стегнах горішню частину тіла, — нежива істота, манекен із воску й шовкової білизни. З-під завіси її довгих чорних вій глянули ясні очі — фальшиві, роблені блискавиці з криги. Її вузькі долоні лежали на штанцях, мов білі птахи, вишиті на блакитному шовковому тлі. І якимось незвично глибоким голосом, якого він, здавалося, ніколи в неї не знав і який теж ніби виходив із неживої машинки в її грудях, вона повільно вимовила:

— Мені тебе ніколи не бракує!

Він заходив туди-сюди по кімнаті, не підводячи на дружину очей. Відсунув з дороги два стільці. Йому марилося, ніби він має ще багато що прибрати зі своєї дороги, може, розсунути стіни, розтрощити головою стелю, ногами втоптати в землю підлогу. Його остроги тихо бряжчали йому у вухах, десь здалеку, наче були на комусь іншому. Одне-однісіньке слово жило в його голові, шугало в ній навсібіч, без угаву літало в його мозку. Все… все… все! Манісіньке словечко. Прудке, легеньке, мов пір’їнка, і водночас важке, як центнеровий тягар. Кроки його усе швидшали, ноги рухалися в ритмі руху того слова, що, наче маятник, розгойдувалося йому в голові. Зненацька він зупинився.

— То ти мене не кохаєш? — спитав він.

Доктор був певен, що вона не відповість на це запитання. Промовчить, подумав він. Вона відповіла:

— Ні!

Жінка підняла чорну завісу своїх вій, зміряла його неприкритими, жахливо голими очима з голови до ніг і додала:

— Та ти п’яний!

Він збагнув, що випив забагато. І з утіхою подумав: «Я п’яний, і я хочу бути п’яний!». І сказав якимось чужим голосом, так наче відтепер був зобов’язаний повсякчас бути п’яним і не бути самим собою:

— А так, еге ж!

Йому тьмяно марилося, ніби саме такі слова і таким голосом промугикав би в таку хвилину п’яний. І він мугикнув. І він зробив ще й не те.

— Я вб’ю тебе! — проказав він поволеньки.

— Убий, убий! — процвірінькала вона своїм колишнім, дзвінким, знайомим голосом.

Вона підвелася. Підвелася моторно і зграбно, досі ще з пухівкою в правій руці. Рвучкий порух її оксамитових ніг на мить викликав йому в уяві складові частини фігур манекенів з вітрин будинків мод; уся ця жінка була складена з таких частин, стулена з окремих заготовок. Він більше не кохав її, він більше її не кохав! Він був переповнений неприязню, яку сам ненавидів, люттю, що, мов незнаний ворог, прийшла до нього з далекого краю і оце вселилась йому в серце. Він промовив уголос те, що надумав годину тому:

— Дати лад! Я дам усьому цьому лад!

Вона засміялася лунким сміхом, якого він досі в неї не знав. «Театральщина!» — подумав він. Необорний порив довести їй, що він спроможний дати всьому цьому лад, напружив його м’язи, надав незвичайної видющості його підсліпуватим очам. Він сказав:

— Лишаю тебе вдвох із твоїм батьком! Піду знайду Тротту!

— Іди, йди! — відгукнулася жінка.

Він пішов. Та спершу зайшов до кабінету випити чарчину. Уперше в житті його тягло до алкоголю як до найближчого друга. Він налив собі чарку, потім другу, третю… Брязкаючи острогами, вийшов із будинку. Він подався до казино. Спитав ординарця:

— Де пан лейтенант Тротта?

Лейтенанта Тротти не було в казино.

Полковий лікар попростував рівною, як струна, вулицею, що вела до казарми. Місяць уже йшов до ущербу. Світив він ще ясним сріблястим світлом, майже як повний. На тихій вулиці ніщо ані шелеснуло. Сухорляві тіні безлистих каштанів обабіч вулиці вимережали химерну плетеницю на ледь опуклому її полотні. Твердо й холодно лунала хода доктора Деманта. Він ішов до лейтенанта Тротти. Віддалік, у блакитнявій білості він бачив грубезну стіну казарми і подався просто на неї, ту ворожу фортецю. Йому назустріч озвався холодний, бляшаний сигнал вечірньої зорі. Доктор Демант пішов на той мерзлий, металічний звук, він топтав той звук ногами. Хутко, з хвилини на хвилину мав з’явитися лейтенант Тротта. І ось уже той чорною рискою відділився від потужної білини казарми й рушив до доктора. Ще три хвилини. Тепер вони стояли один насупроти одного. Лейтенант козирнув. Доктор Демант почув власний голос мовби з якоїсь незмірної далечини:

— Ви були сьогодні після полудня в моєї дружини, пане лейтенанте?

Запитання луною відбилося від синього скляного небесного склепіння. Вони вже давно, кілька тижнів тому почали звертатись один до одного на «ти». Вони були на «ти» один з одним. І ось стояли один проти одного як вороги.

— Я був сьогодні після полудня у вашої дружини, пане полковий лікарю! — відповів лейтенант.

Доктор Демант підступив до лейтенанта майже впритул.

— Що у вас із моєю дружиною, пане лейтенанте?

Товсті скельця докторових окулярів блискали. Очей у полкового лікаря тієї миті не було, самі лишень окуляри.

Карл Йозеф мовчав. Здавалося, що в цілому широкому світі не існувало відповіді на запитання доктора Деманта. Десятки років можна було марно шукати на нього відповіді, так наче людська мова вичерпалася і всохла навіки-віків. Серце било в груди короткими, сухими, твердими ударами. Сухий і ствердлий язик прилип до піднебіння. Величезна, страхітлива порожнеча шумувала в голові. Здавалося, наче стоїш за півкроку від безіменної небезпеки і водночас наче та небезпека вже тебе поглинула; стоїш за півкроку до велетенської чорної прірви і водночас її морок уже обсотав тебе. Зі скрижанілої скляної далечіні долинули слова доктора Деманта — мертві слова, трупи слів:

— Відповідайте, пане лейтенанте!

Ані звуку. Тиша. Мерехтять зірки і сяє місяць.

— Відповідайте, пане лейтенанте!

І Карл Йозеф усвідомлює, що треба відповісти. Він збирає докупи жалюгідні рештки своєї снаги. Із шумкої порожнечі в його голові визміюється кволенька, негідна фраза. Лейтенант клацає підборами (за звичкою військового, а ще — аби почути бодай якийсь звук), і бряжчання острогів заспокоює його. І він каже зовсім тихо:

— Пане полковий лікарю, у мене з вашою дружиною нічого немає.

Ані звуку. Тиша. Мерехтять зірки і сяє місяць. Доктор Демант не озивається. Він дивиться на Карла Йозефа крізь мертві окуляри. І той ледве чутно повторює:

— Нічогісінько, пане полковий лікарю!

Він схибнувся, думає лейтенант. І ще: зламано! Щось зламано! Йому аж наче вчувся сухий, лункий тріск: розлетілися цурки. «Зламана вірність!» — зринуло в голові. Він колись вичитав десь такий вираз. Розбита дружба! Так, ось тобі розбита дружба.

І враз він розуміє, що цей полковий лікар уже кілька тижнів друг йому. Друг йому! Вони щодня зустрічалися. Одного разу він із цим полковим лікарем походжав поміж могилами на цвинтарі. «Стільки мерців! — сказав полковий лікар. — А ти хіба не відчуваєш, як живеш померлими?» — «Я живу своїм дідом», — відповів Тротта. Він уявив собі портрет героя Сольферіно, притемнений стелею батьківського дому. Так, щось братерське було в словах полкового лікаря. Із серця доктора Деманта пробивався ясний промінчик братерського почуття. «А мій дід, — сказав полковий лікар, — був старий, високий єврей із срібною бородою!». І Карл Йозеф уявив собі високого єврея зі срібною бородою. Вони були онуки, вони обидва були онуки! Коли полковий лікар сідає на коня, він здається трохи кумедним, меншим, дрібнішим, ніж коли йде пішки, кінь несе його на своїй спині, наче мішечок вівса. Такий самий жалюгідний вершник і з Карла Йозефа. Він добре себе знає. Він бачить себе, як у дзеркалі. На цілий полк є двоє офіцерів, за чиїми спинами шепочуться інші. Доктор Демант і онук героя Сольферіно! Їх двоє таких на цілий полк. Двоє друзів.

— Слово честі, пане лейтенанте? — питає доктор.

Тротта, не відповівши, простягає йому руку. Доктор каже:

— Дякую! — І бере його руку.

Вони разом ідуть вулицею назад, десять кроків, двадцять кроків і не кажуть ані слова.

Несподівано полковий лікар починає:

— Ти не повинен на мене гніватися. Я випив. Сьогодні приїхав мій тесть. Він тебе бачив. Вона мене не кохає. Вона мене не любить. Ти можеш це зрозуміти?.. Ти молодий, — каже полковий лікар за хвилину, ніби хоче сказати, що марна його мова. — Ти молодий!

— Я розумію! — каже Карл Йозеф.

Вони йдуть у ногу, їхні остроги бряжчать, шаблі постукують. Довірливо підморгують їм назустріч жовтаві вогні міста. В обох у них одне бажання: щоб ця дорога не мала кінця. Довго-довго хотілося б їм отак іти пліч-о-пліч. Кожен мав би щось сказати, але обидва мовчать. Якесь слово, слово ж легко вимовити. Його не сказано. «Востаннє, — думає лейтенант, — востаннє ми вдвох ідемо пліч-о-пліч!»

Ось вони вже підходять до міста. Полковий лікар має ще щось сказати, перед тим як вони пірнуть у нього.

— Це не через мою жінку, — каже він. — Те вже не важливо! З тим у мене по всьому. Це через тебе. — Він чекає на відповідь і знає, що її не буде. — Усе гаразд, дякую тобі, — каже він квапливо. — Я зайду ще до казино. Ти теж?

Ні, лейтенант Тротта сьогодні не йде до казино. Він вертається назад.

— На добраніч! — каже він і рушає. Він іде до казарми.



предыдущая глава | Марш Радецького та інші романи | cледующая глава