home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Мушля

Одруження відбувалося тихо, без галасу. Свідками були один літній посильний, який від свого немічного тіла ледве домагався останніх невеличких послуг, та один жвавий швець, що, спритно уникнувши власних одружень, усе своє п’яне життя задоволено спостерігав чужі. Більш-менш пристойним замовникам він настійливо радив скоріше одружувати їхніх синів та дочок. На користь ранніх шлюбів він знаходив переконливі слова:

— Щойно діточки вляжуться вкупі, як одразу й онуки підуть. А тоді глядь — і онуки скоро поженяться, і вже правнуки підуть.

На завершення він показував свій добротний костюм, який давав йому змогу ходити куди завгодно. Коли брали шлюб люди особливо шановані, він, мовляв, віддавав його прасувати, а коли одружувалися люди звичайні, він прасував костюм удома сам. Про одне лишень він благає: щоб його попереджали завчасу. Якщо йому довго не випадало брати участь у такій оказії, то він, працівник від природи забарний, пропонував полагодити взуття терміново й задарма. Такі обіцянки він, загалом чоловік ненадійний, виконував вчасно і плату брав справді невелику. Іноді його послугами користувалася молодь, переважно дівчата, зіпсута такою мірою, щоб одружуватись потай, проти волі батька-матері, але не такою мірою, щоб не реєструвати свій шлюб зовсім. Загалом чоловік балакучий, у таких випадках він був потайний. Велемовно, помпезно розповідаючи матерям, які ні про що не здогадувалися, про одруження їхніх рідних доньок, він не виказував себе жодним натяком. Перше ніж вирушити до своєї «заповітної мрії», як він це називав, швець чіпляв на двері майстерні солідну табличку. Закрутистими, чорними, як вугіль, літерами на ній було написано: «Вийшов у потребі. Можливо, буду. Той, що нижче підписався: Губерт Бередінґер».

Швець був перший, хто довідався про Терезине щастя. Він мав сумнів у тому, що ця жінка каже правду, доти, доки вона, ображена, запросила його до загсу. Коли церемонія завершилася, свідки вслід за подружжям вийшли надвір. Посильний узяв свою винагороду й схилився у вдячному поклоні. Потім, бурмочучи привітання, вшився. У Кіна ще довго бриніло у вухах його «Як знадоблюся вам знов...» Він відійшов уже на кроків десять, а його беззубий рот так само запопадливо ворушився. А ось Губерт Бередінґер був гірко розчарований. Таке одруження було нижче його гідности. Він навіть віддав випрасувати костюм, а наречений з’явивсь, як на роботу, — підбори стоптані, одяг поношений, і ніяких у ньому радощів та кохання, а замість милуватися нареченою, весь час дивився в папери. «Так» він промовив, наче казав «дякую», після всього навіть не запропонував тій старій корові руку, а поцілунок, яким швець жив тижнями, — один чужий поцілунок для нього вартий був двадцятьох власних, — поцілунок, задля якого він ладен був брязнути гаманцем, поцілунок, який, названий «потребою», висів на дверях його майстерні, офіційний поцілунок, свідком якого був державний чиновник, поцілунок як годиться, поцілунок навік, поцілунок — цей поцілунок не відбувся взагалі. Прощаючись, швець навіть не подав руки. Свою образу він сховав за злостивою посмішкою.

— Хвилиночку, — хихикнув він, як фотограф.

Кіни затримались. Тоді швець зненацька нахилився до якоїсь жінки, ущипнув її за підборіддя, гучно промовив «го-го» й заходився хтиво обмацувати її пишні форми. Його обличчя робилося чимдалі круглішим, щоки роздувались, подвійне підборіддя бридко видавалося вперед, навколо очей забігали невеличкі прудкі змійки, його зухвалі руки виписували щораз більші дуги. Жінка щомиті ставала більшою й більшою. Два погляди швець подарував їй, третім він підбадьорив нареченого. А тоді рвучко пригорнув її до себе й лівою рукою схопив за груди.

Хоча жінки, з якою все це виробляв швець, і не було, проте Кін зрозумів його безсоромну гру, й потяг Терезу, яка спостерігала її, геть.

— Уже від самісінького ранку жлуктять! — промовила Тереза й учепилася в чоловікову руку; вона також була обурена.

На сусідній зупинці вони стали чекати трамвая. Щоб іще раз показати, що цей день такий самий, як решта, Кін таксі не взяв. Під’їхав їхній трамвай; Кін перший скочив на приступку. Вже вгорі йому спало на думку, що першою мала б увійти дружина. Він задки ступив зі східців на землю і з розгону наштовхнувся на Терезу. Кондуктор злостиво дав сигнал рушати. Трамвай рушив без них.

— Що таке? — докірливо запитала Тереза.

Він, певно, зробив їй дуже боляче.

— Я хотів допомогти вам піднятися... Тобі, вибачаюсь.

— Отакої! — відказала вона. — Ще чого бракувало.

Коли вони нарешті сіли до трамвая, Кін заплатив за двох. Так він сподівався затерти свою незграбну поведінку. Квитки кондуктор дав Терезі. Замість подякувати, вона розтягла губи аж до вух і штовхнула плечем чоловіка.

— Прошу? — озвався він.

— Можна подумати! — насмішкувато промовила вона й помахала квитками за опасистою спиною кондуктора.

«Вона з нього глузує», — промайнуло в Кіна, і він змовчав.

На душі в нього стало незатишно. До вагона входило щодалі більше людей. Навпроти Кіна сіла якась жінка. З нею було аж четверо дітей, одне від одного менше. Двох вона посадила собі на коліна, двоє поставали поруч. Чоловік, що досі сидів праворуч від Терези, зійшов.

— Он, он там! — вигукнула мати й хутко показала своїм пустунам на вільне місце.

Двійко з них — хлопчик і дівчинка, обоє ще шкільного віку — почали пробиратися поміж пасажирів. Із другого боку туди рушив літній чоловік. Тереза, захищаючи вільне місце, піднесла руки. Діти прошмигнули під ними. Їм так кортіло зробити щось самим, їхні голівки вигулькнули біля самої лавки. Тереза змахнула їх, мов пил.

— Діточки мої! — скрикнула мати. — Що ви собі дозволяєте?!

— Ну, перепрошую, — відповіла Тереза й промовисто подивилася на свого чоловіка. — Діти — в останню чергу.

Літній чоловік тим часом підійшов, подякував і сів.

Кін перехопив дружинин погляд. Йому хотілося, щоб тут зараз опинився його брат Ґеорґ. Той практикував у Парижі гінекологом. Йому ще не виповнилося й тридцятьох п’ятьох років, але він уже мав підозріло добру репутацію. На жінках він розумівся краще, ніж на книжках. Ще не минуло й двох років після того, як Ґеорґ закінчив навчання, а його вже обсідало вище товариство — тією мірою, якою воно було хворе, а хворе воно з усіма своїми стражденними жінками було завжди. Уже цей зовнішній успіх викликав у Петера заслужену зневагу до брата. Вроду він Ґеорґові, може, й пробачив би, її подарувала йому природа, то була не його вина. А спотворити себе штучно, щоб уникнути обтяжливих наслідків такої щедрої вроди, він не міг через свою волю — на жаль, слабку. Про те, яка вона в нього слабка, свідчило те, що він зрадив колись обраний фах і відверто перекинувся до психіатрії. Там він нібито чогось досяг. У душі він залишався гінекологом. Аморальний спосіб життя був у нього в натурі. Майже вісім років тому Петер, обурений ваганнями Ґеорґа, відразу припинив із ним листуватись і порвав кілька тривожних листів. А на те, що Петер рвав, він зазвичай не відповідав.

Одруження давало тепер чудовий привід відновити взаємини. Це саме завдяки зусиллям Петера в Ґеорґа прокинулася схильність до наукової кар’єри. І спитати в нього поради, тобто звернутися до його справжнього, природного фаху, було б зовсім не соромно. Як поводитися з цим несміливим, стриманим створінням? Вона вже не молода й до життя ставиться дуже серйозно. У жінки, що ото сидить напроти неї, — запевне багато молодшої, — вже четверо дітей, а в Терези ще жодної. «Діти в останню чергу». Як послухати, то все зрозуміло, але що вона мала на увазі насправді? Можливо, вона не хоче дітей; він теж їх не хоче. Він ніколи не думав про дітей. Нащо вона це сказала? Може, вона вважає його чоловіком аморальним? Як він живе, вона бачить. Уже вісім років вона знає про його звички. Знає, що він має характер. Хіба він коли-небудь ішов уночі з дому? Хіба до нього коли-небудь приходила жінка, бодай на чверть години? Ще коли вона стала до нього на службу, він недвозначно їй заявив, що принципово не приймає вдома ніяких гостей — ні чоловічої, ні жіночої статі, від немовлят і до старих дідів та бабів. Щоб вона, мовляв, нікого й на поріг не пускала. «Я ніколи не маю часу!» То були його власні слова. Який дідько в неї вселився? Мабуть, це все отой розгнузданий швець. Вона — простодушне, невинне створіння, а то хіба ця неосвічена жінка прониклася б такою любов’ю до книжок? Але той розбещений тип грав надто грубо. Рухи в нього були дуже виразні, навіть дитина, не знаючи, що він має на гадці, здогадалася б, що він мацає жінку. Таким неотесам, які дають волю рукам навіть серед вулиці, місце в закритих лікарнях. Вони схиляють порядних людей на брудні думки. А вона людина порядна. Швець її заразив. А то чого б вона подумала про дітей? Можливо також, чула, як про це хтось казав. Жінки часто розмовляють поміж собою. Вона, мабуть, бачила пологи, десь на одному з попередніх місць. Що ж тут такого, коли вона про все знає. Це краще, ніж якби довелося пояснювати їй самому. В її погляді ховається якась сором’язливість, у такому віці це справляє майже кумедне враження.

Я ніколи й не думав вимагати від неї чогось непристойного, аж ніяк. Я ніколи не маю часу. Шість годин мені потрібно для сну. До дванадцятої я працюю, о шостій повинен уставати. Собаки й решта тварин таке діло можуть робити й удень. Можливо, від шлюбу вона чекає саме цього. Навряд. Діти в останню чергу. Дурненька. Хотіла сказати, що про все знає. Вона знає про ланцюг, у кінці якого — готові діти. І висловлює це в чарівний спосіб. Вона відштовхується від незначної пригоди: діти розпустувалися, та фраза ось-ось мала злетіти з вуст; але погляд був призначений тільки мені — погляд замість признання. Що ж тут дивного. Адже коли людина про таке знає, то почувається якось незручно. Я одружився задля книжок, діти в останню чергу. Це нічого не означає. Того разу вона заявила, що діти надто мало вчаться. Я прочитав їй уривок з Араї Хакусекі. На радощах вона просто нетямилась. Так вона вперше себе й виказала. Хто знає, коли б іще я довідався про її ставлення до книжок. Тоді ми й зійшлися. Може, вона тільки хоче нагадати про це. Вона й досі та сама. Її думка про дітей відтоді не змінилась. Мої друзі — це її друзі. Мої вороги залишаються ворогами й для неї. Коротких слів невинний зміст. Про інші стосунки вона й уявлення не має. Я мушу бути насторожі. Щоб вона не злякалася. Я поводитимусь обачно. Як їй про це сказати? Розмовляти важко. Книжок про це в мене нема. Купити? Ні. Що подумає книгар? Я не свиня. Когось послати? Кого? Її саму? Тьху, власну дружину! Хіба можна бути таким боягузом! Я маю спробувати. Сам. Якщо не схоче вона. Жінка зчинить бучу. Сусіди в будинку... Управитель... Поліція... Всіляка негідь... А хто мені що зробить? Я одружений. Маю цілковите право. Бридота. І як тільки мені вдарило таке в голову? Це мене, а не її заразив швець. Ганьба. Цілих сорок років. І раптом на тобі. Я її пожалію. Діти в останню чергу. Якби ж знаття, що вона мала на увазі насправді. Сфінкс.

Цієї миті підвелася мати чотирьох дітей.

— Обережно! — попередила жінка, підпихаючи малюків лівою рукою вперед.

Правим боком вона, бравий офіцер, стала до Терези. Всупереч сподіванню Кіна, вона привітно кивнула головою своїй недоброзичливиці й промовила:

— Вам добре, ви ще не заміжня! — І засміялася; з її рота на прощання сяйнув разок золотих зубів.

Уже коли вона зійшла, Тереза підхопилася й несамовито закричала:

— Прошу, ось мій чоловік! Прошу, ось мій чоловік! Просто ми не хочемо дітей! Прошу, ось мій чоловік!

Вона тицяла на нього пальцем, смикала його за рукав. «Я мушу її вгамувати», — подумав він. Ця сцена була йому нестерпна, Тереза потребувала його захисту, вона кричала, не вгаваючи. Нарешті Кін підвівся на весь свій довгий зріст і при всіх пасажирах сказав:

— Так.

Її образили, вона мала захищатися. Вона відповіла так само нечемно, як на неї й напали. Її провини в цьому не було. Тереза знову сіла. Ніхто, навіть отой чоловік поруч із нею, якому вона постерегла місце, не став на її бік. Світ був отруєний прихильністю до дітей. Через дві зупинки Кіни сходили. Тереза рушила до дверей перша. Раптом він почув позад себе розмову:

— Найкраще в неї — це спідниця.

— Фортеця.

— Бідний чоловік.

— Що ж ти хочеш — стара відьма.

Усі засміялися. Кондуктор і Тереза, яка стояла вже перед східцями, нічого не почули. Та кондуктор усе ж таки засміявся. Надворі Тереза задоволено зазирнула Кінові в очі й промовила:

— Веселий чоловік!

«Веселий чоловік» вихилився з вікна вагона, який уже рушив, приставив долоню до рота й нерозбірливо кинув якесь слово. Він весь аж трясся — звичайно ж, зо сміху. Тереза махнула йому рукою й, у відповідь на вражений погляд, виправдалася словами:

— Ще, гляди, випаде з вікна.

Але Кін розглядав крадькома її спідницю. Вона була синіша, ніж звичайно, й накрохмалена ще дужче. Тереза була влита в спідницю, як м’якун у мушлю. Спробуй-но силоміць розтулити половинки закритої мушлі. Та ще такої величезної, як оця спідниця. Її треба розтоптати, обернути на слиз та уламки, як він робив це в дитинстві на морському березі. Мушля не розтулялась анітрохи. Голого м’якуна він іще ніколи не бачив. Яку звірину так затято ховала в собі шкаралупа? Він хотів про це довідатися, негайно; він тримав у руках ту тверду, вперту штуку, мучився, колупаючи її пальцями й нігтями, і м’якун мучився також. Петер заприсягнув собі, що не зійде з місця, поки не розтулить мушлю. М’якун заприсягнув собі в протилежному, він не хотів, щоб його побачили. «Чому м’якун соромиться? — міркував Петер. — Потім я випущу його на волю, навіть знову стулю мушлю, я нічого йому не зроблю, обіцяю, а якщо він глухий, то нехай Всевишній перекаже йому мою обіцянку». Він умовляв мушлю кілька годин. Його слова були такі самі безсилі, як і пальці. Кружних шляхів Петер не визнавав, до мети він любив простувати тільки напрямець. Надвечір мимо, далеко від берега, пропливав великий пароплав. Петер прикипів поглядом до чималих чорних літер на облавку й прочитав назву: «Александер». І тоді він, не тямлячи себе від люті, зареготав, притьма взув черевики, щосили пожбурив мушлю на землю й на радощах пустився в гордіїв танок. Тепер уся шкаралупа м’якуна виявилась непотрібною. Він розтрощив її своїми черевиками. Невдовзі м’якун лежав перед ним голий-голісінький — купка лиха, слизу та обману і взагалі ніяка не звірина.

Тереза без шкаралупи — без спідниці — то не Тереза. Спідниця завжди бездоганно накрохмалена. Це її обкладинка — синя полотняна оправа. Тереза знає ціну добротним оправам. Чому зборки з часом не розходяться? Зрозуміло чому — тому що спідницю вона дуже часто прасує. А може, в неї їх аж дві. Різниці не помітно. Спритна жіночка. Зім’яти їй спідницю я не повинен у жодному разі. З горя вона ще зомліє. Що я робитиму, коли вона раптом зомліє? Треба буде заздалегідь попросити в неї пробачення. Потім вона відразу випрасує спідницю знов. А я тим часом вийду до іншої кімнати. Чом би їй просто не вдягти другу спідницю? Як же вона ускладнює мені життя. Вона була в мене економкою, я на ній одружився. Нехай придбає собі з десяток спідниць і частіше їх міняє. Тоді можна буде крохмалити їх не так густо. Це ж бо навіть смішно, коли вони такі цупкі. Люди в трамваї таки мали рацію.

Підійматися сходами вгору було нелегко. Сам того не завваживши, він пішов повільніше. На третьому поверсі він подумав був, що вже в себе нагорі, й аж ужахнувся. Назустріч біг, щось наспівуючи, малий Мецґер. Побачивши Кіна, він показав пальцем на Терезу й поскаржився:

— А вона мене не впускає! Завжди зачиняє перед носом двері. Полайте її, пане професор!

— Як це розуміти? — грізно запитав Кін, радий, що йому ніби з неба впав цей цап-відбувалець.

— Ви ж бо мені дозволили. Я їй так і сказав.

— Кому це «їй»?

— Оцій.

— Оцій?

— Атож. Мати сказала, вона не повинна нахабніти, вона всього-на-всього служниця.

— Ох ти ж паскуднику! — вигукнув Кін і замахнувся, щоб заліпити малому ляпаса.

Той відсахнувся, спіткнувсь, упав і, щоб не покотитися сходами вниз, учепивсь у Терезину спідницю. Хруснуло так, як ото хрускає накрохмалена білизна, коли її розправляють.

— Що?! — крикнув Кін. — Ти ще й нахабнієш!

Цей малий песиголовець знущався з нього. Не тямлячи себе від люті, Кін кілька разів штурханув його ногами, потім, важко сопучи, підняв за чуприну, дав кістлявою рукою два чи три ляпаси й відкинув його вбік. Хлопець зарюмсаний подався сходами нагору.

— Я скажу матері! Я скажу матері!

Вгорі відчинилися й знов причинилися двері. Жіночий голос почав сваритись.

— Шкода ж бо гарної спідниці, — виправдовувала Тереза жорстокі побої, а тоді стала і якось по-особливому подивилася на свого захисника.

Настав слушний час, щоб її підготувати. Треба було щось сказати. Він також зупинився.

— Атож, спідниця справді гарна. «Що є тривкого?» — процитував він, радий, що здогадався словами прекрасного давнього вірша натякнути на те, що згодом однаково мало статися. Віршами можна якнайкраще сказати про все. Вони називають речі дуже описово, і все ж таки їх розумієш. Він рушив далі й, обернувшись до неї, промовив: — Чудовий вірш, чи не так?

— О так, вірші завжди чудові. Їх тільки треба розуміти.

— Все треба розуміти, — проказав він повільно й значуще. І зашарівся.

Тереза штовхнула його ліктем під бік, підсмикнула праве плече, перекинула голову на бік, але не на той, що завжди, й сказала ущипливо й зухвало:

— Що ж, побачимо. Тиха вода греблі рве.

У нього було таке враження, що вона має на увазі його. В її словах він відчув невдоволення. І пошкодував, що зробив отой безсоромний натяк. Глумливий тон її відповіді позбавив його решток мужности.

— Я... я не те хотів сказати, — пробелькотів він.

Вхідні двері врятували його й не дали йому розгубитися ще дужче. Він був радий нагоді сягнути рукою до кишені й пошукати ключі. Так він міг принаймні непомітно опустити погляд. Ключів Кін не знайшов.

— Я забув ключі, — сказав він. Тепер йому доведеться зламати ці двері, як тоді мушлю. Труднощі одна до одної, нічого не виходить. Він розгублено сягнув рукою до другої кишені штанів. Ключів ніде не було. Він шукав їх далі, коли це в замку щось клацнуло. «У помешканні злодії!» — блиснула в нього думка. І ту ж мить він побачив біля замка її руку.

— Зате мої зі мною, — промовила вона, сяючи від задоволення.

Добре, що він хоч не закричав пробі. Волання про допомогу вже мало не злетіло було йому з язика. Довелося б тоді все життя її соромитись. Він повівся, як хлопчисько. Щоб забути ключі — такого з ним іще не траплялося.

Нарешті вони ступили до помешкання. Тереза відчинила двері до його спальні й показала, щоб він ішов туди.

— Я зараз прийду, — сказала вона й залишила його самого.

Він роззирнувся і з полегкістю зітхнув, вийшовши з в’язниці на волю.

Так, це його батьківщина. Тут із ним нічого не може статись. Він усміхається на саму думку про те, що з ним тут щось могло б статись. Кін уникає дивитися в бік канапи, де він спить. Кожній людині потрібна батьківщина — не така, якою її розуміють примітивні ура-патріоти, й не релігія, оте невиразне передчуття батьківщини на тому світі, ні — така батьківщина, яка здатна зімкнути ґрунт, працю, друзів, відпочинок і духовний світ в одне природне, впорядковане ціле, у власний космос. Найдостеменніше визначення батьківщини — бібліотека. Жінок слід тримати від своєї батьківщини якомога далі, так буде найрозважливіше. А якщо все ж таки зважишся котрусь туди впустити, то спершу треба докласти зусиль, як зробив він, щоб вона повністю асимілювалася до цієї батьківщини. За вісім довгих, тихих, наполегливих років книжки домоглися того, що ця жінка стала йому покірною. Сам він для цього й пальцем не кивнув. Його ім’ям жінку завоювали його друзі. Звичайно, проти жінок можна сказати багато чого, тільки дурень бере шлюб без іспитового терміну. У нього не забракло здорового глузду зачекати, поки йому сповниться сорок. Нехай хтось інший спробує витримати, як він, оцей восьмирічний іспитовий термін. Те, що мало статися, визрівало поступово. Людина сама господар своєї долі. Як добре подумати, то йому бракувало тільки дружини. Він — не якийсь там джигун (на згадку про «джигуна» в уяві йому щоразу постає його брат Ґеорґ, гінеколог), ні, він — хто завгодно, тільки не джиґун. Але важкі сни останнім часом пов’язані, певно, з його надзвичайно напруженим життям. Тепер усе буде по-іншому.

Смішно й далі ухилятися від того, що тобі належить зробити. Він — чоловік; що тепер має статися? Статися? Це вже занадто. Спочатку треба визначити, коли це має статись. Якщо тепер, то вона відчайдушно впиратиметься. Його це не повинно збити з пантелику. Нема нічого дивного в тому, що жінка захищає свій останній скарб. Щойно це станеться, вона буде від нього в захваті, бо він — чоловік. Такі нібито всі жінки. Отже, це станеться тепер. Вирішено. Він дає собі слово чести.

По-друге: де це має статись? Огидне запитання. По-суті, весь цей час перед очима в нього стояла якась канапа. Погляд його ковзав уздовж полиць, канапа ковзала вслід. На ній лежала мушля з морського берега, величезна й синя. Де він затримував очі, там ставала й канапа, незграбна і принижена. Вигляд вона мала такий, немовби тримала на собі весь тягар книжкових полиць. Коли Кін опинявся поблизу справжньої канапи, то різко відвертав голову й відходив якомога далі вбік. Тепер, коли рішення ухвалено й підкріплено словом чести, він придивляється до канапи пильніше й довше. Щоправда, погляд його — либонь, за звичкою — ще кілька разів відскакує вбік. Та зрештою він таки спиняється. Канапа — справжня, жива канапа — стоїть порожня, і нема на ній ні мушлі, ні якогось іншого тягаря. А якщо на ній виявиться справжній тягар? Якщо її вкрити шаром гарних книжок? Якщо канапу геть завалити книжками, і її майже не стане видно?

Кін скоряється своєму геніальному імпульсу. Він приносить цілий оберемок книжок і старанно перекладає їх на канапу. Краще, звичайно, брати книжки згори, але часу обмаль, вона сказала, що зараз прийде. Кін відмовляється від свого наміру, залишає драбину на місці і обходиться творами, які вибирає внизу. Він складає один на один по чотири-п’ять важких томів і квапно погладжує їх рукою, перше ніж принести нові. Книжок гірших він не бере, щоб не образити жінку. Хоч вона в цьому й мало що тямить, він про неї дбає, адже до книжок вона ставиться делікатно й тактовно. Вона ось-ось прийде. Побачивши завалену книжками канапу, Тереза, як людина, що в усьому любить лад, одразу підійде ближче й запитає, де їм місце. Так він заманить це створіння, яке ні про що не здогадується, в пастку. Назви книжок стануть зручним приводом для розмови. Він посуватиметься до мети поволі, крок за кроком. Потрясіння, яке її чекає, — величезна подія в житті жінки. Він не хоче її злякати, він хоче їй допомогти. Тільки в такий спосіб можна діяти сміливо й рішуче. Зайва поквапність йому ненависна. Він благословляє книжки. Якби ж вона тільки не закричала.

Він уже один раз чув був якийсь невиразний звук, так ніби прочинилися двері в четвертій кімнаті. Кін не звертає на це уваги, у нього справи важливіші. Він оглядає від письмового столу забарикадовану канапу, прикидає, яке вона справляє враження, і його сповнює почуття любови і вдячности до книжок.

Цієї миті її голос каже:

— А ось і я.

Він обертається. Вона стоїть на порозі сусідньої кімнати, в сліпучо білій нижній спідниці, отороченій широким мереживом. Спершу він пошукав очима синій колір — колір небезпеки. Тепер він злякано переводить погляд угору: блузку вона не скинула.

Слава Богу. Спідниці нема. Тепер мені не доведеться нічого м’яти. Хіба це пристойно? Ото пощастило. Я посоромився б. Як вона так може? Я сказав би: «Скинь її». Я б цього не зробив. Стоїть собі, ніби так і треба. Ми знаємо одне одного вже, либонь, дуже давно. Ну звісно, моя дружина. У будь-якому шлюбі. Звідки вона про це знає? Була на службі. В одного подружжя. Всього надивилась. Як тварини. Те, що потрібно, вони знаходять самі. У голові в неї не книжки.

Тереза, похитуючи стегнами, ступає ближче. Вона не ковзає й не пливе, вона йде перевальцем. Виходить, то через накрохмалену спідницю складається враження, немовби вона ковзає чи пливе. Вона радісно промовляє:

— У такій задумі? Ох, ці вже мені чоловіки! — Потім згинає мізинний палець, свариться й показує ним на канапу.

Треба й мені туди підійти, думає Кін і ту ж мить опиняється — він не розуміє, як це сталося — біля неї. Що він має тепер робити — покласти на книжки? Він тремтить від страху, благально дивлячись на книжки, на цей останній прихисток. Тереза перехоплює його погляд, тоді нахиляється й одним розгонистим рухом лівої руки згортає всі книжки на підлогу. Кін безпорадно ступає до них, хоче закричати, жах перехоплює йому горло, він намагається ковтнути й не може видати жодного звуку. У ньому повільно підіймається страшна ненависть: вона на це зважилась! Книжки!

Тереза стягує з себе нижню спідницю, дбайливо згортає її й кладе на книжки, що лежать на підлозі. Потім умощується на канапі, згинає мізинець, ошкірюється й каже:

— Ось так!

Кін сягнистими стрибками кидається з кімнати, замикається у вбиральні — з усього помешкання тільки тут нема книжок, — машинально спускає з себе в цьому місці штани, сідає на стільчик і плаче, як мала дитина.


Конфуцій, сват | Засліплення | Сліпучі меблі