ОЗЕРО. САХА. 1979

Він зійшов під кришталеві небеса, і аби тоді був старшим, то неодмінно сказав би, що тут відчувається присутність Всевишнього. Але він був надто молодим, і його трохи не порізали у тамбурі вурки. Щоправда, його чикнуть трохи пізніше… Але тоді… Отож, унаслідок вищезгаданого йому довелося зробити зупинку. Він зійшов на промерзлу землю і знав, що на двісті п’ятдесят метрів углиб не вдовбеш і ломом. Яйця примерзали до ляшок. Він підняв коміра і сказав, голосно так, щоб перекричати вітер, гудіння поїзда і ревіння оленя, що довбався ратицями біля самотнього полустанку:

– Блін, і де ж вони серуть?

Він говорив так, наче його недавній приятель, Касим, був поруч, либився і пив за десятьох. Ось так воно виходило. Яйця примерзали до ляшок, намагаюсь перебратися у гланди, олень тупо довбався, і кривоногий евенк якимось кресалом розкурював біломорину. Потім евенк, олень із санками здиміли, галюцинували – невідомо що, але вони перестали існувати у кришталевій екзистенції створення світу. Ось так. Полустанок, чистота неба і повна свобода примерзнути навічно тут сракою. Поїзди тут ходили, певне, раз на всесвітній потоп. Потім прийшло неймовірне: світ став кулястим, що тобі в цирку. І він спокійно, наче Ганнібал через Альпи, тільки без слонів, рушив до будинку. Його слонику у штанях загрожував капут. А потім він побачив озеро.