home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XXXIV

Я і в п’ятницю з нетерпінням чекав такого улюбленого мною вечора, коли я тільки й відчував себе вдома, відколи позбувся і дому, і притулку.

Я чекав, поки своїм звичаєм він візьме мене під свій захист, і в нас, у Відні, він був куди милосердніший за нічну тишу, що западала, щойно зачинялися кав’ярні, а ліхтарі сумнішали й тьмяніли, змушені виливати світло намарне. Вони зітхали за млявим ранком і тією хвилиною, коли самі згаснуть. Атож, вони завжди були втомленими, ці заспані лампи, вони хотіли дочекатися ранку, щоб спокійно заснути.

Ох, я часто згадував про те, яким сріблястим світлом пронизували ночі моєї юності ці сини і доньки неба, сонця й зірок, які самохіть злетіли вниз, щоб освітлювати місто Відень. Спідниці дівчат легких звичаїв, які стовбичили на Кертнерштрасе, під той час ще доходили до кісточок. Коли лив дощ, ці спокусниці підбирали сукні, і я бачив їхні бентежні черевики на ґудзиках. Потім я заходив до Захера, щоб побачити свого друга Штернберґа. Він сидів там у ложі, завжди в одній і тій самій, і лишався там навіть тоді, коли всі вже йшли. Я забирав його звідти. По суті, нам слід було б разом піти додому, але ми були юними, та й ніч була юною (хай вона і встигла вже посунутися вперед), юними були і повії, надто ті з них, хто мав більше років за інших, юними були ліхтарі…

Тим-то ми немовби проходили крізь нашу власну юність і молоду ніч. Будинки, в яких ми жили, здавалися нам гробівцями або щонайбільше нічліжками. Нічні поліцейські вітали нас під козирок, граф Штернберґ дарував їм сигарети. Часто ми разом з постовими патрулювали вулиці, крокуючи безлюдною й бляклою бруківкою, і бувало, що до нас чіплялася яка-небудь із тих спокусниць, і йшла вона геть іншою ходою, ніж зазвичай походжала тротуаром. Ліхтарі тоді стояли рідше, та й на вигляд були скромніші, але що вік вони мали юний, то й світили яскравіше, а деякі весело розгойдувалися на вітрі…

Згодом, після того, як я повернувся додому з війни не лише постарілий, а й віджилий, віденські ночі зморщились і зблякли, наче якісь похмурі старіючі жінки, і вечір не входив до них, як раніше, а ухилявся, бліднув і пропадав, перш ніж вони встигали насунути. Ці вечори, прудкі і майже полохливі, треба було, так би мовити, упіймати ще до того, як вони надумають утекти, і я найчастіше наздоганяв їх у парках — у Народному саду або в Пратері, а їхній останній і найсолодший останок — у якійсь кав’ярні, куди вони зазвичай просочувалися, ніжні й м’які, немов запах.

Тож і того вечора я пішов до кав’ярні «Ліндгаммер» і вдав, ніби я на відміну від інших ані крапельки не схвильований. Бо ж я вже давно, відколи повернувся з війни, вважав, що не маю права жити! Бо ж я давно вже привчився всі події, що їх газети називають «історичними», розглядати праведним поглядом людини, яка вже не належить до цього світу! Я давно вже був у безстроковій відпустці у смерті. І вона, смерть, могла мене будь-якої секунди викликати зі своєї відпустки. То яке мені було діло до речей, які відбуваються в цьому світі?..

Проте вони мене турбували, а надто тієї п’ятниці. Здавалося, йшлося про те, чи зможу я, людина, випхана життям на пенсію, і надалі спокійно, як досі, в якомусь запеклому спокої проїдати цю пенсію; або ж у мене буде відібрано і його, цей жалюгідний, запеклий спокій, це упокорення, що його я привчився називати «спокоєм». Аж так, що в останні роки, якщо той чи інший з моїх друзів, бувало, приходив до мене, щоб сказати: нарешті прийшов час, коли й мені пора подбати про майбутнє країни, я хай і кидав йому у відповідь свою звичайну фразу: «Я хочу, щоб мене залишили в спокої!», але при цьому точно знав, що, по суті, мав би сказати: «Я хочу, щоб мені залишили моє упокорення!». Моє дороге упокорення! Але й воно вже зникло! Слідом за моїми нездійсненими бажаннями…

Отже, я сів у кав’ярні, і доки друзі, які сиділи за моїм столом, далі гомоніли про свої особисті справи, я, людина, котра з огляду на невблаганну і водночас ласкаву долю вважала, що за будь-яку можливість особистого інтересу і мови бути не може, відчувала заклопотаність лише загальною справою, яка ціле життя так мало мене цікавила і від якої я все своє життя зазвичай ухилявся…

Я вже кілька тижнів не читав газет, і балачки моїх друзів, які, здавалося, тільки й жили газетами, ще ж надто — просто-таки живилися звістками і чутками, — шелестіли повз мої вуха без жодного ефекту, немов хвилі Дунаю, коли мені траплялося сидіти на набережній Франца Йосифа або на алеї Єлизавети. Я був з усього цього виключений. Бути виключеним з числа живих означає щось на кшталт поняття «екстериторіальний». Ось я і був екстериторіальним серед живих.

І навіть хвилювання моїх друзів того вечора, у п’ятницю, здавалося мені зайвим — до тієї секунди, поки двері кафе не відчинились і на порозі не з’явився дивно одягнений юнак. На ньому були чорні шкіряні ґамаші, біла сорочка і щось на кшталт військового кашкета, який нагадував мені щось середнє між підкладним судном і карикатурою на наше старе австрійське кепі; коротше кажучи, він навіть не був схожий на прусський головний убір (пруссаки-бо носять на голові не капелюхи, не кепі — вони носять «убори»).

Я, далекий від світу і від пекла, що його цей світ для мене втілював, аж ніяк не вмів розрізняти нові кашкети і мундири, тим більше не здолав би сказати, що то за підрозділ. Байдуже, чи були то білі, чи сині, а може, зелені та червоні сорочки, а штани чорного, брунатного, зеленого кольору; чоботи й остроги, шкіряні портупеї і ремені, і пояси, і кинджали в піхвах усіх фасонів; я, в кожнім разі, вже давно, відколи повернувся з війни, присягнувся собі, що їх не розрізнятиму і не впізнаватиму. Тому спершу я був сильніше, ніж мої друзі, вражений появою цієї фігури, яка немов виросла з розташованого в підвалі туалету, проте увійшла через двері з вулиці. Кілька секунд я й справді думав, що туалет, розташований у підвалі, чомусь опинився назовні і один із людей, які його обслуговували, увійшов повідомити, що вільних місць не лишилося. Але хлопець мовив:

— Співвітчизники! Уряд повалено. Створено новий німецький народний уряд!

Відколи я повернувся з війни, повернувся в свою плюсклу вітчизну, я жодного дня не вірив у якийсь там уряд, чи тим паче в народний уряд. Я й донині — хай мені недовго, може, й лишилося топтати ряст — є людиною, що має право сказати правду: я належу до того зниклого світу, де здавалося природним, що тим чи іншим народом хтось керує і що, отже, народ, якщо він не хоче зректися цієї назви, не може керувати собою сам. У моїх глухих вухах — я частенько чув, як їх називають «реакційними», — це звучало так, якби кохана жінка заявила мені, що я потрібен їй як п’яте колесо до воза, бо ж вона може сама з собою спати і мусить це робити зі мною задля однієї-єдиної мети — народити дитину.

Саме тому мене так вразив переляк, який охопив усіх моїх друзів, щойно ті вздріли якусь примару в дивних чоботах з її дивною заявою. Уся наша компанія займала якихось три столики. За якусь секунду я залишився — ні, опинився — сам-один. Я справді опинився сам-один, і в мене на мить виникло відчуття, ніби я й справді довго шукав самого себе і несподівано виявив, що я на самоті. Тим часом усі мої друзі позіскакували зі своїх місць і замість, як у нас було заведено віддавна, спершу сказати мені «На добраніч!», голосно вимагали: «Кельнере, рахунок!». Але оскільки наш обер-кельнер Франц не з’являвся, вони гукнули власнику кафе, єврею Адольфу Фельдману: «Ми заплатимо завтра!» — і пішли, більше жодного разу не глянувши на мене.

Я ще вірив, що завтра вони таки зайдуть туди і заплатять і що обер-кельнер Франц наразі затримався на кухні або деінде і просто тому не міг з’явитися так швидко, як звичайно. Однак за десять хвилин з-за шинквасу вийшов хазяїн кафе Адольф Фельдман в пальто і котелку й сказав мені:

— Пане бароне, ми прощаємося назавжди. Якщо нам судилося ще десь зустрітися в цьому світі, то ми один одного впізнаємо. Завтра ви напевно сюди вже не прийдете. Через новий німецький народний уряд. А зараз ви підете додому або хочете ще тут посидіти?

— Як завжди: сидітиму до пізньої ночі, — відказав я.

— Тоді на все добре, пане бароне! Лампи я позагашую. Тримайте дві свічки!

І з цими словами він запалив дві білі свічки, і ще перш ніж я встиг усвідомити, що насправді він запалив поминальні свічки по мені, усі лампи в кафе згасли, а його власник, блідий, в чорному габіку, радше трунар, аніж життєрадісний сивобородий єврей Адольф Фельдман, вручив мені важку олив’яну свастику і зауважив:

— Про всяк випадок, пане бароне! Сьорбайте спокійно свою горілочку! Я опущу жалюзі. А коли надумаєте йти, то зможете їх підняти зсередини. Тичина стоїть праворуч біля дверей.

— Я хочу заплатити, — сказав я.

— На це сьогодні немає часу! — заперечив він.

І ось він уже зник, а я почув, як зовні перед дверима спускаються жалюзі.

Отож я опинився сам-один за столиком, при двох свічках. Приліплені до стільниці з несправжнього мармуру, вони нагадували двох білих, виструнчених хробаків, запалених згори. Щосекунди я чекав, що вони почнуть звиватися, як, по суті, й притаманно хробакам.

Мені ставало моторошно, і тому я крикнув, як робив це щовечора:

— Франце, рахунок!

Але до мене підійшов не обер-кельнер Франц, а сторожовий пес, якого теж звали Франц і якого я насправді терпіти не міг. Він був жовтувато-піскового кольору, очі його сльозились, а з рота текла слина. Я не люблю тварин, а ще більше не люблю людей, які люблять тварин. Усе життя мені здавалося, що люди, які люблять тварин, відбирають частку любові до людей, і в цій думці я утвердився, коли випадково дізнався, що німці з третього рейху люблять вовкодавів, німецьких вівчарок. «Бідні вівці!» — подумав я тоді.

І ось тепер до мене підійшов пес Франц. Я хоч і був його ворогом, одначе він потерся мордою об моє коліно — так, наче просив у мене вибачення. А свічки горіли, похоронні свічки, і ховали якраз мене! А дзвін на церкві Святого Петра мовчав. Сам я годинника ніколи з собою не ношу, і я не знав, котра тепер година.

— Франце, рахунок! — сказав я собаці, і він заліз до мене на коліна.

Я взяв шматочок цукру і простяг йому.

Він не взяв, а тільки скавчав. А тоді лизнув мені руку, з якої допіру не взяв частування.

Я задув одну свічку. Другу відірвав від штучного мармуру, підійшов до дверей і тичиною підняв жалюзі зсередини.

Власне, я хотів піти геть від цього собаки і від його любові.

Коли я вийшов на вулицю з тичиною в руках, щоб опустити жалюзі зовні, то побачив, що пес Франц плететься за мною. Він уперто йшов слідом. Залишитися в кав’ярні він не міг. Це був старий пес. Щонайменше років із десять служив він власникові кав’ярні «Ліндгаммер», як я — імператорові Францу Йосифу, а тепер більше не міг. Ми удвох більше не могли. «Рахунок, Франце!» — сказав я собаці. У відповідь він заскавчав.

Над чужими хрестами світало. Віяв легкий вітерець, розгойдуючи старезні ліхтарі, які ще намагалися світлом розігнати млу цієї ночі. Я брів безлюдними вулицями з чужим собакою. Він прагнув будь-що-будь іти за мною. Куди? Цього я не знав. І він теж.

Гробівець капуцинів, де спочивають мої імператори, поховані в кам’яних саркофагах, був замкнений. Назустріч мені вийшов чернець-капуцин і запитав:

— Чого зволите?

— Я хотів би вклонитися труні мого імператора Франца Йосифа, — відповів я.

— Благослови вас, Боже! — мовив чернець і назнаменував мене хрестом.

— Боже, будь же…![23] — вигукнув я.

— Цить! — прошепотів чернець.

Куди ж мені податися тепер, мені, Тротті?..


XXXIII | Марш Радецького та інші романи | Ігор Андрущенко Йозеф Рот: відкраяна скибка загиблої імперії