home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


6

Запряжені волами вози поволі просувалися чернігівським шляхом. Невеличка ланка чумаків із десяти підвод поверталася від Перекопу.

Шлях тягнувся вздовж болотистих берегів Супою, і ця ділянка була найважчою. Приблизно версти зо дві справжніми перепонами ставали трясовини, накриті лозовими гатями.

Вечір застав чумаків на болоті, хоча вони давно мали пройти це місце і розбити табір на відомому їм пагорбі.

— От стерво! — вилаявся молодий чумак, підійшовши до юного запорожця з довгим сивим оселедцем. — Ну кому це припекло гаті порозтягати?!

— Не кажи, — відповів козак, і був це не хто інший, як Андрій.

Козак стурбовано хмурився. Річ у тім, що біля Черкас невеличкий загін Андрія нагнав ланку чумаків, яка прямувала до Чернігова, а головою ланки виявився старий Андріїв друзяка і бойовий побратим — Степан Бородавка. Слово за слово, що та як, і зав’язалася бесіда. Та й вирішили заночувати в одній корчмі, а вранці розійтися кожний своїм шляхом.

І розійшлися б, якби не трапилося лихо.

Попереду цієї ланки йшла інша, і ось під ранок, коли чумаки вже мастили колеса своїх возів, а Андрій от-от мав рушити зі своєю ватагою до Пирятина, на двір корчми ступив знесилений чумак.

— Іване! — висунувся з-під воза голова ланки Панас Кривий. — Чого це ти вернувся?

Чумак знесилено опустився на перекинуте цебро.

— Ой, не питай, Панасе! Бо посивієш…

— А що трапилось, чоловіче? — підійшов до нього Андрій.

— Біс його, холеру, знає, — відповів чумак, — ніби на нашу ланку напали.

— Як це «ніби»? — здивувався Кривий.

— А так. Перед трясовинами Супою змащували ми колеса. Змастили і рушили далі. З годину десь проїхали, і захотілося мені закурити. Я до торби — гай-гай! Нема! Згадав, що там де вози мастили, забув я її. А в торбі гостинці жінці й дітям. «Ну, — кажу, — хлопці, я по торбою, а тоді нажену!» Ну й ушкварив я назад. Торбу знайшов, сів, перекурив, і гайда наздоганяти ланку! А як до трясовин доходити став, то вже й смерклося. Коли чую, як завиє щось, та так, що чуб дибки став, і одразу зчинився ґвалт і стрілянина… Я до своїх… А за лозами їх не видно було… І раптом стрілянина стихла… А в хащах як завиє щось, і зойк чийсь… Я на ноги і ходу! І ось я тут…

Серед чумаків повисла тиша.

— Отакої, — стурбовано мовив Андрій.

Гапка одразу зрозуміла, що Андрій піде з чумаками до трясовин. Із ним зголосилися іти Нікель, Никодим, Жменька і Коник.

Коли ланка підійшла до трясовин, побачене вразило всіх. Попереду були лише поламані та перекинуті вози і жодної живої душі. Козак і нечисть їхали верхи попереду ланки і, зупинившись, спішились.

До Андрія підійшов голова ланки.

— Сивий, що це в біса таке? Хто міг таке зробити? Якщо це таті, то навіщо вони отаке утворили?

Андрій і сам розумів, що це не злодії. Весь крам, який везли чумаки, був розкиданий навколо возів. А судячи з того, як були розламані підводи, ті, хто це зробив, мусили мати неабияку силу.

— Моторошно тут якось, — прошепотів молодий чумак, який їхав на першому возі, а Іван, що був з побитої ланки, зблід, як мрець.

Сонце остаточно сховалося за обрієм, і моментально зробилося так темно, що хоч в око стрель. Небо було затягнуте хмарами, навіть світло майже повного місяця не могло пробитися крізь них. Зловісна тиша запанувала на болоті.

Чумаки заходилися запалювати смолоскипи і назад перевертати вози.

— Андрію, — підійшов до козака голова ланки Панас, — ми вертаємо. Треба виїхати на сухе місце і розбити табір.

— І чому я не рушив наперед і все не перевірив… — картав себе Андрій. — Давайте хутчіше, щось тут є, і це «щось» дуже лихе… І накажи своїм хлопцям дістати зброю.

Панас віддав наказ і чумаки дістали з возів шаблі та рушниці.

Нечисть весь цей час мовчала і лише неспокійно озиралась довкола.

Вози рушили, цього разу Андрій з нечистю їхали позаду. І не встигла ланка від’їхати й на двадцять кроків від страшного місця, як раптом гном Нікель вигукнув:

— Святі печери! Що це в біса таке?!

Усі зупинились і обернулися. Ззаду чулося гучне чвакання по багнюці: хтось упевненим кроком наздоганяв ланку. Люди не бачили нічого, але погань, яка чудово бачила в темряві, одразу вхопилася за зброю.

— До бою! — крикнув Никодим.

До звуків упевнених кроків приєдналися нові. Тоді ще, і ще… І ось світло смолоскипів вихопило з темряви того, хто переслідував їх. Чумаки відчули, як їхніми спинами забігали мурашки, а волосся на головах стає дибки.

Істота, яка вийшла на них, була на голову вища за найдебелішого козака. Спочатку здавалося, що це людина, але коли вона підійшла ближче, чумаки мимоволі здригнулись.

Усе тіло потвори було вкрите дрібною лускою мідного кольору. Ніякого одягу на потворі, звичайно, не було.

Голова була трохи сплюснутою. Над холодними чорними очима виступали кістяні дуги. Зверху голова була вкрита безліччю шпичаків завбільшки з палець. Такі ж шпичаки — навколо безгубого рота, з якого час від часу висовувався роздвоєний зміїний язик. На кожній кінцівці потвори було по чотири пальці з довгими і гострими пазурами. І жодних статевих ознак.

За першою потворою з темряви виступило ще з десяток.

Коні заіржали і стали дибки, а воли несамовито заревли.

— Господи, що воно таке? — прошепотів Панас, нашвидку перехрестився і, прицілившись, пальнув з рушниці в того, що був попереду. Пролунав постріл, куля влучила потворі в груди, але вибила іскру і відлетіла геть, не завдавши жодних ушкоджень. І тут, як по сигналу, тварюки завили і сунули на людей та білу нечисть.

Почалася стрілянина, але вразити істот кулями було неможливо.

Тварюки, вишкіривши гострі ікла, кинулися до возів. За мить коні скинули вершників і розбіглися, верхи втримався лише Коник. Він щосили стис боки своєму Чортові і потяг на себе повід. Кінь став на свічу і загарцював на задніх ногах.

— Вйо, Чорте! — крикнув Коник, розвернув оскаженілого коня на одну з потвор, і той, опустившись, копитами розчавив голову тварюці.

— Ага! — злостиво вигукнув Андрій. — Таки смертні!

А потвори, шаленіючи, перевертали і трощили вози, намагаючись розправитися з людьми.

Одна з них дістала якогось чумака, схопила його за горло, і гострі, як лезо, пазурі відтяли бідоласі голову. Кров фонтаном бризнула з безголового тіла так, що аж заляпала потворі пику.

Зачувши кров, і без того перелякані скаженим виттям потвор і криками людей, воли розламали дишла і, як і коні, теж кинулись навтьоки.

Але монстрам були потрібні тільки люди, вони осатаніло ревли і кидалися на них.

Ті ж відчайдушно відбивались. Ні блискавичні випади Андрія, ні могутні удари сокир гнома й водяника, на жаль, не завдавали тварюкам бодай якоїсь шкоди. А тим часом уже другий чумак звалився на землю замертво.

Маленький Жменька крутився як навіжений, сиплячи удари наліво й направо. Й ось, несподівано для нього самого, його шабля таки врізалася в тіло потвори: він, підстрибнувши, вдарив навідліт і якимсь дивом вцілив тварюці під ліву пахву. Істота протяжно завила і повалилася долу.

— Є один! — крикнув лісовик. — Під пахви бийте, з лівого боку.

Першим зреагував Коник. Вихопивши лука, він швидко прицілився і пустив стрілу, яка глибоко ввійшла в тіло істоти.

— О-го-го! — загорлав Никодим. — Бий гадів! — І його сокира, з тріском ламаючи ребра, аж по самий обух ввійшла під лівицю однієї з тварюк.

Та потвори не надто переймалися з того, що їх щораз меншає, і запекло атакували далі.

Чумаки не вирізнялися військовою майстерністю, тому лише непевно відбивалися, уникаючи смертоносних ударів потвор. Зате Андрій і біла нечисть почали безжальне винищування і дуже швидко з потворами було покінчено. Останню тварюку влучним пострілом з лука поклав Коник.

— Гм-м-м, що ж це воно таке? — спитав він радше самого себе, аніж когось.

Всі обступили мертве тіло однієї з тварюк.

— Дякую вам, — голос Панаса тремтів, коли він звертався до козака й нечисті, — нас могла спіткати доля Іванової ланки, якби не ви.

— Ет! — відмахнувся Коник і пнув ногою труп істоти. — Я, здається, чув про них, але думав, що їх уже не існує!

— І що ж воно таке? — спитав Андрій.

Всі уважно дивились на конюшного.

— Ну… — зам’явся Коник.

— Та кажи вже! — не витримав Нікель.

— Це те, що першим явив світу Праліс!

Чумаки здивовано подивились на Коника.

— Про що це ти? — спитав Панас. — Це якась погань, так? Ненавиджу погань! — Чумак плюнув на потвору.

Никодим криво посміхнувся.

— Та годі тобі! Так, це погань.

— А… — хотів був спитати щось Іван, але Андрій перебив його.

— Гайда краще звідси, може, вони тут не одні…

Чумаки заметушилися.

— А вози? — непевно запитав один з них.

Андрій підштовхнув його.

— Іди вже, возів йому тре’! Що їм станеться тут?

Чумаки забрали все необхідне для ночівлі і подалися назад, на дорогу, подалі від триклятого болота. А версти за дві розбили табір.

— Завтра, Іване, підеш до села з Андрієм, привезеш попа. Хлопців поховати треба, і щоб на гатях відправив, — сказав Панас.

— Авжеж, — погодився Іван.

— А ми, хлопці, — зранку волів шукати і гаті класти, та й збиратися геть!

— Щоб я ще колись цією дорогою пішов, хай йому грець! — буркнув один з чумаків. — Нізащо!

Нечисть сиділа осторонь від чумаків, навколо окремо розведеного багаття.

— Дивні вони якісь, — кивнув у бік нечисті Панас.

— Не дивніші за нас з тобою, — відповів Андрій і покрокував до своїх «дивних» друзів.

— Сідай, — посунувшись, сказав козаку водяник.

Андрій сів і задумливо подивився на вогонь.

— А я думав, що знаю хоч і не все, але дуже багато, а насправді не знаю нічого…

Нечисть мовчала.

— Я думав, — продовжував козак, — що водяника створив водяником, а виявляється, що він народився на цей світ у муках, як і я! Розкажіть мені свою генеологію.

— А це ще що таке? — здивувався Коник.

— Від кого ми ведемо рід, — пояснив Нікель.

— А! Ну, це можна! — сказав Никодим і повернувся до Коника. — Що ж, ти, Конику, у нас розумний, от і давай, розкажи Сивому, як воно було.

Коник кивнув гривою.

— Гаразд, Сивий, слухай, — погодився конюшний. — Скажу одразу, що зараз ти ніде не стрінеш маленького домовика, водяника або ще когось із нашої братії. Ми чомусь втратили змогу продовжувати свій рід, і то дуже давно. Наймолодшому з нас не менше… — Коник раптом зам’явся.

— Та кажи вже! — підштовхнув його Никодим.

— …тисячі років, — продовжив Коник, і козак від здивування аж кашлем зайшовся. Коник повів далі: — Гм-м-м… Так-от, усі ми мали своїх пращурів, яких і створив Праліс. Першими з’явились оті потвори. То була невдала спроба. Слідом за ними з’явилися болотні відьми, анциболоти, перевертні й вурдалаки, а також лісові хащуни. Хоч як дивно, та анциболоти розмножуються і досі. Далі за ними з’явилися ми, тобто нам подібні, які згодом стали називатись конюшними, домовиками, звичайними домовиками, вітрогонами, бо були дуже прудкими, ну, ти знаєш, як Вітряк, водяники, козодої, сирени, мавки і берегині, а також лісовики. А тепер слухай. Від сирен народжувалися конюшні і козодої, але люди винищили сирен, і рід наш урвався. Від мавок — вітрогони й лісовики, від берегинь — водяники. Але вже багато-багато років жодна мавка, жодна берегиня не народжувала. Чому — не відомо. Ось так, Сивий, воно було, так є і зараз, — сказав Коник.

Козак мовчки дивився на вогонь.

— А чи лишились оті, перші? Чи живі зараз створені Пралісом, а не народжені?

— Перші були смертними, — відповів Коник.

— Чому? — здивувався козак.

— А й сам не знаю, — знизав плечима конюшний.

— Дивно… — проказав Андрій і почухав за вухом. — І все те пішло з Рудки?

— Атож, — кивнув Коник, — звідти.

— Ясно, — не зовсім упевнено мовив Андрій.

— Гаразд, давайте вже спати, — сказав конюшний. — Мені зранку коней ловити.

Усі погодились, лягли і скоро поснули. Лише Андрій ще довго не міг стулити очей, все думав про почуте. Щось марудило козака, не давало йому спокою, і він заснув, лише коли небо вже почало сіріти.


Пташка прокинулася від власного крику. Чоло її було рясно вкрите крапельками холодного поту, очі заплакані. Прокинувшись, вона побачила стурбоване обличчя бабусі Одарки.

— Що, дитинко, знову той сон?

Декілька ночей поспіль, під ранок, дівчинці снився один і той самий сон: висока струнка білява жінка з недобрими очима стоїть на крутому березі Рудки; все кругом сповите непроглядним мороком, під буйним вітром гнуться і стогнуть велетенські берези, але жодна волосина на голові жінки не ворухнеться; вона щось кричить Пташці, але дівчина не знає цієї мови; тоді з’являються чорні страшні тіні. Якісь волохаті створіння з огнистими очиськами тягнуться до дівчинки такими ж волохатими лапами з довжелезними гострими пазурами, і здається, ось-ось дотягнуться ті лапи, ось-ось торкнуться її шиї… І тоді Пташка прокидалася з криком та слізьми на очах.

Дівчина витерла долонею спітніле чоло.

— Так, бабусю, знову цей сон… Ви вже знаєте, до чого він?

Баба Одарка скрушно зітхнула.

— Не розумію я його, дитино, дивний сон твій.

Пташка сіла на ліжку. До хати зайшов дід Липень.

— Вернулись посланці з Дніпрового, — мовив він.

Пташка рвучко сплигнула з ліжка і вхопилася за серце.

— Ой, дідусю! — зойкнула вона. — Невже самі?

Липень посміхнувся.

— Заспокійся, доню, — старий говорив лагідно, очі його світилися ніжністю, проте в голосі відчувалася деяка гіркота. — Всі твої живі-здорові, окрім, хіба що, вітрогона — він поранений, але швидко видужує, та ще…

Дід зам’явся.

— Кажіть все! — твердо мовила дівчина.

— Лісовик загинув, Кулака.

Пташка опустилася на ліжко і заплакала. Дід підійшов до неї і погладив по голові.

— Ну-ну… Він загинув славною смертю, врятував козака Андрія, того, про якого ти розповідала. Затулив собою від перевертня.

Дівчина втерла сльози.

— Я добрішої істоти в світі не стрічала, ніж він… Хай буде мир душі його.

— До речі, — мовив далі дід, — за тобою вже ідуть, як ми й передбачали. Всі твої друзі: і Мефодій, і Гапка, і козак, і нечисть, звичайно, — усі крім вітрогона, але, я думаю, щойно він очухається, то і сам сюди прибуде, — сказав дід і додав, тихенько так, наче про себе: — Цікаво буде побачити дітей Одіна…

— Що? — перепитала Пташка.

— Та нічого… — ухилився від відповіді дід.

— Але ж… — Пташка пильно глянула на діда, її чорні бровенята здивовано злетіли вгору, мов крила ластівки. — Як це ваш вістун повернувся, а їх ще немає?

Дід посміхнувся.

— Гей, Повітруне, ходи-но сюди! — гукнув він надвір, і в хату зайшов невисокий чоловічок, худенький, з невеличкою борідкою, підстрижений під макітру.

— У! Здоровенькі були! — привітався він.

— Та це ж… — скрикнула Пташка, але затнулася і здивовано глянула на незнайомця.

— Вітрогон Повітрун, — договорив за неї Липень. — Рідний дядько вашого Вітряка. І наш вістоноша.

Домовик вклонився.

— Вітряк геть зледачів і майже не використовує своїх можливостей! У! А я швиденько — туди і назад! У! О!

Дівчинка мимоволі усміхнулася. Схожість Вітряка зі своїм дядьком була надзвичайна.

— І де ж вони зараз? — спитала дівчина вітрогона.

Той знизав плечима.

— День-другий, і будуть у Пирятині. Так що чекай, дитино!

Вітрогон стояв і пильно дивився на дівчину.

— Кого ж ти мені нагадуєш… у!… і ніяк не пригадаю…

— Про що це ти? — спитала баба Одарка.

— Та так… Не знаю… — непевно відповів Повітрун. — Ну, гаразд, бувайте! — І вийшов із хати.

Пташка, трохи постоявши', накинула хустину на плечі і теж вийшла.

— Куди це ти? — спитав дід, коли та вже ступила за поріг.

Пташка на мить затрималась у дверях, і потім якось непевно відповіла:

— Вмитися.

І втекла.

Липень опустився на лавку біля вікном.

— Слухай, Одарко, а де Первосвіт? — раптом спитав він у баби.

— Та ще вдосвіта взяв вудку і пішов на Перевод, а що?

Дід покосився на Пташку, яка, вийшовши з хати, попрямувала до річки.

— Мені Микита дивне розповів, — сказав Липень. — А Первосвіт тобі нічого не казав?

Жінка здивувалась.

— Ні, нічого, а що? Трапилося щось?

— Пташка привида діброви чула. Як тобі це? Микита лише сьогодні розповів, а мав би зробити це раніше…

Баба Одарка схопилася за серце і присіла поруч з дідом.

— Ой лишенько! Ще цього бракувало… То їй марюки уві сні ввижаються, а тепер ще й привида почула! Що з цією дитиною таке?

Липень задумливо знизав плечима.

— Не знаю, Одарко. Вона справді дуже дивна… Не повіриш, але я з нетерпінням чекаю на упиря і ту чаклунку… Гапку, о! Серцем відчуваю я, щось лихе жде нас…

Дід підвівся і вийшов з хати, а Одарка, важко зітхнувши, зайшлася готувати якесь зілля.

Пташка тим часом уже встигла вмитися в Рудці і тепер прямувала до Діброви. По дорозі вона стріла декількох жителів селища і чемно привіталася з ними. Жителі теж привітно всміхалися їй, проте вона явно бачила тінь смутку та тривоги в їхніх очах. Її це певною мірою збентежило, хоча вона навіть не здогадувалася, з чим це могло бути пов’язане. Бо не знала, що чутка про привида вже облетіла Рудку.

Дівчинка прямувала вже добре відомою їй стежкою, збираючись завернути до того місця, де її вперше знайшла бабуся Одарка, і підійти до того велетенського дуба, який чомусь так стривожив її душу…

Пташка йшла і дивувалась із величезних беріз, що росли навкруги, і зненацька почула чийсь голос: «…от би мати це в собі навіки!»

Дівчина зупинилася біля однієї з беріз і торкнулася її кори. Тієї ж миті вона відчула щось схоже на солодку млість, якісь дивні вібрації по всьому тілу, а душа сповнилася неймовірного відчуття спокою та радості. Пташка притулилася до дерева щокою, розсміялася і рушила далі, а за декілька кроків звернула зі стежки й попрямувала до дуба, який виднівся ще здалеку.

Дівчинка підійшла до дерева. Нічого дивного цього разу вона не відчула. Тоді Пташка обійшла навколо дуба, зупинилася проти дупла і зазирнула всередину. Нічого не змінилося, те ж кубельце із трав та приємний запах, який чомусь нагадував дитинство, якого вона не пам’ятала…

Раптом знявся легкий вітрець і зашумів листям велета.

Пташка прислухалася. Чи то лише здалося, чи в шурхоті листя їй справді почувся чийсь голос?

— Сюди-и-и… — лунало десь із глибини діброви.

— Хто це кличе мене? — вигукнула дівчина, озираючись довкола.

— Сюди-и-и… — знов розлягся таємничий шепіт.

— Та це ж той самий голос, що я чула вчора… — промурмотіла дівчина. — Привид?..

Страху вона не відчувала зовсім. Лише непереборне бажання якось допомогти…

— Іду-у-у! — рішуче крикнула вона і побігла на дивний голос, що і далі шепотів їй:

— Сюди-и-и…

Пташка побігла швидше. Краєм ока вона завважила те місце, де її знайшла бабуся Одарка, але не зупинилася, а щодуху помчала на звук дивного голосу, що лунав, здавалось, у самому серці. І ось Пташка вибігла на невеличку галявину, де, нарешті, й зупинилася. Серце несамовито калатало в грудях, але дівчина дуже швидко віддихалася і заспокоїлася, а тоді почала оглядати галявку.

Жодного кущика чи деревця не було, лише якась дивна, сивувата трава і яскраво-червоні квіти росли на ній.

Дівчина поволі рушила галявиною. Зробивши декілька кроків, вона зупинилися.

— Хто ти? — пошепки спитала вона. — І чому кликав мене?

У відповідь холодний вітер дмухнув їй в обличчя.

— Я тихий смуток днів осінніх…

Пташка різко обернулася. Позаду нікого не було.

— …Я жовте листя, що кружляє…

Дівчина відчула певну напругу в повітрі. Вона підвела голову. Просто над нею, низько, так низько, що, здавалося, можна дістати рукою, почали збиратися хмари. Вони клубилися, немов дим.

— …Самотність сутінків вечірніх…

Пташка відчула різкий крижаний холод. Вітер дужчав, сутінки згустилися і невідомо звідки з’явився туман.

А голос вів далі:

— …Мене туман огортає…

Дивно, але Пташка зовсім не відчувала страху, хоча сутінки вже перейшли в непроглядний морок і дівчина нічого не бачила, а тільки чула, як ревів навколо неї вітер. І раптом темрява вибухнула світлом. Ані галяви не було видно, ані трави, ані квітів. Пташка стояла у серці круговерті, стіни якої обертались зі скаженою швидкістю. Дівчина зацікавлено чекала, що буде далі, і ось у вирі, що її оточував, з’явилися колоди, з яких зазвичай кладуть стіни будинків. Колоди почали складатися у стіни, і Пташка побачила, як навколо неї виріс справжній будинок. І ось коли з’явився дах, усе стихло. Вона стояла в просторій хатині, освітленій декількома свічками. Посеред хати був стіл, а біля нього — дві лавки. На стіні зліва від Пташки виблискувала зброя. Надворі було темно, і дівчина почула спів цвіркунів.

Але зараз її увагу займало зовсім інше. Навпроти дівчини стояв високий чорнявий чоловік у білій сорочці і білих штанях. Він зацікавлено розглядав дівчину своїми сумними карими очима.

— Здрастуйте! — привіталася Пташка, і чоловік ледь помітно кивнув головою.

— Ви — привид? — спитала дівчина.

— Так, — відповів незнайомець.

Пташка підійшла до стіни і доторкнулась до неї рукою.

— На дотик — справжня, але ж цього будинку не існує! Його немає на галявині!

— Він примара, як і я, — відповів привид, — будинку давно вже немає, але я добре пам’ятаю, де були його стіни… Будинок з’являється, коли спогади мої стають надто яскравими…

Болісний здогад стиснув серце Пташки.

— Ви не можете покинути цього місця? То скільки ви вже тут? — співчутливо спитала вона.

Привид опустив голову.

— Дуже давно. Я втратив лік рокам… На цій галявині для мене вічна осінь, і я приречений блукати туманами цього світу вічний і неприкаяний, у пошуках давно втраченого, зі скорботною надією про спокій…

Дівчина відчула, як по щоках її покотилися сльози.

— Але ж це несправедливо, — проказала вона, — адже мені кажуть, що інший світ кращий… Як би я хотіла вам допомогти!

— Коли втрачене відшукають і справедливість переможе, прокляття спаде, — з сумом відповів привид.

Пташка схопилась за серце.

— Я відшукаю для вас це! У мене є друзі, ми відновимо справедливість! Але що шукати? Що?! Вас убили!?

Тихий болісний стогін сколихнув тишу в примарній хаті.

— Я не знаю… Не пам’ятаю, а вона не встигла мені сказати… Відлетіла… Ти дуже дивна дитина. Ти нагадуєш мені…

— Дівчино!

Пташка обернулася. Звідки пролунав цей жіночий голос? В хаті нікого, крім неї та привида, не було.

— Ти чуєш мене?! Відповідай!

Ураз здійнявся шалений вихор, колоди миттю розлетілися навсібіч, привид чоловіка зник і нестерпно яскравий спалах світла засліпив дівчину. Вона заплющила очі.

— Чому ти не відповідаєш мені? — пролунав той самий жіночий голос.

Пташка поволі розтулила очі. Вона знову стояла на галявині.

Жодної хатини і жодного привида вже не було, а проти неї стояла висока білява жінка і суворо поглядала на Пташку. Дівчинка, затамувавши подих, дивилася на неї. Вона вже бачила це обличчя. Уві сні.


предыдущая глава | Діти Праліса | cледующая глава







Loading...