home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Мобілізація

До будинку № 24 на Ерліхштрасе жебраки та вуличні крамарі не потикалися вже багато років. У комірчині відразу при вході день при дні чатував, перехоплюючи всілякий набрід, сторож. Людям, які сподівалися знайти в цьому будинку співчуття, навіювало жах овальне вічко на звичайній висоті, під яким було написано: «Портьє». Проходячи повз ці двері, вони щоразу низько вклонялись і святобливо дякували, так немовби одержували бозна-яку милостиню. Одначе їхня обачність була марна. До того звичайнісінького вічка сторожеві було байдуже. Він помічав людей ще задовго до того, як вони під ним прослизали. Сторож мав свій власний, випробуваний метод. Цей поліцейський на пенсії був хитрий і незамінний. У вічко він людей, звісно, бачив, та тільки не в те, якого вони так остерігались.

На півметровій висоті від підлоги він просвердлив у стіні своєї комірчини ще одне вічко. Тут, де на нього ніхто не сподівався, він стояв навколішках і пильнував. Світ для нього складався зі штанів і спідниць. Ті, що їх носили в будинку, сторож добре знав, чужі він оцінював за фасоном, вартістю й гідністю. Він робив це так упевнено, як колись заарештовував людей. Помилявся він рідко. Коли з’являвся підозрілий суб’єкт, сторож, ще стоячи навколішках, тягся короткою кремезною рукою до клямки на дверях, поставленої — ще один його винахід — навпаки. Він так рвучко схоплювався на ноги, що клямка відчинялася сама. Потім він роззявляв на того суб’єкта рота й бив його мало не до смерти. Щомісяця першого числа, коли сторожеві приносили пенсію, він дозволяв усім входити до будинку безперешкодно. Ті, кому це було потрібно, добре про те знали й цілими юрбами сунули до мешканців будинку, зголоднілих протягом цілого місяця за жебраками. Тим, хто не встигав прохопитися першого числа, іноді ще щастило зробити це другого чи й третього; принаймні гнали їх у шию не так нещадно, як згодом. Від четвертого числа спробувати щастя ризикували тільки новаки.

Кін потоваришував зі сторожем після одного незначного випадку. Якось увечері він повертався з незвичайної прогулянки додому. В під’їзді було вже темно. Зненацька хтось закричав на нього:

— Ох ти ж лайно смердюче, зараз я потягну тебе до поліційної дільниці!

Сторож вискочив з комірчини й спробував схопити його за горло. Воно було дуже високо, й чоловік ніяк не міг до нього дістатися. Нарешті він збагнув, що зробив неприпустиму помилку. Йому стало соромно, йшлося ж бо про його престиж знавця штанів. Злагіднівши, мов кішка, він затяг Кіна до себе в комірчину, показав свій таємний винахід і звелів чотирьом своїм канаркам співати. Однак ті не схотіли. Кін почав усвідомлювати, кому він завдячував своїм спокоєм. (Уже кілька років старці не дзвонили в його двері.) Кремезний, дужий, як ведмідь, чолов’яга стояв тепер у тісній комірчині перед самісінькими його очима. Кін пообіцяв цьому по-своєму діловому чоловікові щомісячний «презент». Він назвав суму більшу, ніж усі чайові разом від решти мешканців будинку. Першої миті сторожеві від щастя захотілося розтрощити своїми рудоволосими кулачиськами стіни комірчини. Так він показав би своєму добродійникові, що чесно заслуговує його визнання. Проте йому все ж таки пощастило приборкати свої м’язи, він тільки прогарчав: «Можете на мене покластися, пане професор!» — і штовхнув двері до коридору.

Відтоді ніхто в будинку не важився згадувати про Кіна інакше, як про пана професора, хоч професором той, власне, й не був. Нові мешканці відразу опановували це правило, дотримання якого сторож ставив головною умовою їхнього перебування в будинку.

Щойно Тереза вийшла на цілий день з дому, Кін накинув на дверях ланцюжка й запитав себе, яке нині число. Було восьме, перше минуло, жебраків можна було не побоюватись. Цього дня йому хотілося багато більшої тиші, ніж звичайно. Попереду було свято. Для цього він і спровадив Терезу з дому. Часу залишалось обмаль; о шостій, коли крамниці позачиняються, вона повернеться. Тільки на саму підготовку в нього піде кілька годин. Треба зробити багато технічної роботи. А тим часом він зможе прикинути в голові врочисту промову. Ця промова буде чудом наукової думки, не надто сухою й не надто загальноприступною, у ній будуть натяки на сучасні події, підсумки насиченого життя, що їх приємно почути, коли тобі вже років сорок. Бо цього дня Кін свою стриманість переборов.

Він накинув піджака й камізельку на спинку стільця й поквапно підкотив рукава сорочки. Одяг він хоч і зневажав, проте від меблів вирішив захистити навіть його. Потім підбіг до свого ліжка, засміявся й ошкірив до нього зуби. Воно здалося йому якимсь чужим, хоч він щоночі й спав на ньому. Кін не бачив ліжка так давно, що в його уяві воно стало ще незграбнішим і крикливішим.

— Як ся маєш, приятелю? — вигукнув він. — А ти оклигало, нівроку! — Від учорашнього дня його не полишав чудовий настрій. — А тепер — геть! І то негайно, зрозуміло?

Кін схопив його обіруч за спинку й штовхнув. Одоробало не зрушило з місця. Він наліг плечима, сподіваючись цього разу домогтися більшого. Однак ліжко тільки зарипіло, вочевидь бажаючи з цього Кіна поглумитися. Він стогнав, кректав, налягав коліньми. Таке напруження виявилося йому не до снаги. Його кинуло в дрож. Він відчув, як у ньому наростає страшна лють, і спробував по-доброму.

— Май же розум! — улесливо промовив він. — Ти ж сюди повернешся. Це тільки на сьогодні. У мене сьогодні вільний дань. Її немає вдома. Чого ж ти боїшся? Тебе не вкрадуть!

Слова, що їх Кін марнував на ліжко, коштували йому великих зусиль над собою, і він, промовляючи їх, геть забував штовхати його. Довго він умовляв ліжко, тоді як руки його стомлено висіли, завдаючи йому нестерпного болю. Він запевняв ліжко, що зла йому не бажає, просто тепер воно йому не потрібне, нехай же зрозуміє. Хто розпорядився тоді купити його? Він. Хто виклав за нього гроші? Він, та ще й залюбки. Хіба до сьогодні він обходився з ним не надзвичайно шанобливо? Лише з поваги він умисне намагався його не помічати. Людині не завжди хочеться виказувати свою повагу. Будь-яка зачаєна злість минає, а час гоїть усі рани. Хіба він дозволив собі бодай одне неприязне зауваження на його, ліжка, адресу? А на думки вуздечку не накинеш! Він обіцяє, що воно повернеться на місце, яке колись вибороло, він, мовляв, дає за це поруку, він присягається!

Може, ліжко зрештою й поступилося б. Але всю енергію, на яку він був здатний, Кін уклав у слова. Для рук не залишалось нічого, геть нічого. Ліжко завмерло на місці, незворушне й німе. Кіна пойняла лють.

— Безсоромна дровиняка! — закричав він. — Хто, власне, твій господар? — Йому потрібна була розрядка, він прагнув будь-що суворо покарати це зухвале одоробало.

Тієї ж миті він згадав про свого могутнього товариша, сторожа. На окрилених хідлях він вискочив з помешкання, збіг сходами так, немовби їх було десяток, а не сотні, й добув м’язи, яких йому бракувало, в комірчині, де вони жили.

— Ви мені потрібні!

Голос і кістяк нагадали сторожеві тромбон. Хоча перевагу цей чоловік віддавав трубам, позаяк мав трубу й сам. А найдужче любив ударні інструменти. Він тільки пробурмотів: «Ох, ці бабиська!» — й послухався. Він не мав сумніву, що братись доведеться за дружину. Щоб викликати в собі таке бажання, він переконував себе, що вона вже повернулась. У вічко він бачив, як вона виходила. Він ненавидів цю жінку, бо то була звичайна економка, а тепер її називали пані професорка. Коли йшлося про титули, він, колишній державний службовець, був непідкупний і, надавши Кінові звання професора, зробив із цього належні висновки. Відколи померла його сухотна дочка, він не бив жодної жінки й жив самотою. На жінок у нього не вистачало часу через цю напружену роботу; вона так його виснажувала, що йому було вже не до залицянь. Часом траплялося, що він сягав рукою якій-небудь покоївці під спідницю й щипав її за стегно. Але робив це надто поважно й тим остаточно позбавляв себе й так невеликих шансів на успіх. А до лупцювання ніколи не доходило. Роками вже він мріяв про те, щоб нарешті знов дати добрячої лупки якійсь жіночій плоті. Він ступав попереду, по черзі гупаючи одним кулаком у стіну, другим — по поручнях на сходах. То він так розминався. На те гупання мешканці прочиняли двері й дивилися на цю нерівну, проте одностайну пару: на Кіна в сорочці без піджака й на сторожа з кулаками. Ніхто не важився сказати їм жодного слова. Перезиралися за надійними спинами. Коли в сторожа видавався великий день, на сходах і комар боявся писнути, тиша тут стояла мертва.

— Де вона? — привітно буркнув він, коли вони вже вийшли нагору. — Зараз ми їй покажемо!

Його провели до кабінету. Пан професор зупинився на порозі, зловтішно тицьнув довгим указівним пальцем на ліжко й звелів:

— Геть його!

Сторож штовхнув кілька разів плечем ліжко, випробовуючи його опір. Він видався йому зовсім невеликим. Зневажливо поплювавши на долоні, він сховав їх до кишень — руки були йому непотрібні, — вперся в ліжко головою і враз випхав його за двері.

— Це називається прийняти удар на голову! — пояснив він.

Через п’ять хвилин усі меблі з усіх кімнат стояли в коридорі.

— Книжок у вас чималенько, тут я пас, — проказала, затинаючись, ладна допомогти голова. Сторож хотів перевести дух, тільки щоб непомітно. Тому він просто щось сказав, не гучніше, ніж людина з нормальною силою. Потім він пішов; уже зі сходів, відхекавшись, гукнув у помешкання: — Як буде потрібно ще щось, пане професор, можете на мене покластися!

Кін нічого не відповів і поквапився причинити двері. Він навіть забув накинути ланцюжка й тільки зміряв поглядом гору мотлоху, безладно зваленого в темному коридорі, — купа п’яних у дим синюшників. Вони вочевидь уже не знали, де чиї ноги. Якби хтось уперіщив їх по спинах батогом, вони б хутко розібралися. Цієї хвилини його вороги відтоптували одне одному пальці на ногах і дряпали собі лаковані голови.

Обережно, щоб не споганити свого свята ненависним гармидером, Кін причинив за собою двері кімнати. Гордо посуваючись уздовж полиць із книжками, він любовно обмацував їхні корінці. Напружено витріщав очі, щоб вони за звичкою не заплющились. Його пойняв захват — радісний захват запізнілого єднання. У перші хвилини Кін, збентежений, промовляв слова несподівані й безглузді. Він, мовляв, вірить у вірність книжок. Тут вони всі вдома. У кожної з них, казав він, своя вдача. Він їх любить. Він просить їх ні за що на нього не гніватись. Так, вони мають право почуватись ображеними. Він, мовляв, грубо, навпомацки перевіряє, чи вони на місці. Але самим очам, відколи користується ними по-різному, вже не довіряє. Він розповідає про це тільки їм, книжкам, він розповідає їм про все. Вони потайні. Він в очах сумнівається. Він сумнівається багато в чому. Такими сумнівами його вороги зловтішалися б. У нього ворогів багато. На ім’я він не називатиме жодного. Бо сьогодні великий день Господній. Тому він воліє прощати. Тому він, поновлений у своїх правах, воліє любити.

Що далі він посувався вздовж довгих рядів книжок, що цілішою й ціліснішою поставала його давня бібліотека, то смішнішими йому здавалися вороги. Як вони посміли роз’єднати дверима єдине тіло, єдине життя? Проте жодні страждання не похитнули бібліотеку. Хоч їй і скрутили за спиною руки, хоч її й мучили тижнями, страшними, жахливими тижнями, насправді її не здолали. Здорове повітря обвівало знову з’єднані частини тіла. Вони втішалися, що нарешті знайшли одна одну. Тіло дихало, глибоко дихав і господар цього тіла.

Тільки двері погойдувалися на завісах туди-сюди. Вони псували йому святковий настрій. Двері по-простацькому вдиралися в перспективу. Звідкись ніби повіяв протяг, Кін звів погляд на стелю, горішні вікна були відчинені. Він схопив обіруч перші двері між кімнатами, скинув їх із завіс — який же дужий він став тим часом! — виніс їх до коридору й поклав на ліжко. Те саме він зробив і з рештою дверей. На одному зі стільців, що його помилково — адже той стояв біля письмового столу — викинув у коридор сторож, Кін побачив свого піджака й камізельку. Виходить, він почав святкувати в самій сорочці. Трохи знічено він одягся як належить і, опанувавши себе, повернувся до бібліотеки.

Тут він знічено вибачився за колишню свою поведінку. На радощах він, мовляв, порушив програму. Тільки нікчема ні з сього ні з того заходжується обмацувати свою кохану. Той, хто чогось варт, перед нею великого пана із себе не корчить. Нема жодної потреби запевняти її в само собою зрозумілих почуттях. Кохану беруть під своє крило, не хизуючись цим. Обіймають її в урочисті хвилини, а не тоді, коли в голові бродить хміль. У правдивому коханні освідчуються перед вівтарем.

Саме це Кін і мав намір зробити зараз. Він переставив добру стару драбину на зручне місце й виліз на неї задом наперед, так, що спина його вперлася в полиці, голова — в стелю, його видовжені ноги, тобто драбина, — в підлогу, а погляд — у весь цілісний простір бібліотеки, й звернувся до своєї коханої з такими словами:

— Від певного часу, правильніше сказати, відколи в наше життя вдерлася чужа сила, я плекаю думку поставити наші взаємини на міцну основу. Ваше існування гарантує угода; але ми, гадаю, досить розумні, щоб не помилятися щодо небезпеки, яка, попри чинну угоду, вам загрожує.

Нема потреби нагадувати вам з усіма подробицями давню й величну історію ваших страждань. Я візьму лише один випадок, щоб наочно й переконливо показати вам, як близько стоять одна до одної любов і зненависть. В історії країни, яку всі ми однаково шануємо, країни, де вам виявляли всіляку увагу, де вас оточували всілякою любов’ю і навіть визнавали, як і годиться, за справжні божества, є одна страшна подія, злочин легендарних масштабів, що його скоїв над вами один сатанинський деспот з намови одного ще більш сатанинського радника. У двісті тринадцятому році до народження Ісуса Христа з наказу китайського імператора Ші-хуанді, жорстокого узурпатора, який зважився привласнити собі титул «Перший, Величний, Божественний», спалили всі книжки в Китаї. Сам той дикий і забобонний злочинець був надто великим неуком, щоб гідно оцінити значення книжок, на основі яких заперечували його насильницьку владу. Проте його перший міністр Лі Сі, сам виплід своїх книжок, тобто нікчемний ренегат, спромігся спритним нашіптуванням штовхнути імператора на той нечуваний крок. Навіть за звичайні розмови про класичний пісенник чи класичну історичну працю китайців людям загрожувала смертна кара. Усну традицію намагалися знищити разом з письмовою. Не конфісковували тільки поодиноких книжок, яких — можете собі уявити: праць із медицини, фармакопії, мистецтва віщувати, землеробства та садівництва, тобто самий практичний мотлох.

Сказати правду, мені ще й сьогодні б’є в ніс запах від згарищ тих далеких днів. Що з того, що через три роки імператора-варвара спостигла доля, якої він заслуговував? Він помер, однак мертвим книжкам це вже не допомогло. Вони згоріли, і їх не повернути. Але я хотів би згадати й про те, що невдовзі по смерті імператора сталося з ренегатом Лі Сі. Розкусивши його сатанинську натуру, наступник трону позбавив його посади першого міністра, яку той обіймав понад тридцять років. Його закували в кайдани, кинули у в’язницю й присудили до бастонади — тисячі ударів палицями по п’ятах. Йому не подарували жодного удару. Тортурами Лі Сі примусили зізнатися в його злочинах. Окрім убивства сотень тисяч книжок, на його сумлінні були й інші страхітливі вчинки. Згодом він спробував відмовитися від своїх зізнань, але в нього нічого не вийшло. На базарному майдані в місті Няньян його розпиляли навпіл — пиляли повільно і вподовж, позаяк так триває довше. Останнє, про що думав той кровожерний звір, було полювання. Крім того, він не посоромився пустити сльозу. Увесь його рід, від синів до семиденного правнука — і чоловіків, і жінок — знищили, тільки заслужене спалення милосердо замінили звичайною стратою. У Китаї, де панує культ сім’ї, вшанування пращурів і пам’яти про окремих людей, згадка про масового вбивцю Сі Лі не збереглася в жодній родині, а збереглася тільки історія — та сама історія, яку цей негідник, розпиляний зрештою навпіл, хотів знищити.

Щоразу, читаючи в котрогось китайського дослідника історію про те, як спалювали книжки, я не пропускаю нагоди довідатися з усіх можливих джерел і про повчальний кінець масового вбивці Лі Сі. На щастя, цей кінець описано багато разів. І доки того мерзотника разів десять не розпиляють навпіл у мене на очах, я ніколи не зможу ні вгамуватися, ні заснути.

Нерідко я з болем питаю себе, чому ті жахливі події мали статися саме в Китаї, у краю, для всіх нас обітованому? Коли ми посилаємось на приклад Китаю, наші вороги не забувають нагадати нам про катастрофу двісті тринадцятого року. Ми можемо тільки заперечити, що й там кількість освічених людей жалюгідно мізерна проти всієї маси. Іноді болото неписьменности засмоктує в себе книжки й тих, хто їх читає. Від стихійних лих не гарантована жодна країна в світі. Чому ж вимагають неможливого від Китаю?

Я знаю, страхіття тих днів, як і багато інших гонінь, залишилися вам у крові. Про страдників вашого славного минулого мене спонукає казати вам не моя черствість чи байдужість. Ні, я хочу тільки розворушити вас і попросити, щоб ви підтримали ті заходи, якими ми мусимо захиститися від небезпеки.

Якби я був зрадник, то спробував би гарними, улесливими словами відвернути вашу увагу від біди, яка вам загрожує. Але в тому становищі, в якому ми опинилися, винен я сам. У мене не забракне духу визнати це перед вами. Якщо ви спитаєте мене, як я міг так забутись — а ви маєте право спитати про це, — то я, на сором собі, змушений буду відповісти: я забувся через те, що забув про нашого великого вчителя Мена, який каже: «Вони діють і не знають, що коять; вони пильнують своїх звичаїв і не відають чому; вони ціле життя блукають, але шляху свого не знають; такі вони, люди з натовпу».

Перед людьми з натовпу треба завжди й невсипно бути насторожі — ось до чого закликає нас цими словами вчитель. Ці люди небезпечні, бо не мають освіти, а отже, й здорового глузду. Один раз уже сталося так, що турботу про ваш фізичний гаразд і доброзичливий догляд за вами я поставив вище від порад учителя Мена. Ця моя недалекоглядність жорстоко помстилася за себе. Вдача, а не ганчірка, якою витирають порох, творить людину.

Але не вдаваймося й до протилежної крайности! Досі у вас не постраждала жодна літера. Я б ніколи собі не пробачив, якби хтось звинуватив мене в недбалому ставленні до обов’язку опікуватися вами. Якщо хтось має скарги, нехай скаже.

Кін примовк і зухвало, погрозливо глянув довкола. Книжки також мовчали, жодна не виступила вперед, і Кін повів свою добре продуману мову далі:

— Я знав, що наслідок мого заклику буде саме такий. Я бачу, що ви мені вірні, й хочу, позаяк ви цього заслуговуєте, втаємничити вас у плани наших ворогів. Та спочатку мушу вразити вас однією цікавою й важливою звісткою. Я здійснив генеральний огляд бібліотеки і з’ясував, що в тій її частині, яку окупував ворог, відбулися недозволені перестановки. Я не хотів викликати у ваших лавах ще більшого сум’яття й бучі не здіймав. Щоб одразу покласти край будь-яким тривожним чуткам, присягаюся: жодних утрат ми не зазнали. За повноту й правомочність цього зібрання я поручаюся своїм словом чести. Ми ще в змозі оборонятись як неушкоджена й цілісна корпорація, де всі за одного й один за всіх. Бо те, чого ще немає, може статися. Вже завтрашній день може вихопити когось із наших лав.

Я знаю, чого домагається ворог цими перестановками: він прагне ускладнити контроль за нашим фондом. Він гадає, ми не посміємо скасувати його завоювань на окупованій території, і він, користаючись тим, що ми не знаємо нових обставин, ще до оголошення війни заходиться все тут розкрадати, а ми нічого не помітимо. Будьте певні, він почне з найвидатніших серед вас, із тих, за кого зможе зажадати найбільший викуп. Адже про те, щоб скористатися викраденими в своїй боротьбі проти їхніх-таки побратимів, він і не думає. Він знає, що на це годі сподіватись, а йому, щоб провадити війну, потрібні гроші, гроші й ще раз гроші. Підписані угоди для нього — просто клапоть паперу, ото й усе.

Якщо ви хочете, щоб вас вигнали з батьківщини й розкидали по всьому світі, мов рабів, до яких прицінюються, яких обмацують, купують, з якими не розмовляють, яких майже не слухають, коли вони виконують свої обов’язки, мов рабів, душ яких не читають, якими володіють, але яких не люблять, яких кидають напризволяще або перепродують, дістаючи зиск, яких використовують, але не розуміють, — тоді сидіть згорнувши руки й здайтеся на волю ворога! Та якщо ви ще маєте в тілі хоробре серце, відважну душу й шляхетний дух, то підіймайтеся разом зі мною на священну війну!

Народе мій, не переоцінюй силу ворога! Ти розтрощиш його, стиснувши своїми літерами; нехай рядки твої стануть кийками, удари яких посиплються на його голову, літери твої — свинцевими кайданами, що повиснуть у нього на ногах, оправи твої — панциром, що захистить тебе від нього! Ти знаєш тисячу хитрощів, щоб його заманити, маєш тисячу тенет, щоб його зловити, тисячу блискавок, щоб його смертельно вразити, — все це ти маєш, народе мій, сила, велич, мудрість тисячоліть!

Кін замовк. Збуджений і виснажений, він важко укляк на драбині. Ноги в нього тремтіли — чи то тремтіла драбина? Уславлена зброя пустилася перед його очима у войовничий танок. Бризнула кров; позаяк то була кров із книжок, йому стало млосно. Аби тільки не зомліти, аби тільки не знепритомніти! Цієї миті знялися гучні овації, здавалося, на вкритий листям ліс налетіла буря, зусібіч залунали радісні вигуки. Окремих побратимів у натовпі він упізнавав по їхніх словах. Їхня мова, їхні звуки — так, то були вони, його товариші, його споборники, вони йшли за ним на священну війну! Раптом його знов піднесло на драбину, він кілька разів уклонився й приклав — від хвилювання він аж розгубився — лівицю до грудей праворуч, де серця не було й у нього. Овації не вщухали. Йому здавалося, немовби він убирає їх очима, вухами, носом і язиком, усією своєю вологою, охопленою сверблячкою шкірою. Він і сам не думав, що здатний на таку запальну промову. Пригадався його страх перед цією промовою — чим же ще було те вибачення, як не страхом? — і він усміхнувся.

Щоб покласти край оваціям, Кін зліз із драбини. На килимі він завважив плями від крови й схопився за обличчя. Приємна волога виявилася кров’ю. Тепер він пригадав також, що вже лежав на підлозі, потім знялася буря, яка не дала йому знепритомніти, і він ще раз виліз на драбину. Кін подався на кухню — аби тільки швидше вибратися з бібліотеки, хтозна, чи не забризкані кров’ю вже й книжки,  — й ретельно змив із себе все червоне. Краще нехай би поранило його, ніж когось із його побратимів. Освіжившись, знову сповнений войовничого духу, він поквапився назад, на бойовище. Бурхливі овації стихли. Лише вітер меланхолійно посвистував у горішньому вікні. На тужливі пісні в нас тепер нема часу, подумав він, а то невдовзі доведеться співати їх на ріках вавилонських. Кін стрімголов вискочив на драбину, обличчя його витяглося в струнку, і він голосом зверхника закричав, аж угорі нажахано задеренчали шибки:

— Я радий, що ви вчасно взялися за розум. Щоб воювати, самого захвату мало. Ваша згода свідчить про те, що ви ладні битися під моєю орудою.

Заявляю:

Перше: ми перебуваємо в стані війни.

Друге: на зрадників чекає суд.

Третє: командування централізоване. Я — верховний головнокомандувач, єдиний вождь і воєначальник.

Четверте: всі відмінності, що випливають з минулого, з авторитету, величі й значущости учасників війни, скасовано. На практиці демократизація війська виявиться в тому, що відтепер кожен окремий том стоятиме корінцем до стіни. Цей захід поглибить наше почуття солідарности. Він позбавить хижого, але неосвіченого ворога його мірила.

П’яте: паролем у нас буде ім’я «Кун».

На цьому свій короткий маніфест він завершив. На те, який вплив справили його слова, він навіть не звернув уваги. Успіх попередньої войовничої промови поглибив у ньому відчуття влади. Він знав, що все військо одностайно його любить. Він задовольнився тим, що один раз ознаймив свою волю, й перейшов до дій.

Він брав з полиць кожен окремий том і ставив його корінцем до стіни. Коли він зважував отак у руці своїх давніх друзів — нашвидку, звісно, не припиняючи роботи, — йому було шкода, що доводилося позбавляти їх імен у складі готового воювати війська. Ще кілька років тому ніщо не примусило б його піти на таку жорстокість. A la guerre comme a la guerre, подумав він на своє виправдання й зітхнув.

Промови Ґаутами Будди, загалом досить миролюбні, застерегли, хоч і в делікатній формі, що відмовляться служити у війську. Він зневажливо посміхнувся й вигукнув:

— Тільки спробуйте мені!

Але такої впевнености, з якою пролунали ці слова, в душі він зовсім не мав. Бо тих промов були десятки томів. Вони стояли щільно один побіля одного, мовою палі, санскриту, в перекладах китайською, японською, тибетською, англійською, німецькою, французькою, італійською, ціла рота, сила, що викликає повагу, їхня поведінка здалася йому справжнісіньким лицемірством.

— Чого ж ви досі мовчали?

— Ми не влаштовували тобі овацій, о володарю.

— Могли б кидати репліки.

— Ми німували, о володарю.

— Це на вас схоже! — урвав їх Кін.

Але жало мовчання пекло. Хто ще десятки років тому підніс мовчання до найвищої засади свого життя? Він, Кін. Де він осягнув цінність мовчання, кому завдячував вирішальний поворот у своєму розвитку? Будді, Просвітленому. Той здебільшого мовчав. Можливо, своєю славою він завдячував саме тому, що стільки мовчав. Знання він ставив не надто високо. На всі запитання відповідав мовчанкою або давав зрозуміти, що відповіді на них не варті зусиль. Зринала підозра, що тих відповідей він і не знає. Бо те, що він знав — свій знаменитий причинний ряд, цю примітивну логіку, — Будда вставляв при першій-ліпшій нагоді. А коли уривав мовчанку, то щоразу казав те саме. Вилучте з його промов притчі, і що там залишиться? Той-таки причинний ряд. Бідолашний розум! Розум, який, по суті, через затятість обріс жиром. Хіба можна уявити собі Будду інакше, ніж гладким? Мовчання від мовчання різниться.

Будда помщався за ці нечувані образи: він мовчав. Кін квапився переставити його промови корінцями до стіни якомога швидше, щоб вибратися зі сфери, яка деморалізувала й викликала поразницькі настрої.

Він поклав на себе важке завдання. Ухвалювати войовничі рішення легко. Але потім треба нікому не давати відступити від поставленої мети. Принципових супротивників війни була все ж таки меншість. Спротив викликав насамперед четвертий пункт його маніфесту, демократизація війська — перший справді практичний захід. Скільки ж усілякого марнолюбства належало тут подолати! Цим дурням ліпше було, щоб їх украли, ніж відмовлятися від особистої слави. Шопенгауер виявляв волю до життя. Вже коли було по всьому, він палко запраг цього найгіршого зі світів. Принаймні відмовився боротись пліч-о-пліч з якимсь Гегелем. Шеллінґ видобув свої давні звинувачення й доводив тотожність гегелівського вчення з його власним, яке, мовляв, давніше. Фіхте героїчно вигукував: «Я!» Іммануіл Кант ще рішучіше, ніж за життя, виступав за Вічний Мир. Ніцше декламував, оголошуючи себе й Діонісом, і Анти-Ваґнером, і Антихристом, і Спасителем. Решта подавали голос, зловживаючи цією хвилиною, саме цією хвилиною, щоб наголосити на тому, що їх не визнано. Скінчилося тим, що до фантастичного пекла німецької філософії Кін повернувся спиною.

Він сподівався дістати сатисфакцію у французів, не таких прекрасних і, може, надто зрозумілих; одначе його зустрів шквал злісних випадів. Вони знущалися з його смішного вигляду. Мовляв, він не вміє дати раду своєму тілу, тож і йде воювати. Він, мовляв, завжди був скромний, тож тепер і упосліджує їх, щоб вивищитися самому. Так чинять усі, хто кохає: вони вигадують собі всілякі перепони, щоб мати змогу їх долати. Адже за його священною війною стоїть усього-на-всього жінка, якась неосвічена економка, стара, нікудишня й вульгарна. Кіна розбирала лють.

— Ви мене не заслуговуєте! — шаленів він. — Я покину всіх вас напризволяще!

— Йди краще до англійців! — порадили французи. Вони були надто заклопотані своїм розумом, щоб розпочинати проти нього серйозну боротьбу, й дали йому слушну пораду.

В англійців він знайшов те, що тепер потребував: солідний ґрунт із фактів, на якому вони твердо стояли. Заперечення, які вихоплювалися в них, попри їхню флегматичність, були тверезі, корисні й усе ж таки продумані. Насамкінець вони, щоправда, не втрималися від одного слушного докору на його адресу. Чому він, мовляв, узяв пароль із мови кольорової раси? Після цього Кін підхопився й нагримав навіть на англійців.

Він проклинав свою долю, яка раз у раз його розчаровувала.

— Краще бути кулі, ніж полководцем! — вигукнув він і наказав багатотисячному товариству мовчати.

Годинами він тільки те й робив, що переставляв їх. Не важко було б котрогось і ляснути. Але він не важився скористатись новим дисциплінарним статутом і когось образити. Стомлений і невдоволений, украй засмучений — скоріше через власну вдачу, ніж через переконання, адже вони позбавили його віри, — він посувався від полиці до полиці. Щоб дістатися до горішніх полиць, він брав на поміч драбину, яка теж обходилася з ним неприязно й вороже. Вона раз у раз з’їжджала набік і вперто падала на килим. Тонкими, знесиленими руками він зводив її, і раз од разу це давалося йому чимдалі важче. Тепер у нього бракувало навіть гордощів, щоб висварити її так, як вона на те заслуговувала. Беручись нагору, він ступав на щаблі дуже обережно, щоб вони не надумали з нього зле пожартувати. Справи його були такі кепські, що доводилося якось ладнати навіть із власною драбиною, фігурою суто допоміжною. Завершивши переставляти книжки в колишній їдальні, Кін оглянув творіння своїх рук. Він дозволив собі три хвилини перепочити й провів ці три хвилини на килимі, навлежачки, важко дихаючи, проте з годинником у руці. Потім настала черга сусідньої кімнати.


Ласкава пані | Засліплення | Смерть