home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


10

Троє вершників щойно звернули з київського шляху і стишили шалений галоп своїх коней. Абсолютно ніякої дороги далі не було, лише густі зарості терену і глоду. Ніч була тиха і місячна. Вершники все далі заглиблювалися в дикі хащі, що обступили їх зусібіч.

Попереду їхав Дідюн, слідом — Карпо і Мусій. До сідла чаклуна було прив’язане чимале ягня, а до сідел інших — прикріплено заступи.

— Чи немає шляху іншого, — незадоволено бурчав Карпо, — сорочку і штани на ганчірки порвемо об цей клятий терен!

— Є, — не обертаючись відповів чаклун, — але мені та дорога заказана.

Просуватися ставало дедалі важче, здавалося, що колючі гілки терену наче зумисне загороджували дорогу, чіплялися за одяг і дряпали боки коней, немов попереджали: «Стій, подорожній! На загибель ідеш!»

Невідомо яким чином чаклун орієнтувався в цих хащах. Мусій і Карпо втратили відчуття часу, та ще й попереду, десь вдалині, щось гарчало і вило, наводячи непереборний жах на чоловіків, і піт рясно стікав по їхніх обличчях, хоча ніч була доволі прохолодною.

І ось раптом зарості терену закінчився і вершники виїхали на галявину. Дідюн підняв руку і зупинився. Попереду, кроків за сто від них, здіймалася стіна густого, білого туману, і не було їй ні кінця ні краю. І саме звідтіля долинало несамовите гарчання й завивання.

Карпо з Мусієм відчули, як волосся на голові стає дибки. Вони вже ладні були кинути все, забути про омріяне багатство і забратися звідси під три чорти вибриком, аби тільки не підходити ближче до тієї неприродно непроглядної завіси, але біда в тому, що ще більше за туман вони боялися чаклуна!

— Слухайте мене уважно, — глухо пробасив Дідюн, — як рукою махну, одразу коней в галоп пускайте, і ні на півкрупа від мене! Я метнусь убік — і ви за мною! Маєте стати тінню моєю, інакше — смерть!

Карпо втер спітнілого лоба і ковтнув тугу грудку, що враз підступила до горла, а Мусій тремтів, як у лихоманці, так що аж було чути, як цокотять його зуби.

Тим часом Дідюн відв’язав ягня і пустив його на землю.

У тумані щось люто гарчало і вило. Коні нервово тупцювали на місці.

Бідолашне ж ягня не подало ні звуку, воно лише раз подивилося на людей приреченим поглядом і, опустивши голову, поволі пішло до зловісної завіси, неначе якась сила притягувала його і воно знало, що йде на неминучу смерть!

Дідюн поволі рушив за ягням, тримаючись на відстані семи-десяти кроків від нього. Чоловіки їхали слідом, тримаючись чаклуна.

Що ближче вони наближалися до туману, то гучніше і лютіше ставало ревіння невидимих істот.

На самій межі ягня на мить зупинилося, але в ту ж мить з туману вилетіли величезні лаписька і схопили жертву.

— Вйо! — крикнув чаклун і підняв руку.

Величезна яскрава куля болотяного вогника раптом спалахнула попереду Дідюна, вергнулася стрілою в туман, і чаклун кинувся за нею, зірвавшись одразу на галоп. Чоловіки рвонули за ним. Картина, яку освітила куля чаклуна, змусила чоловіків здригнутися! Якісь волохаті монстри шматували ягня і за якусь мить вони всі як по команді обернулися до вершників і кинулися їм навперейми. Чаклун різко дав убік, чоловіки за ним. Якась велетенська істота загородила шлях Дідюнові. Очиська її вилізли з орбіт, лапи з довжелезними пазурами злетіли догори, і чаклун знову кинувся вбік, але там на нього чекала інша потвора. Сама завбільшки з бичка, вона являла собою жахливу суміш людини і вовка. Тварюка присіла, готуючись до стрибка, але чаклун змахнув рукою, і ще одна куля вдарила прямо в ікласту пику потвори. Істота завила і стрибнула, але, засліплена яскравим світлом, пролетіла якраз між Дідюном і Карпом.

Чоловік від жаху заплющив очі і, низько пригнувшись до кінської гриви, вчепився в неї зубами. Думка, що потвора могла вибити його з сідла, сповнила серце Карпа невимовним жахом.

І саме в ту мить, коли Карпо з переляку мало не завив, туман раптом закінчився. Куля чаклуна згасла, і вершники стрілами вилетіли на доволі широку лісову галявину.

— За мною! — крикнув Дідюн, навіть не давши чоловікам оговтатися від страшного переляку, і спрямував свого коня в осиковий ліс, що виднівся попереду. Карпу з Мусієм нічого не лишалося, як слідувати за ним.

— Чи далеко ще? — тільки і запитав Мусій.

— Не розпускай нюні, хробаче, майже прибули!

Те, що вони побачили, дало зрозуміти чоловікам, що ціна, яку доведеться заплатити за химерне багатство, може виявитися занадто високою.

Вершники в’їхали в осиковий лісок і відчули, як на них війнуло свіжістю і прохолодою, що свідчило про те, що десь поблизу вода. Коли виїхали з осичняка, перед ними постала гора доволі високого кургану. Дідюн підняв руку, і вершники зупинилися.

— Ми на місці, — сказав він і зійшов.

Чоловіки теж спішилися, ноги їхні тремтіли і були як налиті свинцем.

— Беріть заступи і за діло. Я вкажу, де копати.

— Та що ж ти, чоловіче, з нами робиш! — перехрестився Мусій. — Це ж могила!

Чаклун гнівно насурмачив брови.

— Робіть що кажу, — грізно відрізав він і почав оглядати курган. — Так, саме з цього боку, — сказав Дідюн неголосно, наче говорив сам до себе. — Вперед!

Чоловіки неохоче рушили до кургану і, підійшовши, зупинилися. Дідюн залишився стояти на місці.

— Тут? — гукнув Карпо.

— Лівіше, — відповів чаклун.

Чоловіки поступилися вліво.

— Тута?

— Ні, трохи вище!

— То підійди і покажи! — нарешті не витримав Мусій.

Але Дідюн лише розреготався.

— Якби я міг підійти, то навіщо ви мені були б потрібні?! Жодна істота, яка володіє чарами, не може підійти до цього кургану!

І, на підтвердження своїх слів, чаклун ступив крок уперед, і земля круг його ноги одразу взялася вогнем. Чаклун відскочив назад, і вогонь зник.

— Бачите? Берізка знала свою справу… Рийте там, де ти стоїш, Карпе!

І чоловіки узялися за роботу, Земля була м’якою і діло просувалося доволі швидко.

Час ішов. Люди копали. Чаклун то нервово ходив туди-сюди, то стояв і незмигно дивився на курган, то знову ходив, і коли нарешті заступи, дзенькнувши, вдарились об щось тверде, він здригнувся і на якусь мить ніби заціпенів.

— Це камінь, — гукнув він по хвилі. — Він загороджує вхід. Його треба обкопати, обв’язати мотузками й за допомогою коней вийняти.

Знову закипіла робота. Минуло ще трохи часу, і камінь було повністю обкопано. Чоловіки обв’язали його і потягли кінці мотузок до коней. Дідюн допоміг їм прив’язати шворки до сідел.

— Вйо! — гукнув чаклун, і коні загарцювали на місці, намагаючись зрушити велику каменюку, але з першої спроби їм це не вдалося.

— Паскудні ішаки! — роздратовано вигукнув Дідюн і схопився за батіг. — Ви зрушите його! Зрушите!

Батіг засвистів, і коні жалісно заіржали.

— Давайте, ледацюги, — лютував Дідюн, і чоловіки, налякані люттю чаклуна, відійшли в сторону.

І ось нарешті камінь посунувся з місця і гулко скотився до підніжжя кургану, відкривши доволі широкий прохід. Дідюн на мить так і застиг з батогом у руці, та вже по хвилі, відкинувши його вбік, підбіг до своєї торби, витяг звідти лампу, запалив її і подав Карпові.

— Всередині — труна, — холодно сказав Дідюн. — Винесіть її з мавчиного кола!

Карпо взяв лампу і, увесь трусячись, пішов до кургану. Слідом за ним подався і Мусій.

Коли лампа Дідюна освітила вхід, Мусій і Карпо побачили, що від входу до низу ведуть сходи.

Чоловіки спустилися. Сходинок було всього десять. Вони опинилися в доволі просторій поховальній кімнаті, посеред якої стояла звичайна дубова домовина. Ніякого золота чи якихось інших коштовностей тут не було.

— Навіщо це все? — пошепки проказав Карпо, так наче мрець міг його почути. — Моторошно тута…

Мусій втер спітніле чоло.

— Не знаю, — відповів він також пошепки, — давай покінчимо з цим якнайшвидше!

Карпо лише кивнув.

— Бери спереду, а я ззаду!

Чоловіки підняли труну і пройшовши до виходу, почали підніматися сходами.

— Важка, — зауважив Карпо. — Мо’, там золото? Мо’, відкриємо?

— Тьху на твою дурну голову! — перелякано забубонів Мусій. — То справа Дідюна, хай йому грець! Нехай розрахується з нами і якнайшвидше виведе з цього триклятого місця, більше я нічого не хочу!

Чоловіки вийшли нагору і поставили труну на землю.

— Чого поставили її? — крикнув чаклун, і його явне незадоволення змусило здригнутися чоловіків.

— Дай дух перевести — важке, стерво, — відсапуючись, відповів Мусій.

— Гаразд, тільки недовго, — роздратовано буркнув Дідюн.

Чоловіки, віддихавшись, знову взялися за труну і пішли до межі мавчиного кола. І раптом вони відчули, як земля під їхніми ногами почала тремтіти і здригатися.

— Ідіть! Не зупиняйтеся! — закричав чаклун, і очі його, здавалося, от-от вилізуть на лоба від люті.

Чоловіки йшли, а земля вже гула і двигтіла під ними, і коли вони перетнули межу кола, здалося, ніби увесь Всесвіт разом здригнувся.

Чоловіки ще не встигли покласти домовину на землю, коли раптом здійнявся шаленої сили вітер і віко з тріском відкрилося і полетіло долу. Мусій і Карпо як по команді випустили домовину з рук, вона гепнула на землю і той, хто лежав у ній, різко піднявся…

— Мрець! — заволав Мусій і впав на коліна, закривши обличчя руками.

Поряд з ним упав і Карпо, хрестячись і нашіптуючи молитву.

Дідюн же стояв і з неприхованим захопленням дивився на повсталого з могили. Той підвівся, і повітря навколо нього спалахнуло яскравими язиками полум’я.

Зодягнений у просторий чорний балахон, повсталий був доволі високим і дужим чоловіком, обличчя його було трохи видовжене, облямоване густою багряно-рудою бородою; довге волосся такого ж вогняного кольору вільно спадало на плечі. Зіниці його очей були сліпучо-білими. Але він не був сліпим. Обвівши білим поглядом присутніх, повсталий зупинився на Дідюнові.

— Чаклун? — запитав він низьким, утробним голосом.

Дідюн низько вклонився.

— Мене звати Дідюн. З поверненням, Пралісе!

Демон перевів холодний погляд на двох чоловіків, що, зіщулившись і зібгавшись, стояли перед ним навколішках і всім тілом тремтіли, нагадуючи беззахисних зайців, яких зненацька заскочив хижак.

— Ви чекаєте на винагороду? — запитав він, але чоловіки мовчали; перелякані, вони були не в силі й слова вимовити.

— Підніміть ваші голови, — сказав демон, і Мусій та Карпо, як зачаровані, підвели голови.

Демон глянув людям в очі.

«Нічого, геть нічого не змінилося за час моєї відсутності… За якийсь гріш душу ладні чорту продати…»

— Буде вам винагорода, — сказав він, і тон його голосу був таким, що в чоловіків мурашки по спинах пробігли. — Буде. — І торкнувся руками облич Карпа і Мусія.

Дідюн дивився на все це як зачарований. Обличчя чоловіків потемніли, нижні щелепи виступили наперед, чоловіки страшно закричали і зірвали з себе одежу руками, на яких уже з’явилися міцні пазурі, а за мить двоє перевертнів, якими стали Карпо і Мусій, кинулися геть до лісу.

— А чого хочеш ти, чаклуне? — знову звернувся Праліс до Дідюна і той облизав пересохлі губи.

— Безсмертя!

Праліс опустив голову.

— Я проспав дві тисячі років… Берізка і справді знала свою справу! Але дух мій заточити вона не змогла. Я бачив все, що творилося на землі… Як вірна мені погань, діти мої, відступила від моїх заповітів. І пристала до людей. Я бачив диво, що сталося півтора тисячоліття тому… Люди, ваш гріх спокутувано! Але ж ні, ви завжди прагнули одного і боялися одного — смерті!

Праліс подивився на Дідюна своїми вогняними очима.

— І ти знехтував тією спокутою, пробудивши могутнього демона. Заради чого? Звичайно — безсмертя!

Чаклун знову облизав губи.

— Я знаю твою таємницю, як знала її Берізка.

Демон насупився.

— Але я мовчатиму. Я надто поважаю тебе, Пралісе, за те, що ти зробив!

— Ще хтось знає? — запитав демон.

— Думаю — ні… Берізка забрала ту таємницю з собою в могилу. Мара не схибила! Якби не я, ти спав би ще невідомо скільки…

— Я зроблю те, що ти хочеш. Підійди, — перебив його Праліс. Дідюн підійшов і опустився на коліна. Демон підняв руку.

— Але прошу, — чаклун подивився знизу вгору на Праліса, — залиш мені мою подобу.

— Гаразд, — кивнув демон і торкнувся чола Дідюна.


Діти Праліса


предыдущая глава | Діти Праліса | cледующая глава







Loading...