home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Викриття

Коли Фішерле, завзято підморгуючи, постав на порозі скляних дверей, Кін привітав його поблажливою усмішкою. Від милосердя, якому він віднедавна служив, його душа розм’якла й стала схильною до алегорій. Вона запитувала себе, що має означати поблимування оцих меланхолійних маячків; умовні сигнали витекли з неї разом з бурхливим потоком кохання. Кінова віра, непорушна, як і його недовіра до людства, що споганює книжки, витала в улюбленій галузі. Він шкодував, що Ісус, цей дивний марнотрат, виявився таким легкодухим. Пригадуючи, скількох людей той нагодував, зцілив, утішив словом, Кін думав про те, скільки книжок можна було б урятувати тими чудесами. Він відчував, що теперішній його стан душі споріднений зі станом душі Ісуса. Багато чого Кін зробив би так само, тільки об’єкти любови здавалися йому хибними, як хибними вони були в японців. Позаяк у ньому й досі ще жив філолог, він вирішив, поки на землю повернуться спокійніші часи, взятися за докорінно нове текстологічне дослідження Євангелій. Можливо, насправді Ісусові йшлося зовсім не про людей, а варварська ієрархія фальсифікувала одвічні слова свого засновника. Несподівана поява Логоса в Євангелії від святого Івана саме внаслідок традиційного тлумачення, яке вказувало тут на грецький вплив, давала вагомий привід для підозр. Кін відчував у собі достатньо вчених знань, щоб дійти до істинного походження християнства, і хоч він був не перший із тих, хто справжні слова Спасителя кинув людству, завжди ладному їх слухати, а все ж таки не без певних внутрішніх підстав сподівався, що його тлумачення залишиться остаточним.

А ось карликове тлумачення навислої небезпеки залишилося, навпаки, непоміченим. Якусь хвилю Фішерле застережливо підморгував, кліпаючи навпереміну то одним оком, то другим. Кінець кінцем він кинувся до Кіна, схопив його за руку, прошепотів: «Поліція! — найстрашніше слово з тих, котрі він знав. — Тікайте! Я подамся попереду!» — і всупереч тому, що обіцяв, знову став на порозі, чекаючи, як же подіють його слова. Кін по-страдницькому звів погляд угору — не в небо, а, навпаки, в пекло на сьомому поверсі. Він заприсягнувся собі повернутись на те священне підгір’я, можливо, ще сьогодні ж таки. До глибини душі зневажав він нечестивих фарисеїв, які не давали йому спокою. Перш ніж наказати своїм довгим ногам рухатися, він, як справжній святий, не забув подякувати карликові за попередження, вклонившись хоч і незграбно, зате низько. На той випадок, якщо він через боягузтво зрадить свій обов’язок, Кін насварився власній бібліотеці спалити її. Він твердо переконався, що його вороги не з’являлися. Чого вони боялись? Моральної моці його заступництва? Він клопотався не про грішників, він клопотався про безневинні книжки. Якщо за цей час бодай з однієї з них упаде хоч волосина, про нього довідаються з іншого боку. Він знав також Старий Заповіт і залишав за собою право на помсту. «Ох ви ж чорти! — вигукнув він. — Ви чигаєте на мене десь у засідці, а я покидаю ваше болото з високо піднесеною головою! Я нічого не боюся, бо за мною стоять незліченні мільйони». Він показав пальцем угору. Потім неквапно пустився тікати.

Фішерле не спускав з нього очей. Він не мав бажання викидати свої гроші з Кінової кишені на якихось пройдисвітів. Потерпаючи, що з’являться чужі заставники, він підганяв Кіна руками й носом. У його зволіканні він убачав гарантію власного майбутнього. Все ж таки цей чоловік вочевидь мав характер і забрав собі в голову дістатися до колись уже виплаченої винагороди за знахідку саме цим, жодним іншим шляхом. Фішерле не сподівався, що той діятиме так послідовно, й захоплювався ним. Він поклав собі допомогти цьому характерові доконати свого. Він хотів посприяти Кінові позбутися його капіталу до останнього гроша якнайшвидше й без особливих зусиль. Та позаяк розтринькувати таку суму, спочатку досить пристойну, було шкода, Фішерле мав пильнувати, щоб у справу не втрутився хтось із чужих. Те, що діялося між цими двома характерами, стосувалося тільки їх і більш нікого. З кожним Кіновим кроком Фішерле підбадьорливо похитував своїм горбом, раз у раз показував на який-небудь темний куток, приставляв до губів пальця й ступав навшпиньках. Коли повз нього пройшов якийсь службовець — випадково він виявився тією свинею, котра у відділі нагорі складала ціну на книжки, — Фішерле спробував був уклонитися, рвучко гойднувши назустріч йому горбом. Кін також уклонився, тільки суто через полохливість — він відчував, що цей на вигляд нібито чоловік, який чверть години тому спустився сходами вниз, нагорі виконує функції чорта, й тремтів від страху, що йому заборонять стояти біля вікна.

Нарешті Фішерле, наполігши на своєму, довів його до майдану за церквою й затяг під дашок над входом.

— Урятувалися! — кинув він насмішкувато.

Кін був вражений тим, яка велика небезпека загрожувала йому ще кілька хвилин тому. Він обійняв коротуна й м’яко, лагідно промовив:

— Якби не ви...

— То ви вже давно сиділи б у буцегарні, — доказав Фішерле.

— Виходить, мої дії протизаконні?

— Протизаконне все. Вам скортіло вийти попоїсти, бо ви голодні, — і ви знов уже щось украли. Ви допомагаєте якомусь сіромасі, даруєте йому пару черевиків, він утікає в них, а вас звинувачують у сприянні. Ви засинаєте десь на лавці, вже десять років ви любите на ній помріяти, а вас уже розбуркують, бо десять років тому ви буцімто щось там учворили. Розбуркують і тягнуть чорти-батьказна-куди! Ви хочете допомогти кільком звичайнісіньким книжкам, і ось уже весь «Терезианум» оточує поліція, в кожному кутку — поліцейський, а побачили б ви їхні нові револьвери! Операцією командує майор, я зазирнув йому знизу під мундир. Як ви гадаєте, що він носить за пазухою, щоб ніхто з високих на зріст людей, проходячи повз нього, нічого не помітив? Наказ про арешт! Начальник поліції видав особливий наказ про арешт, тому що ви — великий чоловік. Ви самі знаєте, хто ви, нащо мені вам розказувати! Рівно об одинадцятій вас мають схопити в одній із зал «Терезианума» — живим або мертвим. Якщо ви не в самій будівлі, з вами нічого не станеться. Надворі ви не злочинець. Рівно об одинадцятій. А котра вже година? За три хвилини одинадцята. Переконайтеся самі!

Він потяг Кіна на другий бік майдану, звідки було видно годинника на церкві. Хвилю вони постояли, й пробило одинадцяту.

— А що я казав? Уже одинадцята! Вважайте, вам пощастило! Пригадуєте отого чоловіка, з яким ми поздоровкалися? Той тип і був та сама свиня.

— Свиня?!

Кін не забув жодного слова з того, що колись йому розповідав фішерле. Відколи він розвантажив собі голову, пам’ять його знову працювала бездоганно. Він злопам’ятливо стис руку в кулак і вигукнув:

— Жалюгідний кровопивця! Попався б лишень він мені!

— Радійте, що він вам не попався! Якби ви ту свиню спровокували, вас уже давно б схопили. Гадаєте, мені не гидко було кланятись якійсь свинюці? Але ж я повинен був вас попередити. Ви маєте знати, якого чоловіка надбали собі в моїй особі!

Кін згадав про те, який вигляд мала та свинюка.

— А я подумав собі, то звичайний чорт, — промовив він засоромлено.

— Він і є чорт. Чом би чортові не бути свинею? Ви бачили його черево? У «Терезианумі» ходять чутки... Та краще про це помовчати.

— Які чутки?

— Не хочу вас нервувати.

— Які чутки?

— Дайте слово, що не кинетесь одразу туди, коли я вам скажу! Самі себе занапастите, а книжкам від цього не буде ніякої користи.

— Гаразд, даю слово. Та кажіть уже!

— Ви дали слово! Бачили те черево?

— Бачив. Але чутки, чутки!

— Хвилиночку. Вам нічого не впало в очі на тому череві?

— Ні!

— Дехто каже, буцімто черево кутасте.

— Що це означає?

Голос у Кіна затремтів. Мало статися щось нечуване.

— Кажуть... Я краще вас підтримаю, а то ще дійде до біди. Кажуть, таким гладким він став від книжок.

— Він...

— Пожирає книжки!

Кін скрикнув і впав на землю. Падаючи, він потяг за собою коротуна, той боляче забивсь об бруківку і, щоб помститися, повів далі:

— «А що ви хочете? — каже свиня, я сам якось чув його. — Що мені робити з горами цього лайна?» Так і сказав: «Лайна», книжки він завше називає лайном, а жерти те лайно не гидує. «Що ви хочете, — каже, — це лайно лежить тут цілими місяцями, то краще вже я скористаюся ним та досхочу напхаю собі черево». Він навіть склав собі власну куховарську книжку, там багацько всіляких рецептів, тепер шукає для неї видавця. «На світі, — каже, — надто багато книжок і надто багато голодних кишок. Своїм черевом я завдячую власній кухні, — каже. — Я хочу, щоб у всіх були такі черева, і хочу, щоб книжки щезали. Як на мене, то нехай і всі вони пощезнуть! Їх можна було б спалювати, але з цього ніхто нічого не матиме. Тим-то я й кажу, що їх треба поїдати, поїдати сирими, присмачивши олією й оцтом, як салат, обкачавши в панірувальних сухарях, як шніцель, з сіллю й перцем, цукром і корицею». У тої свинюки тисяча й один рецепт, і щомісяця він вигадує ще один, новий, як на мене, це просто підло, хіба ні?

Поки Фішерле виголошував своїм воронячим голосом цю промову, не роблячи жодної паузи, Кін корчився на бруківці. Він гамселив по камінню своїми кволими кулаками, немовби намагаючись довести, що навіть тверда земна кора м’якша, ніж людина. Пекучий біль розтинав його груди, йому хотілося кричати, рятувати, визволяти, але замість губів промовляли кулаки, і їх було ледве чутно. Вони били по камінцях, по кожному по черзі, не пропускаючи жодного. Кулаки розбивалися до крови, з рота в нього стікала піна й змішувалася з кров’ю — так близько до землі підніс він свої тремтячі вуста. Коли Фішерле замовк, Кін устав, похитнувся, схопивсь за горб і, кілька разів марно спробувавши поворушити губами, пронизливо закричав на цілий майдан:

— Ка-ні-ба-ли! Ка-ні-ба-ли!

Вільну руку він простяг у бік «Терезианума», однією ногою тупав у бруківку, яку щойно мало не цілував.

Поодинокі перехожі, які під цю пору вже з’явилися на майдані, злякано спинялися, Кінів голос лунав, як голос смертельно пораненого. Відчинялися вікна, в сусідньому провулку завив собака, зі своїх дверей вийшов лікар у білому халаті, а відразу за церквою, відчувалося, вже чигала поліція. Дебела квіткарка — вона торгувала перед церквою — перша підбігла до чоловіка, який лементував, і спитала в карлика, що з цим паном сталося. У руках вона й досі тримала свіжі троянди й лико, яким збиралася їх перев’язати.

— У нього хтось помер, — сумно промовив Фішерле.

Кін нічого не чув. Квіткарка перев’язала троянди, вклала їх карликові під пахву й сказала:

— Це йому, від мене.

Фішерле кивнув головою, прошепотів: «Сьогодні поховали», — й легким порухом руки відпустив жінку. У винагороду за свої квіти вона почала обходити перехожих і розповідати, що в цього пана померла дружина. Вона плакала, бо її покійний чоловік, що спочив вічним сном дванадцять років тому, завжди її лупцював. Йому й на думку не спало б так побиватися за нею. Їй було шкода себе і як покійної дружини цього худорлявого чоловіка. Перукар, який стояв перед своїми дверима і якого всі мали за лікаря, стримано похитав головою:

— Такий молодий, а вже вдівець. — Відтак трохи постояв і гигикнув із власного жарту.

Квіткарка кинула на нього лютий погляд і схлипнула:

— Я ж дала йому троянди!

Чутка про смерть дружини поширювалася в будинках від нижніх поверхів до горішніх, декотрі вікна знов зачинялись. Якийсь дженджик промовив:

— Тут уже нічого не вдієш, — і не пішов з майдану тільки через одну чарівну молоденьку служницю, якій так кортіло втішити нещасного вдівця.

Поліцейський не знав, як бути, його викликав один молодший кельнер, що саме йшов на роботу. Коли Кін почав кричати знов, — люди його дратували, — представник влади вирішив таки втрутитись. Квіткарка благала його не робити цього. У Фішерле присутність поліції викликала страх, він підстрибнув, схопив Кіна за голову, міцно затис йому долонею рота й потяг його до себе вниз. Так він доволік його, цього напівзакритого складаного ножа, до церковних дверей, гукнув: «Молитва його вгамує!» — кивнув головою гурту ґав і зник із Кіном у церкві. Собака в сусідньому провулку все вив і вив.

— Тварини завше таке відчувають, — озвалася квіткарка. — Коли мій покійний чоловік...

І розповіла поліцейському свою історію. Позаяк овдовілого чоловіка вже не було видно, їй стало шкода дорогих квітів.

У церкві крамар ще працював не покладаючи рук. І раптом з’явився Фішерле у супроводі багатого компаньйона, рішуче посадив ту тичку на лаву, гучно сказав: «Ви що — з глузду з’їхали?» — роззирнувся й далі забалакав уже тихіше. Крамар дуже злякався, карлика він обдурив, і компаньйон знав на скільки. Він відповз якомога далі від тих двох і сховався за колоною. Зі своєї темної схованки він пильно стежив за ними, бо чуття й кмітливість підказували йому, чого ці двоє сюди припхалися. Вони або принесли, або хотіли забрати звідси пакунок.

У темній і тісній церкві Кін помалу прийшов до тями. Поруч він відчував істоту, тихі докори якої зігрівали йому душу. Що ця істота казала, він не розумів, але її слова заспокоювали його. Фішерле докладав відчайдушних зусиль, навіть перебирав міру. Вгамовуючи Кіна так і сяк, він розмірковував про те, хто, власне, перед ним. Якщо цей чоловік — божевільний, то ще й неабиякий; якщо божевільним він лише прикидається, то такого хвацького шахрая ще світ не бачив. Авантурник, який підпускає до себе поліцію й не тікає, якого доводиться рятувати, силоміць вириваючи з рук поліції, якому квіткарка вірить, що в нього горе, й навіть задурно дарує троянди, який, не зронивши жодного слова, ризикує дев’ятьмастами п’ятдесятьма шилінгами, який дає горбатому каліці на всі заставки брехати собі, не зацідивши йому в пику! Чемпіон світу з авантур! Обвести круг пальця такого мастака — це ж просто насолода; супротивників, яких доводиться соромитись, Фішерле не може терпіти. Він — за партнерів рівних, у будь-якій грі, а позаяк з фінансових міркувань за партнера він вибрав Кіна, то вважає його рівнею собі.

Проте обходиться Фішерле з ним, як із справжнім дурнем, Кін-бо таким прикидається, сам хоче, щоб з ним так обходились. Щоб навести його на інші думки, Фішерле, щойно товариш починає дихати спокійніше, питає його про те, що сталося вранці. Кін не проти згадати про хвилини приємніші й звільнитися так від тягаря, що гнітить його, відколи він довідався про ту жахливу річ. Він прихиляється плечима, ребрами й рештою кісток до колони, під якою стоїть його лава, і всміхається кволою усмішкою хворої людини, що хоч і одужує, однак потребує ще дуже, дуже обережного поводження. Фішерле вміє поводитись обережно. Такому ворогові зберегти життя хочеться. Коротун вилазить на лаву, стає навколішки й підставляє вухо під самісінькі вуста Кіна. А то його ще хтось почує.

— Щоб ви не дуже напружувались, — пояснює він.

Кін уже нічого не сприймає просто так. Будь-яка чуйність з боку іншої людини видається йому чудом.

— Ви не людина, — зворушено шепоче він.

— Каліка — не людина. Хіба я в цьому винен?

— Є тільки одна каліка — це людина.

Кінів голос намагається здобутись на силі. Обидва дивляться один одному в очі, тож він не помічає того, що при карликові треба було б змовчати.

— Ні, — каже Фішерле, — людина — не каліка, а то я був би людиною!

— Не дозволю. Крім людини, іншого звіра немає!

Кін підносить голос, він забороняє й наказує.

Фішерле від такої пересварки — він вважає це пересваркою — дістає неабияку насолоду.

— А чому наша свиня — не людина?

Тепер він усипав Кінові перцю.

Кін схоплюється на ноги. Він непереможний.

— Бо свині не вміють захищатись! Я протестую проти такого насильства! Люди — це люди, а свині — це свині! Всі люди — тільки люди! Ваша свиня — людина! Горе тій людині, котра посміє назватися свинею! Я її розітру на порох! Ка-ні-ба-ли! Ка-ні-ба-ли!

Церква аж гула од відлуння страшних звинувачень. Вона здавалася порожньою. Кін розпалився. Фішерле розгубивсь, у церкві він почувався невпевнено. Він мало не потяг Кіна знов на майдан. Але там стояла поліція. Нехай церква хоч завалиться, а в лапи поліції він не побіжить! Фішерле чув жахливі історії про євреїв, які опинялися під руїнами завалених церков, тому що не повинні були туди входити. Ті історії йому розповідала дружина, «пенсіонерка», — вона була побожна й хотіла навернути його на свою віру. Фішерле не вірив ні в що, за винятком того, що «жид» — це один із тих злочинів, покара за які приходить сама собою. Безпорадний, він глянув на свої руки, які завжди тримав на рівні уявної шахівниці, й аж тепер завважив під правою пахвою вже зім’яті троянди. Він узяв їх у руку й закричав:

— Троянди, чудові троянди, чудові троянди!

Церкву сповнило трояндове каркання; з-під склепіння середнього нефа, з бічних нефів, з хорів, від дверей — звідусюди на Кіна летіли червоні птахи.

(Переляканий крамар сидів навпочіпках за колоною. Він збагнув, що між компаньйонами дійшло до суперечки, й радів, бо в суперечці вони, звичайно, забудуть про пакунок. Та все ж непогано було б, якби вони вже пішли з церкви; стояв оглушливий галас, могла зчинитися метушня, а в таких випадках набігають усілякі вуркагани, і його пакунок ще, чого доброго, поцуплять.)

Троянди передушили Кінових канібалів. Голос його ще не набув колишньої сили і змагатися з карликовим не міг. Щойно слово «троянди» дійшло до його свідомости, Кін урвав свій крик і почасти здивовано, почасти присоромлено повернув голову до Фішерле. Як тут опинилися квіти, адже він був десь-інде, квіти безвинні, живуть водою та світлом, землею й повітрям, вони не люди, вони не заподіюють книжкам зла, їх пожирають, вони гинуть через людей, квітам потрібен захист, їх треба боронити, боронити від людей і тварин, у чому ж різниця, звірі, звірі й ті, й ті, одні пожирають рослини, другі — книжки, і тільки один природний спільник у книжки — це квітка. Він узяв з руки Фішерле троянди й пригадав їхні пахощі, які знав з перських любовних віршів, а тоді підніс квіти до очей; таки правда, вони пахли. Це заспокоїло його остаточно, і він сказав:

— Можете й далі спокійно називати його свинею. Тільки квітів, глядіть мені, не лайте!

— Я приніс їх вам, — пояснив Фішерле, радий, що в церкві вже не потрібно кричати. — Вони коштували купу грошей. Ви мені потовкли їх своїм криком. Що вдіють бідні квіти з такими людьми?

Він вирішив відтепер погоджуватися з Кіном у всьому. Перечити було надто небезпечно. Ця чванливість ще доведе його до в’язниці. Кін зі своїм подарунком знову знеможено сів на лаву, знову прихилився до колони і обережно, так ніби то були книжки, поводячи трояндами туди-сюди перед очима, почав розповідати про ті приємні події, що сталися до полудня.

Час, коли він, спокійний, ні про що не здогадуючись, викуповував приречених на загин у тому світлому вестибулі, де від нього ніхто не міг утекти, був тепер далеко-далеко, як його молодість. Образи людей, котрим він допоміг повернутися на праведний шлях, і досі стояли в його уяві так виразно, немовби відтоді минула всього-на-всього година; Кіна й самого вражала його ясна пам’ять, яка цього разу перевершила саму себе.

— Чотири великі пакунки опинилися б у череві тієї свині, або їх відклали б, щоб потім спалити. Мені пощастило їх урятувати. Чи можу я цим хвалитися? Навряд. Я став скромнішим. Навіщо, власне, я про це розповідаю? Мабуть, для того, щоб і ви, кого компроміси не влаштовують, усвідомили, як важливо робити щось добродійне, навіть незначне.

У цих словах учувалося свіже повітря, що буває після бурі. Його мова, звичайно суха й терпка, в ці хвилини лилася м’яко й духмяно. У церкві стояла глибока тиша. Між окремими фразами Кін часто стримував себе, а тоді стиха починав говорити далі. Він описав четверо заблуканих овець, яким подав руку; їхні образи трохи розпливалися за чіткими обрисами їхніх пакунків, бо спершу він змалював саме пакунки — папір, форму, а також те, що в них могло бути; всередину він, по суті, жодного разу не зазирав. Пакунки були дуже охайні, люди, які їх приносили, — скромні й сором’язливі, йому навіть не хотілося перетинати їм шлях до відступу. Який сенс мала б його визвольна місія, якби він поводився жорстоко? Крім останнього, всі ті створіння були на диво славні, вони обережно поводилися зі своїми друзями й називали великі суми, щоб тільки не віддавати книжок. Згори вони повернулися б, спіймавши облизня, по них було видно, що вони сповнені твердої рішучости; взявши в нього гроші, вони йшли мовчки й глибоко схвильовані. Перший — либонь, робітник — замість відповісти на якесь запитання, гаркнув на Кіна, подумавши, що він гендляр, однак ніколи ще грубі слова не були йому такі приємні, як цього разу. Потім з’явилася жінка, чий вигляд нагадав йому про одного знайомого; подумавши, що з неї глумиться один із тих чортів-прислужників, вона геть зашарілась, але змовчала. Невдовзі після неї прийшов сліпий, у дверях він зіткнувся з якоюсь звичайною жінкою, дружиною одного сторожового чорта. Сліпий вирвався з її обіймів, ледве не впустивши пакунка, якого ніс, і навдивовиж упевнено підійшов до свого благодійника. Сліпі з книжками — це разюче видовище, вони зубами тримаються за свою радість, і ті з них, кому спеціальний шрифт для сліпих не до шмиги, бо ним надруковано вкрай мало, ніколи не вгамовуються й не визнають правди навіть перед самим собою. Їх можна побачити за розгорненою книжкою, надрукованою звичайнісіньким нашим шрифтом. Вони дурять себе, гадаючи, нібито читають. Таких людей нам бракує, і якщо хтось і заслуговує бути видющим, то саме такі сліпі. Задля них хотілося б, щоб німі літери могли розмовляти. Сліпий зажадав найбільше від усіх; Кін тактовно змовчав, не назвавши причини, за якої задовольнив його вимогу, сказав тільки, що це, мовляв, через ту безцеремонну бабегу. Нащо чоловікові нагадувати про його біду? Щоб утішити його, завели розмову про те, який він щасливий. Адже якби він мав жінку, то мусив би кожнісіньку хвилину свого життя марнувати на сутички з нею, бо таке вже жіноцтво. Четвертий, такий непоказний і до своїх книжок досить байдужий — вони аж підскакували у нього в руках, — тужився триматись нібито й хвацько, проте висловлювався якось доволі вульгарно.

З цієї розповіді карлик виснував, що з грошей до чужих рук нічого не потрапило, в противному разі це завдало б йому страшного удару. Він підтвердив, що вигляд у того останнього, який трапився йому, Фішерле, ще біля входу, справді вульгарний. То був запевне крамар, і завтра він прийде знов. Треба буде цим його штучкам покласти край.

Останні слова крамар почув; він уже призвичаївся вловлювати інтонацію обох голосів. Коли гучна суперечка стихла, він зацікавлено, хоч і неквапно, підкрався ближче і нагодився саме під ту хвилину, коли розмова перейшла на нього. Нещирість карлика його обурила, і він ще завзятіше повернувся до своєї роботи, як тільки ті двоє пішли з церкви.

Фішерле зважився на тяжку жертву. Він одвів Кіна, щоб на завтра той оклигав, до найближчого готелю й ледве стримав злість через величезні чайові, які фахівець у книжковій галузі викинув там з його, Фішерле, грошей. Коли Кін, сплативши рахунок за два номери, хоч можна було цілком обійтися й одним, додав іще п’ятдесят відсотків від загальної суми на чай, так ніби Фішерле, позаяк ішлося ж і про його номер, схвалював таке божевілля, і коли Кін згодом, усвідомивши, мабуть, свою провину, з усмішкою заглянув йому в очі, Фішерле трохи не затопив йому в пику. Навіщо ж зайве тринькати гроші? Яка різниця, скільки даси портьє на чай — один шилінг чи чотири шилінги? Через кілька днів усе й так буде в кишені Фішерле і їхатиме разом з ним до Америки. Портьє від такої дрібниці не забагатіє, а Фішерле на цю суму збідніє. І оце перед таким нещирим типом ще й маєш на задніх лапках ходити! Ну звісно, Кін дратує його лише задля того, щоб він, Фішерле, біля самісінької мети втратив терпець і, забувши про все на світі, сам дав привід звільнити його. А він і сьогодні порозстилає папір, понакладає гори книжок, побажає на добраніч і терпляче вислухає перед сном усі оті божевільні імена, а завтра підхопиться о шостій, коли ще сплять навіть повії та злочинці, спакує книжки й знов ламатиме кумедію. Найгірша шахова партія була б йому до душі більше. Адже цей довготелесий і сам не вірить у те, що він, Фішерле, вірить у його несправжні книжки. Фішерле хоче тільки переконати Кіна в тому, що поважає його, але поважає лише доти, доки це йому вигідно, жодної секунди довше. Як тільки Фішерле збере всі гроші на дорогу, він скаже йому все, що про нього думає. «Знаєте, хто ви такий, добродію? — крикне він. — Ви — звичайнісінький собі авантурник! Ось ви хто такий!»

Перехвилювавшися зранку, пополудні стомлений Кін лежав у ліжку. Зчиняти шамотню через цей відпочинок серед білого дня йому не хотілось, і він не роздягався. Фішерле вже кілька разів запитував, чи не пора братися за книжки, але Кін у відповідь лише байдуже стенав плечима. Приватна бібліотека, яка й так була в безпеці, тепер цікавила його багато менше. Ця переміна не пройшла повз увагу Фішерле. Він нюхом відчував якісь хитрощі, що їх мав розгадати, невеличку шпарину, крізь яку можна було б завдати кілька хоч і незначних, проте дошкульних ударів. Він раз у раз питав про книжки. Чи панові бібліотекарю все ж таки не важко їх тримати? Адже ні голова його, ні книжки не звикли лежати в ліжку. Це, звісно, не його діло, але безлад у голові — справа кепська. Може, сказати, нехай принесуть ще кілька подушок, щоб голова лежала рівніше? А коли Кін і взагалі різко повертав голову, коротун уже не приховував свого страху й вигукував: «На Бога, обережно!» Якось він навіть підскочив до Кіна й підставив під праве вухо долоні, щоб підхопити книжки. «Вони ж бо повипадають!» — докірливо сказав він.

Помалу йому пощастило повернути Кінові бажаний настрій. Той згадав про свої обов’язки, облишив зайві розмови й лежав спокійно і нерухомо. Якби ж тільки цей коротун трохи помовчав. Від його слів та поглядів на душі в Кіна ставало тривожно, немовби бібліотеці загрожувала страшна небезпека, чого насправді, либонь, не було. Надмірна турбота стає нестерпною. До того ж нині, як на нього, доречніше було думати про ті мільйони, життю яких загрожувала небезпека. Фішерле здавався йому надто ощадливим. Він був — вочевидь через горб — дуже заклопотаний власним тілом і переносив своє піклування й на господаря. Він називав речі своїми іменами, яких краще не вимовляти, й чіплявся за чуба, очі та вуха. Навіщо? Всі знають, що в голові стане місця для чого завгодно, тільки натури дріб’язкові звертають увагу на зовнішні подробиці. Досі він тягарем не був.

Та Фішерле не міг угомонитися. З носа в Кіна потекло, і він, пролежавши довгенько нерухомо й нічого не роблячи з носом, вирішив — просто через те, що в усьому любив лад, — узятися за велику важку краплю на самісінькому кінчику. Він дістав носову хустину й уже хотів був висякатись, але цієї миті Фішерле гучно застогнав:

— Стривайте, стривайте, хвилиночку, я зараз!

Він вихопив у Кіна з рук хустину — власної Фішерле не мав, — обережно підніс її до носа й підхопив краплину, мов коштовну перлину.

— А ви знаєте, — сказав він, — я у вас не залишусь! Ви зараз висякалися б, і книжки через ніс повипадали б! Вам не треба пояснювати, який вигляд вони мали б. Не до серця вам книжки! Ні, в такого я не залишусь!

У Кіна відібрало мову. В глибині душі він визнавав, що Фішерле має рацію. Саме через це його ще дужче обурив зухвалий тон, яким розмовляв карлик. Йому здавалося, ніби вустами Фішерле промовляє він сам. Під тиском книжок, яких коротун навіть не читав, він помітно змінися. Давня теорія Кіна дістала блискуче підтвердження. Не встиг він придумати, що відповісти, як Фішерле знов заходився сваритись; поступливість господаря його просто вразила. Нічим не ризикуючи, він сваркою вилив з душі всю злість через оті ганебні чайові.

— Уявіть собі, що висякавсь я! Що б ви на це сказали? Ви звільнили б мене негайно! Культурна людина так не робить. Чужі книжки викуповуєте, а з власними обходитесь, як із собакою. Колись у вас раптом не стане грошей, дарма, та якщо у вас не стане й книжок, то що ви робитимете тоді? Хочете на старість піти жебракувати? Я не хочу. Оце такий ви фахівець у книжковій галузі! Погляньте на мене! Хіба я фахівець у книжковій галузі? Ні! А як я обходжуся з книжками? Я обходжуся з ними бездоганно, як шахіст із королевою, як повія зі своїм сутенером або — краще скажу так, щоб ви мене зрозуміли: як мати з немовлям!

Він намагався говорити своєю звичною мовою, як колись, але в нього нічого не виходило. На думку спадали тільки добропристойні слова, і позаяк вони були добропристойні, то він сказав собі: «Теж непогано!» — й залишився ними задоволений.

Кін устав, підійшов до нього впритул і з почуттям гідности промовив:

— Ви нахабний каліка! Негайно ж вийдіть з моєї кімнати! Я вас звільняю!

— То ви ще й невдячний! Жид пархатий! — закричав Фішерле. — Чогось кращого від жида пархатого годі й чекати! Негайно вийдіть з моєї кімнати, або я покличу поліцію! Платив я. Відшкодуйте мої витрати, або я поскаржусь! Негайно!

Кін завагавсь. Йому здавалося, що платив він сам, та коли йшлося про гроші, певности він ніколи не мав. До того ж він здогадувався, що карлик замірився його ошукати, й Кін, звільняючи свого вірного слугу, хотів принаймні прислухатися до його порад і більш не наражати книжок на небезпеку.

— Скільки ви за мене виклали? — запитав він, і голос його пролунав уже зовсім не так упевнено.

Фішерле, знову відчувши раптом на спині свого такого тяжкого горба, глибоко вдихнув повітря й, коли вже справи його складаються так кепсько, коли вже з Америкою, схоже, нічого не вийде, коли вже в тому, що все так обернулося, винна його дурна голова, коли вже він ненавидить себе, свою дрібність, свою дріб’язковість, своє дрібненьке майбутнє, свою поразку перед самісінькою перемогою, свій жалюгідний заробок (проти королівського багатства, яке він завиграшки збив би через кілька днів), коли вже цей початковий заробок, цей дріб’язок, на який йому чхати хотілося, він залюбки, якби його не було так шкода, пожбурив би Кінові межи очі разом із так званою бібліотекою, на яку йому срати хотілося, — то він відмовляється й від тих грошей, що їх Кін викинув на номери в готелі й портьє. Він сказав:

— Я від цих грошей відмовляюсь!

Ці слова далися йому так важко, що тон, яким він вимовив їх, сповнив його більшою гідністю, ніж Кіна весь його довгий зріст і суворий вигляд. У цій відмові вчувалося ображене людинолюбство й усвідомлення того, що й найкращі наміри люди можуть зрозуміти геть навпаки.

Тепер Кін почав усе розуміти. Адже досі він не заплатив карликові з його заробітку жодного гроша, звісно ж, не заплатив, про це ніколи й мова не заходила, і той, замість повернути собі хоча б власні гроші, які витратив, відмовився від усього взагалі. Він звільнив Фішерле через те, що шляхетна турбота про його, Кінову, бібліотеку, змусила карлика вдаватися до непристойних висловів. Він обізвав його калікою. А кілька годин тому, коли на нього, Кіна, кинули всю столичну поліцію, оцей самий каліка врятував йому життя. То завдяки карликові в нього все так добре організовано й забезпечено, ба навіть те, що він вирішив узятися за доброчинну діяльність — заслуга того ж таки каліки. Він, Кін, такий недбалий, що влігся на ліжко сам, не вклавши спати книжок, а коли слуга, як це й велів йому обов’язок, нагадав про те, що книжки лежать незручно і їм загрожує небезпека, він почав виганяти його з номера. Ні, так низько він іще ніколи не падав. Щоб просто через упертість грішити супроти духу власної бібліотеки! Кін поклав руку на карликів горб, лагідно натис на нього, немовби хотів сказати: «Не журися, он у решти людей горб у голові»; ет, дурниці, решти взагалі нема, позаяк решта — всього-на-всього люди, тільки ми, двоє щасливців, не люди, — й наказав:

— Пора розпаковувати, любий пане Фішерле!

— Я теж так гадаю, — відповів той, ледве стримуючи сльози.

Перед ним спливла Америка — величезна, оновлена Америка, яку не потопить жоден такий дріб’язковий авантурник, як Кін.


Четверо і їхнє майбутнє | Засліплення | Голодна смерть