home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


11

Нарешті всі були разом!

Всі, крім водяника Микити, та вітрогона Повітруна — їх, на жаль, відшукати не вдалося.

Зараз вся славна компанія — і люди, і нечисть — розташувалась у покинутій оселі Липня, тобто на території Праліса, бо мала тверді наміри повернути діброву Вербички Пташці, тож, після повернення водяника до верболозу Бороди вирішили не вертатися.

Андрій саме голив Никодима — той уже встиг помитися і перевдягтися, бо тхнуло від нього нестерпно.

Бороду козак уже збрив, залишивши довжелезні вуса, і тепер перейшов до «макітри» Никодима. Вправно орудуючи ятаганом, Андрій врешті-решт залишив на голові водяника одне довге пасмо, яке Никодим одразу закрутив за праве вухо.

— Хух! — видихнув водяник. — Дякую, друже! Холера їм, тим патлам.

— Прошу, — відповів козак і ляснув Никодима по лисині.

— Ну ось і знову разом! — вигукнув Мефодій. — Тепер хай начувається Праліс!

— Авжеж, — погодився Никодим і потер лисину.

Андрій витер ятагана і сховав у піхви.

— Ми маєм справу не з рядовим демоном, — зауважив він. — Праліс так просто в руки нам не дасться, він же не дурний! Тим більше, що один раз його вже обдурили та приспали. І в нього добрі сердюки!

— Махюки, — прокартавив ґном, — я раніше ніколи з такими не зустрічався!

— Вони демони дрібні, — пояснив Коник, — і за Праліса кістками ляжуть!

— А ми ляжем за Пташку, — спокійно проговорив Никодим, — по тому і край!

Тим часом Гапка з Пташкою накривали стіл у верболозі. На вечерю був дикий смажений кабан з квашеною капустою, вареники і борщ.

— Гайда до столу! — гукнула жінка, і всі як один пішли до верболозу.

— Я тепер не знаю, коли на ту рибу подивлюся, — пробуркотів водяник, — у Липня ще є заначки?

— Є! — поплескав його по плечу Борода, — старий ховав від Одарки не одну бочку з пивом!

І то була свята правда! У льосі, біля верболозу, була потаємна схованка, і саме там стояло Никодимове омріяне пиво.

— За перемогу, браття! — високо підняв чималенький кухоль Бородавка. — На праве діло йдемо! І хай скільки нас є, а разом ми — сила! Не раз пройшли хрещення вогнем і шаблею пліч-о-пліч, не раз і кістлявій в очі дивилися! Тож будьмо!

— Будьмо! — підхопили всі і перехилили кухлі.

Та не встигли вони й об стіл кухлями стукнути, як двері верболозу відчинились. На порозі стояв Липень.

— Мир вам!

— Липню! — вигукнув Борода. — Ти?

Дід усміхнувся і вклонився.

— І не тільки я! Гляньте-но надвір!

Всі вийшли надвір і буквально остовпіли: на крутім березі Рудки стояли всі березоворудчани, окрім дітей!

— То недобре, що ви без нас відстоюєте нашу землю, — сказав Липень, — бо жили ми тут з діда-прадіда і разом з вами станем на захист своєї вотчини! — Липень опустив голову. — І не вірю я, щоб Повітрун з братією своєю на нас руку підняв, хай що поробив йому той клятий чорт!

Наперед виступив Вітряк.

— Твоя правда! Нас відчаклували, але й до цього щось усередині, десь глибоко в серцях, тягло нас до людей, у!

Усі, кого привів Липень, були озброєні, навіть жінки, вони суворо поглядали в бік діброви, і погляди ті були сповнені рішучості. Вони не відступляться!

Дружина Андрія низько вклонилась.

— Дякую вам, — щиро сказала Пташка.

— І не варто чекати! — вигукнув Липень і вихопив шаблю. — Гайда в гості до Праліса!

— Оце діло! — розсміявся Никодим. — А що, братове, справді ж бо — чого його чекати!

Раптом гучний, подібний до грому, сміх пророкотав над берегами річки і луною прокотився гаями Березової-Рудки.

— Праліс! — вигукнув Коник, і всі обернулися на захід, де сонце, яке вже сіло за обрій, раптом зробилося червоним, як кров.

Із гаю вийшов демон. Праворуч від нього йшли Марюка і Вербичка, а ліворуч — Повітрун і Микита. Слідом сунули мавки, лісовики, домовики, берегині та інша погань, і не дивно, що всі вони були озброєні.

— До бою! — вигукнув Андрій, і його загін приєднався до березоворудчан.

Військо Праліса зупинилося. Чисельністю до двох сотень, воно вдвічі перевершувало захисників Березової-Рудки.

Демон вийшов наперед.

— Дурні! — вигукнув він. — Дозорці донесли мені, що ви пройшли підземним ходом. Треба було одразу завалити його! Але хто ж міг подумати, що у вас стане нахабства повернутись…

— «Нахабства»! — обурився Липень. — Це наші землі, а твоє місце у пеклі, коло Люципера! Відпусти погань по-доброму і забирайся геть!

— Ой бійня буде, — прогарчав Никодим.

— Як Бог дасть, то ні, — тихо відповів Андрій.

Раптом демон звернувся до козака.

— Як я розумію, ви тут заради молодої мавки?

— І не тільки, — відповів Андрій, — але тобі цього не зрозуміти.

Демон знизав плечима.

— Я й не намагатимусь! Але мені не потрібна, як висловився водяник «бійня». Нехай усе вирішать мавки!

— А то ж як це? — роздратовано заперечив Мефодій. — Я — проти!

— А тебе, пекельнику, ніхто і не питає, — грізно кинув Повітрун.

— Якщо переможе Пташка, — повів далі Праліс, — ви лишитесь, а якщо Вербичка — заберетесь геть!

Мефодій хотів був заперечити, але наперед вийшла Пташка.

— Я згодна!

Праліс розсміявся.

— Сміливе дівча! Не вбивай її, Вербичко, тільки дай доброго прочухана!

Вербичка якось дивно подивилась на демона і очі її спалахнули ненавистю, але Праліс того не помітив.

— Гаразд, — відповіла вона і вийшла наперед.

— Стривайте! — вигукнув Мефодій і підійшов до Вербички. — Якщо ти щось заподієш Пташці, — просичав він мавці, — я стану твоїм жахом на все твоє нескінченне життя! Зрозуміла?!

Вербичка мовчки кивнула.

Мавки стали одна проти одної і підняли руки. Всі затихли. Праліс задоволено посміхнувся, щось прошепотів на вухо Микиті, і той кивнув головою.

І ось погляди мавок зустрілися. Вони дивились одна одній у вічі. Світ навколо них почав змінюватись. В одну мить зчинився вітер і закрутився враз вихором навколо Пташки і Вербички. Вихор дужчав і гудів, під його поривами застогнали столітні берези, а мавки стояли непорушно.

Праліс занервував і почав уважно дивитися на Пташку. Щось було не так… Звідки така неймовірна сила?.. Може, від Вербички? Хіба Пташка могла успадкувати силу Берізки!?

Вихор раптово обхопив велетенську вербу, що росла на березі, і вирвав її з корінням…

— Вона навчає Пташку! — несамовито заревів Праліс. — Жодна мавка не володіє такою силою!

Вербичка зробила крок у вихор, він підхопив її, закрутив, а за мить усе вщухло.

Вербичка стояла біля Пташки і посміхалась дівчині.

Праліс отетеріло вирячився на мавок.

— Невже ти думав, що я підніму руку на рідну племінницю! — кинула демонові Вербичка і обняла дівчину. — Та я ліпше загину, ніж зроблю це!

— Зрада! — заревіла Марюка.

Праліс гнівно вихопив довгого і вузького меча.

— Ви поплатитесь за це! — з ненавистю крикнув він. — До бою, діти мої!

В цю мить на галявину між військом Праліса і березоворудчанами вибіг якийсь чоловік. Це було доволі несподівано, і всі завмерли.

— Дідюн! — вигукнув Липень. — Яким вітром!?

Але чаклун не звернув на діда уваги.

— Що ти зробив зі мною, демоне!? — крикнув він Пралісу і скинув свій балахон.

Всі з жахом і відразою подивилися на Дідюна.

Тіло його було вкрите жахливими струпами, з боків стирчали ребра, з яких звисала відмерла шкіра.

— Що? — знову вигукнув чаклун.

Праліс подивився на нього і презирливо скривився.

— Геть з-перед очей моїх! Маєш, що хотів!

Дідюн відірвав від себе клапоть шкіри і жбурнув в обличчя демонові.

— То це твоя подяка? — визвірився він на демона. — Ти обіцяв мені безсмертя! А що я тепер?!

— Геть з очей! — гаркнув Праліс.

Ніхто не розумів, про що йдеться, і всі здивовано дивилися на чаклуна.

— Ну ні! — прогарчав він. — Зуб за зуб! Берізка змовчала, а я не змовчу! Погань! — вигукнув він. — Зараз почуєте правду…

— Замовкни! — перебив його Праліс.

— Ні! Слухайте…

Праліс вказав на чаклуна пальцем, і на нього моментально накинулася Марюка. Дідюн обернувся і підняв руки, захищаючись від потвори, але та одним махом відтяла чаклунові голову і та покотилася по землі.

На мить зависла незрозуміла тиша.

— От так Праліс! — розреготався раптом козак. — То таки моя правда! Ось чому загинули Одін і Сет — погань пізнала істину!

— Стули пельку, козаче! — огризнувся демон.

Андрій вихопив шаблю.

— Мене так просто не візьмеш! Може, годі брехати? І в першу чергу — самому собі!

— Про що це ти, Сивий? — здивовано запитав Никодим.

— Ну, що Пралісе? — неначе не почувши водяника, знов звернувся до демона козак. — Правду?

Праліс мовчав.

Андрій вийшов наперед.

— Ось вам правда! По-перше: хто такий Праліс?

— Наш батько! — крикнув йому Повітрун.

Але Андрій лише похитав головою.

— Помиляєтеся. Він — демон. І достобіса вигадливий! Ви кажете, що він вас створив? — звернувся козак до погані, що стояла за Пралісом. — Дзуськи! Створити може тільки творець, Бог! А що ж може зробити демон? Спотворити!

Погань здивовано дивилася на козака.

— Усі знають, що Берізка — матір Пташки. Чому це нікого не здивувало? Вона ж народила від людини! А вовкулаки! Я бачив вовкулаків народжених відьмами! Не дивно? А мені дивно! А де перші, від яких ви пішли? Чому вони були смертними? То що ж так розгнівило ельфів, що вони порішили Одіна? Правда! Ти з братами спотворив людей! Шановна погань, — вигукнув Андрій, — ви — не що інше, як спотворені люди!

Це було як грім серед ясного неба! Очі погані і білої нечисті звернулися до Праліса.

— Чого мовчиш, демоне? — знову їдко розсміявшись, звернувся до Праліса Андрій.

Демон з ненавистю подивився на козака.

— А от і правда! Я зробив з них нову расу. Расу надлюдей. Є у вас невідомі механізми, якими керувати ви не вмієте, і невідомо чи навчитеся! Я змінював вас століттями, задіявши ті механізми. Я переміг старість, смерть, хвороби!

— А вурдалаки, вовкулаки, болотяні відьми? Чим вони завинили? — гнівно перебив його Андрій.

Але Праліс лише скривився.

— То були лише помилки. Але хіба вони не варті цього!? — демон обвів рукою погань. — Спочатку я робив це тільки з тваринами!

— Анциболоти і ті мерзенні потвори на трясовинах… — задумливо проговорив Мефодій. — Чому ти, Андрію, не поділився з нами цим жахливим здогадом?

— Бо то був лише здогад, — відповів козак.

Погань і біла нечисть була приголомшена. Усі з жахом і огидою дивилися на Праліса. І це він не дозволяв їм спілкуватися з людьми! А вони — люди!

— Ах ти скурвий сину! — заревів Никодим, який неначе прокинувся зі сну. — Чого ж ти мовчав і не казав нам правду!? «Дітки мої!?» Ось я зараз дам тобі «діток»!

Водяник вихопив сокиру й кинувся на Праліса, але Андрій зупинив його.

— Стривай, брате, не так! Слухайте мене, Пралісова погань! — крикнув козак. — Ви — люди! Споганені, спотворені, але люди! То чи варто нам битися одне з одним?! Та ще й через цього брехливого покидька?

Погань мовчала.

Першим від Праліса відійшов Повітрун. Він розвернувся і рушив до стану людей та нечисті Андрія, і ніхто не зупинив його…

Микита стояв, опустивши очі долу.

— Я вагаюся, Пралісе, — проговорив він, підвівши голову. — Хто ми? Люди?

— Ні! — вигукнув демон. — Ви вмієте більше, можете більше, ви вічні!

— Чи народить колись від мене берегиня?

— За все треба платити! То ваша ціна!

Микита відвернувся.

— Вона зависока, — сказав він і пішов не обертаючись до людей.

А за ним… Одне за одним погань переходила на бік березоворудчан. Праліс зостався сам. Якщо не брати до уваги з десяток демонів на чолі з Марюкою.

Вітряк обійняв свого дядька.

— Все буде добре, у! Ти все згадаєш… Є зілля…

Марюки обступили колом Праліса, який понуро опустив голову.

— Залиш нас, — звернувся до нього Вітряк, — зникни!

Демон підняв голову.

— Куди?

Не відомо, що трапилося з ним, але в голосі Праліса чувся відчай. Він повільно дістав меча з піхов, узяв його обома руками і підняв догори.

— Козаче! — звернувся він до Андрія. — Викликаю тебе на двобій!

— Приймаю! — вигукнув Андрій і перехрестив повітря шаблею.

— Чекайте! — сказала Пташка, виступивши наперед. — Годі смертей. Я можу зв’язати його сили!

Вербичка провела рукою по голові дівчини.

— Це правда. Вона може!

Андрій опустив шаблю і подивився на демона.

— Маєш вибір. Або я, або вона. Позбудься демонічної сутності і живи.

— Хай живе! — почулися поміж поганню поодинокі вигуки.

— Так, хай живе! Хай стане рівним з людиною!

— Хай живе! — лунало вже з усіх боків.

Праліс розгубився і опустив меча. Цього він не очікував.

— Слов’яни, — гірко посміхнувшись, проказав він, — ви завжди були великодушними! Але не зараз!

Демон знову підняв меча.

— До бою! — сказав він, і марюки, вишкірившись, приготувалися до нападу, але Праліс зупинив їх: — А ви — ані руш!

Андрій скинув сорочку і пішов до демона.

Клинки зустрілися. Одразу було видно, що обидва бійці володіють зброєю досконало. Козак і демон пішли по колу. Хтось мав загинути. В ті часи жоден двобій не тривав довго. Кожен з бійців володів своїми прийомами бою, які тримались у таємниці. Один випад, хитромудрий маневр… І смерть!

Клинки дзвеніли і затихали. Бійці вивчали один одного, то розходячись, то знову сходячись у бою.

— А ти гідний противник, козаче! — вигукнув демон, відступаючи. — Вправний, швидкий, сильний і гідний…

Праліс вивернувся, відбивши шаблю Андрія, і змиг ока заніс свого меча над Андрієм і… Всі охнули, але демон чомусь завагався, і шабля козака блискавично пронизала його груди.

— …гідний моєї смерті, — видихнув Праліс і випустив меча.

Марюки дико завили..

— Чому, — крикнув Андрій і висмикнув шаблю, — ти піддався? Ти знав, що я зреагую!

Переможений Праліс упав на землю, повалившись набік. Він мав тут же зникнути, але був демоном вищої касти, наділений неабиякою силою, тому не зник одразу.

— Це мій вибір, — прошепотів він, — мені… мені…

Андрій встромив шаблю в землю і провів рукою по спітнілому чолу.

— Тобі мало було померти! Ти хотів зникнути!

До приреченого підійшов Мефодій.

— Ти міг позбутися пекельних сил і спробувати спокутувати свій гріх…

Праліс закрив очі.

— Немає мені спокути… Є лише вічний тягар зради…

Рана Праліса спалахнула вогнем, і вже за мить демона не стало, а вся погань, окрім дружини Андрія, зайшлася кашлем. Із вуст Пралісових «дітей» повалив чорний дим. Вони падали, але швидко підіймалися. Чари Праліса розвіялися, погань усе пригадала, але це мало втішило її. Все, у що вона вірила, виявилося брехнею. Ті, хто раніше відчували свою зверхність над людьми, тепер розгублено дивилися одне на одного, намагаючись осягнути свою нову — стару сутність. Сутність, давно втрачену і загублену в віках, а тепер знову віднайдену й повернену. З нею треба було навчитись жити. Минуле кануло в безодню забуття разом з Пралісом і згадкою про нього.

Сонце сіло і березоворудчани, скинувши руки догори, запалили болотяні вогні. Одна з берегинь, посміхнувшись, і собі запалила вогник, слідом за нею сотні рук злетіло догори, і вогники погані приєдналися до людських. Марюки загарчали і поволі відступили в тінь, а Повітрун підійшов до Липня і обняв його.

— Ну, здоров був, Липню, — щиро всміхнувшись, сказав він. — Гадаю, нам є що відсвяткувати!

Дід і собі обняв вітрогона.

— Твоя правда, друже, є!

Та раптом вдалині, десь за Переводом, пролунав глухий вибух, схожий на удар грому. Він луною прокотився над Березовою-Рудкою, і все стихло, а з темряви жахливо завили марюки.

— Що це було? — здивовано запитав Андрій.

Вербичка і Пташка стурбовано прислухалися, і очі їх спалахнули, як ті болотяні вогні.

— Лихо! — крикнула Вербичка. — Туман упав! Праліс помер, чари Берізки стали непотрібними, і зараз осатаніла погань мчить сюди, щоб помститися нам за тисячолітні блукання у тумані. Готуйтеся до бою!

— Я вже чую їх, — тремтячим голосом проговорила Пташка, бо попри всю свою силу, вона лишалася лише «необкуреною димом чар» дівчиною.

Андрій вихопив шаблю і закрутив над головою.

— Вербичко, звідки їх чекати?

— Звідусіль! Їх у тумані незліченна кількість, звідусіль!

— Тоді колом ставайте, спина до спини! — скомандував козак.

І справді, за мить з усіх боків почулося виття і гарчання, воно швидко наближалося. Болотяні вогні освітлювали берег Рудки, де з хвилини на хвилину мала розпочатися жахлива драма. Відблиски вогнів зловісно вигравали на шаблях, палашах і топорах. Нечисть і люди стояли пліч-о-пліч, стояли тихо, прислухаючись до скаженого виття і жахливого гарчання, яке невпинно наближалося. З води вже чулося грізне гарчання анциболотів та верещання болотяних відьом. Озброєні сокирами та ятаганами, на них уже чекали водяники на чолі з Никодимом і Микитою. І ось болотяні відьми та анциболоти постали у смузі світла, вони йшли щільною стіною, вишкіривши жовті ікла. Озброєні гострими пазурами, лаписька відьом і клешні анциболотів потяглися до людей і погані. З боку лісу на світло виступили з мороку потворні фігури вурдалаків, перевертнів і хащунів. До них приєдналися і марюки. Чорна нечисть ринула одночасно і звідусіль. А від їхнього ревіння, гарчання, виття й верещання, здавалося, здригалася земля! Біла нечисть і люди підняли зброю, і острівець їхнього війська потонув у чорній хвилі наступаючих нелюдів.

— Ось тобі і кінець! — намагаючись перекричати гуркіт і рев бойовища, крикнув Андрій. — Ми не вистоїмо! Я стільки чорної нечисті за все життя не бачив!

Це була правда. На місце збитого «чорного» ставало десять нових, а судячи з того, як швидко згасали болотяні вогники над головами бійців, «білих» і людей ставало все менше й менше. Мурко бився поряд з мавками, запускаючи вогняні кулі з обох рук. З кожним змахом Никодимового топора якась відьма падала в корчах, а то й декілька відразу, так щільно вони йшли! Кілька лісовиків, завбільшки з покійного Кулаку, зійшлися у смертельному двобої з анциболотами.

Біла погань і люди билися запекло, намагаючись якнайдорожче продати свої життя, але падали одне за одним, як мухи…

— Як же Бер-р-різка загнала таку силу в туман? — прокричав Мурко до Вербички.

— Їх було менше! — відповіла мавка. — Розплодилися!

Малюк подивився на Пташку, страху в очах дівчини вже не було. Була лише холодна рішучість, притаманна справжній мавці.

— А якщо спр-р-робує Пташка? — знову прокричав він.

— Це неможливо. Їх дуже багато, і Пташку ще не ініціювали до кінця. Вона має вступити у володіння Дібровою Смутку, а для цього треба саме заступити межу Діброви. А як це зробити? Тут же не пробитися!

— Вар-р-рто спр-р-робувати. Сивий! — заволав Мурко, що було сили.

Козак пробився до малюка.

— Маємо слабку надію!

Мурко швидко пояснив козаку, що й до чого, і Андрій не вагаючись погодився.

— До Діброви! — голосно закричав козак. — Клином пробивайтеся до діброви! Там надія на порятунок!

Наказ швидко передавали з вуст в уста. Ніхто не став сперечатися, і військо березоворудчан почало витягуватися клином, вістря якого було спрямоване до діброви. Попереду йшли Вербичка і Пташка. З кожним змахом їхніх рук чорна нечисть розліталася, як солом’яні ляльки. Військо поволі рухалось до Діброви.

— Може, хай її перенесе Мефодій? — прокричав Коник.

— Упир поранений. Він і сам би радий, та ледве на ногах тримається. До того ж вона має зробити це сама.

Праве плече Мефодія справді було страшно поранене — розірване щелепами перевертня, і він ледве відбивався лівою рукою.

До Діброви Смутку вже було рукою подати, але оборонців ставало все менше й менше. Ще крок — і Пташка зайде за межу!.. Але шлях їй перетнули марюки.

— Маєм прорватися, дитино, — рішуче сказала Пташці Вербичка, — ще крок! Ну! На три, я буду поруч!

Мавки змахнули руками.

— Р-раз! — вигукнула Вербичка і марюки поточились назад, але встояли.

— Два!

Дві потвори відлетіли вбік.

— Три! Біжи, Пташко! Я поруч!

Дівчина кинулася до Діброви. Крок, ще крок… Але одна з марюк кинулася їй навперейми — вона витягнулася в карколомному стрибку, і пазурі її були спрямовані в горло дівчини… Пташка закричала, але в останню мить молоду мавку прикрила собою Вербичка, і гострі, як леза ятагана, пазурі увійшли їй під серце. На підмогу нагодився Андрій. Блиснула шабля — і кудлата голова потвори покотилася землею, а Пташка ступила у Діброву.

Падаючи, Марюка потягла за собою і Вербичку. Демон конвульсивно смикнувся і вивільнив пазурі з тіла мавки. Вербичка схопилася на ноги, навіть не завваживши, що по її сорочці струменить кров… Їй було байдуже до себе, цікавило лише одне — Пташка встигла!

І тут Вербичка похитнулась і, подивившись на свої груди, впала на коліна.

— Вітаю тебе! — напівзгаслим голосом крикнула вона Пташці, піднявши голову і глянувши на дівчину. — Ти — Володарка Діброви!

Невідомо чому, але обидва війська враз зупинилися. Всі були приголомшені відчуттям могутньої сили, яка раптом, неначе дикий вихор, вирвалася з діброви.

Пташка зринула в повітря. З її очей і рук вдарило яскраве, сліпуче світло, і його промені, мов гострі шпичаки, пронизували чорну нечисть і зганяли її докупи.

Відьми, марюки, анциболоти, перевертні, вурдалаки верещали, гарчали, намагалися чинити опір, пручалася і звивалася, але невідома сила зводила їх докупи і, піддаючись їй, вони рушили до Переводу. Пташка подумки відшукала недавню хижку Никодима, оточену з усіх боків тягучими трясовинами, і чорна нечисть, волаючи та завиваючи, стрімголов кинулася з високою берега в річку, за світлом мавчиних очей. Воно підхопило їх і всім скопом відкинуло у саме серце трясовин.

І стало тихо. Пташка опустилася і підбігла до Вербички. Мавка лежала на траві, Борода підтримував її голову, а Гапка намагалася перев’язати рану.

— Марно, — кволо відмахнулася Вербичка, — я помираю…

Обличчя її посіріло, погляд почав згасати.

— Тітонько! — Дівчина взяла мавку за руку. — Дякую вам! Ви ж мене врятували!..

Очі Пташки заблищали від сліз.

— А ти врятувала всіх, — кволо всміхнувшись, відповіла Вербичка, — от і відновлено справедливість, а втрачене знайдено… Вибач… То я не завадила Марюці вбити твого батька… і кров Берізки, я вже не маю сумніву, на її лапах… Вона знала все, а я, дурна… загнала дрібних марюк у болото! Втішила себе… Вибач…

Тіло Вербички раптом затремтіло, а очі чи то від жаху, чи від подиву широко розплющилися: вона бачила щось — невидиме нікому.

— Дивись, Пташко! — з останніх сил вигукнула вона. — Дивись: Василь і Берізка! Вони кличуть мене і кажуть, що все давно пробачили і забули!

Пташка зібралась з силами і побачила… Світло! Світло, в якому чітко вимальовувалися дві постаті: жіноча — з далеких снів дитинства, і чоловіча — з примарної хати на галявині. Вони усміхалися їй! Пташка відчула, як затремтіла рука Вербички і як мавка враз затихла. І тут-таки, поруч з двома фігурами, з’явилась третя. Пташка підвелася, по її обличчю покотилися сльози. Раптом усі три постаті спалахнули яскравим світлом і осяяли собою всю Діброву. Це вже бачили всі, спалах був миттєвим, але таким, що на мить аж очі засліпив.

— Усе, — прошепотів Микита, — прокляття спало. Немає більше привида діброви…


предыдущая глава | Діти Праліса | cледующая глава







Loading...