home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Ласкава пані

У Терези впевненість також щотижня зростала. З трьох її кімнат меблі стояли тільки в одній, у їдальні. У двох інших їх ще, на жаль, не було. Саме в них вона й крутилася, щоб не зношувалися меблі в їдальні. Звичайно Тереза стояла під дверима, що вели до його письмового столу, й підслуховувала. Годинами, по цілих півдня стовбичила вона там, припавши очима до щілини, крізь яку анічогісінько не було видно, виставивши в його бік лікті, без стільця, на який можна було б зіпертися, розраховуючи тільки на себе та свою спідницю, й чекала — вона добре знала чого. Тереза ніколи не стомлювалась. Вона застукувала його, коли він починав розмовляти, хоч був і сам. Дружина була для нього надто погана, тож він і розбалакував з порожнечею, так йому й треба. Перед обідом і вечерею вона переходила на кухню.

За роботою, далеко від Терези, Кін почувався добре й був задоволений. А вона майже завжди була поруч, рівно за два кроки від нього.

Щоправда, іноді в нього зринала думка про те, що вона виношує якусь тираду, спрямовану проти нього. Але Тереза знай мовчала й мовчала. Він поклав собі один раз на місяць перевіряти, як у її кімнатах зберігаються книжки. Від крадіжки книжок не гарантований ніхто.

Одного дня, годині о десятій — їй саме було так добре все чути, — він, рішуче налаштований на інспекцію, нагло розчахнув двері. Тереза відскочила назад і трохи не впала.

— Що за манери?! — вигукнула вона, знахабнівши від жаху. — Люди стукають, коли входять. Можна подумати, що я зі своїх кімнат підслуховую. Навіщо мені підслуховувати? Коли чоловік одружений, то вже дозволяє собі що завгодно. Тьху! Тут більш нічого й не скажеш. Яка невихованість, тьху!

Як, він має стукати, щоб увійти до власних книжок?! Ганьба! Сміх! Безглуздя! Та вона з глузду з’їхала. Пора вже дати їй ляпаса. Може, прийде до тями.

Він уявив собі сліди від своєї п’ятірні на її товстій, угодованій, лиснючій щоці. Несправедливо було б віддати перевагу якійсь одній щоці. Не завадило б затопити їй з обох рук одразу. Якщо погано вцілиш, червоні пасмуги з одного боку виявляться трохи вище, ніж із другого. Це було б огидно. Він вивчав китайське мистецтво, і в ньому прищепилася палка любов до симетрії.

Тереза завважила, що він придивляється до її щік. Вона забула про стук у двері, відвернулась і, запрошуючи його ввійти, сказала:

— Не треба.

Отже, він здобув перемогу й без ляпаса. Його цікавість до її щік згасла. Цілком задоволений, він рушив до полиць. Вона застигла в очікуванні. Чому він нічого не каже? Обережно поглянувши скоса на Кіна, Тереза виявила в його обличчі якусь переміну. Краще вже їй одразу піти на кухню. Свої загадки вона зазвичай розгадує там.

І нащо тільки вона це сказала? Тепер він знов не схоче. Надто вона порядна. Котрась інша відразу кинулася б йому на шию. Нічого з ним не клеїться. Така вже вона людина. Якби була старша, то вже давно закопилила б губи. Хіба такого взагалі можна назвати чоловіком? А може, він зовсім і не чоловік? Є такі страшні чоловіки, які зовсім не чоловіки. Штани — то ще не все, вони носять їх просто так. Але вони й не жінки. Це вже було. Хто зна’, коли він схоче знов. У таких це може тривати роками. Вона ще не стара, одначе вже й не дівчинка. Вона про це й сама знає, казати їй не треба. Вигляд у неї як у тридцятирічної, але вже не як у двадцятирічної. На вулиці всі чоловіки на неї озираються. А що сказав їй продавець у меблевій крамниці? «Атож, — каже, — у тридцять люди високого роду мають звичку брати шлюб — і чоловіки, й жінки». Власне, вона завше вважала, що на вигляд їй років сорок, — хіба це ганьба в п’ятдесят шість? Та коли вже він сам так каже, отой молодик, то йому видніше. «Ну, перепрошую, все ж бо ви знаєте!» — відповіла вона. Цікавий чоловік. Одразу по ній вгадав не тільки те, скільки їй років, а й що вона заміжня. А їй живи з отаким стариганом. Люди ще подумають, що він її не кохає.

Усі форми слів «кохати» й «кохання» Тереза знала з газетних оголошень. Замолоду вона звикла до слівець крутіших. Згодом, коли вже служила в господарів і з-поміж решти граматичних коренів опанувала й цей, він залишався для неї чарівним чужоземним словом. Сама вона таких священних заклинань ніколи не промовляла. Проте намагалася скористатись будь-якою слушною нагодою: скрізь, де на очі їй траплялося слово «кохання», вона спинялась і ґрунтовно вивчала все довкола нього. Іноді любовні пропозиції затьмарювали блискучі пропозиції найнятися на службу. Вона читала «висока платня» й випростувала руку; долоня її радісно згорталася під вагою очікуваних грошей. Потім її погляд ковзав на сусідні шпальти й натрапляв на слово «кохання»; тут він затримувався на кілька довгих хвилин, тут він відпочивав. Попри це, вона не забувала про свої наміри, грошей, що були в долоні, у жодному разі не повертала. Вона тільки ховала їх на кілька коротких, трепетних хвилин під коханням.

Тереза проказала ще раз уголос:

— Він мене не кохає.

Слово, в якому полягала вся суть, вона вимовила як «охає» й ту ж мить відчула на вустах смак поцілунку. Це її втішило. Вона зімкнула повіки. Потім відставила вбік почищену картоплю, витерла об фартух руки й прочинила двері до своєї невеличкої комірчини. В очах у неї замерехтіло, й вона примружилась. Раптом їй зробилося гаряче. Перед очима застрибали кульки, червоні блищаки, стало тісно, підлога піднялась, ноги провалилися в неї, туман, туман, якийсь дивний туман, чи то дим, довкола, хоч куди поглянь, суціль порожнеча, голо, стільки місця, вона за щось ухопилась, їй стало страшенно млосно, валіза, посаг, хто забрав речі, рятуйте!

Коли вона опритомніла, то лежала впоперек ліжка. Чистенькою й доглянутою поставала перед нею її комірчина, річ за річчю, все на своїх місцях. Зненацька їй зробилося страшно. Спершу комірчина була порожня, потім знову стала повною. Що діється? Вона тут не залишиться. Ця задуха її вкрай знесилила. Така тіснота, така вбогість. Нараз у цій самоті вона відчула, що гине.

Тереза обсмикала на собі зім’ятий одяг і пропливла до бібліотеки.

— Щойно я ледве не померла, — сказала вона просто. — Знепритомніла. Серце мало не зупинилось. Багацько роботи, нікудишня комірчина. Так і ґиґнути можна!

— Як, тільки-но ти звідси вийшла, тобі відразу стало недобре?

— Якби ж недобре — я зомліла.

— Це було давно. Я вже цілу годину стою біля книжок.

— Невже?! Так довго? — Тереза проковтнула клубок у горлі. Вона ніколи не хворіла, скільки себе й пам’ятає.

— Я викличу лікаря.

— Лікар мені не потрібен. Краще я переберуся до іншої кімнати. Чогось же в мене та почалося безсоння. А мені потрібен здоровий сон. Кімната біля кухні — найгірша в цілому помешканні. Адже то комірчина для служниці. Якби я мала служницю, вона мусила б спати там. А там же геть не можна спати. Ти вибрав собі найкращу кімнату. То я можу взяти собі трохи гіршу, ту, що поряд із твоєю. Такий чоловік, видко, гадає собі, що спати треба тільки йому. Якщо так піде й далі, я зляжу, тоді знатимеш. Ти забув уже, скільки коштує служниця!

Чого вона від нього хоче? Нехай робить у своїх кімнатах що їй заманеться. Йому байдуже, де вона спатиме. Позаяк вона була знепритомніла, то він її не перебивав. Добре хоч, що таке стається не часто. З жалю до неї — жалю фальшивого, як Кін сказав собі, — він примусив себе слухати її далі.

— А хто збирається когось обтяжувати? Кожне має свою кімнату. Тут нічого не може статись. Я не така. Інші жінки поводяться так, що просто сором. Аж вуха займаються. Мені це треба? Мені потрібна нова мебля! Кімната чимала, дещо туди та ввійде. Хіба я жебрачка?

Нарешті він збагнув, чого вона хоче: знову меблів. Він ударив був дверима їй в обличчя. Виходить, у тому, що вона знепритомніла, винен він. Не можна відчиняти двері так нагло. Це її просто-таки ошелешило. Кін і сам злякався. Він не почув від неї жодного докору; як відшкодування можна було подарувати їй меблі.

— Маєш рацію, — мовив він. — Купи собі нову спальню.

Відразу по обіді Тереза випливла в місто і обходила вулиці доти, доки знайшла найфешенебельнішу меблеву крамницю. Тут вона попросила назвати їй ціни на спальні. Аж надто дорогого для неї не було нічого. Коли власники крамниці, двоє гладких братів, намагаючись переплюнути один одного, нарешті назвали їй ціну, для чесної людини вочевидь зависоку, вона різко крутнула головою, стрімко спрямувала її до дверей і зухвало заявила:

— Панове начальники гадають, що гроші ми крадемо!

Вона вийшла з крамниці, не попрощавшись, і подалася відразу додому, в кабінет до чоловіка.

— Що тобі треба? — Він був лютий; вона ступила до нього в кімнату о четвертій дня.

— Я мушу підготувати чоловіка до цін. А то він іще злякається, коли жінка раптом зажадає стілько грошей. Спальні тепер такі дорогі! Якби не бачила сама, то не повірила б. Я знайшла собі дещо пристойне, так, нічого особливого. Ціни скрізь однакові.

Вона святобливо назвала суму. Кін не мав ані найменшого бажання пережовувати те, чому вже давно, ще опівдні, було покладено край. Він поквапно заповнив чек на потрібну суму, показав пальцем на назву банку, де вона мала одержати гроші, а тоді — на двері.

Аж на вулиці Тереза переконалася, що на папері справді стояла та шалена сума. Цієї хвилини їй стало шкода таких великих грошей. Навіщо їй ота найшикарніша спальня? Досі вона жила помірковано й порядно. Невже тепер, вийшовши заміж, з доброго дива стане аморальною людиною? Ні, розкоші їй не потрібні. Ліпше купити спальню вдвічі дешевшу, а решту грошей покласти на ощадну книжку. Принаймні так вона матиме щось таке, на що можна покластися. Довгенько ж довелося б їй працювати, щоб зібрати стільки грошей! Це навіть годі вирахувати. Їй працювати на нього ще не один рік. А чи дістане вона за це що-небудь? Ні! Жити в домі служницею краще, ніж дружиною. Жінка як не подбає про себе сама, то катма й матиме. І чого вона так по-дурному вчинила? Треба було домовитися з ним про це ще до загсу. Хай би вона й далі одержувала свою платню. Робота в неї та сама. Її навіть стало більше, додалася ж бо їдальня й мебля в його кабінеті. Скрізь треба витирати пил. Хіба це дрібниця? Тепер вона мала б діставати платню ще вищу, ніж колись. Справедливости нема.

Тереза була така обурена, що чек у неї в руці аж тремтів.

За вечерею вона накинула на обличчя найлихішу свою посмішку. Кутики очей і губів зійшлися біля вух. З вузеньких щілин між повіками зеленкуватим світлом кололи погляди.

— Завтра їсти не варитиму. Ніколи мені. В мене не десять рук. — Щоб побачити, яке враження справили на нього ці слова, Тереза змовкла. Вона помщалася за його підлість. Вона порушила угоду й забалакала за столом. — Гадаю, через один обід я докорів не заслужу? Обіди їдять щодня. Спальню купують тільки один раз. Не варто поспішати поперед батька в пекло. Завтра я не варитиму, і квит!

— Та невже? — Страшна думка зринула в його голові, затьмаривши собою буденні потреби й права. — Та невже? — Голос його лунав так, немовби Кін сміявся.

— Нема чого сміятись! — відповіла вона роздратовано. — Нічого ж бо не встигаєш, тільки працюй та працюй. Хіба я служниця?

Бувши в доброму гуморі, він урвав її:

— Тільки ж поводься обережно! Обійди якомога більше крамниць! Порівняй їхні ціни, перше ніж на щось зважишся. Крамарі — дурисвіти, така в них натура. З жінок вони намагаються злупити вдвічі більше. В обід відпочинь у ресторані, адже сьогодні тобі було недобре, та гарненько попоїж. Додому не заходь! Надворі тепло, не перенапружуйся. Як пообідаєш, любенько вирушай на пошуки далі. Тільки ж не поспішай! За вечерю не турбуйся. Дуже раджу тобі не повертатися до самого вечора, доки не позачиняються всі крамниці.

Він примусив себе забути, що вона вже вибрала спальню й зажадала від нього саме стільки грошей, скільки та коштує.

— На вечерю ж бо можна з’їсти щось холодне, — сказала Тереза й подумала: «Тепер він знов хоче мене піймати. Зразу видно, коли людині соромно. Хіба ж можна так зужиткувати свою жінку! То зі служницею роби що заманеться. Твоя ласка, ти ж бо платиш. А з дружиною — зась. На те вона в домі й дружина».

Другого ранку Тереза, виходячи з дому, твердо вирішила купувати меблі тільки в того цікавого чоловіка, який усе визначив по ній одразу — і скільки їй насправді років, і що вона заміжня.

Вона поміняла в банку чек на гроші й половину суми відразу поклала до ощадної каси. Щоб зорієнтуватися в цінах, Тереза побувала в кількох меблевих крамницях. До полудня затято торгувалася. Вона збагнула, що заощадити зовсім не важко. Тоді можна буде покласти на ощадну книжку ще більше грошей. Крамниця, ціни в якій напередодні викликали в неї протест, була вже дев’ята. Її тут відразу впізнали. Цю поставу голови й уривисту мову назавжди запам’ятовував кожен, хто бачив Терезу бодай один раз. Після того, що сталося вчора, сьогодні їй показували речі дешевші. Тереза обдивлялася кожне ліжко згори донизу, стукала по дереву й прикладала вухо до бильця, щоб почути, чи воно всередині не порожнє. Частенько шашіль сточує річ іще до того, як її купиш. Тереза відчиняла кожну тумбочку, нахилялась і стромляла в неї ніс, щоб переконатися, чи та ще не була в ужитку. На дзеркала вона хукала, а тоді кілька разів проводила по них шматиною, яку зажадала в «пана начальника». Жодною з шаф Тереза не була задоволена.

— Сюди ж бо нічого не ввійде. Ох, перепрошую, і роблять ниньки ці коробки! Одоробала для злидарів. Котрі нічого не мають. А справжній господині потрібне місце.

Терезу обслуговували запобігливо, попри її скромний вигляд. Цю жінку вважали дурепою. Дурні люди соромляться нічого не купити. На психології покупців власники крамниці зналися не дуже, їхня практика обмежувалася молодятами, чиє щастя вони легко й успішно підігрівали двозначними порадами — цинічними чи дружніми, залежно від того, хто їх як розумів. Схвильованість цієї літньої жінки не викликала в них, двох літніх марнотратників життя, жодного співчуття. Вони з півгодини пропонували їй то те, то се, давали особисті гарантії, та зрештою їхній запал згас. Такої образи Тереза тільки й чекала. Вона відкрила свій величезний ридикюль, що його носила під пахвою, дістала грубу паку грошей і уїдливо сказала:

— Треба ж поглянути, чи стане в мене грошей.

На очах у чорнявих, кругленьких братів, які не сподівалися побачити в ридикюлі такий скарб, Тереза заходилася неквапно перелічувати купюри. «Чорт забирай, а вона, одначе, при грошах!» — захоплено подумали обидва; одна фірма — одна думка. Полічивши гроші, Тереза обережно сховала їх до ридикюля, ретельно закрила його й попростувала до виходу. На порозі вона обернулася й гукнула:

— Адже панове начальники пристойними покупцями гребують!

Вона рушила до того цікавого продавця. Була вже майже перша година, і Тереза дуже поспішала, щоб устигнути до обідньої перерви. Вона привертала до себе увагу; серед усіх чоловіків у штанях та жінок у коротких спідницях тільки вона перебирала своїми ногами, схованими під накрохмаленою синьою спідницею до п’ят, так, що їх ніхто не бачив. Можна, отже, не йти, а линути — така була загальна думка. І навіть непогано линути, адже вона всіх переганяла. Тереза відчувала на собі погляди перехожих. «Як на тридцять», — подумала вона й від радощів та поспіху її вдарило в піт. Тримати голову спокійно їй було нелегко. Вона накинула на обличчя зачаровану усмішку. На широких крилах нашорошених вух її очі злетіли до неба й опустилися в дешевенькій спальні. Тереза, цей облямований мереживом янгол, зручненько вмостилася в ній. І все ж таки вона не з неба впала, коли раптом опинилася перед знайомою крамницею. Її горда усмішка обернулася на радісний ошкір. Вона переступила поріг і попливла до молодика, похитуючи клубами так, що широка, туго напнута спідниця аж загойдалась.

— А ось і знову я! — промовила вона скромно.

— Цілую ручку, ласкава пані, яка несподівана честь! Дозвольте запитати, ласкава пані, а що вас до нас привело?

— Спальня. Ви ж бо знаєте.

— Я так одразу й подумав, ласкава пані. Спальня, звісно, на двох, якщо так дозволите висловитись.

— Ну, перепрошую, вам дозволено все.

Він, глибоко засмучений, похитав головою.

— О ні, ласкава пані, не мені. Хіба той щасливець — я? За мене ласкава пані заміж запевне не вийшли б. Убогий службовець...

— Чому? Ніхто нічого не знає. Бідні люди теж люди. Пихи я не люблю.

— Золоте у вас серце, ласкава пані, відразу видно. Вашому панові чоловіку можна позаздрити.

— Та, перепрошую, які тепер чоловіки!

— Адже ласкава пані не хочуть сказати... — Цікавий молодик здивовано звів угору брови. Його очиці дивилися, немовби з вологої собачої морди, і він ніби терся нею об Терезу.

— Вони ж бо гадають собі, що ти в них служниця. Але платити нічого не платять. А служниці треба платити.

— Зате ласкава пані зараз виберуть собі гарненьку спаленьку! Дозвольте запропонувати! Чудовий, першокласний товар! Я знав, що ласкава пані повернуться, й залишив дещо спеціально для ласкавої пані. Сказати по щирості, ми могли б продати це вже разів шість! Ваш пан чоловік будуть раді. Ласкава пані прийдуть додому. «Цілую ручку, люба», — мовлять пан чоловік. «Добридень, любий! — мовлять ласкава пані. — Я купила нам спальню, любий...» Ви мене розумієте, ласкава пані, ви так скажете й сядете панові чоловіку на коліна. Ви вже даруйте мені, ласкава пані, я кажу, як умію, але тут жоден чоловік не встоїть, такого немає на цілому світі, і жоден одружений пан чоловік теж. Якби я був одружений, не скажу — на вас, ласкава пані, куди мені, бідному службовцеві, а скажу — на якій-небудь жінці, скажу навіть — на якійсь старій жінці, років, приміром, сорока... Ну, такого ви собі й уявити не можете, ласкава пані!

— Ну, перепрошую, я теж не молоденька вже.

— Щодо цього, то я іншої думки, якщо ласкава пані не заперечують. Я припускаю, що ласкавій пані щойно переступило за тридцять. Але річ не в тім. Я завше кажу: найголовніше в жінки — це клуби. Клуби в жінки мають бути, і їх треба бачити. Що мені з того, коли клуби є, а я їх не бачу? Прошу, переконайтеся самі — ось які розкішні...

Терезі хотілося закричати, але від захвату їй забракло слів. А він хвилю помовчав і додав:

— Речі!

Меблі вона ще не вшанувала жодним поглядом. Від його слів її пойняло гаряче збудження, він майже дотягся був рукою до її трепетних клубів, натомість торкнувся практичних і розкішних речей спального гарнітура. Покірний порух рукою, яким він, бідний службовець, попрощався з недосяжними клубами, зворушив Терезу, либонь, ще дужче. Цього дня вона пітніла безперестанку. Заворожено стежила вона за кожним порухом його губів, його руки. Її очі, в яких звичайно зблискували різнобарвні вогники злости, а тепер мирні, водяві й майже сині, слухняно пропливали речами спальні. Вони, безперечно, розкішні. Цей цікавий чоловік знає все. А як він розуміється в меблі! Перед ним аж соромно стає. Добре, що їй хоч не треба нічого казати. Що б він про неї подумав! Адже в меблі вона анічогісінько не тямить. Інші чоловіки нічого не помічали. Чому? Тому що всі вони дурні. А цей цікавий чоловік одразу помітив усе. Гаразд, вона нічого не казатиме. Голос-бо в нього — мов розтоплене масло.

— Благаю вас, ласкава пані, не забувайте про головне! Як пана чоловіка покладеш спати, точнісінько так він і віддячить. Якщо панові чоловіку лежатиметься зручно, можете робити з ним що завгодно. Повірте мені, ласкава пані. Шлях до подружнього щастя веде не лише крізь шлунок — цей шлях веде крізь меблі, великою мірою крізь спальню, та особливо, я б сказав, — крізь ліжка, крізь подружні ложа, так би мовити. Зрозумійте мене, люба моя, ласкава пані, адже пан чоловік — теж усього лишень людина. Нехай він має найвродливішу в світі дружину, ласкаву пані в розквіті літ, але що йому з того, коли він погано спить? Коли він спить погано, у нього й настрій поганий. А коли він спить добре — о, тоді йому скортить і ближче присунутись. Я вам, ласкава пані, дещо скажу, ласкава пані можуть мені повірити, я в меблях тямлю, дванадцять років при цьому ділі, вісім років стою на цьому самому місці: який зиск із клубів, коли кепське ліжко? Чхати чоловікові на найкращі клуби. Навіть якщо він рідний чоловік своєї дружини. Нехай ласкава пані виконує східний танок живота, нехай ласкава пані наведе останню красу на свою вроду й постане перед ним без нічого, як-то кажуть, оголена, — гарантую вам, цим нічого не зарадите, якщо пан чоловік у поганому гуморі, навіть коли йдеться про вас, вельмишановна моя, ласкава пані, а це вже щось та означає! Знаєте, що зробить пан чоловік, коли його ласкава пані стара й нікудишня — тобто нікудишня спальня? Пан чоловік утечуть і пошукають собі кращу спальню. І які в ній будуть ліжка, на вашу думку? Ліжка нашої фірми. Я міг би показати вам, чарівна моя, ласкава пані, вдячні листи від таких самих ласкавих паній, як ви. То ви б дивом дивувалися, прочитавши про щасливі шлюби, якими ми пишаємося, бо совість наша спокійна. Розлучень у нас не буває. Розлучень ми не знаємо. Ми робимо все, що в нашій змозі, і панове задоволені. Особливо рекомендую вам, ласкава пані, оцей гарнітур. Вони чудові всі, це я вам гарантую, ласкава пані, але до цього мені хотілося б схилити ваше золоте серце особливо, люба моя, ласкава моя пані!

Тереза підступила ближче, аби лиш йому догодити. Вона була згодна з усім. Вона боялася його втратити. Вона оглянула гарнітур, який він їй рекомендував. Але сказати, який він на вигляд, вона не годна була. Усе в ній гарячково шукало нагоди слухати цей масний голос і далі. Якщо вона скаже «так» і заплатить, то муситиме піти геть, і про цього цікавого чоловіка доведеться забути. За свої грошенята вона може собі дещо й дозволити. На ній-бо люди заробляють. У тому, що вона примушує його говорити, ганьби нема. Багато людей он так і йдуть із крамниці, нічого не придбавши. І не соромляться. Вона людина порядна й так не вчинить. Та й поспішати не варто.

Тереза не могла дати собі раду й, щоб не мовчати, промовила:

— Ну, перепрошую, так може сказати всяк!

— Дозвольте, ласкава моя пані, щоб не сказати «чарівна моя пані», я ж бо вам не брехатиму. Коли я до чогось і схиляю ваше серце, то до цього його схиляю я. Повірте, ласкава пані, мені довіряють усі. І я неодмінно вам це доведу, ласкава пані. Агов, пане шеф!

Шеф, пан Велетель, крихітний чоловічок із плескатим обличчям і зацькованими оченятами, з’явився на порозі своєї відгородженої контори й, хоч який був малий, уклонився, переломившись на дві ще менші половинки.

— Що таке? — запитав він і збентежено — сором’язливий хлопчик — підступив ближче до широкої Терезиної спідниці.

— Скажіть самі, пане шеф, чи хоч одна жінка, купляючи меблі, не довіряла мені?

Шеф мовчав. Він боявся при «матінці» збрехати й дістати від неї лупки. На його обличчі боролися діловитість і шанобливість. Тереза завважила цю боротьбу й витлумачила її хибно. Вона порівняла продавця з його шефом. Якщо цей щось і скаже, він однаково в собі не впевнений. Щоб іще вище піднести тріумф цікавого чоловіка, вона помпезно підпряглася йому на допомогу:

— Ну, перепрошую, навіщо мені ще хтось? Вам кожна повірить, досить лише почути ваш голос. Я вірю кожному вашому слову. Хто ж брехатиме? Навіщо мені ще й оцей? Я не повірю жодному його слову.

Коротун поквапно рушив до себе в контору. Так з ним щоразу. Не встигне він і рота роззявити, як «матінка» вже каже, що він бреше. З усіма жінками в нього та сама халепа. В дитинстві це була рідна мати, потім з’явилася дружина, колишня службовка. Шлюб почався з того, що, коли його друкарка на щось нарікала, він часом заспокоював ту молодичку, називаючи її «матінкою». Відколи він одружився, тримати друкарку йому не можна. До крамниці раз у раз заходять «матінки». Ця, певна річ, також одна з них. Тим-то він і відгородив собі контору в кутку. Витягати його звідти можна тільки в крайньому разі. Тепер він за це з Вульґером поквитається. Адже той знає, що при «матінках» він, Велетель, корчити з себе шефа не вміє. Вульґер хоче стати за компаньйона і, щоб узяти над ним гору, ганьбить його перед покупцями. Але пан Велетель — самовладний шеф меблевої фірми «Велетель і мати». Справжня його мати ще жива й бере участь у справах підприємства. Двічі на тиждень, у вівторок і п’ятницю, вона приходить, щоб перевірити бухгалтерські книги й погримати на службовців. Вона добре вміє лічити, тому ошукати її дуже важко. Але йому це все ж таки вдається. Без такого ошуку він би й жити не зміг. Сам він не без підстав вважає себе справжнім господарем фірми, до того ж у стосунках зі службовцями материн крик йому тільки на руку. Перед тим, як вона має з’явитися, тобто по понеділках і четвергах, він може командувати тут скільки завгодно. Всі просто зі шкіри пнуться, адже на другий день він може сказати їй, що з ним хтось грубо повівся. У вівторок і п’ятницю вона цілісінький день висне в крамниці. У такі дні тут стоїть мертва тиша, ніхто не важиться й слова промовити, зокрема й він. І все ж таки це добре. Тільки по середах та суботах вони поводяться зухвало. Сьогодні середа.

Пан Велетель сидить на своєму конторському стільці й прислухається. Вульґер знов соловейком витьохкує. Ціни йому не складеш, але компаньйоном він ніколи не стане. Вона що — хоче, щоб він пішов з нею обідати?

— Пан шеф не дозволить, у жодному разі, ласкава пані, хоч я — з дорогою душею, ласкава пані.

— Ну, перепрошую, бувають же й винятки. Я за вас заплачу.

— Ваше золоте серце зворушує мене до глибини душі, ласкава пані, але це неможливо, геть неможливо. Пан шеф жартів не розуміє.

— Невже ж він такий вульгарний?

— Якби ласкава пані знали, як мене звати, ласкава пані посміялися б. Вульґер — це моє прізвище.

— І не подумаю сміятись. А чого б то? Вульґер — прізвище як прізвище. Ви ж бо не вульгарний.

— Красненько дякую на доброму слові, ласкава пані, цілую ручку. Якщо так піде й далі, я таки поцілую цю солодку ручку в натурі.

— Ну, перепрошую, якщо хтось почує, то ще подумає...

— Мені не соромно, ласкава пані. Та й нема чого мені соромитись. Як я вже казав, коли такі розкішні клуби — пардон, я хотів сказати «ручки». То що ви вирішили, ласкава пані? Виберемо все ж таки оцей?

— Але спершу я запрошу вас пообідати.

— Ви робите мене найщасливішим чоловіком у світі, ласкава пані. Бідний продавець просить вибачити його. Пан шеф...

— Цей нам не указ.

— Ласкава пані помиляються. Його мати варта десятьох шефів. Та й він не в тім’я битий.

— Та що це за чоловік? Це не чоловік. Супроти нього мій чоловік — той, що вдома, — таки чоловік. Ну, то як? Можна подумати, я вам не подобаюсь.

— Що ви таке кажете, ласкава пані! Та де ви бачили чоловіка, якому б ви не подобались? Б’юся з вами на що завгодно об заклад, такого чоловіка ви не знайдете. Його просто немає, ласкава пані. Нехай буде проклята моя жорстока доля! Пан шеф не дасть нашому братові потішитися таким тріумфом. Як, скаже він, купувальниця йде з простим службовцем?! А що як їй десь нагодиться її пан чоловік? Пан чоловік, якщо мені вільно так висловитись, розгніваються. Вибухне гучний скандал. Службовець до мене, мовляв, повернеться, а ось купувальниця — ні. Хто сплатить збитки? Я! Дороге задоволення, скаже пан шеф. Теж правда, ласкава пані. А ласкава пані знають пісню про бідного баламута, красеня баламута? «Побивайсь — не побивайсь...» То виберімо цей! Ви будете задоволені ліжками, ласкава пані.

— Ну, перепрошую, ви просто не хочете. Я за вас заплачу.

— Якби ласкава пані сьогодні ввечері мали час... Але ж я можу собі уявити. Пан чоловік щодо цього невблаганні. Сказати правду, я його розумію. Коли б я мав щастя бути паном чоловіком вродливої жінки — не можу навіть сказати вам, ласкава пані, як би я пильнував. «Побивайсь — не побивайсь, а гулять не сподівайсь». Кінцівка моя. Знаєте, що мені спало на думку, ласкава пані? Я складу на вашу честь пісеньку, ласкава пані, — про те, як ви лежите на новому ліжку, в самій, так би мовити, піжамі, а розкішні... Даруйте, то зупинімося на оцьому. Дозвольте провести вас до каси, ласкава пані?

— І не подумаю! Спершу ми підемо з вами й пообідаємо.

Пан Велетель, прислухаючись до їхньої розмови, дедалі дужче хвилювався. Чому цей Вульґер, як відмовляється, завжди посилається на нього? Замість радіти, що «матінка» заплатить за його обід. У цих службовців просто манія величі. Щовечора до крамниці по нього заходить якась нова, всі такі молоденькі, йому в дочки годяться. Ця «матінка» може піти, не купивши гарнітура. Якій же «матінці» сподобається, коли відмовляються від її запрошення! Цей Вульґер забагато собі дозволяє. Він уже починає підгортати під себе фірму. Сьогодні середа. Чому саме в середу йому, Велетелю, не побути шефом?

Напружено дослухаючись, Велетель надувався, мов індик. Він відчував підтримку з боку «матінки», яка затято сперечалася за перегородкою з його службовцем. Про нього, Велетеля, вона говорила таким самим тоном, як і решта «матінок». Як тільки сказати про це Вульґеру? Якщо говорити надто багато, той запевне відповість зухвало, адже середа, і він утратить непогану купувальницю. Якщо говорити надто мало, той, мабуть, не зрозуміє його. Найкраще, либонь, — це короткий наказ. Чи дивитися при цьому в обличчя «матінці»? Ні. Ліпше стати перед нею й повернутись до неї спиною, до них двох Вульґер поставиться шанобливіше.

Велетель ще хвилю зачекав, доки стало очевидно, що по-доброму сторони не домовляться. Потім тихенько сплигнув з конторського стільця й ступив два широкі крочки до скляних дверей. Рвучко розчахнувши їх, він спритно вистромив голову — а вона була найбільшою частиною його тіла — й пронизливим фальцетом крикнув:

— Та йдіть уже, Вульґере!

У того так і застрягло в горлі оте «пан шеф», посилаючись на якого службовець уже всоте вибачався.

Тереза різко крутнула головою й палко прошепотіла:

— О, а я що казала!

Перше ніж вирушити на обід, вона б залюбки подарувала вдячний погляд панові шефу, але той уже давно сховався в конторі.

Очі у Вульґера люто зблиснули. Їхній глузливий погляд прикипів до накрохмаленої спідниці. Він, певно, остерігався дивитись їй в обличчя. В розтопленому маслі його голосу зараз відчувся б присмак пригорілого. Він знав про це й мовчав. Аж коли вони вже виходили з крамниці, він, пропустивши Терезу вперед, за звичкою зробив широкий рух рукою, роззявив рота й промовив:

— Прошу вас, ласкава пані!


Сліпучі меблі | Засліплення | Мобілізація