home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


9

Моторошне виття та гарчання не вщухало всю ніч, воно то віддалялося, то загрозливо наближалося, але мало хвилювало подорожніх, що перебували тієї ночі на одному з островів Переводу.

Щойно сонце вийшло з-за обрію, Мефодій усіх підняв на ноги.

— Вставайте, вставайте! — гукав упир. — Сонце встало, мусимо рушати!

Люди і нечисть неохоче підводилися, позіхаючи і потираючи заспані очі.

Водяник потягнувся.

— У-У-У, день уже білий! Так, ви збирайтеся, а я піду пірну разок-другий.

Водяник побіг до річки, і незабаром уже чувся гучний плескіт і голосне пирскання Никодима.

Мефодій підійшов до Андрія.

— Чув, Сивий, як вило всю ніч?

— Та ні, — відповів козак, — спав як убитий!

Острівець, на якому вони зупинилися, був круглий, як тарілка, і його береги порослий молодим підліском.

— Нікелю! — гукнув Андрій.

— Га? — Ґном саме зайшовся нагострити каменем сокиру.

— Ходім до лісу, палів нарубаємо. Підуть за списи. — сказав Андрій і, не дожидаючись відповіді, взяв сокиру Никодима і зник у гущавині підліску.

Гном на знак згоди кивнув лисою головою, що блищала на сонці не гірше за його наточену зброю, і провів пальцем по вістрі.

— Готово, — сказав задоволено, впевненим кроком рушив за Андрієм, і незабаром з лісу почувся дружний дзвін сокир.

Мурко й собі тим часом вирішив поплескатися у водичці і побіг туди, де купався Никодим.

Гапка з Мефодієм, нашвидкуруч вмившись, заходилися коло сніданку: різали сало, ковбасу, чистили цибулю та часник.

Раптом до них долинув бас Никодима, який щось вигукнув, а слідом дзвінкий регіт Мурка.

Гапка махнула рукою в бік річки.

— Знову це чудо болотяне щось утнуло! — вигукнула вона.

Мефодій посміхнувся, згадавши розповідь Андрія про Січ.

— Мабуть «німецький поплавок» чи «сомове око» показує, — проговорив упир.

— А це ще що? — здивовано спитала Гапка, і тут же, здогадавшись, що воно може бути, почервоніла і, розсміявшись, фиркнула: — Тьху, гидота!

З-за кущів знову почувся регіт Мурка.

Коник оглядав свій сагайдак, а Жменька й собі взявся підводити шаблю.

— Треба бути готовими, — проговорив лісовик.

— Атож, — погодився Коник, підтягуючи свій лук так, що той аж потріскував від натуги.

Нарешті з лісу показалися козак і гном. Кожен ніс із собою по п’ять довгих загострених палиць.

— Гей, — гукнула Гапка Никодиму та Муркові. — Гайда снідати!

— Снідати, і в путь! — додав Андрій. — Часу катма, а справ — море.

Никодим з Мурком повиходили на берег, хутко повдягалися і підійшли до розстеленого рядна зі сніданком; малюк час від часу вибухав сміхом.

— Чого це ти? — спитав його козак.

Водяник лукаво підморгнув.

— Німецький поплавок, — сказала Гапка, і Андрій сам зареготав.

— Було б з чого сміятися, — буркнула жінка.

— Та було, було… Вся Січ реготала…

Нашвидку поснідавши, повантаживши все в човен, рушили в дорогу, взявши курс на туман. Ранок був тихий, безвітряний, і човен ішов на веслах. Із туману почулося ревіння.

— Реве, як те дурне теля, — сказав Коник, щоб хоч трохи зняти напругу.

— Анциболот, — упевнено сказав Никодим. — І, мабуть, чималенький!

Слідом почулося скавчання і верещання.

— О! І відьми болотяні, — спокійно додав водяник.

І знову запала тривожна мовчанка. Було чути тільки скрип і плескіт весел.

Коли до туману вже було рукою подати, раптово здійнявся сильний вітер, якимсь дивом повернув човен і почав відносити його назад.

— Ось вам і перша перепона! — вигукнула Гапка. — Чари!

Никодим щосили наліг на стерно і розвернув човен знову проти вітру, але той дедалі дужчав і відносив човен далі й далі.

— Шкода, що немає Вітряка, — вигукнув Коник. — Він би — гм-м — зарадив!

— Всі на весла! — гукнув Андрій, і всі, навіть Гапка, взялися за них, налягли, і човен поволі почав просуватися вперед.

— Холера ясна! — лаявся Жменька, напружуючи всі сили. — Оце так чари!

Човен ішов дуже повільно, всі, зціпивши зуби й напруживши м’язи, викладалися на повну.

— Ще трохи! — підбадьорював Никодим, вправно керуючи стерном. — Р-р-раз! Іще раз!

Мурко висолопив язика і сопів як їжак, а гном бурчав щось на своїй мові, і, судячи з того, як на нього поглядав малюк, щось не дуже улесливе на адресу вітру. Але тільки-но ніс човна торкнувся туману, як вітер вмить ущух, і човен, мов пущена з лука стріла, прорізаючи біле вариво, влетів усередину.

— Суши весла і до зброї, — тихо проговорив Андрій, — нас уже чекають… Мефодію, Мурку, веслуйте потихеньку.

Раптом з лівого боку, де сидів Мурко, щось шкрябонуло по борту, малюк здивовано обернувся і тієї ж миті з туману вигулькнула вишкірена пика болотяної відьми, гострі ікла клацнули коло самого обличчя, руки з гострими пазурами потяглися до малюка.

Ніхто й оком не встиг змигнути, так миттєво все сталося. Мурко тільки ледь чутно писнув і, не відпускаючи правою рукою весла, лівою запустив прямо в гидку пику потвори вогняну кулю. Потвора на якусь мить застигла, і всі мимоволі ахнули: на місці лівого ока в неї зяяла наскрізна діра завбільшки з яблуко. Потвора лише видала щось схоже на схлип, похитнулася, і її пика знов зникла в тумані, опісля чого почулося глухе булькання.

— Ой! — раптом вигукнув Никодим і схопився на ноги. — Хто це мене за зад кусає!

— Никодиме, — гримнув Андрій, — нам зараз не до жартів!

Але водяник не жартував. Він обернувся, і всі посміхнулися: вчепившись однією клешнею за штани, ззаду висів маленький анциболотик. Никодим зірвав його і щосили жбурнув у річку, глузливо кинувши:

— Іди к своїй бісовій матері!

І мати не забарилася! Дике ревіння і страшенної сили удар був миттєвою відповіддю. Він був такий дужий і раптовий, що всі ледве встигли вхопитися за борти, а сам човен ледь не перекинувся. Ніхто навіть подиху не встиг перевести, а величезний анциболот уже навалився ззаду на човен, до половини висунувшись із води. Тварюка розмахувала клішнеподібними кінцівками і клацала всіяною довжелезними іклами пащею. Першим оговтався Андрій. Він вхопив один зі списів і щосили жбурнув його в розкриту пащу анциболота. Спис майже повністю засів у горлянці потвори. Від болю анциболот зімкнув щелепи і перекусив списа. Несамовито заревівши, потвора кинулася за борт, здійнявши цілий фонтан води.

— Ого! — вихопилося в Никодима. — Я таких ще не бачив!

Тієї ж миті звідусіль почулося моторошне скавуління та завивання, і на човен з усіх боків полізли болотяні відьми.

— Мурку, Мефодію, веслуйте, що є духу! — заволав Андрій і вихопив шаблю.

Біла нечисть теж уже була напоготові.

На ніс човна видерлася мала, з приплюснутою пикою відьма. Вона присіла, готуючись до стрибка і вочевидь цілячись на Гапку, але тут-таки скрипнув сагайдак Коника, свиснула стріла і вцілила прямо в плескатого, порослого чорним волоссям лоба потвори.

Никодим покинув стерно.

— Веслуйте разом, — вигукнув він, — тоді човен піде прямо!

Мурко виявився на диво дужим малюком і веслував на рівних з упирем.

На лівий борт човна насіло одразу чотири потвори. Мурко зіщулився, але весла не випускав. Спереду його прикривав Жменька, з корми — Никодим, так само захищали Мефодія Андрій і Нікель. Гапка лишалася на носі, а Коник перебіг на корму.

Лісовик і Никодим швидко зняли потвор з борта, але на місце загиблих лізли нові відьми.

Гапці довелося знову вдатися до магії Мурка, і вона жбурляла вогняні кулі одну за одною.

— Дивись не спали човна! — кинув їй Андрій жартома.

— Ти роби своє діло! — відповіла йому жінка і, на мить відволікшись на Андрія, таки трохи зачепила кулею борт.

Вода навколо човна так і кипіла, і не відомо, чи втримали б свої весла Мурко й Мефодій, якби ті не були закріплені.

Коник стояв на самому краєчку корми, пускаючи стрілу за стрілою.

— Надто близько до краю! — крикнув йому Никодим, і цієї ж миті з туману раптом виринула гігантська клешня і вгилила конюшного так, що той, задерши копита, перелетів аж на ніс човна.

А на корму знову навалився анциболот, з його пащі цебеніла кров, він лютував і скаженів від болю.

— От не здохнути б тобі відразу! — крикнув водяник і кинувся на анциболота з сокирою.

Мить — і вона глибоко ввійшла потворі межи очі. Анциболот рвонув назад, і водяник не втримав своєї зброї — вона вислизнула з рук і лишилася в голові тварюки.

— Сокиронька! Моя сокиронька! Ох ти ж холеро ясна! — зарепетував на все горло Никодим. — А щоб тебе твої ж діти з’їли, та ще й вдавилися, жабо лупата!

Проте довго перейматися зі своєї втрати водяник не міг, бо Жменька сам не встигав скидати в річку набридливих відьом, захищаючи Мурка. Тому він хутко витяг з піхов шаблю і повернувся на своє місце.

— Що ж ви лізете, як мухи на кізяк! — ревів водяник, хрестячи відьом шаблею; його неабияк розізлила втрата улюбленої зброї, і він лютував. — Посічу! Порубаю!

Оточені захищалася так завзято, що й не помітили, як човен раптом вилетів з туману, а тому ще якусь мить продовжували розмахувати шаблями навсібіч.

Першим отямився Мефодій.

— Прорвалися! — вигукнув він на радощах.

— Ху-ух… Нарешті… — полегшено зітхнули інші.

Туман лишився позаду, попереду був якийсь берег.

Андрій підійшов до Мурка. Той був весь мокрий і геть знесилений.

— Давай далі я повеслую, ти своє вже відробив сповна… Мефодію, давай до берега, перепочинемо трохи.

Никодим сів на стерно і спрямував човен до піщаної коси, що кроків з десять не доходила до туману.

— А не заблизько? — спитала Гапка. — Вони нас не полишать.

Було чути, як у тумані ревли і лютували потвори.

— Хай їм, — злобливо кинув водяник, — хай слиною вдавляться!

Човен був увесь заляпаний кров’ю потвор, а на дні навіть валялося кілька відрубаних кінцівок. Коник позбирав їх і викинув у воду.

Коли пристали до берега, конюшний підійшов до водяника.

— Никодим-м-ме, дякую! — сказав він і мотнув головою — вклонився. — Якби не ти, то не тупцяти б мені зараз копитами по цьому пісочку!

— А! Пусте! — махнув рукою водяник і всівся на пісок.

Поруч прилаштувався Нікель.

— Шкода сокири, добра була, — зі співчуттям проговорив гном. — Але не сумуй! Придбаєш нову, може, й кращу…

Але хоч що кажи, а водянику надзвичайно шкода було його, як він казав, «доброго друга», і він лише кисло посміхнувся й зиркнув з-під лоба у бік Нікеля. І добре, що глянув, бо раптом погляд його впав на якийсь нечіткий силует, що виринув із туману біля коси.

— А щоб тебе! — водяник схопився, як ошпарений, і кинувся до туману.

— Куди, дурню! — побачивши водяника, вигукнув Андрій і кинувся йому навперейми, але не встиг: Никодим стрілою пронісся повз козака і за мить уже стояв по пояс у воді за крок від зловісної завіси і, обхопивши щось руками, щосили смикав.

— Є! — нарешті крикнув водяник і підняв догори свою сокиру. — А цю падлюку вже дітки обліпили!

Никодим, радий з того, що його «добрий друг» знов при ньому, підійшов до самого туману і висунув язика.

— Бе! Ось…

Та не встиг водяник продовжити свою «промову», бо з туману раптом вилетіли велетенські волохаті лапи хащуна з довжелезними пазурами, слідом за якими на мить з’явилась і його потворна пика. Але Никодим устиг відскочити назад, а хащуна знову затягло в туман.

— От засранець! — вилаявся водяник. — Гапко, ану відвернись!

Жінка зрозуміла, що зараз буде, і відвернулася.

Никодим скинув шаровари, нагнувся і показав хащуну голий зад.

— Осюди мене й поцілуй! — зареготав водяник і надів шаровари.

— Все? — спитала Гапка.

— Все! — відповів Никодим.

— Кому-кому, а тобі так точно сором очі не виїсть, — вдаючи обурення, сказала Гапка.

— Швидше я йому їх повиїдаю, — сказав Никодим і, цілком задоволений своїм дотепним жартом, гордо розлігся на піску.

Тим часом Мефодій не знаходив собі місця і ходив вздовж коси біля човна.

— Мо’, рушимо вже? — зупинившись спитав упир. — До Рудки звідси рукою подати… Чого його чекати?

Усі розуміли хвилювання упиря, і оскільки вже трохи одпочили, то посідали в човен, відштовхнулись від берега й попливли вздовж туманної стіни.

Дмухнув вітрець і погань підняла вітрила.

По цей бік туману береги Переводу були іншими: ані грузьких боліт, ані високих очеретів; самі ж береги були крутими і порослими густим березовим лісом. Деякі берези були просто велетенськими, поміж них виднілися неймовірних розмірів кремезні дуби, а попід берегами росли крислаті верби. І жодних ознак перебування тут людини!

Водяник дивився за борт на воду.

— Бачите, — вказав він рукою на каламутні, руді вихори у воді, — це Рудка, ми майже на місці.

— Березові гаї, яких світ не бачив, і річка Рудка, — задумливо проговорила Гапка. — То звідси й така гарна назва — Березова-Рудка?

— Так, — відповів Никодим.

— Пташка потрапила у неймовірно гарне місце, — сказав упир.

— Але як саме потрапила? — доречно зауважив Андрій, але Мефодій його не почув.

— Дивіться! — раптом вигукнув Никодим. — Під вербами!

Усі глянули туди, куди вказав водяник.

Під вербами, над самою водою, сиділи вродливі молоді жінки і розчісували коси. Побачивши човен, вони привітно замахали вербовими гілками.

— Берегині! — гукнув їм водяник і помахав рукою.

— Схоже, нас уже чекають, — сказав Андрій чомусь не дуже радісно.

Берегині пострибали у воду і незабаром виринули біля човна. Водяник одразу ж підтягнувася, розправив плечі, розгладив вуса, в його очах заграли бісики, а вуста розпливлися в солодкавій усмішці. Берегині у відповідь зайшлися дзвінким сміхом і заходилися пірнати, плескатися і грайливо кружляти круг човна.

Вони уже ввійшли у гирло Рудки, а берегині і далі супроводжували їх. Мефодій встав і почав тривожно вдивлятися в далечінь, де вже виднілася пристань Березової-Рудки. Люди на березі теж помітили човен, заметушилися і почали збігатися до причалу. Мефодій стояв і очей не зводив звідти, бо людей щораз більшало. Його друзі позирали то на пристань, то на нього. І ось тривога в очах упиря змінилася радістю, обличчя проясніло і упир заусміхався: наперед з юрби виступила невисока, струнка чорнява дівчинка, і Мефодій одразу впізнав її — так, це була Пташка, вона замахала рукою, і упир привітав її у відповідь.

Човен пристав до берега.

— Здоров був, Никодиме! — привітався водяник Микита, спускаючись до човна.

— І тобі дай Бог здоров’я, Микито, — усміхаючись, відповів Никодим і кинув Микиті мотузку, щоб той підхопив її і намотав на кілок.

Мефодій першим вискочив з човна на берег; назустріч йому вже бігла Пташка.

— Мефодію! — кричала дівчина, і по її обличчю бігли сльози.

Підбігши, дівчинка кинулася упиреві на шию, обняла і міцно-міцно поцілувала в щоку.

Упир не втримався і собі схлипнув.

— Пташко… Дівчинко моя… Як ти тут?

— Та добре, добре, — тихо відповіла дівчина, тулячись до грудей упиря.

Андрій, Гапка і інша нечисть теж вийшли на берег. До них підійшли Липень, Вербичка, Одарка і Первосвіт.

— Як добралися? — чемно запитав старий знахар.

— Та добре, — відповів Андрій.

— Навіть цікаво було! — мотнув гривою Коник.

Дід глипнув на заляпаний кров’ю човен.

— Та бачу, бачу, — сказав старий. — Дісталося, мабуть, добряче…

— Авжеж, та тільки не нам! — посміхнувшись, відповів Никодим.

— Ти, мабуть, Никодим, — сказав Липень, з цікавістю розглядаючи його, — водяник-запорожець…

Никодим ґречно вклонився і розгладив вуса.

— Пташка розповідала багато про вас, так що позаочі ми вас усіх знаємо. Мене ж звати Липень. Ось моя баба Одарка, це — Вербичка, мавка, володарка нашої діброви, а це — онук мій, Первосвіт.

Усі троє вклонилися прибульцям, Андрій, Гапка і біла нечисть відповіли їм.

— Ласкаво просимо до нашої оселі, — запросив Липень і рушив до своєї хижки.

Усі пішли слідом. Дід шкандибав, накульгуючи на ліву ногу, і потай розглядав Мурка та Нікеля. А ті, роззявивши роти, дивилися на дивні хати-верболози. Пташка йшла поруч з Мефодієм, тримаючи його за руку.

— Як ти сюди потрапила? — спитав її упир.

Пташка посміхнулася.

— Мабуть це краще розповість Вербичка, — відповіла дівчина, подивившись на мавку, яка йшла поруч, — бо я сама недоберу. Так, Вербичко?

Мавка зробила над собою зусилля і посміхнулася.

— Та розповім уже, хоча й сама не дуже розумію, як таке могло трапитися.

До мавки тим часом підійшов Мурко і зненацька торкнувся її руки. Вербичка з несподіванки смикнула руку і трохи відсахнулася.

— Чого ти? — здивовано спитала вона малюка.

— Силу маєш, — відповів Мурко.

— Звичайно, — відповіла Вербичка, — я ж мавка! А ти ельф?

— Ні, але їхній р-родич. Я Мур-р-рко.

— Так, Мурко, я знаю, — посміхнулась мавка.

І ось уся славна компанія підійшла до верболозу Липня.

— Заходьте, — запросив дід, і всі ввійшли до оселі, де стояв уже накритий стіл.

— Які дивні житла, — зауважила Гапка, — жодної мертвої гілки!

— Відобідаєте? — запитав Липень.

— А то ж як! — відповів Никодим, з задоволенням розглядаючи стіл. — Гріх відмовитися!

Обід був доволі гамірним. Липня дуже цікавило, як ся має нечисть у далеких землях, чи дружить між собою, чи знається з людьми, розпитував про це Нікеля та Мурка, ті охоче розповідали про все старому.

— А чаклуни, знахарі?

— Є, — відповідав гном, — але інквізиція нищить усіх підряд, чи то білі, чи чорні, різниці немає. А погань людей стороною обходить, зовсім не ті стосунки, що у вас.

Липень зиркнув на Вербичку.

— Та й у нас так не завжди було.

Мавка вочевидь була чимось невдоволена, не їла зовсім, лише попивала квас.

— Вербичко, то як усе-таки Пташка потрапила сюди? — спитав нарешті Мефодій, трохи посмілівши від березової настоянки.

Мавка задумливо глянула на упиря.

— Спосіб, за допомогою якого вона сюди прибула, дуже дивний, — відповіла Вербичка. — Так роблять тільки дуже могутні мавки. Вони можуть покликати когось і за мить перенести на велику відстань, що, мабуть, і сталося з Пташкою, але я не знаю зараз мавок, які володіють такою силою…

— Берізка, — зауважив Микита, облизуючи ложку, — володіла такою силою.

— Облиш це, — сказала як відрізала мавка.

Мефодій глянув на Вербичку з неприхованим подивом. Він не розумів причини такої різкої відмови, але продовжувати розмову не став, задовольнившись тим, що вже розказала мавка.

— Погостюєте у нас? — запитала баба Одарка.

— Та, може, — відповів Андрій, — день-другий, бо що нам тут робити?

— А от і є що! — сказала раптом Пташка.

Здивовані погляди втупилися в дівчинку.

— Я обіцяла декому допомогти!

— Кому ж це? — здивовано запитав Мефодій.

— Привиду.

Мавка рвучко підхопилася.

— Про що це ти, дівчино? — обурено вигукнула вона, кутики її губ нервово затремтіли.

Пташка затнулася.

— Там… на галявині… Я не все вам сказала. Я вас не бачила, тому що саме була в хаті…

Очі мавки округлилися і сповнилися неприхованої злості.

— Я розмовляла з тим чоловіком, — продовжила Пташка, — який багато років страждає…

— Як ти посміла… — процідила крізь зуби мавка. — Збрехала мені, негідне дівчисько! Мала людська погань!

Мефодій і собі схопився на ноги.

— Но-но! Жінко! Я не дозволю нікому так розмовляти з Пташкою!

Мавка повернулася до упиря і гнівно зиркнула на нього.

— Пекельний вилупку! — крикнула вона. — Я вб’ю тебе тут-таки.

Мавка різко змахнула рукою, і Мефодій відлетів до стіни, хоча її рука й не торкнулася упиря.

— Згинь! — крикнула вона і знову підняла руку, але в цю мить пронизливо закричала Пташка:

— Не смій чіпати Мефодія! — Дівчинка рвучко викинула вперед руки, наче відштовхуючи Вербичку, і…

До мавки було декілька кроків, і Пташка, звичайно, не могла до неї дотягтися, проте Вербичка несподівано скрикнула і відлетіла у протилежний від Мефодія бік, вдарившись головою об стіну. Всі завмерли, а мавка дико вирячилася на дівчину.

— Мавка… — прошепотіла вона, і в голосі її чувся непідробний страх. — Але цього не може бути!

Пташка якусь мить стояла непорушно, сама дивуючися з того, що відбулося, а потім повільно опустилася на лавку. Вербичка тим часом підвелася з долівки.

— Тримайся якнайдалі від діброви, — опанувавши себе, спокійно сказала вона і пильно глянула дівчині в очі. — А не послухаєшся, — знищу!

І мавка враз зникла, наче її й зовсім не було.

У хатині зависла німа тиша. Такий несподіваний поворот усіх неабияк приголомшив. Пташка й сама не розуміла, що сталося, і лише здивовано дивилася на свої руки.

— Оце так… — прошепотів Микита. — Справжня молода мавка…

До Пташки підійшов Мурко і взяв дівчину за руки.

— Сила, якої раніше не було, — упевнено сказав малюк. — Пташко, віднині ти змінилася навіки!

Дівчина перелякано подивилася на Мурка, а тоді схопилася на ноги і вибігла з хати.

— Що це було? — здивовано проговорив піднявшись з долівки Мефодій, — то Пташка — мавка?

— Е-е-е… — озвався нарешті і Липень, якому з дива дивного теж раптово заціпило. — Виходить, що так…

Мефодій вискочив надвір слідом за дівчиною.

Пташка не відбігла далеко. Вона стояла кроків за десять від верболозу Липня, обхопивши голову руками, скинувши обличчя до неба і заплющивши очі.

Мефодій кинувся до неї.

— Дитино моя, як ти? — вигукнув упир.

Пташка розплющила очі, поволі опустила руки, одразу ж жалісно зойкнула, затулила вуха руками і знову заплющила очі.

З тієї миті як дивна сила Пташки вивільнилася, вийшла назовні, неабияк приголомшивши саму дівчину, відчуття її надзвичайно загострилися. Тепер заховані десь на рівні підсвідомості нечувані голоси зазвучали, змішуючись зі звуками природними, світи небачені раніше химерно переплелися з реальністю. Вона чула водночас і переливчастий сміх берегинь у Переводі і шепіт листя у діброві, відчувала аромати дивних квітів і трав Березової-Рудки й Очеретянки, чула щебет сотні тисяч птахів та мовчання безлічі лісових звірів. Чула і… розуміла їх.

Пташка безсило впала на коліна.

— Мефодію, забери мене звідси! — у розпачі закричала вона, і її голос, здалося, сколихнув усе довкілля. — Зроби що-небудь!

Мефодія охопив панічний страх. Він відчув страшенну безпорадність і не знав, що робити. За мить усі, хто бачив дивну сцену у верболозі Липня, повибігали надвір.

— До води її! — крикнув на ходу Микита, й упир, підхопивши дівчину, стрілою метнувся до Рудки.

Мешканці селища, не розуміючи що відбувається, сахалися в сторони від упиря.

Мефодій швидко збіг крутим берегом, Микита підтримував його, щоб той не впав. Зайшовши по пояс у рудуваті води, Мефодій почав обмивати обличчя Пташки водою. Микита став віддалік. Дівчина стислася, згорнулася клубком на руках Мефодія і лише тремтіла.

— Та що ж це… — причитав упир. — Та як же це! Дитино, отямся!

На березі раптом виник вітрогон Повітрун.

— Що трапилося? — крикнув до водяника.

— Молода мавка! — відповів водяник. — Пташка — молода мавка!

Вітрогон спустився до води, слідом за ним — Андрій з Гапкою і нечисть.

На берег тим часом почали збігатися жителі Березової-Рудки.

Повітрун зайшов у воду, підійшов до упиря і поклав долоню на чоло дівчини. Очі його розширилися.

— Дівчинко, отямся, опануй себе, — якомога лагідніше проговорив він. — Заспокойся, зараз усе минеться.

Упир благально дивився на Вітрогона, і той усміхнувся йому.

— Я знаю, що з нею діється! У! Змінилося її світосприйняття. Зараз їй треба опанувати себе, а згодом вона навчиться це контролювати. Неймовірну силу Пташка твоя має, лише єдина мавка мала таку силу…

— Берізка… — прошепотів Микита. — А ця вклала на долівку Вербичку, коли та підняла руку на упиря!

Пташка поволі отямилася і якось дивно швидко заспокоїлася, її дихання стало рівним, і вона розплющила очі.

— Минулося… — прошепотіла вона і тут же залилася рясним потоком сліз, бо зрозуміла, що це вже ніколи не минеться. Вона стала на ноги, відпустила упиря, поволі вийшла на берег і опустилася на пісок. Мефодій та Повітрун вийшли слідом. Гапка підійшла до дівчинки, накинула її на плечі хустину і сіла поряд.

— Я вже не людина… — прошепотіла вона і велика сльоза скотилася щокою; Гапка обняла її і притисла до себе.

— Що ти! — вибухнув упир. — Ти людина більше, ніж усі ми разом узяті!

Микита і вітрогон перезирнулися.

— Берізка… — задумливо мовив Повітрун, дивлячись на Пташку. — Таке враження, ніби в цій дівчинці відродилася сила загиблої мавки!

Микита почухав потилицю.

— Чого вже й казати, вона навіть схожа на Берізку, ось тільки чорнява, як…

Микита осікся. Неймовірний здогад приголомшив його.

— Як Василь, — пошепки закінчив за нього Повітрун.

Пташка не дослухалася до тієї розмови, а ось Андрій і Мефодій слухали уважно.

— Про що це ви? — здивовано запитав козак.

— Давайте відійдемо трохи, — сказав Повітрун.

Мефодій, Андрій та Микита пішли за Повітруном. Відійшовши кроків на двадцять від Пташки, зупинилися.

— Спершу я дещо запитаю, у! — почав вітрогон. — Як потрапила до вас Пташка? Де ви знайшли її?

Мефодій розтулив було рота, як раптом озвалася сама дівчина:

— Не треба. Я сама. Я все згадала!

— Неймовірно, — здивуався Мефодій. — Вона почула нашу розмову…

— Авжеж, вона тепер мавка, — сказав Микита.

Пташка й Гапка підійшли. За ними підійшли Никодим, Коник, Нікель та Мурко.

— Я пам’ятаю гарну русяву жінку, схожу на Вербичку, — мовила Пташка глухим, неначе чужим, голосом. — Вона співає мені колискову і мостить зручне кубельце з запашних трав у дуплищі велетенського дуба, що росте на галявині з дивними квітами. Вона чомусь плаче і прощається зі мною…

Всі як заворожені дивилися на дівчину.

— Вона цілує мене і торкається губами очей моїх. Я засинаю, я бачу, як закривається дупло, а потім чую лише шелест дуба і спів птахів…

Дівчина підійшла до упиря і пригорнулася до нього.

— Сон мій довгий і міцний, — продовжувала вже пошепки Пташка. — І ось дуплище знову відкривається. Я бачу яскраве світло і заплющую очі, а коли розплющую їх знову, то вже стою серед степу, а далі…

— Я знайшов тебе, — сказав упир і обійняв дівчину.

У натовпі людей, що зібрались на березі, з уст в уста передавалося лише одне: «Мавка! Молода мавка!»

Раптом понад голосами юрби пролунав голос Липня.

— Розходьтеся, люди добрі! — гукнув дід. — Чого його дитину хвилювати. Бачите, вона ж сама не своя, розходьтеся.

І мешканці Березової-Рудки, як по команді, почали розходитися.

Липень ще трохи постояв, а потім, узявши під руки бабу Одарку і Первосвіта, теж повів їх до верболозу.

На березі лишились Гапка, Андрій і нечисть, до якої тепер належала і Пташка.

Всі мовчки дивилися на дівчину, яка тулилася до упиря, схиливши голову йому на груди.

— Я не розумію, — нарешті порушив довгу мовчанку Микита, — як же таке може бути?

— Цілком може, — мовив Андрій.

— Звідки така впевненість? — здивовано глянув на нього Повітрун.

Характерник знітився, проте сказав:

— Я знав перевертнів, народжених смертною жінкою, а ви з вовкулаками, даруйте, одного роду-племені…

Никодим демонстративно прокашлявся в кулак.

— Взагалі-то воно так, але вони нижчі істоти…

— У! — ляснув раптом себе по лобі Повітрун. — Я знаю, хто нам потрібен! Хто стверджує, що він — наполовину людина?

— Борода, — здивовано відповів Микита.

Коник і Никодим перезирнулися.

— Г-м-м, навіжений лісовик, — сказав конюшний, почухавши гриву. — От не думав, що колись зустрінуся з ним!

Пташка підвела голову.

— Він і справді — напівлюдина? — недовірливо запитала вона.

— В усякому разі, він так стверджує, — непевно відповів Повітрун. — У Березову-Рудку його принесла одна смертна жінка. Було це дуже давно, коли той лісовик був ще немовлям, але єство його, так-би мовити, вже проявилося тоді, і ніхто не міг знати напевне, що та жінка казала неправду. Борода ріс разом із Вітряком. Жінка та, звісна річ, померла, так нікому й не повідавши таємницю Бороди.

— Правду кажучи, — мовив і Микита, — він завжди трохи відрізнявся від нас. Словом — дивний він, та й годі.

— То ходімо до нього! — одразу ж захопилася бажанням новоявлена мавка.

— А й справді, нам нема чого втрачати, — погодився упир, — а він, можливо, і зможе щось пояснити.

Жменька помітно нервувався. Він давно не бачив лісовиків, окрім тих, яких привів із Кулакою на Україну, і хоча в Березовій-Рудці його родичів жило чимало, зараз вони всі вешталися деінде.

— Ходімо, — кивнув вітрогон, — хоча це й досить далеченько, майже коло границі з туманом, на іншому березі Рудки!

Усі гуртом пішли за Повітруном до пристані, сіли в човен і швидко перепливли на інший берег Рудки. Річка була хоча і не дуже широкою, але доволі глибокою, з безліччю чорториїв.

На іншому березі пишнів рясно вкритий ще не зовсім достиглими яблуками і грушами сад.

Мурко одразу почав смикати Андрія за краї одягу.

— Андр-р-рію, зір-р-рви мені онту гр-р-рушку, як твоя ласка!

Андрій усміхнувся і зірвав малюкові вказаний плід.

Мурко протер грушку й одразу вп’явся за неї зубами. Почувся твердий хрумкіт, груша була зеленою, але це зовсім не бентежило малюка. Він і далі смачно хрумтів, воркочучи, як кіт, від задоволення.

— Дивно мені, — ніби між іншим сказав козак, звертаючись до вітрогона, — як же ви долаєте той бісів туман?

Повітрун лукаво всміхнувся.

— У! Хитруєш, козаче! Та, гадаю, вам сказати можна. На березі Рудки є таємний підземний хід, він проходить під Переводом і виходить назовні неподалік туману, але його охороняють лісовики. Хід доволі просторий, по ньому навіть віз з конем пройде, у!

Одразу за садом ріс осиковий гай. Швидко минувши і його, люди й нечисть вийшли на невелику галяву, порослу духмяними квітами, а за нею, кроків за сто, здіймалася висока стіна густого лісу-кругляка.

— Ось там і живе Борода, — вказав рукою Микита.

— А чого ви назвали його «навіженим»? — раптом запитала Пташка, яка досі весь час мовчала.

Відповів Повітрун.

— У! А хто ж він, як не навіжений? Обвішався весь якимись цяцьками, люльку турецьку без перестанку смалить, та ще й, бачте, грає «музику майбутнього»! І стверджує, що його не розуміють!

— Як це? — запитала Гапка.

Саме в цей момент компанія увійшла в ліс, і всі дійсно почули якусь дивну музику. Щось протяжно завило, а тоді загарчало. Звуки були ні на що не схожі і долинали з-за розкішних кущів бузини. Одразу за ними виднілась хатина лісовика, «зроблена» на той же манер, що й в усіх жителів Березової-Рудки, але зовсім невеличка. Сам же хазяїн сидів біля неї на колоді і тримав у руках дивний інструмент. Із першого погляду він нагадував іспанську гітару, яку бачили Мурко, Нікель і Мефодій, але за розміром набагато більшу. На інструменті було шість залізних струн, які вдарялися об срібну пластину, що знаходилася під ними, а до місця кріплення струн було прироблено якийсь важіль, і коли Борода тягнув за нього, інструмент нестерпно вив або гарчав!

Побачивши, що до нього наближаються чимала юрба, де незнайомців було більше, лісовик відклав інструмент убік і встав.

На зріст він був невисокий, трохи вищий за Жменьку. Мав гачкуватий ніс, русяві косми і трохи рудувату, рівненько підстрижену бороду. Одежа на лісовику була строката і різнокольорова. Лоб обперізував шкіряний пасок. Такі самі паски, але вузлуваті, було нав’язано на руках. Взутий він був у добротні шкіряні постоли.

— Мир вам, — привітався Борода.

— І тобі того ж, чоловіче, — відповів повітрун, а інші вклонилися.

Лісовик швидко окинув поглядом своїх гостей і зупинився на Пташці. Від здивування брови лісовика поповзли вгору. Звичайно, як і вся погань, Борода відчував собі подібних, а Пташка, яка й раніше дивним для себе чином відчувала нечисту братію і в якої зараз ці відчуття значно загострилися, побачила в цьому лісовикові, якщо не брати до уваги його зовнішність, щось дуже значуще, таке, що істотно відрізняло його від іншої погані.

— Молода мавка! — вигукнув лісовик. — Оце так! І як же вона схожа на Берізку!

— Я Пташка, — вклонилася дівчина, — а це мої друзі: Андрій, Гапка, Мефодій Коник, Нікель, Мурко… Інших ти, мабуть, знаєш?

Борода добродушно всміхнувся.

— Знаю. Здоров був, Никодиме! — лісовик підійшов до водяника і подав йому руку. — Як там Вітряк?

— Здоров, навіжений, — посміхнувся водяник і потис руку лісовику. — Та живий. От тільки поранений…

Усмішку як вітром здуло з обличчя Бороди.

— А то як це?

Але Никодим лише відмахнувся.

— Мабуть, уже оклигав! На ньому як на собаці!

— А дивну музику ти граєш чоловіче, — долучився до розмови Андрій, — нічого начебто, ось тільки… як би це сказати… Важкувата, ось! Не дивно, що тебе не розуміють.

Борода уважно подивився на Андрія.

— Хоч одна тямуща людина знайшлася, — зітхнув лісовик. — Та нічого, колись ще згадають Бороду з його «важкою музикою»! А ви, як я бачу, не просто так прийшли? Напівлюдина? — кивнув у бік Пташки лісовик.

Наперед виступив Мефодій.

— Так, — сказав він, — і ти, чоловіче, вже поясни нам, як таке бути мо…

— А тобі навіщо це, упирю з душею людини? — перебив його Борода. — Це я маю пояснити мавці, а вона вже, якщо захоче, сама повідає вам.

Мефодій насупився, але Никодим смикнув його за рукав.

— Не переч, — шепнув водяник, — такий уже він є…

Упир, зітхнувши, відступив.

— Іди-но сюди, Пташко, — поманив дівчину рукою Борода, і молода мавка пішла за лісовиком.

Борода відчинив двері свого верболозу, і Пташка увійшла досередини. Лісовик заліз слідом і зачинив за собою двері.

Хижка приємно вразила дівчину своєю простотою та охайністю.

Всередині було напрочуд чисто, уся долівка була встелена пахучим сіном. Одразу при вході, в кутку, на долівці було викладено солом’яну постіль, на якій лежало кільки вишитих подушок. Посеред хижки — невеличкий низенький столик, накритий білою лляною скатеркою, жодного тобі табурета чи лавиці біля столу не було, зате на ньому стояла, як сказав Повітрун, «турецька люлька», яка насправді була не що інше як кальян.

Приємно пахло сіном. До цього запаху примішувався ще якийсь приємний, але незнайомий дівчині аромат.

— Сідай.

Борода жестом запросив Пташку, подав їй одну з подушок і дівчина всілася біля столу, а лісовик вмостився навпроти неї.

Пташка мовчала, а Борода зацікавлено її розглядав.

— Я впевнений, — нарешті заговорив лісовик і посміхнувся, — що ті бовдури одразу помітили, що з тобою щось негаразд, але боялися собі у цьому зізнатися. Коли проявилася твоя сутність?

— Сьогодні за обідом, — відповіла дівчина, — я поклала на долівку Вербичку…

Борода здивовано подивився на Пташку.

— Ого! Це не жарт… Я певен, що ти донька Василя і Березки. В тебе очі і волосся від батька, а обличчя і статура — від матері.

Лісовик трохи помовчав.

— А Вербичка — твоя рідна тітка, — сказав він, хоча й розумів, що Пташка й сама до цього вже дійшла.

Пташка опустила очі.

— Я рада, що знайшла свою рідню.

— Хе, — крекнув Борода, — я б так не радів… Важка вдача у твоєї тітки, і вона зараз володарює у діброві, яка по праву належить тобі.

— То й нехай… — почала було дівчина, але Борода зробив категоричний жест рукою.

— Ні! Твоя природа своє візьме, і Вербичка повернеться у мій кругляк, інакше й не може бути… Сутички між вами не минути, хіба що… — лісовик на мить змовк. — Хіба що Вербичка сама поверне тобі діброву, а, наскільки я її знаю, цього ніколи не буде. Вона не визнає тебе!

Пташка перелякано подивилася на Бороду.

— Чому?

Лісовик гірко посміхнувся.

— Тому що ти — напівлюдина, а Вербичка терпіти не може людей, хоча й живе вже стільки років з ними. Ми з тобою — не звичайна погань! Ти маєш це прийняти і жити з цим.

— З чим? — скривилася Пташка.

— Та ж із тим, що ти — напівлюдина! І запам’ятай назавжди: це твоя основна слабкість. Ти, як людина, більш вразлива, більш чуйна, твоя кров більш гаряча, і в поєднанні з безсмертям — це небезпечні риси! Ти будеш наражатися на небезпеку там, де її можна обійти, ти будеш міркувати як людина! Це — твоя слабкість… — Лісовик раптом задумався, а по хвилі додав: — І це — твоя сила! Пам’ятай це, дитино, і не переймайся з того… У тебе добре серце, я бачу це… І його ти успадкувала від обох своїх батьків… Та усміхнися ж урешті!

Пташка підвела очі й усміхнулася лісовикові.

— Так набагато краще! — Борода й собі посміхнувся. — А тепер розкажи мені, як ти потрапила сюди?

І Пташка поволі, спершу трохи непевно, затинаючись, розповіла Бороді свою дивну історію, починаючи з того, як загін Андрія рушив на битву, і закінчуючи спогадом про втрачене минуле на березі Рудки. Борода слухав уважно, і лише зрідка перебивав дівчину, щоб дещо уточнити.

Закінчивши свою розповідь, дівчина відчула, як на душі зробилося легко, так наче вона скинула якийсь тягар.

— Безперечно, ти успадкувала всю силу Берізки! Але, цілком можливо, ти ще й могутніша за неї… — задумливо мовив Борода. — Хочеш спробувати свою силу?

Пташка на якусь мить злякалася, але швидко опанувала свій страх і здивовано запитала:

— Тут?

— А чом би й ні? — звів брови лісовик.

— Хочу… — непевно, але твердо сказала мавка.

Борода потер руки і встав. Пташка теж підвелася.

— Давай повторимо те, що ти вже раз зробила уві сні. Хочеш побачити Вітряка?

Від бентежного передчуття чогось несказанно-таємничого у дівчини закалатало в грудях, вона здогадалася, що саме хоче від неї Борода.

— Перекажу йому твої вітання, — сказала вона і розсміялася.

— От і добре! Заплющ очі і уяви собі свій хутір Дніпровий… Подумки ти маєш линути туди всім серцем! Ну!

Пташка заплющила очі й уявила хутір. Їй справді захотілося побачити знайомий садочок, бабу Галю, Явтуха зі Свиридом, Вітряка і, звичайно ж, усіх інших… Але нічого не відбулося, лише на мить зникли запахи, що ними була сповнена хижка лісовика…

— Щось не те, не виходить, — проговорила вона не розкриваючи очей.

— Святий Петре! — почула раптом дівчина знайомий голос. — Цур мене! Свириде, Пташка!!!

Мавка розплющила очі і з несподіванки аж зойкнула. Вона стояла біля хати Явтуха і Свирида у Дніпровому, а самі діди, роззявивши роти від подиву, не зводили очей з неї.

— Рідненькі мої! — гукнула, сплеснувши в долоні, Пташка і кинулася обіймати дідів. — Вийшло! Вийшло! А де ж інші?!.

У старих козаків так і відібрало мову, вони дивилися на Пташку, як на якусь мару.

— Це я, Пташка, невже не впізнаєте? Де всі наші?

— Е-е-е-е, — мовив нарешті Явтух, — жінки… з дітьми… на Дніпрі…

— Івась в Очеретянці, — видавив з себе Свирид, — а Степан у млині… А ти…

На крик із куреня вискочив Вітряк. Він встиг зробити лише кілька кроків від порогу, бо, побачивши Пташку, так і закляк на місці, вирячивши на неї і без того великі очі.

— Пташко! У-у-у-у! Та ти ж… — Вітряк запнувся.

— Мавка! — крикнула Пташка і, підстрибуючи, забігала навколо дідів. — Мавка, мавка, мавка! Тобі вітання від Бороди!

— Дякую! — якось дивно белькнув Вітряк, а Пташка враз зупинилася: божевільна думка майнула в її голові.

— Дай мені руку, Вітряку! Дай руку, я хочу спробувати!

Домовик підійшов, простягнув руку, і дівчина міцно стисла її.

— Бувайте, любі мої! Ще побачимося! — крикнула вона дідам, які все ще не могли отямитися від побаченого, і заплющила очі…

Цього разу Пташка відчула щось схоже на легенький поштовх, який пішов від землі, а вже за мить вона знову вловила запах сіна у хаті Бороди і відкрила очі.

Лісовик сидів на одній з подушок, намагаючись розкурити свою «турецьку люльку», і від побаченого аж зайшовся кашлем: поряд з мавкою стояв Вітряк і лише тупо кліпав очима.

— Здоров, Бородо! — не своїм голосом пробелькотів домовик і від несподіванки гепнувся на долівку.

— Кхе-кхе! — давився кашлем лісовик. — Здоров — кхе-кхе! — брате! Пташко — кхе-кхе! — ну, перенести когось могла і Берізка, закликати… Але щоб разом!

Вітряк смикнув себе за вухо.

— Бородо, це ти? У! Я що, марю?.. Чи з глузду з’їхав?..

Лісовик підвівся, Вітряк теж схопився на ноги.

— Ні, друже, не мариш і при своєму глузді! — відповів Борода й обняв домовика. — Ходімо надвір! Ото всі здивуються!

— Хто це — «всі»? — запитав Вітряк, намагаючись опанувати себе.

— Ходімо, побачиш, — сказав Борода і вийшов надвір, Пташка й Вітряк пішли за ним.

Коли Вітряк постав на порозі верболозу лісовика, «всі» мимоволі ахнули.

— Ходімо до Липня, — лукаво підморгнув присутнім лісовик, — я знаю, що він завжди приховує від Одарки кілька бочок пива!


предыдущая глава | Діти Праліса | cледующая глава







Loading...