home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Злодій

Колишнього свого професора сторож упізнав з першого погляду. Нове становище порадника при Терезі влаштовувало його більше, а головне — давало прибуток солідніший, аніж колишній «презент». Помщатися йому було не вигідно. Тож зла в душі він не мав і очікувально відвів очі вбік. Професор стояв від нього праворуч. Пакунок остаточно перекочував у ліву руку. Якусь хвилю сторож зважував його, цілком поринувши в це дослідження. Тереза взяла за звичай тепер чинити точнісінько так само, як він. Вона зробила різкий рух, показавши злодієві своє холодне плече, й щосили вчепилася в свій чудовий, великий пакунок. Сторож уже проминув Кіна. Цієї миті її чоловік заступив їй дорогу. Вона мовчки відштовхнула його вбік. Він мовчки поклав руку на пакунок. Вона смикнула пакунок до себе, він його не відпускав. Сторож почув це шамотіння. Не озираючись, він пішов далі. Він хотів, щоб ця зустріч минула спокійно, й подумав, що то Тереза, мабуть, зачепила своїм пакунком за поруччя. Тепер і Кін смикнув пакунок до себе. Тереза вчепилася в пакунок міцніше. Вона повернула до Кіна обличчя, він заплющив очі. Це збило її з пантелику. Той, що пішов нагору, не озирався. Цієї миті Тереза згадала про поліцію й про те, який злочин вона оце коїть. Якщо її запроторять до в’язниці, цей злодій забере помешкання назад, він такий, не посоромиться. Як тільки вона подумала про те, що втратить помешкання, сила почала її покидати. Більшу частину пакунка Кін уже перетяг на свій бік. Книжки додали йому снаги, і він сказав:

— Куди це з ними?

Він побачив книжки. Але ж папір ніде не розірвався. Вона побачила його господарем дому. Всі вісім років, поки вона служила в нього, промайнули перед її очима за якусь дрібку секунди. Її самовладання наче корова язиком злизала. Залишалась одна розрада. Тереза покликала на допомогу поліцію. Вона закричала:

— Який нахаба!

Десятьма східцями вище чоловік розчаровано наказав собі зупинитись. Було б іще півбіди, якби цей гівноїд поліз на рожен потім, але тепер, коли вони ще не поздавали пакунків! Він ледве стримав у горлі рик і зробив Терезі знак. Вона була надто заклопотана й не помітила його. Викрикуючи ще, а тоді ще раз «Який нахаба!», вона зацікавлено розглядала злодія. Досі вона уявляла собі, що він ходить обірваний, утративши будь-який сором, з простягненою рукою, як це роблять жебраки, а де щось погано лежить, там і поцупить. Насправді він мав куди кращий вигляд, аніж тоді, коли був удома. Пояснення цьому Тереза не знаходила. Раптом їй упало в око, що піджак у нього праворуч на грудях відстовбурчився. Тоді він грошей при собі ніколи не носив, його портмоне завжди було майже порожнє. Тепер воно здавалося пухким. Вона все зрозуміла. Там у нього банкова книжка. Гроші з неї Кін зняв. Замість сховати їх удома, він носив їх із собою. Сторож знав про всі дрібниці, навіть про її ощадну книжку. Все, що було, він знаходив сам або домагався від неї тим, що її щипав. Тільки свою мрію про банкову книжку десь у потайній шпарині Тереза залишила собі. Без такої опори життя її не тішило. Пихата й самовдоволена — адже вона тижнями приховувала від нього свою таємницю, — Тереза, що хвилину тому жалібно кричала: «Який нахаба!», тепер вигукнула:

— Він, перепрошую, вкрав!

Голос її лунав обурено й натхненно водночас, як у всіх людей, котрі віддають злодія до рук поліції. Не було в її голосі тільки тужливої нотки, яка в таких випадках прохоплюється в багатьох жінок, коли йдеться про чоловіка, — адже це був її перший чоловік, якого вона передавала до рук другого; а той же був із поліції.

Той зійшов униз і тупо повторив:

— Ви вкрали!

Іншого виходу з цього фатального становища сторож не бачив. Крадіжка, сказав він собі, — то просто Терезина вимушена брехня. Він поклав Кінові на плече свою важку руку й заявив, так ніби знов був на службі:

— Ім’ям закону ви заарештовані! Йдіть за мною й не привертайте до себе уваги!

Пакунок висів на мізинці його лівої руки. Він владно глянув Кінові в обличчя й стенув плечима. Його обов’язок не дозволяв йому робити винятки. Минуле залишилося в минулому. Тоді вони могли знаходити спільну мову. Тепер він мусив Кіна заарештувати. Як йому хотілося сказати професорові: «А ви пригадуєте?..» Той укляк, і не тільки під важкою рукою, й пробурмотів:

— Я так і знав.

Сторож цій заяві не повірив. Мирні злочинці — брехуни. Мирними вони тільки прикидаються, а тоді норовлять утекти. Тому в такому разі краще вдатися до поліційного прийому. Кін опору не чинив. Він намагався триматись рівно, але власний зріст змусив його згорбитися. Сторож полагіднішав. Уже багато років він нікого не заарештовував. Він побоювався, що може дійти до ускладнень. Правопорушники норовисті. А коли не норовисті, то дають чосу. Якщо ти не в уніформі, вони вимагають посвідчення. Не маєш посвідчення, показуй їм жетон. Цей багато мороки не завдає. На запитання відповідає, йде, куди скажеш, не запевняє, буцімто не винен, не здіймає галасу, таким злочинцем можеш бути задоволений. Перед самими скляними дверима сторож обернувся до Терези й сказав:

— Ось так це робиться!

Він знав, що бабисько за ним спостерігає. Проте не був певен, чи здатне воно скласти ціну подробицям його роботи. «Хтось інший тільки що — відразу в зуби. У мене арешт проходить як по маслу. Ніякого галасу не має бути. Дилетанти здіймають галас. Хто своє діло знає, за тим злочинець іде сам. Домашніх тварин укоськують. У котів натура дика. Приборканих левів показують у цирку. Тигри стрибають у підпалені обручі. Людина має душу. Представник влади хапає її за душу, й людина йде за ним, мов ягня». Ці слова сторож виголосив лише подумки, хоч як поривало його прогарчати їх на повен голос.

Десь-інде й іншим разом йому з таким давно омріяним арештом довелося б скрутно. Коли він іще був на службі, то заарештовував для того, щоб наробити галасу, й через цю його звичку стосунки з начальством у нього складалися так, що гірше вже не могло бути. Він кричав про те, що заарештовує зловмисника, доти, доки довкола збирався натовп ґав. Природжений атлет, він щодня влаштовував собі цирк. Позаяк люди на оплески були скупі, він плескав сам. Щоб заразом показати свою силу, він, замість другої власної долоні, плескав у долоню заарештованого. Якщо той був чоловіком кремезним, він давав йому кілька ляпасів, підохочуючи його побитися навкулачки. Демонструючи свою зневагу до принизливого становища арештанта, на допиті він свідчив, нібито той завдав йому тілесних ушкоджень. Для слабаків він домагався покари якомога суворішої. Коли йому попадався хтось дужчий від нього — а серед справжніх злочинців часом траплялися й такі, — то власне сумління наказувало йому висувати проти нього фальшиві звинувачення, бо злочинних елементів слід позбуватись. Аж коли йому довелося обмежитись одним будинком, — доти його влада поширювалася на цілий район, — він став скромнішим. Своїх жертв він знаходив серед нещасних жебраків та мандрівних крамарів — навіть на цих він міг чатувати цілими днями. Вони боялися його й застерігали одне одного, попадались лише новенькі; а він молив Бога, щоб вони йшли до нього. Він знав, що його товариство їм не до шмиги. Цирк обмежувався мешканцями будинку. Отож він жив надією на справжній, гучний арешт із найсерйознішими ускладненнями.

Тим часом настали ці нові події. Кінові книжки приносили йому гроші. Він старався тут що є сили й намагався застрахуватись з усіх боків. І все ж його не полишало прикре відчуття, ніби гроші він дістає ні за що. На службі в поліції він завжди вважав, що платять йому за роботу м’язів. Він пильно дбав про те, щоб список був якомога вагоміший, і добирав книжки залежно від того, які вони завбільшки. Найгрубші й найстаріші томи в оправі зі свинячої шкіри йшли в першу чергу. Цілу дорогу до самого «Терезианума» він виважував свій пакунок, як гирю, іноді буцав його, мов м’яча, головою, брав у Терези її пакунок, наказував їй відстати й жбурляв пакунок їй у руки. Ловити пакунка Терезі було боляче, й вона зрештою поскаржилася. Тоді він почав переконувати її, що робить це про людське око. Мовляв, чим недбаліше вони обходитимуться з пакунками, тим менше кому спаде на думку, що книжки не їхні. Та воно-то так, погодилася Тереза, одначе це їй усе ж таки не подобалось. А він і цим був невдоволений, здавався собі нікчемою й казав іноді, що невдовзі й узагалі жидом стане. Тільки через цю заковику — то було, як йому здавалося, його сумління — він відмовився здійснити свою давню мрію й заарештував Кіна тишком-нишком.

Але Тереза не могла не потішити себе. Те пухке портмоне помітила вона. Хутко прослизнувши повз обох чоловіків, вона стала на порозі скляних дверей, обидві стулки яких розчахнула її спідниця. Правою рукою вона обхопила голову Кіна, так наче хотіла його обійняти, й потягла до себе. Лівою вона вихопила в нього портмоне. Кін стояв з її рукою в себе на голові, немов у терновому вінку. Загалом він і не поворухнувся. Його власні руки скував своїм поліційним прийомом сторож. Тереза підняла вгору паку банкнот, які знайшла в портмоне, й вигукнула:

— А ось і вони, перепрошую!

Її новий чоловік був у захваті від таких великих грошей, одначе похитав головою. Тереза хотіла йому щось відповісти й промовила:

— То, може, я не маю рації? Може, я не маю рації?

— Я не ганчірка! — відказав сторож.

Ці слова стосувалися його сумління й дверей, що їх заступила собою Тереза. Їй хотілося визнання, хотілося почути яку-небудь похвалу, яке-небудь слово щодо грошей, перше ніж вона їх сховає. Коли вона подумала про те, що гроші доведеться сховати, їй стало шкода себе. Тепер її чоловік знає про все, вона вже нічого не приховує. Така важлива мить, а він стоїть — і нітелень. Нехай скаже, яка вона людина. Вона викрила злодія. Він хотів прослизнути повз нього. А тепер хоче прослизнути повз неї. Так далі не піде. Вона має серце. А йому аби тільки щипатися. Хоч би коли слово сказав. Тільки «цить!» та «цить!» Цікавим такого не назвеш. І розуму того як кіт наплакав. Тільки й знає своє чоловіче діло. Просто сором бере перед паном Вульґером. Ким, перепрошую, він був досі? Звичайнісіньким собі сторожем! З отаким краще до діла не мати. І вона впустила отаке до себе в помешкання. Тепер він уже й «дякую» не каже. Якщо про це довідається пан Вульґер... Він ніколи вже не поцілує їй руку. Ось у кого голос. Вона знаходить такі грубі гроші. Він їх забирає собі. Невже вона має йому все віддати? Та вона, перепрошую, вже сита ним по саму зав’язку! Без грошей вона не проти. А за гроші — дзуськи! Гроші їй потрібні на старість. Вона хоче мати пристойну старість. Де вона братиме спідниці, коли він щоразу їх ламає? І спідниці ламає, й гроші забирає. Та хай би вже бодай що-небудь сказав! І оце, називається, чоловік!

Тереза ображено й люто заходилася вимахувати грішми. Вона піднесла їх під самісінький його ніс. А він стояв і міркував. Насолоди від арешту вже не відчував. Відколи Тереза замислила все це з портмоне, він збагнув, чим воно може скінчитися. Через оцю він не хоче опинитись у в’язниці. Вона бабера тямовита, але він знає закон. Він із поліції. Що вона в цьому петрає? Йому захотілося повернутись на своє місце, Тереза викликала в нього огиду. Вона стала йому на заваді. Це через неї він проґавив свій «презент». Він давно знав, що діялося насправді. Тільки через свою співучасть він і далі офіційно ненавидів Кіна. Вона стара. Вона така надокучлива. Вона хотіла щоночі. Він хотів битися, вона хотіла чогось іншого. Перед цим вона дозволяла йому тільки щипатись. Він кілька разів дав їй по пиці, а вона одразу в крик. Дідько б її взяв! Чхати йому на таке старе одоробло! Це випливе на чисту воду. Гавкне його пенсія. Треба подати на неї до суду. Нехай відшкодує йому пенсію. А свою пайку він візьме. Найкраще — це донести. Шльондра! Хіба книжки — її? Де ж пак! Шкода пана професора. Для неї він надто добрий. Ще одного такого чоловіка годі й шукати. Оженився на цій задрипанці! Економкою вона ніколи й не була. Мати її померла жебрачкою. Вона сама зізналася. Якби вона була років на сорок молодша... Його покійна дочка — о, то було добродушне створіння! Він клав її біля себе, коли підстерігав жебраків. Щипав і дивився. Дивився й щипав. Ото було життя! Приходив жебрак — було кому лупки дати. Не приходив — була хоч дівчина поруч. Вона плакала. Це їй не допомагало. Проти батька не попреш. Таке миле дівча було. А тоді взяла й померла. Легені, ота комірчина. Він із нею порозкошував. Якби ж знаття раніше, то кудись відіслав би. Пан професор ще знав її. Він ніколи її не кривдив. Люди з будинку допікали дівчинці. Через те, що вона була його дочка. А ця задрипанка, вона з нею ніколи й не віталася! Вбити таку мало!

Сповнені ненависти, стоять вони одне проти одного. Будь-яке Кінове слово, навіть добре, зробило б їх не такими далекими. Він мовчить, і через це їхня ненависть спалахує яскравим полум’ям. Один тримає тіло Кіна, друга — його гроші. Сам він їх полишив. Якби ж тільки його пірвати! Тіло никне, мовби стеблина. Додолу її гне страшна буря. Банкноти блискавками розтинають повітря. Зненацька сторож кричить на Терезу:

— Віддай гроші!

Вона не може. Вона випускає зі своїх обіймів Кінову голову, але та не відсахується, а залишається там, де й була. Тереза чекає, коли щось заворушиться. Позаяк ніщо не ворушиться, вона жбурляє гроші межи очі новому чоловікові й пронизливо верещить:

— Ти ж бо не годен ударити! Ти боїшся! Квач ти! Та хіба ж так годиться? Страхопуд! Голодранець! Слинько! Перепрошую!

Ненависть підказує їй саме ті слова, які діймають його до живого. Однією рукою він починає термосити Кіна. Обізвати його слиньком — це вже занадто. Другою він б’є Терезу. Нехай не лізе. Знатиме його. Він не такий. Тепер буде таким. Банкноти, кружляючи, падають на підлогу. Тереза схлипує:

— Такі гроші!

Сторож хапає Терезу. Удари виходять слабенькі. Краще він її трусоне. Тереза розчахує спиною стулки скляних дверей. Вона тримається за круглу ручку на дверях. Пірвавши її за комір блузки, він притягує її впритул до себе, а тоді штовхає на двері, знов до себе й знов на двері. Водночас не забуває він і про Кіна. На дотик той нагадує легеньку шматину, і що менше відчуває сторож його в руці, то пильніше він береться за Терезу.

Цієї хвилини прибігає Фішерле. Чистильник доповів йому про те, що Кін відмовився платити. Карлик розлючений. Та що ж це таке? Галабурда через якихось дві тисячі шилінгів! Цього ще бракувало! Вчора віддав одразу чотири з половиною тисячі, а сьогодні геть не хоче платити! Нехай підлеглі зачекають. Зараз він прийде. З вестибуля до нього долинає чийсь крик: «Такі гроші! Такі гроші!» Це карлика насторожує. Хтось його випередив. Хоч вовком вий. Ти тут грієш чуба, а сметанку збирає хтось інший. Та ще й якась бабера. Кому ж таке сподобається! Він її спіймає. Вона все віддасть. Цієї миті Фішерле бачить, як скляні двері то відчиняються, то зачиняються. Він злякано вклякає. Там ще й чоловік. Карлик вагається. Чоловік гамселить жінкою двері. Жінка важка. Чоловік, схоже, міцний. У довготелесого не стільки сили. А може, ніякого довготелесого там і нема. Чом би чоловікові й не віддухопелити дружину, вона, видко, не дає йому грошей. У Фішерле свій клопіт. Він би ліпше зачекав, доки ті двоє вгамуються, але це триває вже надто довго. Він обережно просовується в двері.

— Дозвольте, — каже він і ошкірюється.

Без бучі, схоже, не обійдеться. Тому він усміхається заздалегідь. Нехай це подружжя побачить, що наміри в нього дружні. Позаяк усмішку можна не помітити, то краще відразу ошкіритись. Його горб опиняється між Терезою й сторожем і заважає цьому притягти до себе баберу, щоб потім добряче гупнути нею об двері.

Сторож дає горбу копняка. Фішерле падає на Кіна й хапається за нього. Кін такий худющий, а роль його тіла в цій сцені така незначна, що карлик завважує товариша аж тоді, як за нього вже тримається. Він упізнає його. Тереза цієї миті знов заводить своєї:

— Такі гроші!

Фішерле відчуває, що тут ідеться про якусь давню історію, стає втричі пильнішим і окидає поглядом Кінові кишені, кишені незнайомця, жінчині підв’язки, — на жаль, з-під спідниці їх не видно, — сходи, біля яких лежать два великих пакунки, й підлогу в себе під ногами. В око йому впадають гроші. Він блискавично нахиляється й починає їх збирати. Його довгі руки снують між трьома парами ніг. Він то грубо відштовхує вбік чиюсь ступню, то ніжно підхоплює з підлоги банкноту. Фішерле не скрикує, коли йому наступають на пальці, — до таких прикрощів він звиклий. Не з усіма ногами він обходиться однаково. Кінові карлик відкидає, жінчині хапає, як швець, торкатися незнайомого чоловіка він узагалі уникає — робити це було б і марно, й небезпечно. Так він рятує п’ятнадцять банкнот, а працюючи, не забуває лічити й достоту знає, на якій спинився. Він спритно орудує навіть горбом. А бійка вгорі не вщухає. З досвіду в «Небі» Фішерле знає, що, коли б’ється пара, заважати не треба. Якщо пощастить, у них можна буде тим часом підгребти все. Пари скажені. З п’яти банкнот, які ще зосталися, чотири лежать трохи збоку, одна під ногою в незнайомця. Повзаючи за тими чотирма, Фішерле не спускає очей з цієї ноги. Вона ось-ось переступить кудись-інде, проґавити цієї миті не можна.

Аж тепер його помічає Тереза — трохи збоку він саме ніби злизує щось із підлоги. Руки він згорнув за спиною, гроші сховав між ногами й працює язиком, щоб ніхто, побачити його, не зрозумів, що він там визбирує. Тереза відчуває слабкість; це видовище додає їй снаги. Вона так переймається наміром карлика, немовби знає його з повитку. Тереза бачить, як сама шукає банкову книжку, тоді вона ще була в помешканні господинею. Зненацька вона виривається від сторожа й кричить:

— Грабують! Грабують! Грабують!

Вона має на увазі отого горба на підлозі, сторожа, злодія, має на увазі всіх людей і кричить, не вгаваючи, дедалі гучніше, без перепочинку, духу в неї стане на десятьох.

Чути, як нагорі грюкають двері, долинає важкий тупіт, лопотіння багатьох ніг на сходах. Портьє, що обслуговує ліфт неподалік, підходить неквапно. Навіть якби тут убивали дитину, своєї гідности він би не втратив. Уже двадцять шість років поспіль ліфт тут обслуговує він, тобто його сім’я, його справа — наглядати.

Сторож стоїть як укопаний. Він бачить, як щомісяця першого числа хтось приходить і, замість принести йому пенсію, забирає її в нього. На додачу він опиняється за ґратами. Його канарки здихають, бо їм нема кому співати. Вічко опечатують. Усе випливає на поверхню, і мешканці будинку ганьблять його дочку навіть у могилі. Він не боїться. Він через те дівча не спав. Він про дочку турбувався. Ось як він її любив. Їсти їй давав, пити давав, півлітра молока на день. Він на пенсії. Він не боїться. Навіть лікар каже: це легені. Відішліть її звідси! Атож, а на які гроші, прошу пана? Пенсія в нього йде на харчі. Такий уже він чоловік. Без харчів жити не може. Робота вимагає свого. Без нього будинку гаплик. Лікарняна каса? Ще чого! А якщо вона раптом повернеться до нього з дитиною? В оту крихітну комірчину. Він не боїться!

Фішерле, навпаки, гучно заявляє:

— Тепер мені страшно. — І квапиться сховати гроші Кінові до бічної кишені.

Потім він робиться ще меншим. Утекти не втечеш. Люди вже перечіплюються через пакунки. Він щосили притискає до себе лікті обох рук. Колишні гроші, ті, що на дорогу, сховані, туго згорнені, під пахвами. Добре, що в нього там стільки місця! Коли він одягнений, ніхто нічого й не помічає. Кинути за ґрати він себе не дасть. У поліції його роздягнуть і заберуть усе. Там він завжди злодій. Що вони знають про його фірму? Він мав би її зареєструвати! Аякже, щоб платити податки! Фірму він усе ж таки має. Довготелесий — бовдур. І треба ж було йому впізнати чистильника, і то в останню мить. Тепер гроші знов у нього в руках. Бідолаха! Гріх кидати його напризволяще. Вони ще заберуть у нього гроші. Цей одразу все віддасть. Надто вже добра в нього душа. Фішерле — чоловік вірний. Компаньйона не зрадить. Коли він буде в Америці, довготелесому доведеться подбати про себе самому. Тоді йому вже не допоможе ніхто. Біля Кінових колін Фішерле стає чимдалі меншим і меншим, від нього вже залишається самий горб. Часом горб стає щитом, за яким він зникає зовсім, черепашкою равлика, куди він ховається, скойками мушлі, що змикаються навколо нього.

Сторож стоїть, широко розставивши ноги, стоїть, мов скеля, втупившись у забиту на смерть дочку. Його руки, звиклі до роботи м’язів, і досі тримають квача на ім’я Кін. Тереза репетує, скликаючи мешканців «Терезианума». Вона ні про що не думає. У неї тільки й клопоту, щоб не захлинутись. Репетує вона машинально. І незле при цьому почувається. Вона вже бачить, що її-таки буде зверху. Буханці на неї вже не сиплються.

Десятки рук розводять застиглу четвірку. Тримають їх міцно, так ніби вони й досі б’ються. Довкола збирається натовп. До «Терезианума» вливається юрба перехожих знадвору. Службовці й люди, що поприходили заставити речі, наполягають на своїх привілеях. Вони тут удома. Нехай портьє, який двадцять шість років наглядає за ліфтом, дасть лад, повиганяє перехожих і позамикає в «Терезианумі» всі вхідні двері. На це в нього нема часу. Портьє нарешті пропхався до жінки, котра кликала на допомогу, й вважає, що він конче потрібний саме тут. Інша жінка, побачивши на підлозі карликів горб, із криком кидається надвір:

— Убили! Вбили!

Їй здалося, що горб — то труп. Що там коїться насправді, вона не знає. Вбивця, запевняє вона, — чоловік худющий і кволий, і як тільки він спромігся вбити, подивишся на такого — ніколи не скажеш. З револьвера, кидає хтось. Ну звісно, всі чули постріл. Його було чути за три вулиці. Та неправда ж, то в автомобілі шина луснула. Але тут таки стріляли! Натовп ніяк не хоче розлучитися з цим пострілом. Щодо скептика люди налаштовані вороже. Треба його затримати! Спільник! Хоче замести сліди! Зсередини надходять свіжі новини. Вони підтверджують те, що вже сказала жінка. Худющий — убивця. А труп на підлозі? Він живий. Це вбивця, він ховався. Хотів відповзти між ногами, а його й схопили. Найновіші повідомлення точніші. Отой невеличкий — карлик. Ох уже ці каліки! А бився інший. Такий рудий. Ох уже ці руді! Карлик його під’юджував. Усипте йому! Це бабенція сказала. Молодця! Так довго кричала. Таж бабенція! Нічого не боїться. Вбивця їй погрожував. Рудий. Винні руді. Скрутив їй в’язи. Стріляти не стріляли. Звісно, не стріляли. Ніхто ж бо не чув пострілу. Що-що він сказав? Щодо пострілу хтось пустив чутку. Карлик. Де він? Та там, усередині. Ходімо! Туди вже не можна доступитися. Напхом напхано. Таке вбивство! Тій жінці дісталося. Щодня побої. Лупцював її мало не до смерти. І чого вона прийняла того карлика? Я б його й на поріг не пустила. Бо в тебе чоловік як чоловік. При такій нужді. Чоловіків не вистачає. Атож, війна! А молодіж здичавіла. Той теж був молодий. Ще й вісімнадцяти не було. А вже коротун. Дурниці, він каліка. Я ж бо знаю. Він його побачив. Він був усередині. Не міг цього витримати. Стілько крови! Тож і худющий такий. А ще годину тому був гладкий. Атож, щоб стілько крови втратити! Кажу ж вам, трупи здуваються. Це коли потопельник. Що ви в трупах тямите? Він познімав з трупа коштовності. Авжеж, через коштовності. Біля ювелірного відділу. Перлове намисто. Баронеса. Адже він усього-на-всього слуга. То був барон! Десять тисяч шилінгів! Не десять, а двадцять. Аристократ. Красень. Що вона йому посилає? То він що, має кидати свою дружину? Доводиться дружині кидати його. Ох уже ці чоловіки! Вона жива. А він — труп. Така смерть! Для барона. Туди йому й дорога! Безробітним он їсти нема чого. Нащо йому перлове намисто? Повісити її треба! І я так думаю. Всіх жужмом. А на додачу весь «Терезианум». Підпалити! Ото можна буде погрітися!

Усередині події розгортаються настільки ж безкровно, наскільки кривавими вони здаються знадвору. Від натиску шиба в скляних дверях розлітається на дрізки ще на самому початку. Не скалічило нікого. Терезина спідниця захищає того одного, кому справді загрожує небезпека, — Фішерле. Як тільки його хапають за карк, він починає каркати:

— Пустіть мене! Я санітар! — Показуючи на Кіна, він раз у раз заводить своєї: — Майте на увазі: він божевільний. Розумієте, я санітар. Будьте обережні! Він небезпечний. Майте на увазі: він божевільний. Я санітар.

На нього не зважають. Він надто маленький, чекають чогось великого. Тільки одна жінка, на яку він справляє враження, має його за трупа й повідомляє про це тим, хто залишився надворі. Тереза кричить, не вгаваючи. Так краще. Вона боїться, що як змовкне, то люди розійдуться й залишать її саму. З одного боку, вона тішиться своїм щастям, із другого — заливається потом від страху перед тим, що буде потім. Усім її шкода. Всі її заспокоюють. Вона нажахана. Портьє навіть кладе їй на плече руку. І нагадує, що робить це вперше за двадцять шість років. Тільки нехай уже вгамується. Він, мовляв, просить особисто. Він її розуміє. У нього самого, мовляв, троє дітей. Вона може піти з ним до його власного помешкання. Там вона оговтається. Двадцять шість років він нікого туди не запрошував. Тереза боїться змовкнути. Він ображається. Навіть руку забирає. Анітрохи не принижуючи власної гідности, він запевняє, що від страху вона рішилася глузду. Фішерле підхоплює його слова й починає скиглити:

— Та я ж вам кажу, божевільний — оцей, вона нормальна, повірте мені, я на божевільних знаюся! Я санітар!

Службовцям не залишається нічого кращого, як міцно тримати карлика. Але його ніхто не слухає, на нього ніхто не дивиться. Бо всі погляди спрямовані на рудого. Той спокійно дав себе схопити й тримати, він нікого не вбивав, навіть ні на кого не гаркнув. Та тільки-но спробували відірвати його від Кіна, як у цій мертвій тиші зривається страшна буря. Професора він не віддасть, він щосили чіпляється за нього, правицею відкидає від себе людей і, думаючи про свою ніжно кохану дочку, осипає Кіна пестливими словами:

— Пане професор! Ви в мене один-однісінький товариш! Не кидайте мене! Я стромлю голову в зашморг! Я не винен! Єдиний мій друже! Я з поліції! Не гнівайтесь! Кращої людини, ніж я, немає!

Його любов така гучноголоса, що кожне вгадує в Кінові грабіжника. Невдовзі всі вже розуміють, що йдеться про глум, і захоплюються власною тямущістю. Кожне пишається собою, кожне бачить, яку справедливу помсту рудий має намір власноруч здійснити над злочинцем. Він схопив того за руку, він притискає його до серця й заслужено картає. Такий силач хоче помститися сам, такому поліція не потрібна. Щоправда, його намагаються приборкати, але й самі приборкувачі від нього в захваті, від цього героя, який усьому дає раду сам, вони вчинили б достоту так, вони так і вчиняють, вони — це він, вони не помічають навіть дошкульних штовханів, якими частують одне одного.

Портьє вирішує, що тепер його власній гідності тут уже нічого не загрожує. Він відмовляється від жінки, яка збожеволіла зі страху, й тепер кладе свою м’ясисту, але сувору долоню на плече розгніваного чоловіка. Не дуже голосно, але й не дуже тихо він повідомляє, що ось уже двадцять шість років жоден ліфт не залишається без його нагляду, двадцять шість років він дбає тут про порядок, і таких випадків у нього ще не траплялося, він особисто дає за це поруку. Його слова тонуть у загальному гаморі. Позаяк рудий не помічає портьє, цей довірливо нахиляється йому до вуха й каже, що дуже добре все розуміє. У нього й самого, мовляв, уже двадцять шість років троє дітей. Від страшного стусана він знов опиняється ближче до Терези. Каскетка падає з нього на підлогу. Він бачить, що треба щось робити, і йде викликати поліцію. Досі таке нікому й на думку не спадало. Безпосередні учасники самі вважають себе поліцією, а ті, котрі стоять збоку, сподіваються ще мати таку нагоду. Двоє беруться віднести обидва пакунки з книжками в безпечне місце. Вони користуються шляхом, що його прокладає собі портьє, і навсібіч вигукують:

— Дорогу!

Пакунки; поки їх не поцупили, треба здати на збереження до вартівні. Дорогою ці двоє вирішують спершу подивитися, що в них. Обоє нишком зникають. Пакунків уже не крадуть, бо їх уже нема.

Завдяки портьє щось не те відчуває тепер і поліція — вона має свою вартівню в самому «Терезианумі» — й, оскільки авторитетна особа заявила про чотирьох учасників, вирушає на місце події командою з шістьох чоловік. Портьє докладно розповідає їм, де це сталося. Крім того, він сам зголошується допомогти, й вирушає попереду. Натовп у захваті оточує поліцію. По уніформі відразу видно, що їм дозволено. Решті це дозволено тільки доти, доки нема поліції. Всі з готовністю розступаються перед ними. Чоловіки, які завзято виборювали своє місце, тепер відмовляються від нього на користь уніформи. Натури не такі рішучі починають задкувати надто пізно, вони відчувають на собі доторк грубого сукна й сахаються. Всі показують на Кіна. То він намагався вкрасти. То він украв. Кожне відразу й подумало на нього. З Терезою поліція обходиться поштиво. Це та, що постраждала. Вона розкрила злочин. Її мають за дружину рудого, бо вона раз у раз люто зиркає в його бік. Обабіч неї стають двоє поліцейських. Щойно їм упадає в око синя спідниця, вони, сповнені глибокої поваги, привітно кивають Терезі головою. Решта четверо виривають у Кіна його руду жертву; без насилля тут не обходиться. Рудий просто-таки прилип до злодія. На того вина падає якоюсь мірою й за це, адже винен — він. Сторож гадає, що його заарештовано. Його поймає чимдалі глибший страх. Він люто харчить, закликаючи Кіна допомогти йому. Він-бо з поліції! Пане професор! Не заарештовувати! Відпустити! Дочка! Він шалено відбивається. Його сила дратує поліцію. Ще дужче — його твердження, нібито він і сам звідти. Поліція вступає в тривалу боротьбу. Між собою ці четверо досить обережні. А то до чого б вони дійшли при такій своїй роботі? Рудого вони дубасять і сяк, і так, і з усіх боків.

Натовп поділяється на два гурти. Одні щирим серцем за героя, другі завжди на боці поліції. Але серця — то ще не все. У чоловіків сверблять кулаки, жінки не годні стримати вереску; щоб не зчіплюватися з поліцією, накидаються на Кіна. Його б’ють, штурхають, копають ногами. Але ж скільки там того Кіна? Тож і втіхи від цього штурхання як кіт наплакав. Думка в усіх одна: його треба викрутити, як мокру ганчірку. Вже з того, що цей чоловік мовчить, видно, яким злочинцем вважає себе й він сам. Кін не видає жодного звуку, очі в нього заплющені, й розплющити їх не може ніщо.

Бачити таке Фішерле несила. Відколи з’явилася поліція, він весь час думає про своїх службовців, які ще чекають на нього надворі. На мить він згадує про гроші в Кіновій кишені. Від ідеї забрати їх при шістьох поліцейських він просто чманіє. Але здійснити її карлик остерігається. Він вичікує зручної нагоди, щоб утекти. А вона не трапляється. Він напружено спостерігає за тими, хто мордує Кіна. Коли вони б’ють по кишені, до якої він сховав гроші, йому шпигає в серце. Ці муки ще заженуть йот в могилу. Сліпий від болю, він ховається серед ніг, які трапляються поруч. Ця колотнеча у вузькому колі йому на руку. Трохи далі від неї, де про його існування досі й не здогадувалися, тепер на нього звертають увагу. Він як може жалібніше кричить:

— Ой, задихаюся, випустіть мене!

Усі сміються й поспішають йому допомогти. Коли вже не пощастило пропхатися наперед і дістати задоволення там, то можна бодай трохи потішитися тут. Із шістьох поліцейських Фішерле не помітив жодний; він лежав надто низько, його горб не давав про себе знати. На вулиці карлика затримують, трапляється, й без будь-якого злочину. Сьогодні йому щастить. Він пірнає у величезну юрбу перед «Терезианумом». Його чекають тут уже чверть години. Під пахвами в нього все ціле-цілісіньке.

Порівняно з суддями, що обступили Кіна, поліція тримається спокійно. У неї своя робота. Четверо борюкаються з рудим, двоє стоять на варті обабіч Терези. Саму її залишати не можна. Вона вже давно замовкла. Але тепер починає верещати знов:

— Міцніше! Міцніше! Міцніше!

Тереза ніби відбиває такт, у якому викручують ганчірку на ім’я Кін. Почет, що стоїть обабіч неї, намагається її вгамувати. Поки вона в такому чарівному збудженні, втручатися, на думку обох, марна справа. Терезин заклик стосується й чотирьох бравих чолов’яг, які втихомирюють розлюченого сторожа. Годі, набридло, скільки можна її щипати! Годі, набридло, скільки можна її обкрадати! Її страх перед поліцією поступається місцем почуттю гордощів. Роблять те, що хоче вона. Тут командує вона. Так і має бути. Вона жінка порядна.

— Міцніше! Міцніше! Міцніше!

Тереза пританцьовує, її спідниця погойдується. Всевладний ритм захоплює всіх довкола. Одних кидає в один бік, інших — у другий, і хвилі ці наростають. Голоси зливаються в суцільний гомін, починають важко дихати й ті, хто досі стояв байдуже. Усмішки помалу гаснуть. У заставу вже не приймають. Усі прислухаються, навіть ті, що позастигали перед найвіддаленішими віконцями. Люди приставляють до вух долоні, підносять до губів пальці — цсс, розмовляти не можна. Якби сюди хтось поткнувся був зі справою, його запевне зустріла б німа лють. «Терезианум», який завжди був у русі, сповнює гігантська тиша. Тільки важке дихання нагадує про те, що він іще живий. Усі створіння, які його населяють, гуртом роблять глибокий вдих і ревний видих.

Завдяки такому загальному настрою поліцейським щастить угамувати сторожа. Двоє з них поліційним прийомом заламують йому руки, третій стежить за його ногами, якими він встигає і роздавати копняки, і підтягати ближче до себе професора. Четвертий дає лад у натовпі. Кіна й далі б’ють, але справжнього задоволення від цього вже ніхто не має. Він поводиться і не як жива людина, і не як труп. Викручування нічого не дає — він не зронює жодного звуку. Він міг би захищатися, затуляти руками обличчя, вириватися чи бодай здригатись, від нього чекають будь-чого, а він розчаровує. У такого, мабуть, ще багато чого на сумлінні, та коли про все це не знаєш, б’єшся без особливого запалу. Щоб позбутися цього обтяжливого, відразливого обов’язку, його віддають поліції. Важко, ой важко не пустити в хід тепер вільні руки один проти одного. Всі дивляться одне на одного, а коли бачиш чужий одяг, то хутко ховаєшся назад у власний і раптом виявляєш у бойових товаришах своїх колег і однодумців. Тереза каже: «Так!» Що б їй скомандувати ще? Їй уже кортить ушитися звідси, й вона тримає напоготові лікті та голову. Поліцейський, котрий узяв Кіна, дивується: цей чоловік, на совісті в якого така буча, поводиться досить мирно. А позаяк найбільше йому дісталося від кулаків рудого, то й ненавистю він пройнявся саме до його дружини. То нехай вона про всяк випадок теж іде з ними. Обидва чатові радісно беруть її під варту. Їм соромно, що вони нічого не робили, поки четверо їхніх колег у бійці з рудим ризикували своїм життям. Тереза йде з ними, адже з нею нічого не може статися. Вона однаково пішла б з ними. Вона має намір поквитатися з цими двома у вартівні.

Один з поліцейських, відомий своєю доброю пам’яттю, лічить арештантів на пальцях: один, два, три.

— А четвертий де? — запитує він у портьє.

Той спостерігав усю цю бійку ображено і, коли всіх ворогів узяли під арешт, якраз устиг почистити свою каскетку. Портьє вже оговтався; про четвертого він нічого не знав. Поліцейський з доброю пам’яттю заявив, що той сам казав про чотирьох спільників. Портьє це заперечив. Уже двадцять шість років він, мовляв, дає тут лад. У нього троє дітей. Рахувати ж він, слід сподіватися, вміє. Люди йому допомогли. Ні про якого четвертого ніхто не знав. Четвертий — це вигадка, четвертий — це вигадка злодія, який хоче відвернути увагу від себе. Той хитрий собака знає, мовляв, чого мовчить. Таким поясненням залишився задоволений навіть мастак на добру пам’ять. Усі шестеро мали силу роботи. Трьох заарештованих обережно провели крізь рештки скляних дверей і натовпу. Кін зачепився за скалку, яка ще стриміла в дверях, і розірвав собі рукав. Коли вони підійшли до вартівні, на рукаві в нього виступила кров. Кілька ґав, що рушили вслід за ними, дивилися на ту кров із подивом. Вона здавалася їм чимось неймовірним. Це була перша ознака життя, яку подав Кін.

Тим часом люди майже всі порозходились. Одні знов сиділи за віконцями, інші благально чи вперто подавали у віконця свої речі. Службовці, однак, поблажливо перемовлялися кількома словами про останні події навіть зі злидарями. Вони вислуховували думки людей, не слухати яких було їхнім святим обов’язком. Що стало об’єктом злочину, спільної думки так і не дійшли. «Коштовності», — казали одні, а то не варто було б і збігатися. «Книжки», — стверджували інші, про це, мовляв, свідчить і місце події. Чоловіки статечніші радили дочекатися вечірніх газет. Більшість людей схилялися до того, що все сталося через гроші. Службовці їм заперечували, хоч і не так рішуче, як звикле: у кого стільки грошей, той до ломбарду, мовляв, не ходить. А може, вони вже заставили свої речі. Але й це було, мабуть, не так, бо всі, до кого вони зверталися б, упізнали б їх, а з-поміж службовців не було жодного, хто б не вважав себе тим, до кого вони могли звернутися. Декому було шкода свого рудого героя, більшість про нього вже й забули. Щоб не видатися черствими, ці вважали, що співчувати треба радше його дружині, хоч вона вже й стара. Одружитися на такій ніхто не схотів би. Шкода, мовляв, що змарнували стільки часу, але збавили його цікаво.


Сталося | Засліплення | Приватна власність