на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Розділ 5

Якоб вирішує любити

Вагон для худоби огортав мене, як колись Рамінине тіло. На короткий час він відгороджував мене і дарував спокій. Нас прогнали крізь сяко-тако відбудовану після бомбардування залізничну станцію, попри байдужих або ошелешених подорожніх, які тремтіли за себе. Ми поскидали наші клунки в темні пащі, які розверзлися перед нами на одній із задніх колій, і залізли досередини.

Нас, довезених, прийняли без особливої радості — хтось невдоволено буркотів, у найкращому разі на нас просто не зважали. Я пірнув у масу тіл, тепер всі ми були однакові, різнилися тільки місцем, яке зуміли запопасти. Дехто присів навпочіпки біля дверей чи припав до шпари, аби мати чим дихати і хоч щось бачити. Інші воліли втекти в тепліші, захищеніші від протягу закутки.

Коли нас розподіляли по вагонах, якийсь час панували галас і метушня. Більшість моїх односельців повели кудись вперед, а мене погнали в один із задніх вагонів. Тепер усі перейшли на шепіт, якщо взагалі щось говорили, так ніби самі вже постановили щезнути. Я причікнув біля дірки, крізь яку можна було позирати, поряд з якимось хлопчиною, що весь тремтів, мов трепета.


— Мерзнеш? — спитав я.


Він похитав головою.


— Що вони з нами зроблять? — відповів він питанням на питання.


Я стенув плечима.


— Завезуть у Сибір. Вони ж завжди так роблять, — прошепотів хтось.


Вагоном прокотився тихий гомін.


— Сибір? А це де? — спитав хлопець.

— Це на краю світу. Якщо взагалі туди доїдемо. А коли й доїдемо, то пожалкуємо, що доїхали, — відповів той самий голос.


Ще одна хвиля гомону, занепокоєне мурмотіння.


— І що вони там з нами зроблять? — допитувався я.

— Не питай таких дурниць. Те саме, що ми збиралися зробити з ними, — сказала якась жінка, щільніше закутуючись в пальто.


Цього разу реакції не було ніякої, кожен був перейнятий своїм власним Сибіром. А тоді хтось вигукнув: «Вони прийшли!», і всі, не знаючи, що він має на увазі, але в надії, що щось добре, припали до дверей, шпар і щілин у струхлявілих дошках вагона.

Ми визирнули й побачили перед станцією невеличкі групки людей, що намагалися пробратися до нас. Вони дісталися до Тімішоари з сіл, де об'явилися росіяни, аби передати ще щось в дорогу своїм синам і донькам, чоловікам і дружинам, батькам і матерям. Хто не мав що передати на потяг, просто стояв. Інші намагалися підкупити росіян годинниками й цигарками.

Іноді якийсь солдат пропускав кількох з них, а сам розглядав свою здобич. Люди бігли вздовж потяга, вигукуючи чиїсь імена, до них також часто озивалися. Вони обмінювались останніми словами, останніми скупими доторками, а тоді кожен повертався з принесеним на своє місце.

Минули години, перш ніж ми нарешті рушили. Вантажівки приїздили все рідше. Я жував скоринку хліба, інші ніяк не могли надивитися на своїх близьких і припадали до дверей. Вони дивилися на постаті, що заклякли перед станцією, а ті дивилися в наш бік. Прощання, що розтягалося в нескінченність.

Чутно було тільки команди росіян. Іноді хтось із нас кликав когось на вулиці, іноді йому відповідали. Всі прислухалися так, ніби від цього залежало їхнє життя. Я не гукав, бо ж не було нікого, хто міг би мене почути. Тільки раз по раз проводив рукою по светрі, заблуканий в думках.

До того ж уперше в житті я переймався передовсім власним майбутнім, що уявлялося мені яким завгодно, тільки не приємним. Бо щойно внаслідок подій, які катапультували мене простісінько з дитинства кудись, де все ще було незнайоме, в мене з'явилося конкретне майбутнє. Дуже непевне, але воно безроздільно підхопило мене, як ото течія зносить з берега підмулений кущ.

Коли потяг, шарпнувшись, рушив, двері давно вже були зачинені ззовні. Знову пронісся гомін, почулися поодинокі зойки. Ми так звикли до чекання й тепла стиснутих тіл, що нас хилило на сон. Я відчував мало не умиротворення, як і тоді, коли, притулившись до Раміниного тіла, розглядав крізь вікно вузесеньку смужку неба. Потім заплющував очі і чув тільки удари свого або її серця, моє дихання зливалося з її, і я вже не розрізняв, де закінчувався я, і де починалася вона.

Та цей раптовий рух нагадав нам, що починається щось таке, на що ми не маємо жодного впливу. Потяг поступово розганявся, ми вже проминали останні станційні споруди, коли під непевним світлом в кінці колії я раптом розгледів дві постаті. Одна ступила кілька кроків уперед і зупинилась, мов лялька, яку не знати чому там лишили. Можливо, я був лиш одним із багатьох, хто припали до шпар і сподівалися на те саме. Та тепер мені було байдуже, адже я знав, що ніхто не вміє стояти так переконливо-безживно, як мама.

Ми їхали крізь голий зимовий краєвид, в якому засніжені дахи селянських хат скидалися на капелюхи. Я знову примостився біля того білявого, худенького хлопця, що — хоч і називався Петру Ґростат — не вмів ані слова по-німецьки. В моєму вагоні були тільки люди, яких я ніколи раніше не бачив: чоловіки, які щойно повернулися з фронту і поспіхом поспалювали свої німецькі однострої. Інші ще вчора сиділи за шкільною партою чи обробляли землю.

Перш ніж зачинити вагонні двері, до нас запхали ще одного чоловіка з доньками. Його щока була прострелена наскрізь, вухо й волосся з одного боку підпалені. Доньки прикладали йому до щоки просякнуті горілкою рушники. Його біль супроводжував нас увесь час. Всі ми дивились на місце, де на його шкірі зяяла чорною квіткою рана. Це було як загроза, як віщування страхітливих речей, що їм ми невблаганно рухалися назустріч.

Петру переповнював страх. З його куцих пояснень випливало, що він навіть не знав, що є німцем. Його батько одружився з румункою, тому німецьке в нього було тільки прізвище. Потім батько помер, але мати залишила прізвище. Петру не знав, ні де та Німеччина, ні що та Німеччина, до якої його тепер раптом приписали, в останні роки накоїла. Він ніяк не міг второпати, чому самого його прізвища вистачило, аби накликати на нього таку біду.

Я простягнув йому шматок хліба й сиру, він трохи з'їв, а решту загорнув у хустинку на потім. У нього не було при собі нічого, ані найменшого клуночка. Коли його виявили у висохлій криниці за хатою, матір до нього не підпустили. Йому пощастило раніше, бо не мусив йти на війну, одна нога в нього була коротша. «Він щасливець», — казала його мати. Йому завжди щаститиме, пророкувала вона. Та щастя його не врахувало росіян.

В усьому вагоні утворилися малі гуртки, що то пошепки, то вголос обговорювали наше становище. І майже завжди висновок був безнадійний. Нас випустять з цих худоб'ячих вагонів або аж в Сибіру, або, у кращому разі, десь в Україні. «Та це без різниці», — сказав один колишній солдат, який щойно повернувся з фронту. — «Байдуже, де ми сконаємо, поховати нас зможуть тільки навесні. Тепер земля занадто тверда». Він почав було розповідати про свій похід на Росію, але його скоро попросили замовкнути. Нікого вже не цікавила його війна. Ніхто не хотів чути його спогадів.

Петру заснув, його голова похилилася мені на плече. З образом двох постатей під ліхтарнею перед очима я теж закуняв, під супровід шепоту, стогонів обпеченого і механічного, розміреного гуркоту коліс.

Прокинувся я від того, що все тіло боліло. Моя голова лежала на спині якогось чоловіка, а солдат примостив голову на мої ноги, як на подушку. Я обережно витяг з-під нього ноги, тоді підвівся. Вільного місця взагалі уже не лишилося. Стояв храп, повітря було сперте й задушливе. Я визирнув, але, крім білої рівнини й темного неба, нічого не було видно.

Я не міг сказати, котра година, росіяни відібрали в нас годинники ще на вантажівці. Та на обрії вже розвиднювалася вузенька прогалина, крізь яку день увіллється в ніч і розчинить її в собі. Коли я прокинувся вдруге, вже зовсім роз'ясніло. Деякі жінки хотіли помитися водою з пляшок, та їх стримали: краще зберегти воду для пиття. Ліпше смердіти, ніж сконати від спраги. І це при тому, що надворі було стільки снігу, вистачило б і кількох хвилин, якби тільки росіяни відкрили вагони.

Як довго простояв потяг, ніхто сказати не міг, так само, як і де ми тепер. Дехто ділився вбогим провіантом, інші, в яких не було нічого, тільки жадібно дивилися. Петру потягся і видобув з кишені хустину з рештками їжі. Доньки намагалися втамувати батьків біль. Вони теж тужливо позирали на сніг, але не тому, щоб напитися, а щоб охолодити ним рану.

Цілісінький день потяг так і не зрушив з місця. Коли наступної ночі я ненадовго прокинувся, ми їхали повним ходом, хоч і не довго. Тоді знов зупинилися на багато годин серед чистого поля, і нам не залишалося нічого іншого, як тупо дивитися на цей порожній, вимерлий край.

Аби відволікти Петру від його страху, я розповідав йому Рамінині історії. — Про Бога, чортів і все, що між ними. Колись Бог відділив небо — в якому тоді ще жили й чорти — від землі, бо не міг витримати людських нарікань. Так виник v^azduh — місце між небом і землею, населене багатьма добрими і злими істотами. Одного дня Бог вступив у запеклу битву з чортами, часом здавалося, що вони ось-ось його переможуть. Але Бог здолав чортів і поскидав їх з небес. Пролітаючи через v^azduh, дванадцять їх пар затрималося в дванадцятьох місцях.


— Як же їм вдалося? — допитувався Петру.

— Цього я не знаю. Цього Раміна ніколи не розповідала. Але вони таке вміють — вони ж чорти, — сказав я.


Оскільки чорти мусили якось давати собі раду, вони запровадили дванадцять митниць. Хто хотів до Бога, мусив перше минути їх і дати чортам хабара. Дванадцять разів мертві душі були змушені зустрічатися з чортами і переконувати їх, вмовляти. Дванадцять разів мусила пройти це випробування душа, інакше вона діставалася чортам. То була їхня помста Богові.


— Чому ти постійно говориш про чортів? Наш парох завжди казав, що чорт тільки один, — заперечив Петру.

— А Раміна казала, що їх рівно двадцять чотири. Бо один ніколи не впорався би з усією роботою.


Я говорив і говорив, аж захрип від тієї балачки, зате заспокоївся. Мені здавалося, ніби Раміна зі мною в цьому вагоні. Та не всім подобалися мої оповідки, надто вже вони нагадували те, що на нас чекало. Петру радо перебрався би на якесь інше місце, якби воно тільки було.

Ми були в дорозі вже кілька днів, поступово простір і час розмивалися. Хоч я знав, що ми проїхали не так багато, щоб опинитися вже в Росії, то все ж у мене було відчуття, що це може статися будь-якої миті. А іноді, навпаки, здавалося, що Румунія простягається нескінченно далеко, щоб вберегти від того, що чекало на нас за її межами.

Дуже зрідка вагони відкривали, щоб ми могли залагодити свої природні потреби. Петровим цизориком ми розширили одну шпару в підлозі до розмірів дірки. Коли треба було якійсь жінці, інші жінки оточували її колом і співали пісень, які всі ми знали з солдатського радіо. Хоч для чогось ці пісні ще годилися. Коли надходила черга чоловіка, інші чоловіки робили те саме. Ми проходили увесь наш репертуар, і мені здавалося, що ми з дідом знову слухаєм радіо. Та більшість ніяк не могли подолати свій сором і воліли терпіти, ніж полегшуватися перед такою кількістю очей і вух. Інші ж швидко пристосувалися.

Однієї ночі я вибрався крізь цю діру з брудними й слизькими краями назад на свободу. Я зауважив, що варта під час стоянок потяга виявляла недбальство, а наш вагон здебільшого зупинявся далеко від станцій, посеред чистого поля. Росіяни не завдавали собі клопоту виходити зі своїх теплушок, для них ми і так вже сиділи в безнадійній пастці.

Оскільки для мого наміру був потрібен цизорик Петру, я посвятив в цей план і його. Щойно потяг зупиниться, а дірка досягне достатнього розміру, ми виберемося через неї і замремо між рейками, поки потяг не поїде далі. По черзі ми розширяли дірку складаним ножиком, аж поки крізь неї змогли проходити голова й тулуб. А тоді стали чекати слушної нагоди. Не знаю, скільки з наших супутників лежали без сну й спостерігали за нами, прикидаючи власні шанси на втечу в такий спосіб. Так само не знаю, скільки після нас із Петру справді ним скористалися.

Під нами пролітали рейки, темними лініями вирізняючись над снігом, що тьмяно виблискував. Вони тяглися в минуле, що лежало не так уже й далеко, і все ж здавалося таким давнім. Мої руки задубіли від холоду, я ледве їх відчував, всі натерті й порізані.


— Коли він сповільнить хід, падай ногами проти руху на спину. Тоді ми вже будемо далеко від станції. Вважай, не втрап під колеса, — сказав я йому.


Сили майже покинули мене. Коли потяг сповільнив рух, паротяг засвистів, і ми вирішили, що наближаємося до якоїсь станції, я протиснувся крізь діру, спираючись на руках. Я навіть не думав, чи вони взагалі мене втримають, адже я навіть міха Раміні не міг занести.


— Відразу скинеш мені клунок, а тоді стрибаєш сам, згода? — спитав я Петру.


Він вагався, боровся з собою, але тоді, здавалося, прийняв рішення.


— Я скину клунок, але з тобою не піду. Для мене це надто небезпечно, — прошепотів він.


Перші мої обережні спроби не увінчалися успіхом, і я вже думав відмовитися від цієї затії. Вирішив спробувати останній раз, але якщо не поспішати, буде запізно. Я сильно вдарився об край шпали, біль пронизав усе тіло. Я лежав непорушно, міцно притиснувши руки до тулуба. Біль оглушив мене, втім, я таки спромігся встати і подибати до темного предмета, що лежав між рейками.

Я нахилився за своїм клунком, коли десь попереду почувся крик, який, хоч в ньому не було нічого людського, мусив виходити від людини. Я пригнувся, бо подумав, що мене викрили. Проти них з їхніми автоматами у мене не було жодних шансів. У цю мить потяг знову пришвидшив хід. Паротяг свиснув, наче вітаючи мене, а мої люди у вагонах — бо тепер вони всі стали моїми, — закляклі від страху й холоду, віддалялися від мене. Довкола, куди не глянь, не було жодної оселі, ані хатинки. Я стояв сам серед безконечно засніженого краєвиду.

Та серед тиші, що тепер настала, я почув, як мене кличе Петру. Він лежав якось химерно перехняблений, тулуб по один, ноги по другий бік рейки. Він скинув руки догори, тоді знов опустив, і, так ніби цей рух коштував йому останніх сил, голова його безживно впала набік. Я став на коліна, пропхав руки попід тулубом і спробував його підняти, але нижня частина тіла знов хляпнула на землю, достоту як шматок м'яса, який різник у місті кидав на ляду, перш ніж відділити найкращі частини від кості. Нутрощі Петру вивалилися мені на руки, я впустив їх і зомлів.



предыдущая глава | Якоб вирішує любити | cледующая глава