home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Велике милосердя

На згадку про добромисну й хазяйновиту правительку, яка один раз на рік впускала до себе жебраків, державний ломбард дістав відповідну назву — «Терезианум». Уже тоді в жебраків відбирали останнє, що вони мали: ту гідну заздрощів крихту любови, яку близько двох тисяч років тому їм подарував Ісус, та ще бруд на їхніх ногах. Змиваючи той бруд, правителька тішила собі серце титулом християнки, який вона, на додачу до безлічі інших, щороку здобувала заново. Ломбард, це справжнє серце володарки, міститься у величній багатоповерховій будівлі, оточеній надійними товстими мурами й добре закритій від усього світу. У певні години він відчиняє свої двері перед відвідувачами. Перевагу ломбард віддає жебракам, а також тим, хто хоче ними стати. Люди припадають йому до ніг і, як у давнину, дарують десятинку, що, втім, так лише називається. Бо для серця володарки це тільки одна мільйонна, а для жебраків — усе. Серце володарки приймає все, воно широке й просторе, в ньому тисячі всіляких палат та сховищ і стільки ж потреб. Охопленим священним трепетом жебракам ласкаво дозволяють підвестися, і за свої дари вони дістають милостиню — невеличкий дарунок готівкою. Після цього вони втрачають і самовладання, й право залишатися в ломбарді. Від звичаю обмивати ноги володарка, відколи вона живе тільки у вигляді цього закладу, відмовилась. Зате прижився інший звичай. За милостиню жебраки платять відсотки. Останні стануть першими, тому відсоткова ставка тут найвища. Приватну особу, котра зважиться зажадати такі самі відсотки, притягнуть добуду за лихварство. Жебракам роблять виняток, позаяк у їхньому випадку йдеться однаково лише про суми жебрацькі. Ніхто не заперечує того, що ці люди такій оборудці раді. Вони юрмляться біля віконець, і їм просто-таки не терпеливиться підписати зобов’язання приплатити чверть милостині. Хто не має нічого, той радий віддати бодай щось. Одначе й з-поміж цих трапляються жадібні аморальні типи, які не хочуть повертати милостиню з відсотками, вони радше відмовляться від заставленої речі, ніж розкриють гаманець. Вони кажуть, що не мають його взагалі. Входити сюди не забороняють і таким. Великому, доброму серцю в самісінькій міській круговерті бракує вільної хвилини, щоб перевірити цих брехунів на їхню надійність. Воно відмовляється од милостині, од відсотків і задовольняється заставленими речами, які коштують уп’ятеро, вдесятеро дорожче. З грошів тут нагромаджуються золоті скарби. Жебраки несуть сюди своє лахміття, а серце вбране в шовки й оксамити. До його послуг — команда відданих службовців. Вони свавільно порядкують тут аж до омріяної пенсії. Вірні васали свого господаря, вони не звикли скидати шапку ні перед ким і ні перед чим. Їхній обов’язок — дихати на всіх зневагою. Що меншу вони відмірюють милостиню, то більше людей бачать себе ощасливленими. Серце велике, але не безмежне. Час від часу воно збуває своє багатство за втратними цінами, щоб звільнити місце для нових дарунків. Жебрацькі гроші так само невичерпні, як і їхня любов до безсмертної правительки. Коли в цілій країні справи не рухаються, тут вони посуваються. Про крадене добро мова заходить лише в поодиноких випадках, хоч задля пожвавлення товарообігу про це слід було б згадувати частіше.

Серед оцінювальних палат та всіляких скарбниць цієї всенародної дбайливиці сховищам коштовностей, золота й срібла відведено почесне місце неподалік від головного входу. Тут справу поставлено солідно, основа міцна й надійна. Поверхи розподілено відповідно до цінності застав. На самісінькій горі, вище від пальт, черевиків та поштових марок, тобто на сьомому й останньому поверсі зберігаються книжки. Їм віддали бічний флігель, і до них ведуть звичайні сходи, як у будинках на винайм. Від князівської пишноти, властивої головній частині будівлі, тут і сліду нема. Для мозку в цьому розкішному серці місця небагато. Замислено спиняєшся внизу й відчуваєш сором — за недолюдків, котрі з жадоби до грошей позносили сюди свої книжки, за сходи, не такі чисті, якими їм би належало бути в такому місці, за службовців, що приймають книжки замість того, щоб їх читати, за вогненебезпечні комірчини під дахом, за державу, яка геть не забороняє заставляти книжки, за людство, що, звикнувши до книгодрукування, вже забуло про те, скільки святого несе в собі кожна друкована літера. Постає запитання: чом би нічого не варті дармовиси не зберігати нагорі, на сьомому поверсі, а замість них (коли вже вочевидь годі й сподіватися категорично покласти край цій ганьбі для культури) у чудових залах на нижньому поверсі не розмістити книжки? Якщо спалахне пожежа, ювелірні вироби можна спокійнісінько викинути з вікна надвір. Упаковані вони добре, надто добре для звичайних мінералів. Камінню не боляче. А ось книжки, що впали із сьомого поверху, для людини чутливої вже мертві. Можна собі уявити, яких докорів сумління зазнають службовці. Вогонь розповзається, службовці не полишають своїх місць, але вони безсилі. Сходи обвалилися. Службовці мають зробити вибір: вогонь або стрибати. Їхні погляди щодо цього розходяться. Те, що один із них саме хоче викинути у вікно, інший вихоплює в нього з рук і жбурляє у вогонь. «Краще нехай згорить, аніж понівечиться!» — зневажливо кидає цей другий в обличчя колезі. Але перший не втрачає надії, що внизу розіпнуть сіть і підхоплять ці нещасні створіння цілими й неушкодженими. «Адже повітряний тиск вони витримають!» — сичить він до свого ворога. «Дозвольте запитати, а де ж та ваша сіть?» — «Пожежники зараз розіпнуть». — «Поки що я чую тільки, як унизу розлітаються на шматки тіла». — «Заради Бога, помовчте!» — «Ну, то у вогонь їх, хутчіш!» — «Я не можу». Йому несила цього зробити, з ними він став людиною. Він — як мати, яка на щастя викидає з вікна рідне дитя; внизу дитя підхоплять, а у вогні на нього чекає неминуча смерть. У вогнепоклонника тверда вдача, у цього другого — м’яка душа. І те, й те можна зрозуміти, обидва до кінця виконують свій обов’язок, обидва гинуть у пожежі, але що з того книжкам?

Уже цілу годину Кін стояв, спершись на поручні, й страждав від сорому. На душі в нього було так, неначе він марно прожив життя. Він знав, як не по-людському обходиться людство з книжками. Він часто бував на аукціонах, саме їм він завдячував раритетами, яких надаремне шукав у букіністів. З тим, що могло збагатити його знання, він завжди мирився. Окремі болючі враження від аукціонів глибоко запали йому в душу. Повік не забуде він про одну дивовижну лютерівську Біблію, на яку накинулися, мов стерв’ятники, нью-йоркські, лондонські й паризькі перекупники і яка зрештою виявилася підробкою. До розчарування шахраїв-конкурентів Кінові було байдуже, але те, що ошуканство пустило коріння навіть у цій сфері, здавалося йому незбагненним. Обмацувати книжки перед тим, як їх купити, оглядати, розгортати, згортати, обходитися з ними, точнісінько мов із рабами, — це було йому однаково, що ніж у серце. Коли викрикували назви, призначали й пропонували вищі ціни люди, котрі за все своє життя не прочитали й тисячі книжок, він сприймав це як страшну ганьбу. Щоразу, коли він змушений був вирушати до такого аукціонного пекла, йому ох як хотілося прихопити з собою сотню добре озброєних найманців, видати спекулянтам по тисячі, аматорам — по півтисячі ударів, а книжки, виставлені на торг, конфіскувати й узяти під опіку. Та чого були варті ті враження проти безмежної жорстокости цього ломбарду! Кінові пальці зашпорталися в узорі залізних поручнів — такою самою мірою вигадливому, якою й позбавленому смаку. Пальці торгали ці ґрати, потай сподіваючись завалити всю будівлю. Ганьба ідолопоклонства його пригнічувала. Він ладен був опинитися похованим під цими сімома поверхами, але тільки за умови, що їх ніколи вже не відбудують. Та чи можна повірити на слово варварам? Від одного з намірів, які привели його сюди, — оглянути горішні кімнати, — Кін відмовився. Поки що дійсність перевершувала найгірші здогади. Той бічний прохід виявився ще нужденнішим, аніж йому казали. Самі сходи насправді були завширшки не один метр і п’ятдесят сантиметрів, як стверджував чоловік, що супроводжував Кіна, а один метр і нуль п’ять сантиметрів, не більше. Самовіддані люди, коли називають числа, нерідко помиляються, переставляючи в них місцями цифри. Бруд не прибирали тут уже днів із двадцять, а не якихось два дні. Дзвінок, щоб викликати ліфт, не працював. Скляні двері, що вели до бічного проходу, були погано змащені. Табличку, яка вказувала, де книжковий відділ, було намальовано невмілою рукою, зовсім не тією тушшю й на шматку жалюгідного картону. Під нею висіла ще одна, чепурна й надрукована на машинці: «ПОШТОВІ МАРКИ НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ». З великого вікна було видно невеличкий дворик. Визначити колір стелі було важко. Цього ясного ранку відчувалося, яке жалюгідне світло розливає тут вечорами електрична лампочка. В усьому цьому Кін сумлінно переконався сам. Проте ступити на сходи він усе ж таки не зважився. Жахливе видовище нагорі він навряд чи стерпів би. Здоров’я його було надірване. Він боявся, що його вдарить грець. Кін розумів: кожному життю колись настає кінець, та поки він відчував у собі ношу, яку так ніжно любив, треба було себе берегти. Він схилив над поруччям важку голову й страждав від сорому далі.

Фішерле гордо спостерігав за ним. Коротун стояв трохи віддалік від свого товариша. У ломбарді він орієнтувався так само добре, як і в «Небі». Він хотів одержати срібний порсиґар, якого ніколи й у вічі не бачив. Ломбардну квитанцію на портсигар Фішерле виграв в одного вуркагана, поставивши тому разів двадцять мат, і коли пішов на службу до Кіна, весь час носив її, добре сховану, в кишені. Подейкували, нібито йдеться про новенький важкий портсигар, чудову річ. Уже тисячі разів щастило Фішерле перепродати квитанції в «Терезианумі» тим, хто нею цікавився. Так само часто він бачив, як люди викуповували його й чужі скарби. Крім головної мрії про шахове чемпіонство, Фішерле виношував іще одну, меншу: він мріяв про те, щоб прийти з власною квитанцією до ломбарду, викласти перед прісною мармизою службовця всю суму позики разом з відсотками, дочекатись, як решта людей, доки видадуть його власність, а тоді заходитися розглядати і обнюхувати її так, немовби все життя з нею їв і спав. Фішерле не курив, і портсигар йому був, власне, ні до чого, проте він вирішив, що бодай одне з його бажань має нарешті збутись, отож попросив Кіна на годинку його відпустити. Хоча Фішерле й пояснив, у чому річ, Кін рішуче відхилив його прохання. Він, мовляв, цілком йому довіряє, та після того, як Фішерле взяв у нього половину бібліотеки, він, Кін, має остерігатися спускати його з очей. Задля книжок, провадив Кін, на злочин ішли навіть учені з особливо твердою вдачею. Яка ж велика спокуса очікує, мовляв, чоловіка тямовитого й спраглого до знань, чоловіка, котрого книжки вперше пригнічують усіма своїми чарами!

З розподілом ноші справа стояла так. Уранці, коли Фішерле заходився збирати книжки, Кін не міг збагнути, як досі в нього на все це ставало сили. Педантичність слуги мало не поставила його в небезпечне становище. Доти щоранку він уставав і виходив з усією ношею. Він навіть не замислювався, як же вивантажені звечора книжки вранці поверталися йому до голови. Він знов відчував їх у собі й вирушав з готелю. Після того, як з’явився Фішерле, все відразу змінилося. Вранці після невдалого пограбування той підійшов, мов на хідлях, до Кінового ліжка, настійливо попросив підводитись обережно й запитав, чи можна вже завантажувати книжки. Відповіді він, своїм звичаєм, не чекав, натомість легко підхопив найближчий стос і підніс його до голови Кіна, який ще лежав у ліжку. «Ось вони й там!» — промовив він. Поки Кін умивавсь і вдягався, коротун, який умиванню не надавав жодного значення, старанно працював далі. За півгодини одну кімнату він попорав. Кін зумисне зволікав зі своїми вранішніми приготуваннями. Він міркував про те, як робив усе це досі сам, але нічого не міг пригадати. Дивно, він ставав забудькуватим. Поки йшлося про такі зовнішні вияви, він не дуже тим переймався. Про всяк випадок треба було добре простежити, чи не поширюється його забудькуватість і на наукову сферу. Це було б жахливо. Його пам’ять усі вважали справжнім даром Божим, феноменом; славетні психологи досліджували особливості його пам’яти ще тоді, коли він ходив до школи. За одну хвилину Кін вивчив напам’ять стосом, гору за горою він убирав у себе, а треба ж було свою голову хоч трохи пожаліти. Голова дається людині тільки один раз, тільки один раз людина доводить її до такої досконалости, і тому, що в ній занапастиш, вороття вже не буде. Кін глибоко зітхнув і промовив:

— Вам легко, любий мій Фішерле!

— А ви знаєте, — цей чоловічок одразу збагнув, що Кін має на увазі, — другу кімнату я візьму на себе. Фішерле теж має голову. Або ви не вірите?

— Гаразд, але ж...

— Що «але ж»? Ви знаєте, я образився!

Кін довго вагався, та зрештою таки дав згоду. Фішерле мусив заприсягти життям розуму, що ніколи не крав. До того ж він запевняв Кіна в тому, що не має за собою жодної провини й раз у раз казав:

— О Господи, з отаким горбом! Як ви уявляєте собі крадіжку?

Хвилю Кін міркував про те, чи не зажадати заставу. Та позаяк і велика застава від «потягу» до книжок не стримала б навіть його самого, від свого наміру він відмовився. Тільки додав іще:

— Бігати ви, звісно, вмієте!

Фішерле відчув у цих словах пастку й відповів:

— Навіщо мені брехати? Коли ви ступите крок, то я ступлю півкроку. У школі я завше бігав найгірше від усіх.

Він навіть придумав, як називається школа — на той випадок, якщо Кін про це запитає. Насправді він не вчився в жодній школі.

Але Кін ніяк не міг дати раду думкам важливішим. Зараз він мав навести найвагоміший у житті доказ своєї довіри.

— Я вам вірю! — сказав він просто.

Фішерле був на сьомому небі.

— Ось бачите, і я так кажу!

Книжкову спілку було укладено. Як слуга, Фішерле взяв на себе важчу половину. На вулиці він ішов поперед Кіна, весь час не більше, ніж на два кроки. Через горб, що нікуди не дівався, було не дуже помітно, як коротун згинається. Але його важка ступа свідчила про те, що томиська в нього важкі. Кін відчував полегкість. З піднесеною головою простував він за своїм довіреним, не збочуючи поглядом ні праворуч, ні ліворуч. Він не зводив його з горба, що погойдувався з боку в бік, як у верблюда, хоч і не так повільно, однак так само ритмічно. Час від часу Кін випростував уперед руки, щоб подивитися, чи дістають іще пучки до горба. Якщо вони вже ледь-ледь не діставали, він наддавав ходи. На той випадок, якщо коротун спробує тікати, Кін склав собі план дій. Залізною хваткою він учепиться в горб і всім своїм довгим тілом навалиться на злочинця; треба тільки пильнувати, щоб заодно не завдати шкоди голові Фішерле. Коли Кін, випроставши руки, переконувався, що все гаразд і не треба ні пришвидшувати, ні уповільнювати ходу, його раптом поймало якесь лоскітливе, бентежно прекрасне почуття, знайоме лише людям, котрі можуть дозволити собі розкіш довіряти, не боячись жодних розчарувань.

Цілих два дні він ходив, не присідаючи, — під тим приводом, що треба відпочити від халеп минулих і підготуватися до халеп майбутніх, востаннє обійти місто в пошуках ще не відомих книгарень. Думки його були безтурботні й світлі, він крок за кроком брав участь у відродженні своєї пам’яти, канікули, які він добровільно влаштував собі вперше після студентських років, минали в товаристві відданого створіння, товариша, який високо цінував розум, — так Фішерле зазвичай називав освіченість, — не надокучав, носив із собою велику бібліотеку, проте, хоч як кортіло йому прочитати ту чи ту книжку, самочинно не розгортав жодного тому; нехай коротун був створінням потворним, нехай, як сам визнавав, не мастак бігати, але він був досить міцний і витривалий, щоб упоратися з роботою носія. Кін майже ладен був повірити в щастя, у цю нікчемну життєву мету неосвічених людей. Якщо за ним не женешся й воно приходить саме собою, якщо не тримаєш його силоміць і обходишся з ним досить поблажливо, то кілька днів його можна й спокійно потерпіти при собі.

Коли настав третій день цієї щасливої доби, отоді Фішерле й попросив на годинку його відпустити. Кін підніс руку, наміряючись ляснути себе по лобі. За інших обставин він так і вчинив би. Та, вже побувавши в бувальцях, він вирішив, однак, змовчати й викрити зрадницькі плани коротуна, якщо той їх мав. Історія зі срібним портсигаром йому видалася зухвалою брехнею. Заявляючи про свою незгоду спочатку всілякими недомовками, а далі щораз відвертіше й розгніваніше, він раптом сказав:

— Гаразд, я піду з вами!

Цьому нещасному каліці доведетьсь зізнатись у своєму брудному замірі. Кін піде з ним до самого віконця й подивиться на ту вигадану квитанцію й той вигаданий портсигар. А позаяк їх нема, то цей негідник там, при людях, упаде перед ним навколішки й крізь сльози попросить прощення. Фішерле здогадався про його підозру й щиро образився. Кін, видко, має його за божевільного; ага, крастиме він книжки — саме книжки, та ще й які! Через те, що він хоче поїхати до Америки й заробляє собі цю поїздку тяжкою працею, з ним обходяться, мов із людиною, в якої курячий розум!

Дорогою до ломбарду він розповідав Кінові, як там усередині. Він змальовував ту величну будівлю з усіма її залами від підвального поверху до самого горища. А насамкінець, ледве стримуючись, щоб не зітхнути, промовив:

— Про книжки нам ліпше не розмовляти!

У Кіна спалахнула цікавість. Він розпитував коротуна, який усе маніжився та ламався, доти, доки зрештою витяг із нього жахливий факт. Кін вірив йому, бо від людей можна сподіватися будь-якої підлоти; він сумнівався, бо цього дня ставився до Фішерле вороже. А той знайшов такі тони, які пустити повз вуха не можна було. Він розповів про те, як приймають книжки. Якась свиня їх поціновує, якийсь собака виписує квитанцію, якесь бабище загортає їх у брудне ганчір’я й прикріплює до них номерок. Якийсь немічний старець, що ледве на ногах тримається, тягне книжки геть. Як поглянеш йому вслід, серце кров’ю обливається. Хочеться ще трохи постояти перед тим віконцем і виплакатись, перше ніж вийти надвір, соромно ж бо за свої червоні очі, але свиня вже рохкає: «З вами все», витурює тебе й опускає шибку. Трапляються натури вразливі, яким і після цього не сила піти. Але тоді починає гавкати собака, і ти вшиваєшся, а то ще вкусить.

— Але ж це жорстоко! — вихопилося в Кіна.

Поки карлик розповідав, він наздогнав його, пішов поруч — серце в нього просто завмирало — і тепер спинився посеред вулиці, яку вони саме перетинали.

— Усе саме так, як я кажу! — підтвердив Фішерле плаксивим голосом.

Він згадав, як той собака дав йому ляпаса, коли він цілий тиждень, день при дні ходив до нього й канючив якусь стару книжку про шахи. Свиня стояла поруч і аж тряслася від утіхи та жиру.

Фішерле більш нічого не сказав. Він, здавалося йому, помстився достатньо. Кін і собі мовчав. Коли вони нарешті прийшли, до портсигара він утратив будь-яку цікавість. Він мовчки дивився, як Фішерле викупив портсигар, як раз у раз потирав ним об піджак.

— Я його не впізнаю. Нічого собі обходяться з речами!

— З речами.

— Звідки мені знати, чи це мій портсигар?

— Портсигар.

— Знаєте що, я на них поскаржуся. Тут злодій на злодієві сидить. Я цього не попущу! Хіба я — не людина? Бідак теж має права!

Він так розпалився, що люди довкола, які доти дивувалися лише його горбу, тепер звернули увагу й на його слова. В кожному разі вони почувалися тут ошуканими й ставали на бік горба, обійденого долею ще більшою мірою, ніж вони, хоча насправді й не думали, що в ломбарді підмінюють заставлені речі. Фішерле викликав загальне ремствування, він не вірив власним вухам — до нього прислухалися. Він говорив далі, ремствування наростало, від захвату він уже ладен був кричати, але цієї миті якийсь гладун поруч пробурмотів:

— То йдіть, скаржтеся!

Фішерле ще кілька разів швиденько потер об піджак портсигара, відкрив його й прокаркав:

— Ні, оце-то так! Знаєте що! Це він!

Йому пробачили розчарування, яке він так легковажно викликав у всіх, і на оказію з портсигаром махнули рукою; зрештою, цей сіромаха — всього-на-всього каліка. Хтось інший на його місці так легко не відбувся б. Виходячи із зали, Кін поцікавився:

— А що то був за гомін?

Фішерле мусив нагадати йому, чого вони прийшли сюди. Він показував Кінові портсигара доти, доки той таки побачив його. Те, що після останніх новин його підозра виявилася безпідставною і втратила будь-яке значення, особливого враження на Кіна не справило.

— Тепер відведіть мене туди! — наказав він.

Кіна пік сором уже цілу годину. Куди ще заведе нас цей світ? Ми вочевидь стоїмо перед катастрофою. Забобонна людина тремтить перед круглим числом років — тисяча — й перед кометами. Людина вчена, яку ще давні індійці вважали святою, посилає к бісу всілякі грища з числами та комети й заявляє: що нас помалу занапащає, то це непоштивість, яка вселилася в людей; саме від цієї отрути всі ми загинемо. Лихо тим, хто прийде після нас! Вони приречені, їм дістанеться від нас мільйон мучеників і знаряддя тортур, за допомогою яких їм доведеться породити другий мільйон. Жоден уряд не витримає стількох святих. У всіх містах поставлять семиповерхові палаци інквізиції на кшталт цього. Хто знає, чи не будують американці свої ломбарди заввишки до самого неба. В’язні, змушені роками чекати, поки їх спалять на вогнищі, скніють там на тридцятому поверсі. Яка жорстока іронія — оті сповнені свіжого повітря темниці! Допомагати, а не скиглити? Діяти, а не лити сльози? Як туди потрапити? Як довідатись, що там робиться? Адже людина простує життям наосліп. Що вона бачить з усього того жахливого убозтва, яке її оточує? Коли б ти усвідомив цю ганьбу, цю безпросвітну, жахливу, нищівну ганьбу, якби про неї, затинаючись від сорому, здригаючись, немов у моторошному сні, знемагаючи під тягарем власних страшних слів, тобі випадково не розповів щирої душі карлик? Ось із кого треба брати приклад. Він ще нікому про це не розповідав. У своєму смердючому кублі він сидів мовчки й навіть за шахівницею не міг забути жахливих картин, які навіки вкарбувалися в його мозок. Він страждав, а не молов язиком. День великої відплати настане, казав він собі. Він чекав, день при дні стежив він за чужими людьми, що входили до його шинку, він нестерпно виглядав людини, виглядав душі, котра бачить, чує й відчуває. І ось з’явився один, і карлик пішов за ним, запропонував свої послуги, підкорився йому ві сні й наяву, а коли настала слушна мить, заговорив. Вулиця не згорбилася, почувши його слова, жоден з будинків не завалився, машини докупи не збились, але в цього одного, до кого звертався карлик, перехопило подих, і цей один був Кін. Він почув його, він зрозумів його, цього героїчного карлика він візьме собі за взірець, смерть балаканині, тепер треба діяти!

Не підводячи погляду, Кін відпустив поруччя й став поперек вузьких сходів. Цієї миті він відчув, як його хтось штовхнув. Його думки самі собою обернулись на дію. Він пильно подивився на заблуканого й запитав:

— Ви щось бажаєте?

Заблуканий — це був охлялий від голоду студент — ніс під пахвою важку теку. Він мав твори Шіллера й оце вперше прийшов до закладу, де заставляють речі. Позаяк книжки його були дуже зачитані, а сам він по самісінькі свої довгі вуха у боргах, тримався студент несміливо. Перед сходами з його надто маленької голови вивіялися рештки хоробрости (і навіщо він пішов учитися? Батько, мати, дядьки й тітки радили йому податися в комерцію), він розігнався й налетів на якусь сувору постать, — це був, певна річ, тутешній директор, — яка пронизала його поглядом і різко наказала зупинитись:

— Ви щось бажаєте?

— Я... я хотів до книжкового відділу.

— Це я.

Студент, що ставився з пієтетом до професорів і таких, як вони (адже ті все його життя знущалися з нього), а також до книжок (адже він мав їх так мало), потягся рукою до капелюха, щоб скинути його. Та враз пригадав, що капелюха на ньому нема.

— З чим ви зібралися нагору?

— Та... Тільки з Шіллером.

— Покажіть!

Студент не зважився подати йому теку. Він знав, що цього Шіллера в нього ніхто не візьме. На найближчі дні цей Шіллер був його останньою надією. Йому не хотілося поховати її так швидко. Кін рвучко відібрав у нього теку. Фішерле спробував зробити знак своєму господареві й кілька разів цикнув: «Цсс! Цсс!» Сміливість, з якою на відкритих сходах грабували студента, йому імпонувала. Цей фахівець із книжкової галузі все ж таки був, мабуть, хитріший, аніж Фішерле гадав. Можливо, божевільним він тільки прикидався. Але тут, на відкритих сходах, так діло не піде. Фішерле заходився завзято розмахувати руками за спиною в студента, водночас готуючись слушної миті втекти. Кін розкрив теку й почав пильно оглядати Шіллера.

— Вісім томів, — констатував він. — Саме собою видання нічого не варте, книжки в жахливому стані!

Вуха в студента почервоніли.

— Що ви за це хочете? Я маю на увазі, скільки... грошей?

Це огидне слово Кін промовив наприкінці та ще й перед ним помовчав. Від пори золотої юности, яку студент провів переважно в батьковій крамниці, він пам’ятав, що ціну завжди треба називати якнайвищу, щоб потім її можна було скидати.

— На днях я виклав за нього тридцять два шилінги. — Студент побудував фразу так і промовляв її таким тоном, як це робив його батько.

Кін дістав портмоне, взяв із нього тридцять шилінгів, додав до них дві монети, що їх добув із гаманця, подав усю цю суму студентові й сказав:

— Ніколи більш цього не робіть, друже! Жодна людина не варта того, чого варті її книжки, повірте мені!

Він повернув студентові повну теку й щиро потис руку. Хлопець заквапився, він проклинав формальності, якими його тут іще затримували. Коли він стояв уже біля скляних дверей, — геть збитий з пантелику Фішерле відступив студентові з дороги, — Кін гукнув йому навздогін:

— А чому саме Шіллера? Читайте краще оригінал! Читайте Іммануїла Канта!

«Сам ти оригінал!» — ошкірився подумки студент і щодуху кинувся бігти.

Фішерле стояв украй схвильований. Він уже мало не плакав. Він схопив Кіна за ґудзики штанів — піджак був для нього надто високо — й закаркав своїм воронячим голосом:

— Знаєте, як це називається? Це називається божевілля! Людина або має гроші, або їх не має. Якщо вона має гроші, то не віддасть їх, а якщо не має, то однаково не віддасть. Це злочин! Посоромтеся! Такий великий чоловік!

Кін його не слухав. Він був дуже задоволений своїм вчинком. Фішерле смикав злочинця за штани доти, доки той звернув на нього увагу. У поведінці горбуна Кін відчував німий докір, — так він назвав це для себе, — і, щоб угамувати його, розповів про внутрішні помилки, які нібито так часто трапляються у житті людей в екзотичних країнах.

Багаті китайці, дбаючи про своє спасіння й добробут і на тому світі, люблять офірувати великі гроші на утримання в буддійських монастирях крокодилів, свиней, черепах та інших тварин. Там заводять для них спеціальні ставки та обори, ченці тільки ними й клопочуться, і лихо їм, якщо з таким офірованим крокодилом щось станеться. Навіть дуже гладку свиню тут чекає легка, природна смерть, а шляхетного жертводавця — нагорода за його добре діло. Ченцям перепадає за це стільки грошей, що вони можуть жити на них усі гуртом. Коли в Японії підходиш до якого-небудь святилища, то бачиш край дороги дітей, що сидять зі спійманими птахами; невеличкі клітки стоять щільно одна побіля одної. Цих птахів спеціально навчають лопотіти крильми й гучно щебетати. Буддійські прочани, проходячи дорогою, задля власного блаженства хочуть зглянутися над ними. За невеличкий викуп діти відчиняють клітки й випускають птахів на волю. Викуповувати тварин і птахів там стало звичаєм. Яке діло прочанам до того, що приручених птахів їхні господарі знов заманять до кліток? Живучи ціле життя в неволі, та сама пташка стає предметом співчуття прочан десятки, сотні й тисячі разів. Окрім поодиноких, украй обмежених і зовсім темних йолопів, прочани добре знають, що буде з птахами, щойно вони повернуться до них спиною. Проте до справжньої долі птахів їм байдуже.

— Не важко зрозуміти чому, — висновує мораль зі своєї розповіді Кін. — Адже йдеться лише про тварин чи птахів. А до них можна ставитися байдуже. Їхньою поведінкою править дурість. Чому птахи не летять собі геть? А коли вже їм попідтинали крила, то чому вони бодай не відплигують якомога далі вбік? Чому знов дають заманити себе до кліток? Їхня біда — в їхній пташиній дурості! А сам собою викуп, як і будь-який забобон, має глибокий сенс. Наскільки глибоко такий вчинок впливає на людину, яка його здійснює, залежить, звичайно, від того, що вона викуповує. Замініть цих сміховинно дурних птахів книжками — справжніми, мудрими книжками, — і ваш учинок набуде надзвичайно високої моральної цінности. Ви навертаєте на праведну путь заблукану людину, яка шукає пристанища в пеклі. Будьте певні, тепер того Шіллера вдруге на ешафот не потягнуть. Виправляючи людину, яка за нинішніми законами — я б сказав, за нинішнім беззаконням — вільно порядкує своїми книжками, так ніби це птахи, тварини, раби чи робітники, ви полегшуєте й долю самих книжок. Прийшовши додому, людина, якій у такий спосіб нагадали про її обов’язок, припаде до ніг тих, кого доти вважала своїми слугами, але кому в духовному сенсі мала б слугувати сама, й заприсягнеться виправитись. І навіть якщо вона зачерствіла так, що виправитись уже не годна, то з пекла завдяки викупу пощастить вирватися бодай її жертвам. Знаєте, що таке пожежа в бібліотеці? Атож, пожежа в бібліотеці на сьомому поверсі! Спробуйте це собі уявити! Десятки тисяч томів... Це ж мільйони сторінок... Мільярди літер... Кожна з них горить... благає... волає... кличе на допомогу... Тут можуть луснути барабанні перетинки, може не витримати серце... Та годі про це! Я вже багато років не почувався таким щасливим, як сьогодні. Ми не звернемо зі шляху, на який ступили. Щоб стримати спільну біду, ми зробимо не багато, але зробимо! Якщо кожне гадатиме собі: скільки в мене самого тої сили, — то нічого не зміниться, і це лихо розповзатиметься далі. До вас я відчуваю безмежну довіру. Ви були образилися, бо я не розповів вам про свій план заздалегідь. Але він набув чітких обрисів тієї миті, коли мене безмовно штовхнули твори Шіллера. Тоді я не встиг вам нічого сказати. Зате зараз я скажу вам обоє гасел, під якими триватиме наша акція: діяти, а не скиглити! Діяти, а не розпускати нюні! Скільки у вас грошей?

Фішерле, який Кінову розповідь спершу перебивав роздратованими вигуками на кшталт: «Та яке мені діло до тих японців!» або: «А чого не золотих рибок?», а набожних прочан уперто обзивав тільки «волоцюгами», не пропускаючи повз вухо, однак, жодного слова, вгамувався, коли мова зайшла про те, що вони вдвох із Кіном можуть зробити та про плани на майбутнє. Він саме розмірковував про те, як урятувати свої гроші на поїздку до Америки — гроші, які йому належали, які він уже тримав у руках, жива готівочка, і які з обережности довелося тимчасово повернути. Цієї хвилини Кінове запитання «Скільки у вас грошей?» змусило його спуститися з неба на землю. Фішерле зціпив зуби й мовчав — певна річ, лише з ділових міркувань, а то б він сказав оцьому все, що думає. До нього почав доходити сенс усієї цієї комедії. Шляхетному панові було шкода винагороди за знахідку, винагороди, яку Фішерле чесно заслужив. Цей пан виявився надто великим страхополохом, щоб витягти в нього ці гроші вночі. Та він ніколи б їх і не знайшов. На ніч Фішерле сховав їх, щільно зібгавши, між ногами.

І що ж він зробив, цей порядний чоловік, так званий учений і бібліотекар, а насправді навіть не фахівець у книжковій галузі, просто такий собі пройдисвіт, який вільно розгулює тільки через те, що не має горба, — що ж він, питається, зробив? Тоді, щойно вийшовши з «Неба», він був раденький дістати назад свої бозна-де накрадені грошенята. Боявся, що Фішерле покличе решту своїх, тим-то швиденько й виклав винагороду за знахідку. А щоб знов запопасти й ті десять відсотків, великодушно запропонував: «Ідіть до мене на службу!» Одначе що ж він робить далі, цей авантурник? Далі він прикидається божевільним. Треба визнати, в нього це виходить чудово. Фішерле попався на гачок. Цілу годину той корчив перед ним, Фішерле, всілякі почуття, доки хтось трапився з книжками. І він на радощах жертвує йому тридцять два шилінги, сподіваючись дістати від Фішерле в тридцять разів більше. Працює з таким розмахом, а жалюгідної винагороди за знахідку бідному кишеньковому злодієві шкодує! Які ж дріб’язкові всі ці великі цабе! Просто нема чого й сказати. Фішерле на таке не сподівався. А від цього божевільного й поготів. Ну гаразд, бути навсправжки божевільним йому не конче, але чому він такий нечистий на руку? Фішерле з ним за це поквитається. А як уміє розказувати всілякі гарненькі баєчки! Розум цей чоловік має. Зразу видно різницю між бідним кишеньковим злодієм і авантурником першої марки. У готелі такому повірить будь-хто. Фішерле теж мало не повірив.

Поки він палав обуренням і водночас плазував від захвату, Кін довірливо підхопив його під руку й промовив:

— Ви ж бо на мене вже не гніваєтесь, еге ж? Скільки у вас грошей? Нам треба триматися купи!

«Мерзотник! — подумав Фішерле. — Ти граєш добре, але я зіграю ще краще!» Вголос він сказав:

— Та, либонь, шилінгів тридцять знайдеться.

Решту він добре сховав.

— Малувато. Але краще, ніж нічого.

Кін уже забув про те, що кілька днів тому подарував коротуну чималу суму. Він одразу прийняв скромний внесок Фішерле в загальну справу, вельми розчулено подякував за таку готовність приносити жертви й ледве не пообіцяв йому небесного блаженства.

Від цього дня обидва повели один проти одного боротьбу не на життя, а на смерть, боротьбу, про яку один з них навіть не здогадувався. Другий, відчуваючи себе актором слабкішим, узяв до своїх рук режисуру — він сподівався в такий спосіб відшкодувати власний недолік.

Щоранку Кін з’являвся біля ломбарду. Ще до того, як мали відчинитися віконця, він походжав туди-сюди перед головним під’їздом «Терезианума», уважно придивляючись до перехожих. Як тільки котрийсь із них спинявся, Кін підходив до нього впритул і запитував: «Що вам тут треба?» Навіть особливо грубі й вульгарні відповіді його не бентежили. Успіх підтверджував, що він діє слушно. Ті, хто проходив цією вулицею до дев’ятої ранку, розглядали оголошення на будівлі переважно з цікавости; оголошення повідомляли про те, коли й де відбудеться наступний аукціон і що на ньому продаватимуть з молотка. Люди полохливі мали Кіна за таємного агента, що охороняв скарби «Терезианума», й поспішали уникнути конфлікту з ним. До свідомости байдужих його запитання доходило аж через дві вулиці. Типи нахабніші обкладали його лайкою і, всупереч своєму звичаєві, стояли перед оголошеннями довго й нерухомо. Кін їх не зачіпав. Він добре запам’ятовував їхні обличчя. Він вважав їх людьми, особливо обтяженими усвідомленням власної провини, вони прийшли до ломбарду на розвідку, щоб за годину, можливо, повернутися сюди зі своїми офірними цапами під пахвою. Те, що вони, однак, більш не з’являлися, Кін пояснював впливом своїх нищівних поглядів, які він на них кидав. Коли наставав час, він вирушав до невеличкого вестибуля в бічному флігелі. Кожен, хто входив тут у скляні двері, бачив насамперед худющу й рівну, як свічка, постать біля вікна й, щоб дістатися до сходів, мусив пройти повз неї. Коли Кін до когось звертався, на його обличчі не здригалася жодна риса. Ворушилися тільки губи, мов два гострі ножі. Передусім для нього йшлося про викуп нещасних книжок, потім — про виправлення недолюдків. У книжках він тямив непогано, в людях, як мусив визнати сам, — гірше. Тому поклав собі стати добрим психологом.

Щоб легше було вистежувати людей, які з’являлися перед скляними дверима, Кін поділив їх на три групи. Для першої повна сумка була тягарем, для другої — хитрощами, для третьої — насолодою. Перші тримали книжки обіруч, без любови, без вишуканости, як ото тримають звичайний важкий пакунок. Книжками вони відчиняли двері. Якби довелося, вони протягли б книжки й поруччям. Намагаючись якомога швидше спекатися свого тягаря, вони й не думали їх ховати, а завжди тримали перед собою — біля грудей або на череві. Запропоновані гроші приймали з готовністю, не торгуючись, їх влаштовувала будь-яка сума, і йшли вони з ломбарду такі самісінькі, як і приходили сюди, обтяжені хіба ще однією думкою, позаяк несли з собою гроші, а також сумніви в тому, чи законним шляхом стали їхніми власниками. Кінові ця група була неприємна, її представники вчились, як на нього, надто повільно; щоб остаточно виправити їх, на кожного потрібно було б згаяти по кілька годин.

Справжню ненависть відчував він, однак, до другої групи. Ті, хто до неї належав, ховали книжки на спині. Щоб зацікавити й розпалити покупця, вони в найкращому разі показували з-під пахви краєчок книжки. Навіть найкращі пропозиції вони сприймали з недовірою. Відкрити сумку чи розгорнути пакунок відмовлялися. Торгувалися вони до останньої хвилини, а насамкінець щоразу вдавали, ніби їх ошукали. Траплялися з-поміж них і такі, котрі, сховавши гроші, потім усе ж таки поривалися піднятись до пекла. У таких випадках Кін переходив на тон, якому й сам дивом дивувався. Він заступав їм шлях і поводився з ними так, як вони того й заслуговували: вимагав негайно повернути гроші. Почувши це, ті кидалися навтіки. Краще невеликі гроші в кишені, думали вони, ніж великі десь аж під дахом. Кін не мав сумніву, що нагорі платять величезні суми. Що більше грошей віддавав він сам, що менше їх залишалося в нього, то глибше пригнічувала його думка про несумлінну конкуренцію отої нечистої сили нагорі.

Із третьої групи ще не приходив ніхто. Але Кін не мав сумніву, що вона є. Її представників, чиї прикметні риси Кін знав, як отче-наш, він виглядав терпляче і з тугою. Колись прийде той, хто носить свої книжки з насолодою, чий шлях до пекла встелено муками, хто знеможено впав би, коли б з ним не було його друзів, від яких він безнастанно дістає наснагу. Ходить він, мов сновида. За скляними дверима з’являється його постать, він зволікає: як би їх штовхнути так, щоб не завдати його друзям ані найменших страждань? Йому це вдається. Любов робить людину винахідливою. Уздрівши Кіна, втілення свого власного сумління, він стає червоний мов рак. Напруживши всю свою силу волі, він робить над собою зусилля й ступає кілька кроків уперед. Голова в нього похилена. Біля Кіна, перше ніж той устигає забалакати до нього, він, скоряючись внутрішньому наказу, зупиняється. Він здогадується, що звелить йому власне сумління. Лунає страшне слово: «Гроші». Він здригається, наче засуджений до гільйотини, й гучно схлипує: «Не треба! Не треба!» Він грошей не візьме, скорше сам собі встромить кинджал у груди. Він кинувся б навтікача, але сила його полишає, до того ж, щоб не нашкодити друзям, слід уникати будь-якого різкого руху. Сумління обіймає його й промовляє до нього втішні слова. Один покаянний грішник, каже він, вартий більше, ніж тисяча праведників. Можливо, він заповість йому свою бібліотеку. Коли цей чоловік прийде, він на часинку покине свій пост — той один, котрий нічого не бере, вартий тисячі тих, хто хоче більше. Чекаючи, він віддає цій тисячі те, що має. Може, хто-небудь з першої групи вдома все ж таки замислиться над своїм життям. На другу він надій не покладає. Жертв він рятує всіх до одної. Саме задля цього, а не задля власної втіхи, він тут і стоїть.

Праворуч над головою в Кіна висіла табличка, яка суворо забороняла спинятися на сходах, у коридорах, а також біля опалювальних батарей. Фішерле ще першого дня звернув на неї увагу свого смертельного ворога.

— Люди ще подумають, що ви не маєте вдома вугілля, — сказав він. — Тут стовбичать тільки ті, в кого нема вугілля, а їм це не дозволяють. Їх проганяють. Тільки марно опалюють. Щоб клієнти не застудили собі розуму, як підійматимуться сходами. Хто мерзне, нехай одразу забирається геть. А то ще зігріється. Хто не мерзне, той може залишатися. На вас як поглянеш, то відразу подумаєш, що вам холодно.

— Але ж батарея стоїть на сходах між поверхами, аж на п’ятнадцять східців вище, — відказав Кін.

— Задурно тепла не дають, навіть трішечки. А знаєте, там, де оце ви стоїте, я теж уже стояв, і мене все ж таки витурили в шию. — Фішерле не збрехав.

Кін розумів, що тутешні конкуренти аж-аж-аж зацікавлені спровадити його звідси, і вдячно прийняв пропозицію коротуна постояти на чатах замість нього. Його гаряча зацікавленість половиною бібліотеки, яку він довірив Фішерле, прохолола. Загрожували більші небезпеки. Тепер, коли вони об’єдналися під спільними гаслами для спільної справи, він не вірив у жоден обман. Другого дня, коли вони вирушили на своє робоче місце, Фішерле сказав:

— Знаєте що, йдіть попереду! Ми не знайомі. Я залишуся де-небудь надворі. Щоб ви мені не заважали. Я навіть не скажу вам, де стоятиму. Якщо вони помітять, що ми з вами заодно, вся робота котові під хвіст. Коли що, я пройду повз вас і підморгну. Спершу чкурнете ви, потім я. Вкупі не втікатимемо. За отою жовтою церквою в нас буде рандеву. Там мене й чекайте. Зрозуміло?

Фішерле щиро здивувався б, якби його пропозицію відкинули. Він був зацікавлений у Кінові й навіть у гадці не мав, щоб його здихатися. Як можна було подумати про те, що він накиває п’ятами через якусь там винагороду за знахідку, через якісь чайові, коли він замахнувся на більше — на все?! Цей авантурник, цей фахівець із книжкової галузі, цей хитрий пес розгадав чесну частину його намірів і послухався.


предыдущая глава | Засліплення | Четверо і їхнє майбутнє