home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Манюня

Перед «Терезианумом» Фішерле, якому пощастило втекти, чекала несподіванка. Замість його службовців, чия доля й балакучість викликали в нього тривогу, біля воріт зібрався збуджений натовп. Якийсь дід, уздрівши його, скрикнув:

— Каліка!

І нахилився, та так швидко, як тільки це спроможне було зробити його задерев’яніле тіло. Він боявся злочинця, що виріс у чутках до велетенського карлика; ввібгавши голову в плечі, дід став таким самим маленьким, як той. Одна жінка підхопила кволий вигук старого й повторила його гучніше. Тепер він долинув до всіх; натовп охопило щасливе почуття хотіти чогось гуртом.

— Каліка! — котилося майданом. — Каліка! Каліка!

— Дуже радий, — сказав Фішерле і вклонився.

Коли довкола багато людей, з цього можна й багато чого мати. Шкодуючи, що поклав назад до Кінової кишені зайве грошей, Фішерле сподівався відшкодувати цю втрату в натовпі. Він ще не оговтався від колишньої небезпеки й не одразу відчув нову. Захоплений вигук, що розлягався над натовпом, сповнив радістю і його. Отак самісінько він виходитиме в Америці зі свого шахового палацу. Гримітиме музика, кричатимуть люди, а він цупитиме в них із кишень гроші. Поліція залишиться з носом; їй доведеться тільки спостерігати, похнюпивши того носа. Там з ним нічого не може статися. Мільйонер — це святиня. Сотня поліцейських стоять збоку й чемно просять його призволятися. Тут вони розуміють його не так добре. Він залишив їх там, усередині. Замість доларів тут тільки дріб’язок, одначе він візьме все.

Поки Фішерле окидав поглядом своє бойовище, вулички, якими можна чкурнути, кишені, в які можна залізти, ноги, серед яких можна сховатися, загальне піднесення загрозливо наростало. Кожне й собі хотіло увірвати щось від того, хто вкрав перлове намисто. Самовладання втрачали навіть люди особливо спокійні. Це вже просто нахабство — з’явитися на очі тим, хто його впізнає! Чоловіки не залишать від нього мокрого місця. Жінки спершу піднесуть його до небес, а тоді повидряпують йому очі. Розтоптати його ладні всі, щоб від нього зосталася тільки ганебна пляма, чим він і був, більш нічого. Та спершу треба його побачити. Бо хоча тисячі в захваті від нього кричали «Каліка!», помітив його хіба що десяток людей. Шлях до пекельного карлика був вимощений доброзвичайними ближніми. Всі його прагли, всі його жадали. Стурбовані батьки підіймали дітей над головами. Їх могли розтоптати, а вони ж мали повчитись, як убивати двох зайців. Сусіди ображалися на тих батьків, які ще й тепер думали про дітей. Багато матерів махнули на своїх дітей рукою — мовляв, нехай собі кричать скільки завгодно, самі матері нічого не чули, вони чули одне: «Каліка!»

Галасу здіймали тут, як на Фішерле, аж надто багато. Замість «Слава чемпіону!», люди кричали «Каліка!» А чому вони складали славу саме каліці, він не міг збагнути. На нього натискали з усіх боків. Краще б його менше любили, та більше поважали. Так він нічим не поживиться. Ось уже хтось стискає його пальці. А тепер йому вже не втямки, де в нього горб. Красти однією рукою дуже небезпечно.

— Людоньки! — гукає він. — Ви надто мене любите!

Зрозуміли Фішерле лише ті, хто стояв зовсім поруч. Розуміння до його слів не виявив ніхто. Його напоумляли штурханами під бік, переконували копняки під зад. Він щось скоїв, якби ж тільки знаття — що. Може, його вже схопили? Він глянув на свою вільну руку. Ні, в чужих кишенях вона ще не побувала. Він-бо завше знаходив там усілякі дрібниці — носові хустини, гребінці, дзеркальця. Зазвичай Фішерле їх прихоплював, але потім, на зло господарям, викидав. Але цієї хвилини в його руці — яка ганьба! — нічого не було. І що це людям ударило в голову — хапати його без провини? Він ще нічого не вкрав, а вони вже стусають його ногами. Згори товчуть кулаками, знизу — носаками, а бабенції — ті, звісно, щипають за горб. Йому, щоправда, не боляче, бити ці бельбаси ні в біса не тямлять, у «Небі» їх могли б навчити цього діла задурно. Та позаяк наперед ніколи нічого не знаєш, а на вигляд новенькі уже не раз виявлялися насправді ще й якими зухами, Фішерле заходився жалісно кричати. Звичайно він не говорив, а каркав, та коли треба було, як оце тепер, голос його нагадував крик немовляти. І витривалости йому теж не бракувало. Жінка, що стояла поруч, почала стурбовано озиратися. Вона залишила вдома дитину. Тепер жінка злякалася, що мале подалося вслід за нею й заблукало серед людей. Вона марно шукала його очима й вухами, заспокійливо прицмокувала язиком, немовби стояла над дитячим візком, і кінець кінцем угамувалася й сама. Решта в натовпі не схотіли приймати немовля за грабіжника й убивцю. Вони боялися, що їх скоро відіпхнуть, — напирали ж бо добряче, — й поспішали. Били вони вже не так дошкульно й щоразу рідше влучали. Але в коло пропихалися нові і з тим самим наміром. Одне слово, задоволеним Фішерле аж ніяк не був. Якби він схотів, то скараскався б цієї ватаги завиграшки. Досить було сягнути рукою під пахву й жбурнути поміж них банкноти. Може, саме на це вони й сподівалися. Ну звісно, то крамар, егоїст, гадина потайна, то він підбурив людей, і тепер вони хочуть його грошей. Фішерле міцніше притис до себе руки, обурений нахабством, що його нині начальство мусить терпіти від своїх підлеглих; він не терпітиме, він витурить ту гадину в три шиї, вона вже звільнена, він однаково її звільнив би, і Фішерле вирішив упасти як мертвий. Якщо ці харцизяки заходяться обшукувати його кишені, він довідається, чого вони від нього хочуть. А якщо вони його не обшукуватимуть, то розбіжаться — він-бо мертвий.

Проте його план легше було скласти, ніж здійснити. Він спробував упасти; горб зачепився за коліна людей, які стояли довкола. Його обличчя вже помирало, криві ноги підітнулися, замість рота, що був надто малий, дух виходив носом, щосили склеплені очі, застиглі й згаслі, розплющилися, — всі ці приготування виявились передчасними. Через горб його план провалився. Фішерле чув, за що йому дорікають. Шкода сіромахи барона. Перлове намисто цього не варте. А отой жахливий переляк молодої баронеси. Тепер у жінки знівечене все життя, залишилася без чоловіка. Може, візьме собі нового. Присилувати її ніхто не присилує. Карликам дають двадцять років. Треба повернути смертну кару. Калік треба винищувати. Всі злочинці — каліки. Ні, всі каліки — злочинці. На вигляд такий собі дурник, безневинний сільський чупрун. Краще б ішов десь працювати. Навіщо ж виривати в людей із рота шматок хліба. Що він з тими перлами робитиме, каліка нещасний, та й отой жидівський ніс не завадило б укоротити. Фішерле був лютий, мов чорт, про перли ці люди розмовляли, як сліпі про кольори! Якби ж він те намисто тільки мав!

Цієї миті чужі коліна раптом розступилися, звільнивши його горба, і Фішерле нарешті впав на землю. Згаслими очима він з’ясував, що його облишили. Ще коли його обкладали лайкою, йому здалося, ніби налягати стали не так. Вигуки «Каліка!» лунали ще гучніше, але вже з боку церкви.

— Ось бачите, — докірливо промовив він, підводячись і поглядаючи на кількох останніх своїх прибічників, які ще стояли поруч.

— Той, кого шукають, — там!

Вони звернули свої погляди туди, куди показала його правиця, — на церкву; лівою рукою він блискавично обшукав три кишені, зневажливо викинув гребінця — більш нічого там не знайшлося — і накивав п’ятами.

Фішерле так ніколи й не довідався, кому мав завдячувати своїм чудесним порятунком. На звичному місці в товаристві решти на нього чекала Фішерка, і надокучило чекати тільки їй.

Бо чистильник узагалі не помітив, скільки часу нема шефа. Чистильник міг годинами стояти на двох ногах і стільки ж часу ні про що не думати. Він не вмів ні розважатися, ні нудитись. Усі люди завжди були йому чужі, тому що вони або зволікали, або поспішали. Його будила дружина, спроваджувала з дому дружина, зустрічала дружина. Вона була йому й за годинник, і за правильний час. Найліпше вона почувалася під чаркою, тому що тоді й решта людей часу не помічали.

«Сліпий», чекаючи, розважався по-королівському. Вчорашні щедрі чайові вступили йому в голову, сьогодні він сподівався на ще щедріші. А взагалі він вийде з фірми «Зіґфрід Фішер» і відкриє — стільки він невдовзі заробить — універсальну крамницю. Вона буде величезна, десь так на продавщиць дев’яносто. Добиратиме він їх сам. Легшої, ніж дев’яносто кілограмів, не візьме жодної. Він господар і бере, кого хоче. Він призначатиме найвищу платню й відіб’є у конкурентів найважчих продавщиць. Хоч би де така з’явилася, до неї відразу дійде правдива чутка: у крамниці «Йоган Важкер» платять краще. Власник, колишній сліпий, бачить усе й усіх наскрізь. Із кожною окремою обходиться як із рідною дружиною. Після цього така продавщиця плюне на всіх чоловіків і прийде до нього. В його універсальній крамниці буде все: губна помада, справжні гребінці, сіточки на волосся, чисті носові хустини, чоловічі капелюхи, корм для собак, темні окуляри, кишенькові дзеркальця — одне слово, чого душа забажає. Не буде лише ґудзиків. У вітринах висітимуть великі оголошення: «ҐУДЗИКІВ У ПРОДАЖУ НЕМА».

А крамар нишпорив по церкві, шукаючи наркотиків. Він нутром відчував, що вони десь поряд, і це навіювало на нього сон. Час від часу він знаходив той таємничий пакунок, але розумів, що це не наяву, отакий він був тямущий.

Всі троє чоловіків мовчали.

Тільки Фішерка висловлювала щодалі глибшу тривогу. З Фішерле, казала вона, щось сталося. Його все нема й нема, а він такий маленький. Адже слова свого він дотримує. Сказав, що прийде через п’ять хвилин. Сьогодні вранці газети писали про нещасливий випадок, вона тоді відразу подумала про нього. Зіткнулися два локомотиви. Один — на смерть, другого забрали тяжко покаліченим. Зараз вона піде вигляне. Якби він був не заборонив, вона й пішла б. Напали на Фішерле через те, що він великий начальник. Заробляє багацько грошей і всі носить при собі. Вона ж каже: він — це щось особливе. Його жінка нацькувала на нього ворогів, бо він її вже не любить. Вона для нього надто стара. Досить йому тільки розлучитись, і в «Небі» його захоче кожна. Перед церквою людей — аж чорно. Фішерле попав під колеса. Все ж таки вона піде вигляне. Решта нехай залишаються. Він так гарно лається. Його очей вона боїться. Як зиркне на неї, їй просто хочеться втекти, а втекти вона не може. Що ці троє собі думають, він-бо — шеф. Вони теж мають боятися. Лежить десь під колесами. Горба йому розчавили. Шахи в нього пропали. Фішерле шукає їх у «Терезианумі», тому що він — чемпіон світу. Того ж і хвилюється та лютує. Ще, чого доброго, занедужає в неї. Доведеться їй доглядати за ним. Вона подумала про це ще вранці. У газетах писали. Тепер він їх уже не читає. Ні, вона таки піде, таки піде.

Після кожної фрази Фішерка примовкала й заклопотано наморщувала чоло. Вона йшла, погойдуючи горбом, то в один бік, то в другий, підходила, коли знаходила нові слова, до колег і промовляла ті слова гучним шепотом. Жінка відчувала, що всі стривожені так само, як і вона. Навіть «сліпий» нічого не казав, а цей, коли був у гуморі, загалом побалакати любив. Їй хотілося пошукати Фішерле самій, без нікого, але вона боялася, що решта вчепляться за нею.

— Зараз прийду! — крикнула вона кілька разів і що далі відходила, то гучніше кричала.

Чоловіки з місця не зрушили; Фішерка, попри свій страх, була неймовірно щаслива. Вона знайде Фішерле. На своїх підлеглих він не гніватиметься — годі й цього страшного лиха. Він сказав, щоб вони чекали.

Фішерка покрадьки пробирається на майдан перед церквою. Вона вже давно завернула за ріг; замість поквапитись, вона уповільнює свої й так коротенькі кроки й судомно повертає голову назад. Якщо з’явиться крамар, або ґудзикар, або чистильник, вона різко зупиниться, як ото машина, що переїхала Фішерле, й скаже: «Я тільки вигляну». Аж коли вони рушать назад, вона піде далі. Часом жінка на хвильку завмирає, їй ввижаються за церквою чиїсь штани, потім їх там не виявляється, і вона скрадається далі. Такої юрби вона вже давно не бачила. От коли б кожне купило по газеті, тоді їй вистачило б на цілий тиждень. У «Небі» газет лежить ціла пака; сьогодні в неї руки до них не доходять, бо сьогодні вона на службі у Фішерле. Той платить двадцять шилінгів за день, з власної волі, тому що фірма в нього велика. Щоб знайти його, вона ховається; вона робиться ще меншою; він лежить десь на землі. Ось вона чує його голос. Чому вона його не бачить? Вона мацає рукою по землі.

— Але ж не такий він і маленький, — шепоче вона, похитуючи головою.

Фішерка вже посеред натовпу, а позаяк вона горбиться, то видно лише її горб. Як знайти його серед поспіль високих людей? Усі її душать, Фішерле душать також, уже роздушили, нехай його відпустять! Він не має чим дихати, він задихається, він помирає!

Зненацька зовсім поруч із нею хтось кричить:

— Каліка! — І гатить її по горбу.

Решта також кричать, також луплять її по горбу. Натовп накидається на неї, ці люди залишилися збоку від бійки, тим завзятіше вони надолужують те, що прогаяли. Фішерка падає на землю. Вона лежить долілиць і не ворушиться. Її молотять від душі. Ціляться в горб, а влучають куди попало. Натовп чимдалі зростає. У тому, що горб справжній, годі й сумніватися. Над ним це юрмище й збиткується. Поки воно не вгамовується, Фішерка тремтить за долю Фішерле й стогне:

— Крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі.

Потім вона зомліває.

З Фішерле все було гаразд. За церквою він натрапив на трьох із чотирьох своїх працівників. Фішерки з ними не було.

— Де вона? — запитав горбань і показав рукою когось такого, хто був зростом йому по черево: він мав на увазі манюню.

— Ушилася, — хутко відповів крамар; його сон був неглибокий.

— Ну звісно — бабенція, — мовив Фішерле. — Зачекати не може, їй треба щось робити, вона метушиться, посіяла гроші, пішла з торбою по світу. Всі бабенції — каліки!

— Моїх бабенцій не чіпайте, пане Фішерле! — погрозливо перебив його «сліпий». — Мої бабенції — не каліки. Не лайтеся! — Він мало не заходився змальовувати свою універсальну крамницю. Думка про конкурентів привела його до тями. — У мене продавати ґудзики заборонила поліція! — тільки й згадав він і замовк.

— Пішла, — буркнув чистильник.

Ця вагома відповідь, яка аж тепер народилась у нього, стосувалася ще першого запитання Фішерле.

Проте обличчя в шефа спантеличено поморщилося. Голова його впала на груди, а широко розплющені очі наповнилися слізьми. Він невтішно переводив погляд з одного на одного й мовчав. Правицею Фішерле ляснув себе, замість чола, по носі, а голос у нього тремтів не менше, ніж його криві ноги, коли він нарешті озвався.

— Панове, — схлипнув він, — я прогорів. Мій покупець мене... — Від обурення він судомно здригнувся всім своїм характерним тілом. — Ошукав. Знаєте що? Він відмовився платити. І подався з моїми грішми до поліції! Чистильник свідок!

Фішерле зачекав, поки той підтвердить. Чистильник кивнув головою, проте аж через кілька хвилин. За цей час універсальна крамниця завалилася, поховавши під собою дев’яносто продавщиць. Церква впала; наркотики, що були в ній чи тільки мали там опинитися, пішли прахом. Про сон уже шкода було й думати. Коли розчищали руїни крамниці, в підвалах знайшли величезний склад ґудзиків.

Фішерле взяв чистильників кивок головою до уваги й промовив:

— Ми всі прогоріли. Ви залишаєтесь без роботи, а в мене розривається на шматки серце. Я про вас думав. Усі мої гроші гавкнули, а мене розшукуватимуть через незаконні комерційні операції. За кілька днів надрукують у газетах і оголосять розшук. Порозвішують об’яви про моє затримання, самі побачите, в мене відомості з надійних джерел. Я змушений буду переховуватися. Хто знає, де я вигулькну знов — може, в Америці. Якби лиш я мав гроші на дорогу! Та вже якось ушиюся. Чоловік з таким шаховим розумом, як у мене, не пропаде. Ось тільки за вас я потерпаю. Поліція може згарбати вас. Таким підсобникам дають два роки каторги. Люди допомагають чоловікові, просто через те, що вони добрі друзі, а їх раптом на два роки — в буцегарню. Чому? Тому що вони не вміють тримати язика за зубами! Знаєте що? Вам не конче сідати взагалі! Якщо будете тямковиті, то нічого не скажете. «Де Фішерле?» — спитає поліція. «Сном-духом не знаємо», — скажете. «Ви служили у Фішерле?» — «Боронь Боже!» — скажете. «До нас дійшли чутки!» — «Чутки ці, з вашого дозволу, неправдиві». — «Коли ви бачили Фішерле востаннє?» — «Коли зник із «Неба». Може, його жінка пригадує, якого то було числа». Якщо ви назвете достеменне число, це справить погане враження. Якщо ви достеменного числа не назвете, то спитають у дружини, нехай і вона один раз побіжить до поліції, це їй не зашкодить. «Чим торгувала фірма «Зіґфрід Фішер і компанія»?» — «Та звідки ж нам про це знати, пане старший генерал?» Як тільки ви почнете відкараскуватися, вас одразу відпустять. Стривайте, мені спала на думку одна блискуча ідея! Такого ви ще не чули! Тепер вам іти до поліції не доведеться — взагалі не доведеться! Поліція дає вам спокій, знати про вас не хоче, не цікавиться вами, ви для неї не існуєте, для поліції вас ніколи й на світі не було. Як це вам пояснити? А чому? Дуже просто: тому що ви тримаєте язика за зубами. Ви не ляпаєте жодного слова, жодній душі жодного слова, в усьому «Небі»! А тепер я вас питаю: кому вдарить у голову божевільна думка, буцімто ви водили зі мною компанію? Дзуськи, кажу я вам, ви врятовані. Ви приступаєте до роботи, так мовби нічого й не сталося. Ти йдеш торгувати своїм крамом і не можеш заснути, а ти віддаєш своїй бабері три чверті заробітку й вигрібаєш лайно, адже й чистильник, гадаю я, для чогось потрібен, бо що ж робитиме мільйонне місто з такою силою-силенною лайна, коли чистильник відлежуватиметься, а ти знов підеш старцювати, собаку ти маєш і окуляри теж. Кинуть ґудзика — відведеш очі вбік, кинуть не ґудзика — подивишся, куди треба. Ґудзики — твоя напасть, гляди, щоб нікого не вбив! Ось так ви повинні поводитися, сам я нічого не маю та ще й даю кожному пораду! Хотілося б мені мати те золото, що його варта моя порада, я все роздаровую, тому що в мене за вас душа болить!

Схвильований і розчулений, Фішерле заходився шукати щось у кишенях штанів. Його туга з приводу того, що він прогорів, розвіялася; роздаючи поради, він так розпалився, що забув, яке лихо спіткало його самого. Цієї хвилини він втілював готовність допомогти, доля друзів тривожила його дужче, ніж його власна, фішерле знав, що кишені в нього геть порожні. Розірвану підкладку лівої він вивернув назовні, у правій знайшов, на свій подив, одного шилінга й ґудзика. Горбань дістав те й те — хто сказав А, має сказати й Б — і натхненно прокаркав:

— Останнім шилінгом я ділюся з вами! Четверо працівників і їхній шеф — разом, отже, п’ятеро. На кожного припадає по двадцять грошів. Частку Фішерки я поки що залишаю в себе, позаяк шилінг мій. Може, вона мені десь трапиться. Хто дасть решту?

Після складних розрахунків — ніхто не мав шилінга дрібними — поділитися таки пощастило, принаймні почасти. Крамар узяв шилінга й віддав своїх шістдесят грошів. За це він заборгував двадцять грошів чистильникові, в якого у кишенях свистів вітер і який через це не мав чого видати дружині. З крамаревої решти «сліпий» узяв свою одинарну, а Фішерле — подвійну частку.

— Вам добре сміятися! — сказав Фішерле; ніхто, крім нього, не сміявся. — Я зі своїми двадцятьма грошами й нігтя вашого не варт. Ви маєте роботу, багаті люди, інакше й не скажеш! А в мене — саме шанолюбство, такий уже я чоловік. Я хочу, щоб у «Небі» всі про мене казали: «Фішерле наче в землю запався, але ж який то був шляхетний чоловік!»

— Де ми знайдемо ще одного такого шахового чемпіона? — скрушно промовив крамар. — Тепер чемпіон лише я — серед картярів.

У його кишені легко витанцьовував важкий шилінг. «Сліпий» стояв нерухомо, заплющивши за звичкою очі й за звичкою ще простягуючи руку. В ній лежала його пайка — дві нікельовані монети, такі самі важкі й застиглі, як і їхній новий власник. Фішерле засміявся:

— Теж мені чемпіон — із карт!

Йому здавалося смішним те, що чемпіон світу з шахів розмовляє з такими людьми — сімейним чистильником, крамарем, який не спить, і самогубцею через ґудзики. Завваживши простягнену руку, Фішерле хутко поклав у неї ґудзика й аж затрясся зо сміху.

— Бувайте всі здорові! — прокаркав він. — І майте клепку в голові, людоньки, майте клепку!

«Сліпий» розплющив очі й побачив ґудзика; він таки щось запідозрив і хотів переконатися, що це не так. Переляканий на смерть, він подивився вслід Фішерле. Той обернувся й гукнув:

— До побачення, друже мій, до зустрічі в кращому світі — на тому світі! І не бери близько до серця!

Потім Фішерле усе ж таки наддав ходи — цей тип іще, гляди, не зрозуміє жарту. У провулку він, не поспішаючи, вволю посміявся з того, що всі люди такі дурні. Потім завернув до якогось підворіття, підклав під горб руки й загойдався з боку в бік. З носа текло, нікельовані монети подзенькували, горб болів; він ще зроду стільки не сміявся, це тривало добрих чверть години. Перше ніж рушити далі, Фішерле висякався на стіну, стромив носа під одну й другу пахву й понюхав. Там був його капітал.

Уже через кілька вулиць на нього наринув смуток — адже він зазнав таких великих фінансових збитків. Прогоріти не прогорів, то було перебільшення, але дві тисячі шилінгів — це вже багатство, а саме стільки ще залишилось у фахівця з книжкової галузі. Поліція взагалі нікому не потрібна. Вона тільки створює перешкоди в діловому житті. Що тямить такий бідний служака з жалюгідною платнею, без капіталу, тільки й здатний наглядати, — що він тямить у справах, якими орудує велика фірма? Він, Фішерле, приміром, не посоромиться сам поповзати навкарачках і власноруч позбирати гроші, які йому заборгував і зі злости жбурнув на землю клієнт. Може, йому й дадуть копняка, але це не велика біда. Він уже якось відіпхне одну ногу, потім дві, чотири — порозпихає всі ноги; він, сам начальник; гроші брудні й пожмакані, з товкотнечі вони свіженькими не виходять, людина добропорядна посоромиться до них і доторкнутись, а він, Фішерле, їх усе ж таки візьме. Певна річ, він має службовців, аж цілих четверо, міг би взяти й восьмеро, а ось шістнадцятеро — ні; певна річ, він міг послати їх туди й наказати: «Позбирайте, люди добрі, ті брудні гроші!» Але на такий ризик він не піде. Люди тільки й думають про те, як би його щось украсти, на думці в них лише злодійство, і кожне має себе за великого мастака, бо йому, бач, прилипла до рук якась дещиця. А начальник через те й начальник, що покладається на самого себе. Це називають іще ризиком. Отож він підбирає з підлоги вісімнадцять сотеньок, бракує ще двох, вони вже майже в нього в кишені, він аж упрів, мучиться, каже собі: «Що я з цього маю?», — а цієї миті — і треба ж! — з’являється поліція. Його проймає смертельний страх, поліцію він не може терпіти, вона йому остогидла, суціль голота, він ховає гроші до кишені клієнтові, ті самі гроші, які цей клієнт заборгував йому, Фішерле, й дає чосу. Що робить поліція? Забирає гроші собі. Могла б залишити їх у клієнта, — а раптом знов настануть кращі часи, й Фішерле прийде по ті гроші, — але ж ні, поліція вважає, що той, котрий із книжкової галузі, — божевільний. На того чоловіка, в якого такі великі гроші й такий маленький розум, каже вона, ще нападуть і пограбують його; тоді клопоту не обберешся. Роботи, мовляв, нам і так не бракує, тож залишмо ці гроші краще в себе, і вони й справді залишають їх собі. Поліція краде, а ти, бач, намагайся бути порядним!

Украй розгніваний Фішерле саме проходив повз поліцейського, і той пильно подивився на нього. Відійшовши від служаки якомога далі, Фішерле дав волю своїй ненависті до нього. Бракувало ще, щоб ці злодії не пустили його в Америку! Він поклав собі помститися поліції — і то ще до свого від’їзду — за злочин проти власности, який та скоїла щодо нього. Найкраще було б защипати їх усіх гуртом до крику. Фішерле не мав сумніву, що вкраденими грішми вони поділилися. Було, до прикладу, дві тисячі поліцейських, виходить, на кожного припало по цілому шилінгу. Жоден не сказав: «Ні! Я грошей не візьму, бо вони крадені!» — як годилося б у поліції. Тому всі були винні однаковою мірою, і щипавка Фішерле не давав спуску жодному.

— Тільки не думай тепер, що їм боляче! — промовив він раптом уголос. — Ти тут, а вони — там. Що їм твоє щипання?

Замість братися за справи, які він надумав залагодити до від’їзду, Фішерле цілими годинами тинявся містом, не маючи жодної мети, роздратований, шукаючи нагоди покарати поліцію. Загалом у нього, щойно зринав бодай невеличкий намір, одразу народжувався й непоганий план; цього разу Фішерле був просто безпорадний і помалу відступав від найсуворіших своїх вимог. Він ладен був навіть відмовитися від грошей, аби лиш пощастило здійснити помсту. Він жертвував двома тисячами шилінгів готівочкою! Не треба йому тих грошей зовсім, він не візьме їх навіть у подарунок, нехай тільки хтось відбере їх у поліції!

Обідня пора вже минула, Фішерле так діймала ненависть, що він ще й ріски в рот не брав, і раптом погляд його впав на дві великі таблички на одному будинку. На одній стояло: «Д-р ЕРНСТ ФЛІНК, гінеколог». Друга, відразу під нею, належала чоловікові на ім’я «Д-р МАКСИМІЛІАН БЮХЕР, невропатолог». «Ось одразу все, що потрібно пришелепуватій бабері», — подумав Фішерле й ту ж мить згадав про Кінового брата з Парижа, який збив багатство гінекологією, а тоді перейшов до психіатрії. Фішерле пошукав папірця, на якому занотував адресу того знаменитого професора, й таки знайшов його в кишені піджака. Виявився там і рекомендаційний лист, але з ним треба було спершу поїхати до Парижа. Це світ не близький, а поліція тим часом проп’є гроші. Якщо він напише листа цьому братові сам і підпишеться власним ім’ям, той шляхетний добродій запитає: «Фішерле? А хто він такий?» — і палець об палець не вдарить. Ще б пак, він-бо чоловік заможний і страх який гордий. Професор і багатство вкупі — тут треба знати, як повестися. Це не так, як у житті, це вже як у шахах. Якби знаття, чи грає той професор у шахи, можна було б підписатися: «Фішерле, чемпіон світу з шахів». Але такий чоловік тобі, чого доброго, ще й не повірить. Через два місяці Фішерле, побивши як останнього рудого собаку й розгромивши Капабланку, розішле всім знаменитим людям у світі телеграму: «Маю честь поштиво відрекомендуватися: новий чемпіон світу з шахів Зіґфрід Фішер». Тут не буде жодних сумнівів, про це знатимуть усі, люди посхиляють голови, зокрема й заможні професори, хто не повірить, того за образу чести й гідности притягнуть до суду, а надіслати справжню телеграму — про це він мріяв ціле життя.

Так здійсниться його помста. Він завернув до найближчого поштового відділку й зажадав три телеграмні бланки, і щоб дали якомога швидше, бо справа в нього нагальна. На бланках Фішерле розумівся. Він купував їх уже не один раз, вони недорогі, й величезними своїми літерами писав на них глумливі виклики чинному на той час чемпіону світу. Ті пречудові слова на кшталт «Я зневажаю вас. Каліка» або «Спробуйте зі мною, якщо не забракне сміливости, каліка ви нещасний!» він зачитував уголос у «Небі» й нарікав на боягузливих чемпіонів, від яких ніколи не надходило відповіді. Багато чого йому вірили, а ось щодо телеграм — ні, адже в нього не вистачило б грошей навіть на те, щоб відіслати бодай одну; отож над ним кепкували — мовляв, він або не ту вказав адресу, або не вказав її зовсім. Один добродушний католик пообіцяв йому, що, тільки-но опиниться на справжньому небі, поскидає на землю листи, які зберігає для нього, Фішерле, святий Петро. «їм і не втямки, яку чесну телеграму я відішлю зараз!» — подумав Фішерле й усміхнувся з жартів, які дозволяли собі з ним оті нікчемні покидьки. Хто він був тоді? Завсідник в отому кублі «Під ідеальним небом». А хто він тепер? Тепер він надсилає телеграми професорові. Треба тільки дібрати правильні слова. Власного прізвища краще не вказувати. Напишімо так: «Брат здурів. Його товариш». Тепер перший бланк уже має досить нічогенький вигляд; проте хто знає, чи подіє на психіатра оце «здурів». З таким він має до діла щодня й скаже собі: «Та, либонь, нічого страшного» — й чекатиме від «його товариша» ще однієї телеграми. На це Фішерле, по-перше, надто шкода тринькати свої гроші, по-друге, вони в нього не крадені, а по-третє, так дуже довго триватиме. Отож він викреслює «його товариша» — це справляє враження надто великої відданости й надто багато чого обіцяє, — а «здурів» підсилює словом «геть». На другому бланку вже стоїть: «Брат геть здурів». А хто підпише? На телеграму без підпису жодна поважна людина не відреаґує. Є ж бо наклепи, шантаж і таке інше, гінеколог на пенсії знає про це дуже добре. У Фішерле залишився ще один бланк; шкодуючи за двома зіпсованими, він задумливо нашкрябує на третьому: «Я геть здурів» — і в захваті перечитує ці слова. Якщо людина пише таке сама про себе, їй треба вірити, бо хто ж отаке про себе напише? Він підписується: «Твій брат» — і біжить з цією вдалою базграниною до віконця.

Службовець, чоловік ні риба ні м’ясо, похитує головою. Серйозним це не назвеш, а жартів він не розуміє.

— Ви повинні прийняти! — вимагає Фішерле. — Вам за це платять чи мені?

Раптом у нього зринає острах, що знеславлені люди надсилати телеграм не мають права. Звідки цей службовець його знає? Не по «Небу», це запевне, а бланки він завше брав десь-інде.

— Це нічого не означає! — каже службовець і повертає телеграму; вигляд цього каліки додає йому сміливости. — Нормальна людина так не напише!

— То ж бо й воно! — вигукує Фішерле. — Того ж я й б’ю братові телеграму. Нехай мене забере! Я божевільний!

— Попрошу відійти звідси, добродію! — спалахує службовець, з рота в нього вже бризкає слина.

У гладкого чоловіка в подвійному хутряному пальті (натуральний верх і накидка), що стоїть у черзі за Фішерле, ця втрата часу викликає обурення, він відштовхує карлика вбік, погрожує службовцеві за віконцем скаргою й завершує свою промову, за кожним словом якої можна вгадати туго напханий гаманець, такою фразою:

— Не приймати телеграму ви не маєте права, зрозуміло? Ви — ні!

Службовець проковтує своє право на розуміння й мовчки справляє свій обов’язок. Фішерле обшахровує його на один ґрош. Гладкий звертає увагу карлика, якому він допоміг не через те, що поспішав, а з принципових міркувань, на його помилку.

— Та що ви кажете! — кидає Фішерле й ушивається.

Вже надворі йому спадає на думку, що за його шахрайство телеграму можуть затримати.

— Через якийсь там ґрош, Фішерле, — дорікає він сам собі, — коли телеграма обходиться тобі в двісті шістдесят сім разів дорожче!

Фішерле повертається й перепрошує гладуна — він, мовляв, не так його зрозумів, бо погано чує, він схибнувся на праве вухо. Фішерле каже ще щось, намагаючись бодай подумки під ступитися до його гаманця. Цієї миті він саме вчасно пригадує один прикрий випадок, пов’язаний з людьми в подвійних хутряних пальтах. Такі до себе не підпускають, не встигнеш у них чимось поживитись, як вони вже передають тебе поліції... Фішерле доплачує ґрош, великодушно прощається і йде. На гаманець він махає рукою, адже його помста вже недалеко.

Щоб дістати фальшивий паспорт, він зайшов до однієї забігайлівки неподалік від «Неба», але рівня багато нижчого. Називалася вона «У павіана», і вже сама ця тваринна назва свідчила про те, які страховиська сюди зазирали. Тут кожен уже своє відсидів. Такий чоловік, як чистильник, з роботою й доброю репутацією, «Павіана» уникав. Його дружина, як він розповідав у «Небі», відразу з ним розлучилася б, якби від нього тільки війнуло «Павіаном». Не було тут ні «пенсіонерки», ні чемпіона з шахів, який би всіх побивав. Тут вигравав то один, то інший. Розумом, який спонукав вигравати, тут і не пахло. Забігайлівка містилася в підвалі, до дверей вели вниз вісім східців. Частина розбитої шиби в дверях була заліплена папером. На стінах висіли порнографічні жінки. Господиня «Неба» в своїй пристойній кав’ярні не потерпіла б такого нізащо. Стільниці тут були дерев’яні; мармур помалу розікрали. Покійний орендатор намагався всіляко привабити публіку з постійним заробітком. Він обіцяв кожній дамі за кожного пристойного відвідувача, якого вона приведе, по філіжанці міцної кави задурно. Він замовив тоді гарну вивіску й охрестив свій заклад «Задля розмаїтости». Його дружина казала: «Вивіска стосується й мене»; вона любила розмаїтість, любила її все життя, а він помер від любовної туги, бо мав апендицит, а справи в закладі йшли зовсім кепсько. Коли його не стало, дружина відразу заявила: «Павіан» мені більше до вподоби. Вона дістала колишню вивіску, і від дещиці доброї слави не залишилося й сліду. Ця баберія скасувала дармову каву, й відтоді жодна дама, яка хоч трохи себе поважала, не переступала поріг її підвалу. Хто сюди приходив? Ті, хто підробляв паспорти, переховувався від поліції, єврейська голота, всілякі вигнанці, безпритульні та інший небезпечний набрід. У «Небі» поліція ще вряди-годи з’являлась, потикатися сюди вона не зважувалась. Щоб заарештувати одного грабіжника й убивцю, який у господині «Павіана» почувався в безпеці, послали рівно вісьмох детективів. Отаке тут творилося. Звичайний сутенер не міг бути спокійний за своє життя. Поважали тут лише запеклих злочинців. Каліка з розумом чи каліка без розуму — цим було байдуже. Такі людці не бачать у цьому жодної різниці, тому що самі дурноверхі. «Небо» не хотіло підтримувати з «Павіаном» ніяких стосунків. Досить було впустити до себе цих людців, і чудові мармурові стільниці відразу зникали. Аж коли всі до одного нечупари в «Небі» перечитували ілюстровані часописи, вони потрапляли до рук господині «Павіана», ні на хвилину раніше.

Так, «Небо» Фішерле остогидло, він цього не заперечував, але проти «Павіана» то було щире золото. Коли він увійшов, до нього кинулося кілька чоловіків, яких усі боялися. Вони гордо поплескували його з усіх боків, засвідчуючи так свою радість із приводу того, що до них заглянув такий рідкісний гість. Господині, сказали вони, саме немає, а то вона теж зраділа б. Вони гадали, що Фішерле прийшов сюди просто з «Неба». Їм було зась з’являтися в тому закладі, ощасливленому бабенціями. Вони заходилися розпитувати про ту, про іншу. Фішерле брехав на всі заставки. Кирпу не гнув, з усіма був привітний, за фальшивий паспорт він хотів викласти якомога менше грошей. Заводити розмову про свою справу не поспішав, щоб не підскочила ціна. Переконавшися в тому, що це таки він, його поплескали ще трохи: як помацаєш сам, то воно надійніше. Потім його запросили сісти — коли вже, мовляв, зайшов, то нехай побуде з усіма. Такого шляхетного карлика зразу відпускати не годиться. Чи не впала ще, бува, в «Небі» стеля? До того небезпечного для життя шинку тепер ніхто вже, мовляв, не потикається. Нехай поліція подбає, щоб його полагодили! Там крутиться стільки бабенцій — куди вони тікатимуть, коли завалиться стеля?

Поки вони вмовляли Фішерле взятися за це діло, у каву, яку хтось поставив перед ним, упав шматочок вапна. Фішерле пив каву й шкодував, що в нього так обмаль часу. Він, мовляв, прийшов попрощатися. Шахова спілка в Токіо запропонувала йому місце тренера.

— Токіо — це в Японії. Я вирушаю позавтра. Їхати туди півроку. Це мені дорога туди така довга. У кожному місті в мене буде турнір. Так я зароблятиму гроші в самій поїздці. Дорожні витрати мені відшкодують, але аж у Токіо. Японці — люди недовірливі. Ні, кажуть вони, якщо чоловік одержить гроші, то нікуди він не поїде. Я, звісно, поїду, але вони на такому вже опеклися. Тут нічого не вдієш. У листі пишуть: «Ми ставимося до вас, вельмишановний чемпіоне, із щонайглибшою довірою. Але хіба гроші в нас крадені? Ні, вони в нас не крадені!»

Чоловіки зажадали показати їм листа. Фішерле вибачився. Лист, мовляв, у поліції. Йому там пообіцяли паспорта, попри численні його судимості. Країна пишається славою, яку він понесе на своїй шахівниці аж до Японії.

— То ти, кажеш, уже позавтра їдеш?

Шестеро одночасно про це запитали, а решта про те саме подумали. Тут зверталися до нього на «ти», хоч він був і з «Неба», тому що їм було шкода цього легковірного карлика.

— У поліції тобі дадуть дулю з маком, це така сама правда, як те, що я відсидів дев’ять років! — запевнив один.

— Ще й посадять за спробу втекти!

— А на додачу ще й напишуть у Японію про твої судимості!

В очах Фішерле стояли сльози. Він відставив каву й почав схлипувати.

— Я ту ватагу переріжу! — белькоче він крізь сльози. — Всіх переріжу!

Його жаліли і так, і сяк; скільки в людей досвіду, стільки й думок. Один авторитет у справі підробки фальшивих паспортів заявив, що є тільки один порятунок, і це — він. Фішерле доведеться заплатити тільки півціни, бо Фішерле — тільки півлюдини. Таким жартом він висловив своє співчуття. Відвертого співчуття тут не діждешся ні від кого. Фішерле крізь сльози всміхнувся.

— Я знаю, ти авторитет, — промовив він. — Але такого паспорта, щоб доїхати до самої Японії, ти ще не робив. Поки що не робив!

Мастак фальшувати, прозваний «паспортистом», чоловік із хвилястою гривою, чорною, мов воронове крило, безталанний художник, який про своє марнолюбство не забув іще з тих часів, коли творив, обурено схопився на ноги й процідив:

— Мої паспорти доїздять аж до Америки!

Фішерле дозволяє собі зауважити, що Америка — то ще далеко не Японія. Роль піддослідного кролика, гадає він, йому не зовсім пасує. А що як на японському кордоні його раптом схоплять і посадять? Японські в’язниці його не приваблюють, анітрохи. Фішерле вмовляли й так, і сяк, він упирався. Чоловіки наводили вбивчі аргументи. Сам «паспортист» сидів частенько, але з його клієнтів — ніхто, ось як він дбає про людей. Задля мистецтва він ладен віддати все на світі. Коли він сідає за роботу, то замикається. Вона висмоктує з нього стільки сили, що після кожного паспорта йому доводиться відсипатись. Це вам не масова продукція. Він вимальовує кожен штришок. Хто спробує підглянути, той дістає копняка. Фішерле йому не заперечував, проте стояв на своєму. До того ж у кишені в нього, мовляв, — жодного гроша. Уже через це всі такі балачки марні. «Паспортист» заявив, що ладен подарувати Фішерле паспорт екстра-класу, якщо той зобов’яжеться ним скористатися. Він, Фішерле, може йому віддячити — прорекламувати в Японії його майстерну роботу. Фішерле подякував; для таких жартів він, мовляв, надто малий; вони тут силачі, а він кволий, як стара баба. Нехай краще хтось інший спробує обпектися так по-дурному. Його пригостили ще двома філіжанками міцної кави. «Паспортист» не вгамовувався. Фішерле, казав він, повинен замовити в нього такий паспорт, а то він чик-чик — і спровадить його на той світ. Решті поки що вдавалося стримати «паспортиста»; всі ображалися за нього й казали, що він має рацію. Перемови тривали вже цілу годину. «Паспортист» відтягував своїх товаришів одного по одному вбік і обіцяв чималі гроші. І тоді терпець їм урвався. Вони зневажливо заявили Фішерле, що той — їхній бранець і вийде на волю тільки за одної-однісінької умови. Це — прийняти й використати фальшивий паспорт, за який він може нічого не платити, позаяк не має грошей. Фішерле скорився силі. Він іще довго скиглив. Двоє кремезних чолов’яг відвели карлика до фотографа, де його зняли коштом «паспортиста». Якби він хоч спробував був писнути, йому довелося б не з медом. Фішерле не писнув. Його ескорт дочекався, поки проявили плівку й віддрукували знімки.

Коли вони повернулись, «паспортист» уже замкнувся. Заважати йому не можна було. Найближчий його товариш передав йому крізь шпарину в дверях ще вологі знімки. Він працював як скажений. Краплі поту з його хвилястої гриви скапували на стіл, загрожуючи зіпсувати чистенький паспорт. Завдяки тому, що художник спритно стріпував головою, папір лишився без плям. Особливу радість «паспортист» діставав від підписів. Його не могла спинити ні казенна розгонистість, ні кутастий педантизм усіх найвищих поліційних чинів. Його підписи були шедеврами. Їхні закрути народжувалися з палких поривів його тулуба. На мотив якогось шляґера він наспівував: «Як оригінально! Як оригінально! Такого ще не було!»

Коли підпис вдавався йому аж так, що ввів би в оману навіть його самого, він залишав паспорт собі на згадку, а перед відсутнім замовником, якого його уява ту ж мить переносила до робочої комірчини, виправдувався своїм улюбленим гаслом: «Своя пазуха ближча». Таких паспортів-зразків, паспортів-шедеврів він мав уже кілька десятків. Зберігалися вони в невеличкій валізі. Коли справи йшли кепсько, він вирушав зі своєю колекцією до сусідніх міст. Там він її виставляв. Давні прихильники його мистецтва, конкуренти й учні — всі однаково червоніли за свою нездарність. У складних випадках клієнтів безкорисливо посилали до нього. Вимагати за це комісійних було те саме, що вчиняти самогубство. Він дружив із найбільшими й найавторитетнішими злочинцями, кожен — король у своїй галузі, а всі гуртом — звичайна клієнтура «Павіана». Непорядність «паспортиста» мала свою межу: до кожного паспорта зі своєї колекції він укладав невеличку цидулку, на якій стояло: «Дублікат процвітає й робить долари в Америці»; або: «Власник переказує вітання з Південної Африки. Країна діамантів»; або: «Знайшов своє щастя в ролі шукача перлів. Слава хисту паспортиста!»; або: «Чом би вам не вирушити вслід за мною до Мекки? Тут мусульманський світ сіє грішми просто на вулицях. Аллах великий!» Ці відомості він брав із численних подячних листів, які не давали йому спокою доти, доки він засинав глибоким сном. Ті листи були для нього надто дорогі, щоб їх показувати; досить було їхнього змісту, факти свідчили самі за себе. Тому після того, як «паспортист» виготовляв ще один папір, він щоразу випивав кілька чарок рому, клав розпашілу голову на стіл і, запустивши пальці в хвилясту гриву, бачив уві сні майбутнє й подвиги свого замовника. Писати йому ще ніхто не писав, але зі своїх снів «паспортист» знав, що ті люди могли б написати, й використовував їхні долі з рекламною метою.

Працюючи на Фішерле, він уявляв собі, який захват викличе в Японії його паспорт. Ця країна була для нього нова, на таку далечінь він іще не зважувався. Він виготовив одразу два примірники. Перший, що вдався неповторно, він вирішив як виняток подарувати клієнтові. Йдеться ж бо про таку важливу місію.

Фішерле тим часом пригощали всіма ласощами, які тільки були в убогому буфеті «Павіана». Йому дісталися дві старі вуджені ковбаски, окраєць смердючого сиру, скільки завгодно черствого хліба, десять сигарет марки «Павіан», хоч він і не курив, три чарки самогонки, філіжанка чаю з ромом, чарка рому без чаю й численні напутні поради. Він має остерігатися кишенькових злодіїв. На таких паспортах, якого він оце чекає, люди просто схиблені. Який-небудь пройда ще відірве, мовляв, фотокартку, наклеїть власну й матиме чудовий паспорт на все життя. Нехай Фішерле не дуже його всім показує, на залізниці заздрісників хоч греблю гати. І нехай не лінується писати; «паспортист» має десь таємну поштову скриньку й радий кожному подячному листу, він зберігає їх так, як господиня свої любовні листи, й ніколи нікому не показує. Хто ж, мовляв, з такого листа здогадається, що його писав звичайний каліка?

Фішерле обіцяв усе; вдячности, похвали, визнання й новин, казав він, не бракуватиме. І все ж таки йому, мовляв, страшнувато. Такий уже він удався. Якби його було звати хоч би д-р Фішер, а не просто Фішер, поліція відразу перейнялася б до нього повагою.

Потім чоловіки зійшлися в гурт і почали радитись. Тільки один із них залишився на чатах біля дверей — щоб коротун не дременув. Вони вирішили на власний ризик перебити товаришеві працювати, хоч він і якнайсуворіше наказав не робити цього, й поклопотатися перед ним про докторське звання для Фішерле. Якщо до «паспортиста» звернутися чемно й назвати його майстром, то він розлютиться не відразу. На цьому й стали. Одначе ніхто не брався переказати йому їхнє прохання. Бо якщо він усе ж таки розлютиться, то не сплатить тому, хто завадить йому працювати, обіцяної премії, а дурнем ніхто з них не був.

Під цю хвилину повернулася господиня, що була десь у своїх справах. Вона охоче виходила на вулицю, здебільшого з кохання, іноді (щоб довести своїм відвідувачам, що вона — жінка) й за гроші. Чоловіки радо скористалися тим, що вона прийшла, щоб розступитися. Вони вже забули про свій намір і розчулено спостерігали, як господиня згребла в обійми горб Фішерле. Вона заходилася осипати його пестливими словами; мовляв, їй тужно було без його кумедного носика, без його кривих ніжок, а також без його такого чарівного-чарівного шахового мистецтва. У неї ж бо таких гномиків немає. Вона, мовляв, чула, що «пенсіонерка», його дружина, зробилася ще гладкішою, цікаво, скільки ж вона з’їдає, і чи це правда? Фішерле нічого не відповідав і тільки розчаровано дивився в порожнечу перед собою. Господиня принесла купу давніх часописів, якими пишалася, — всі вони були з «Неба», — й поклала їх перед своїм улюбленцем. Фішерле не розгорнув жодного, він узагалі й бровою не повів. Який же це черв’ячок точить його серденько? Адже в нашого зайчика таке манюсіньке серденько... І вона обвела пальцем у повітрі кружальце — не більше, ніж чверть своєї долоні.

Поки він не доктор, сказав Фішерле, йому, мовляв, страшно.

Чоловіки занепокоїлись. Вони почали вмовляти його не бути таким страхополохом. Доктор — це неможливо, навперебій бурчали вони, адже каліка не має права стати доктором. Каліка й доктор заразом — такого не буває. Ще чого! Докторові потрібна добра репутація. Каліка й погана репутація — це те саме. Він має й сам це визнати. Чи, може, він знає якого-небудь каліку, який був би доктором?

— Одного знаю! — сказав Фішерле. — Одного знаю! Ще менший, ніж я. У нього немає рук. Ніг теж немає. Просто жаль бере, як бачиш того бідолаху. Він пише ротом, а читає очима. Знаменитий доктор!

Особливого враження на чоловіків він цим не справив.

— То справа зовсім інша, — сказав один за всіх. — Спершу він став доктором, а вже потім йому відчикрижили руки й ноги. Тут він ні при чому.

— Дурниці! — закричав Фішерле; ця брехня обурила його. — Він таким і народився, коли я це кажу! Я знаю, що кажу! Він з’явився на світ без рук і без ніг. Ви ж усі тут божевільні. Я маю кебету, сказав він собі, чому ж мені не стати доктором? Сів і ну вчитися. Звичайна людина вчиться п’ять років, у каліки на це йде дванадцять. Він сам мені розповідав. То мій товариш. У тридцять уже був доктором і знаменитістю. Я граю з ним у шахи. Йому досить тільки поглянути на людину — і вона вже здорова. Почекальня в нього завше напхом напхана. Він сидить у невеличкому візочку, і йому допомагають двоє жінок. Вони роздягають пацієнта, вистукують його й підводять до доктора. А той тільки один раз нюхне його — і вже знає, що з ним. Потім гукає: «Хто там далі, прошу!» Заробляє шалені гроші. Ще одного такого чудового доктора немає. Мене він страшенно любить. Каже: всі каліки мають триматися одне одного. Я беру в нього уроки. Він зробить з мене доктора, обіцяв. Я не повинен про це нікому казати, люди ж бо нічого не тямлять. Я знаю його ось уже десять років. Ще два роки, і я б закінчив науку. Але потім надійшов оцей японський лист, і я на все махнув рукою. Хочу піти до нього попрощатися, чоловік на це заслуговує, тільки я не зважуюся. Ще, чого доброго, затримає мене, і тоді прощавай моє місце в Токіо. Я за кордон можу поїхати самостійно. Я ще зовсім не такий каліка, як він!

Дехто попросив його показати того чоловіка. Йому вже майже повірили. Фішерле стромив носа до кишені своєї камізельки й сказав:

— Сьогодні я не прихопив його з собою. Звичайно він сидить у мене ось тут! Що ж мені тепер діяти?

Чоловіки засміялися, важкі кулаки та лікті загупали по столах, і позаяк сміятись вони любили, а нагода для цього тут траплялася рідко, то всі восьмеро попідхоплювалися на ноги й, забувши про страх, почалапали до комірчини «паспортиста». Гуртом, щоб провина не впала на когось одного, вони розчахнули двері й хором закричали:

— Про доктора не забудь! Не забудь про доктора! Він учиться вже десять років!

«Паспортист» кивнув головою. Авжеж, до самої Японії! Сьогодні він був у доброму гуморі.

Фішерле відчув, що геть захмелів. Загалом спиртне навіювало на нього смуток. Тепер він скочив на рівні, — паспорт і докторське звання вже майже були у нього в кишені, — й, притиснувшись до черева господині «Павіана», пустився в танок. Його довгі руки легко дотягайся до жіночої шиї і обвили її. Він кректав, вона йшла перевальцем, мов качка. Один грабіжник і вбивця — тут про нього ніхто нічого не знав — добув з кишені величезного гребінця, обгорнув його цигарковим папером і заграв ніжну мелодію. Ще один, простий квартирний злодій, з любови до господині не в лад затупав під цю музику ногами. Решта ляскали себе по могутніх стегнах. Тихо подзенькувала розбита шиба в дверях. Ноги у Фішерле стали ще кривіші, а господиня заворожено дивилася на його ніс.

— Така далечінь! — верещала вона. — Така далечінь!

Цей величезний, такий коханий ніс від’їздить від неї до Японії! Грабіжник і вбивця дув у гребінець, він думав про господиню, кожен добре її знав, і кожен був її великим боржником. У комірчині підспівував «паспортист», чий тенор тут любили, й наперед тішився тим, що ось-ось завершить роботу; працював він уже три години, й залишалося посидіти ще з годинку, не більше. Всі чоловіки співали, справжніх слів цієї пісні ніхто не знав, кожен співав про те, про що мріяв у житті. «Головний виграш», — мугикав один, а другий стогнав: «Цілий скарб». Третій бажав собі «кавалочок золота, як дитяча голівка завбільшки», а четвертий — довжелезну-довжелезну турецьку люльку. «Ось тут перед нами!» — гуло під вусами, власник яких замолоду вчителював, а тепер шкодував про пенсію. Переважали, однак, небезпечні погрози, а найдужче всім кортіло гайнути десь до іншої країни, але не вкупі з кимось іншим, а так, щоб того іншого потім хапали заздрощі. Голова Фішерле хилилася щодалі нижче й нижче, його акомпанемент до шляґера «Шахи, шахи» губився в загальному галасі.

Зненацька господиня приставила до губів пальця й млосно прошепотіла:

— Він заснув, заснув!

П’ятеро чоловіків обережно посадили його на стілець у кутку й заричали:

— Цсс! Не грайте! Фішерле треба виспатися перед далекою дорогою!

Цигарковий папір на гребінці змовк. Усі збилися докупи й завели мову про те, яка ж небезпечна дорога до Японії. Один стукав по столу й попереджав: у пустелі Такла-Макан кожне друге помирає від спраги, та пустеля лежить, мовляв, якраз на середині шляху між Константинополем і Японією. Колишній учитель теж чув про це й докинув:

— Свен Гедін правду каже.

Їхати краще, звичайно, морем. Плавати Фішерле, либонь, уміє, а якщо ні, то на воді його втримає горб, адже в ньому стільки жиру! Сходити на берег йому ніде не слід. Він пропливатиме повз Індію. У порту там кожного підстерігають очкові змії. Півукусу — і коротунові гаплик, адже він — тільки півлюдини.

Фішерле не спав. Він згадав про свій капітал і тепер, сидячи в кутку, міркував, куди могли з’їхати гроші, поки він витанцьовував. Гроші виявилися на місці; Фішерле похвалив свої пахви, вони в нього непогано влаштовані, у когось іншого цей скарб уже давно шурхнув би в штани або банкноти просто опинилися б на підлозі. Він анітрохи не стомився, навпаки, уважно до всього прислухавсь і, поки ті телепні розпатякували про якісь там країни та очкових змій, думав про Америку та про свій мільйонерський палац.

Пізно ввечері, коли вже стемніло, «паспортист» вийшов зі своєї комірчини, розмахуючи двома паспортами — по одному в кожній руці. Чоловіки притихли; вони поважали його роботу, тому що за цю повагу він щедро платив. «Паспортист» нишком підкрався до карлика, поклав на стіл перед ним паспорти й розбудив його дошкульним запотиличником. Фішерле бачив, як той відважував його, і все ж таки не поворухнувся. Розплата мала настати, він це розумів і був радий, що його бодай не обшукали.

— Я вимагаю реклами! — закричав «паспортист».

Він заточувавсь, язик у нього заплітався. Кілька годин він уже впивався своєю славою в Японії. Потім він поставив карлика на стіл і змусив його обома руками заприсягти в тому, що:

Той скористається паспортом, нічого за нього не платитиме, тицьне його під ніс японцям і в тій далекій країні назве його, Рудольфа Амзеля, прозваного «паспортистом», тим, ким його після смерти визнають у Європі всі: найбільшим художником сучасности. Фішерле щодня про нього розповідатиме. І даватиме про нього інтерв’ю. Мовляв, народився він тоді й тоді, в академії довго не витримав і самотужки, стоячи на власних ногах, ні на кого не спираючись, нікого не мавпуючи — слово чести! — піднісся на ту висоту, де нині ми його й бачимо.

Фішерле присягався, присягався й ще раз присягався. «Паспортист» змушував його криком повторювати за собою все слово в слово. Насамкінець Фішерле врочисто відцурався «Неба» й пообіцяв, що в тому злочинному кублі до від’їзду й ноги його не буде.

— «Небо» — це лайно! — запобігливо каркав він своїм хрипким голосом. — Я те кодло обходитиму десятою дорогою, а в Японії відкрию філію «Павіана»! Коли я почну заробляти купу грошей, то посилатиму вам. За це ви в «Небі» щоб анічичирк про мій від’їзд! Ті горлорізи ще нацькують, чого доброго, на мене поліцію. Задля вас я беру на свій горб фальшивий паспорт і присягаюся, що роблю це з власної волі. А «Небо» нехай хоч крізь землю провалиться!

Потім йому дозволили сісти й поспати — в тому самому кутку. Він сплигнув зі столу й сховав кращого з двох паспортів до кишені, разом з невеличкими шахами, там місце було найнадійніше. Спершу Фішерле захропів жартома, щоб підслухати, про що розмовлятимуть у забігайлівці. Та невдовзі він заснув навсправжки, згорнувши на грудях руки й стромивши пучки під пахви, так щоб, коли його спробують пограбувати, відразу прокинутись.

О четвертій ранку, коли двері вже пора було зачиняти, а в шибі почало час від часу з’являтися обличчя поліцейського, Фішерле розбуркали. Він хутко висякався, прогнавши так сон, і відразу збадьорився. Його сповістили про те, що тим часом йому надали звання почесного члена «Павіана». Він гаряче подякував. Надходили все нові й нові відвідувачі, кожне бажало йому щасливої дороги. Лунали вигуки, що прославляли шахове мистецтво. Від численних доброзичливих поплескувань карлик мало не впав із ніг. Широко всміхаючись, щоб усім було видно, він на всі боки вклонився, щодуху вигукнув: «До побачення в Токіо, у новому «Павіані»!» — й подався надвір.

На вулиці Фішерле щиро вітався з усіма поліцейськими, які скрізь трималися гуртами й були дуже насторожені. «Відтепер, — сказав він собі, — з поліцією я поводитимуся чемно». «Небо», що було неподалік, він проминув. Ставши доктором, він вирішив порвати з усілякими сумнівними закладами. Та й не варто йому туди потикатися. Було ще темно, хоч в око стрель. Задля економії горів лише кожен третій газовий ліхтар. В Америці — там дугові лампи. Вони світять безперервно вдень і вночі. Грошей у людей хоч греблю гати, тож вони й казяться і пускають їх на вітер. А коли чоловікові соромно, що в нього жінка — стара повія, то йому не конче йти до неї додому. Тоді він вирушає до Армії спасіння; вона має готелі з білими ліжками; кожен дістає для особистого користування двоє простирадел, хай він буде хоч єврей. Чому цю блискучу комбінацію не запровадять у Європі? Фішерле поплескав себе по правій кишені піджака; там він намацав шахи й паспорт воднораз. У «Небі» паспорта йому не подарував би ніхто. Там кожне думає тільки про себе та як запопасти гроші. «Павіан» — заклад шляхетний. «Павіана» він поважає. «Павіан» обрав його своїм почесним членом. Це не абищо, там обертаються першокласні злочинці! У «Небі» ті собаки живуть коштом своїх дівок, а могли б і самі взятися за яку-небудь роботу. Він віддячить. Грандіозний шаховий палац, який він поставить собі в Америці, називатиметься «Замок «Павіан». Жодна душа не здогадається, що таку назву має одне кишло.

Під якимсь мостом Фішерле вирішив дочекатися світанку. Він знайшов сухого камінця й сів. Подумки він був уже в новому костюмі, який сидів на його горбу, наче влип; цей картатий чорно-білий костюм він пошив на замовлення й викинув за нього не просто багатство, а цілих двоє. Хто такий костюм берегти не вміє, той Америки не вартий. Робити різкі рухи Фішерле, хоч було й холодно, уникав. Ноги він випростав, так ніби штани в нього були випрасувані. Час від часу він струшував із себе порошинку, яка тільки марно світилася в сутінках. Цілими годинами перед камінцем колінкував чистильник, щосили наводячи блиск на його черевиках. Фішерле не звертав на нього уваги. Якщо з хлопцем забалакати, він почне партачити, тож нехай краще дбає про свій гуталін! Модний капелюх захищав зачіску Фішерле од вітру, який тут звичайно здіймався над ранок. Називався він морським бризом. Навпроти за столом сидів Капабланка й грав у рукавичках.

— Ви, либонь, гадаєте, що в мене рукавичок немає, — промовив Фішерле й дістав з кишені зовсім новеньку пару.

Капабланка зблід, у нього рукавички були вже приношені. Фішерле жбурнув йому до ніг новенькі й вигукнув:

— Я кидаю вам виклик!

— Про мене, — відповів Капабланка, тремтячи від страху. — Але ви — не доктор. Я з першим-ліпшим не граю.

— Я таки доктор! — спокійно заперечив Фішерле й тицьнув йому під носа паспорт. — Ось, читайте, якщо вмієте читати!

Капабланка визнав свою поразку. Навіть заплакав, і його годі було втішити.

— Нічого немає вічного, — промовив Фішерле й поплескав його по плечу. — Скільки років ви вже чемпіон світу? Хтось інший теж хоче мати щось від життя. Ви погляньте ось на мій новенький костюм! Хіба ви на світі сам?

Але Капабланка був знівечений, він скидався на старого дідугана, обличчя все в зморшках, рукавички заяложені.

— Знаєте що, — сказав Фішерле, йому було шкода бідолаху, — я дам вам одну партію фори.

Дідуган підвівся, похитав головою, подарував Фішерле власноруч виготовлену візитну картку й, схлипнувши, промовив:

— Ви шляхетний чоловік. Навідайтесь до мене!

Адреса на картці стояла чужомовними літерами, хто ж їх прочитає? Фішерле мучився, мучився, кожна рисочка була не така, не виходило жодного слова.

— Навчіться читати! — крикнув Капабланка; він уже зник, чути було тільки його голос, і як же гучно він кричав, цей збанкрутілий шахрай. — Навчіться читати!

Фішерле потрібна була адреса. Адреса!

— Вона у вас на картці! — крикнув здалеку той сучий син.

«Мабуть, по-німецькому він не тямить», — зітхнув Фішерле, коли залишився сам. Він крутив у руках візитку й уже ладен був її порвати, але його зацікавила приклеєна до неї фотокарточка. То був він сам, Фішерле, ще в старому костюмі, без капелюха, з горбом. Візитка була паспортом, а сам він лежав головою на камінці, над ним — старий місток, а замість морського бризу тьмяво вставав світанок.

Фішерле підвівся й урочисто прокляв Капабланку. Те, що він оце собі дозволив, було непорядно. Гаразд, уві сні людина може дещо собі дозволити, але ві сні виявляється й справжня її натура. Фішерле дає Капабланці партію фори — а той обдурює його зі своєю адресою! І тепер де він ту злощасну адресу візьме?

Вдома Фішерле мав невеличкого кишенькового календарика. У ньому кожні дві сторінки на розвороті були присвячені якомусь одному чемпіонові з шахів. Щойно в газетах з’являлося ім’я нового генія, Фішерле намагався ще того самого дня роздобути всі відомості про нього, від дати народження до адреси, й занотовував усе до календарика. Позаяк той календарик був невеличкий, а писав Фішерле загалом літерами величезними, то за нотатками йому доводилося сидіти багато довше, ніж це відповідало уявленням «пенсіонерки». Коли він писав, вона питала, що він робить, а він не казав у відповідь жодного слова. Бо на випадок краху, з яким Фішерле, один із мешканців «Неба», мав рахуватись, він сподівався знайти притулок і захист у ненависних своїх конкурентів. Двадцять років він тримав той список у суворій таємниці. «Пенсіонерка» мала підозру, що за цим стоять якісь любовні походеньки. Календарик зберігавсь у щілині в підлозі під ліжком. Тільки пальчики Фішерле могли його звідти видобути. Часом він, глузуючи з себе, казав: «Фішерле, що тобі з цього календарика? «Пенсіонерка» кохатиме тебе вічно!» Але до рук він брав календарика тільки тоді, коли треба було вписати в нього якусь нову знаменитість. Там вони стояли всі, чорним на білому, зокрема й Капабланка. Сьогодні вночі, коли «пенсіонерка» піде на роботу, він його вишкребе, свого календарика.

Новий день почався з покупок. Кожен доктор має портмоне, і той, хто купляє костюма, має те портмоне дістати, а то люди візьмуть його на глузи. Поки повідчинялися крамниці, Фішерле трохи не посивів. Портмоне йому було потрібне найбільше, шкіряне, тиснене в клітку; але ціна мала стояти на видному місці. Пошити в дурні він себе не дасть. Він порівняв те, що було виставлено у вітринах десятків крамниць, і вибрав портмоне надзвичайно велике — до кишені піджака воно влізло тільки через те, що та була порвана. Коли вже треба було платити, він одвернувся. Продавці недовірливо оточили його. Двоє вийшли за двері ковтнути свіжого повітря. Він запустив руку під пахву й сплатив готівкою.

Під містком він провітрив свій капітал, розгладив його тим самим камінцем, на якому лежав, і, не згортаючи купюр, поклав їх до картатого портмоне. Туди ввійшло б і більше. «От якби можна було купити його вже повненьким! — зітхнув Фішерле. — Тоді він, разом з моїм капіталом, був би хіба ж такий грубенький! Дарма, кравець уже якось завважить, що в портмоне». В одній фешенебельній майстерні він одразу запитав, хто в них начальник. Той вийшов і здивовано подивився на цього заповзятливого клієнта. Попри таку на диво потворну постать, начальник звернув увагу насамперед на благенький костюмчик. Фішерле вклонився, різко скинув голову вгору, як він це зазвичай робив, і відрекомендувався:

— Доктор Зігфрід Фішер, чемпіон із шахів. Ви й так упізнали мене по газетах. Хочу замовити костюма, щоб був готовий сьогодні до вечора. Плачу за найвищими розцінками. Половину матимете наперед, решту — як одержу замовлення. Я їду нічним потягом до Парижа, мене чекають на турнірі в Нью-Йорку. Весь мій гардероб украли в готелі. Ви ж розумієте, час у мене дорожчий від платини. Прокидаюсь, аж гульк — нічого немає. Злодії приходять уночі. Уявляєте, який жах узяв дирекцію готелю! Як я вийду надвір? Постать у мене нестандартна, я в цьому не винен, а де ж знайдеш такий костюм, щоб був на мене? Ні сорочки, ні шкарпеток, ні черевиків, а такий чоловік, як я, елегантності надає особливого значення! Ви тим часом знімайте мірку, я не хочу вас затримувати! На щастя, в якомусь кублі знайшли одного типа, горбатого карлика, ви нічого такого зроду не бачили; і він виручив мене своїм найкращим костюмом. І що ви думаєте, який у нього найкращий костюм? Оцей, що на мені! А я ж бо зовсім іще не такий потворний, як цей костюм! Коли я вдягаю свої англійські костюми, ніхто нічого й не помічає. Я невисокий, це правда, то що ж мені робити? Одначе англійські кравці, скажу я вам, — це генії, всі до одного. Без костюма в мене горб. Іду я до англійського кравця — і горба наче корова язиком злизала. Талант робить горба меншим, геній знищує його кроєм. Шкода таких чудових костюмів! Я, звісно, застрахований. До того ж я можу навіть подякувати злодієві. Новенький паспорт — тільки вчора видали — він кладе мені на тумбочку. Решту прихоплює з собою. Ось погляньте... Ви маєте сумнів, чи це справді я, а ви знаєте, коли я в такому костюмі, мені часом і самому не віриться, що це я. Я б замовив одразу три, та якби ж знаття, як ви шиєте. Восени я знов буду в Європі. Якщо ваш костюм виявиться непоганим, то на вас щось чекатиме. Я пришлю до вас усю Америку! А ви назвіть мені пристойну ціну, це буде добра призвістка. Скажу вам під секретом, я сподіваюся стати чемпіоном світу. Ви граєте в шахи?

З нього ретельно зняли мірку. Що вміє англієць, на те й ми, мовляв, якось уже спроможемось. Не конче бути професійним шахістом, щоб знати пана доктора. Часу обмаль, але під його орудою — дванадцятеро кравців, усі майстри своєї справи, він, начальник, матиме за честь покроїти костюм особисто, а це він робить тільки у виняткових випадках. Як людина, що любить грати в тарок, він уміє поцінувати шахове мистецтво. Майстер — він, мовляв, і залишається майстром, хай то буде кравець чи шахіст. Він не хоче видатися надокучливим, однак усе ж таки радить одразу замовити й другий костюм. Рівно о дванадцятій — примірка, рівно о восьмій обидва будуть готові-готовісінькі. Нічний потяг відходить аж об одинадцятій. Доти пан доктор ще встигнуть розважитися. Стане він цього разу чемпіоном світу чи ні — таким клієнтом однаково можна пишатися. У потягу пан доктор пошкодують, що не замовили другий костюм. А ще він, мовляв, уклінно просить його розпустити славу про свій шанований костюм у всьому Нью-Йорку. Він назве йому приступну ціну, просто сміховинну! По суті, він нічого на цьому костюмі не заробить, для такого клієнта він працюватиме заради любови до мистецтва, а яку тканину бажають пан доктор?

Фішерле дістав з кишені власне портмоне й сказав:

— Точнісінько отаку. Картату, однобарвну, для турніру вона найзручніша. Найкраще в чорно-білу клітку, як шахівниця, але такої тканини у вас, кравців, немає. Зупинімося поки що на одному костюмі! Якщо я буду задоволений, то замовлю телеграфом з Нью-Йорка ще один. Обіцяю! Знаменитий чоловік свого слова додержує. А оця білизна! Ця білизна! Доводиться носити таку гидоту! Білизна теж його. А тепер скажіть мені: чому такий каліка не хоче митися? Хіба це шкодить? Мило щипає? Мене — ні.

Решта часу до полудня минула у важливих справах. Він придбав яскраво-жовті черевики й чорного капелюха. Дорога білизна сяяла новизною — там, де вона виглядала з-під костюма. Шкода тільки, що білизну так мало видно. Краще костюми були б прозорі, як у бабенцій; чом би чоловікові не показати, чого він варт? Білизну Фішерле перевдяг в одній громадській убиральні. Сторожисі він дав на чай і запитав, хто він, на її думку, такий.

— Каліка, та й годі, — відповіла та й ошкірилася так огидно, як того й слід було чекати від жінки в цьому місці.

— То вам так здається через горб! — ображено сказав Фішерле. — Він стухне. Думаєте, я таким народився? Пухлина, це така хвороба, що ви хочете, через півроку я знову вирівняюсь. Чи навіть через п’ять місяців. Як вам мої черевики?

Цієї хвилини нагодився новий відвідувач; жінка не відповіла, адже Фішерле вже заплатив. «Тьху, матері твоїй ковінька! — подумав Фішерле. — І нащо мені здалася ця стара повійниця! Піду краще викупаюсь».

У найшикарнішій лазні він зажадав кабіну люкс із дзеркалом. Позаяк заплатити довелось однаково, то він і справді викупався, бо марнотратом від природи не був. Добру годину Фішерле збавив перед дзеркалом. Від черевиків до капелюха все в нього було досконале, старий костюм лежав на розкішній канапі, кому впаде в око це лахміття? Сорочка на ньому тепер була накрохмалена, синя, ніжного відтінку, простора й до лиця; на жаль, цієї миті на гадку спливло небо, чому, адже море таке саме синє. Підштанки пощастило купити тільки білі, рожеві були йому до вподоби більше. Він посмикав за підв’язки — чи добре тримаються. Фішерле теж має литки, і не такі вже вони й криві, а підв’язки шовкові, з гарантією. У кабіні стояв плетений столик. На такий у першокласних мебльованих кімнатах ставлять пальми. Тут цей столик був на додачу до купання. Грошовитий клієнт переставив його ближче до дзеркала, дістав з кишені знехтуваного піджака шахи, зручненько вмостився й виграв сам у себе бліц-партію.

— Якби ви були Капабланка, — закричав він, спаленівши, на себе, — я розгромив би вас уже цілих шість разів, за цей самий час! У нас в Європі це називають грати в піддавки! Ідіть зі своїм носом старцювати! Гадаєте, я боюся? Раз, два — і ви на лопатках. Ох ви, американці! Ви паралітики! А знаєте, хто я такий? Я доктор! Я вчився! Як хочете грати в шахи, треба, щоб варила макітра. І отаке чортибатьказна-що було чемпіоном світу!

Потім він швидко зібрався. Столика залишив. У «Замку «Павіан» таких у нього будуть десятки. Надворі він уже не знав, що купувати. Згорток зі старим лахміттям під пахвою скидався на папір. У першому класі їздять з багажем. Фішерле придбав плетену валізу. Тепер у ній самотою теліпалося те, що досі він носив на тілі. Фішерле здав її до камери схову ручного багажу. Службовець кинув:

— Порожня!

Фішерле бундючно зміряв його поглядом з ніг до голови.

— Ви були б щасливі, якби вона була ваша!

Потім він почав вивчати розклад. До Парижа йшли два нічні потяги. Про один Фішерле ще спромігся прочитати, про другий було написано, як для нього, надто високо. Якась жінка допомогла йому. Вбрана вона була так собі. Вона сказала:

— Та ви ще скрутите собі в’язи, малюче! Який вам потрібен потяг?

— Мене звати доктор Фішер, — зверхньо промовив він; вона запитала себе, як же він так може. — Я їду до Парижа. Зазвичай я, бачте, сідаю на потяг о першій і п’ять хвилин, ось на цей. Кажуть, їде ще один, раніше.

Позаяк вона була всього-на-всього жінка, про Америку, турнір і свою роботу він промовчав.

— Ви маєте на увазі одинадцятигодинний, оцей, бачите? — промовила жінка.

— Дякую, ласкава пані!

Він церемонно відвернувся. Їй стало соромно. Вона добре зналася на гамі співчуття й збагнула, що взяла не той тон. Він завважив її улесливість; вона була з якого-небудь «Неба», йому так кортіло кинути їй якесь лайливе слово, він упізнав її. Але цієї миті прогуркотів локомотив, що під’їздив до перону, й Фішерле згадав, що він на вокзалі. Годинник показував дванадцяту. Отак він марнує з бабенціями свій дорогоцінний час. Через тринадцять годин він буде вже в дорозі до Америки. Задля календарика, про який Фішерле, попри стільки новин, не забував, він вибрав пізніший потяг. Задля костюма він найняв автомобіль.

— Мене чекає мій кравець, — сказав він водієві, коли вони рушили. — Сьогодні вночі мені треба їхати до Парижа, а завтра вранці — до Японії. Уявляєте, як мало часу в доктора!

Водієві ця поїздка не подобалась. Він мав підозру, що карлики не дають чайових, і він помстився наперед:

— Ви не доктор, добродію, ви дурисвіт!

У «Небі» водіїв аж кишіло. Грали вони слабенько, якщо взагалі фали. «Цю образу моєї чести я йому подарую, тому що він нічого не тямить у шахах», — подумав Фішерле. По суті, він був навіть радий, позаяк у такий спосіб заощадив на чайових.

Коли почали приміряти костюм, горб опав. Коротун спершу не повірив дзеркалу й помацав рукою спину — невже горб справді став гладеньким? Кравець скромно відвів очі.

— Ви знаєте що! — вигукнув Фішерле. — Ви народилися в Англії! Якщо хочете, я закладусь! Ви народилися в Англії!

Зрештою, кравець це майже визнав. Він, мовляв, добре знає Лондон, не те що в ньому народився, але під час весільної подорожі мало там не залишився; велика конкуренція...

— Це ще тільки примірка. До вечора його не стане, — сказав Фішерле й погладив себе по горбу. — Як вам капелюх?

Кравець був у захваті. Ціна обурила його, фасон він назвав модним і щиро порадив придбати до капелюха пригоже пальто.

— Живеш тільки один раз, — промовив він.

Фішерле з ним погодився. Він вибрав колір, який примирив жовтизну черевиків з чорнотою капелюха — яскраво-синій.

— Та й сорочка в мене того самого тону.

Перед таким тонким смаком кравець скинув капелюха.

— Пан доктор носять усі сорочки того самого кольору й того самого фасону, — звернувся він до кількох працівників, які догідливо стояли поруч, і пояснив їм, чим знаменитий цей чоловік. — Отак виявляє себе й розкривається величний фенікс. Справдешні характери трапляються рідко. На мою скромну думку, гра зміцнює в людині консервативну основу. Хай це буде тарок чи шахи — результат той самий. Ділова людина живе з твердими, як камінь, переконаннями, вона непохитна. Вона підноситься до втілення спокою. Після напруженого дня приємно відпочити. Навіть особливо щаслива сім’я має в житті свої межі. На шляхетне застілля друзів наш по-батьківському суворий Господь Бог заплющує очі. Від будь-кого іншого я б зажадав за пальто завдаток. Ви маєте таку вдачу, що я не дозволю собі скривдити вас.

— Атож, атож, — мовив Фішерле. — Моя майбутня дружина живе в Америці. Я не бачив її цілий рік. Така робота, паскудна робота! Турніри — це божевілля. Тут зводиш на нічию, там виграєш, здебільш виграєш, тобто виграєш завжди, а майбутня тим часом нидіє. Ви скажете, нехай їздить зі мною. Вам легко казати. Вона ж бо із сім’ї мільйонерів. «Виходь заміж! — кажуть батько-мати. — Або сиди вдома! А то потім він тебе покине, а нам ганьба!» Я проти одруження нічого не маю, вона дістане величезний посаг — напхом напханий усілякою всячиною замок, але аж тоді, як я стану чемпіоном світу, не раніше. Вона вийде заміж за моє ім’я, я одружуся на її золоті. Просто взяти гроші я не хочу. Ну, то до побачення, до восьмої!

Ділячись своїми планами щодо одруження, Фішерле приховував те глибоке враження, яке справив на нього опис його вдачі. Досі він не знав, що в чоловіків буває більше, ніж одна сорочка, відразу. Його колишня дружина, «пенсіонерка», мала їх три, та й ті лише віднедавна. Той добродій, що навідував її щотижня, не хотів бачити щоразу ту саму сорочку. Одного з понеділків він заявив, що йому це набридло, незмінний червоний колір діє йому на нерви. Тиждень ще тільки починається, а в нього, мовляв, уже все падає з рук, і справи йдуть кепсько. Він, мовляв, має право вимагати за свої гроші чогось пристойного. Є ж бо ще, мовляв, і його дружина. То й що, коли вона худа, мов тріска? Вона, як-не-як, теж жінка. Дружину він скривдити не дасть. Вона — мати його дітей. Він, мовляв, каже ще раз: якщо другого понеділка йому знов підсунуть під ніс цю вічну сорочку, від такого задоволення він відмовиться. Солідні чоловіки, мовляв, на вулиці не валяються. Та потім усе пішло на лад. Уже через годину він був на сьомому небі. Але перед тим, як піти, знов почав сваритися. Коли Фішерле повернувся додому, дружина стояла посеред комірчини гола-голісінька. Зібгана червона сорочка лежала в кутку. Він спитав у дружини, що вона робить. «Плачу, — сказала та смішна постать. — Він більш не прийде». — «Чого ж він хоче? — поцікавився Фішерле. — Я дожену його». — «Сорочка йому не така, — запхикало те гладке опудало, — йому подавай нову». — «І ти не пообіцяла! — заверещав Фішерле. — Навіщо в тебе язик у роті!» Він, мов навіжений, кинувся сходами вниз. «Пане! — загукав надворі. — Пане!» Прізвища того пана не знав ніхто. Фішерле навмання подався далі й наскочив на ліхтарний стовп. Саме тут той пан став справити нужду, про яку забув нагорі. Фішерле зачекав, поки чоловік зробив своє діло. Потім він не обійняв його, хоч і знайшов, а сказав: «Щопонеділка ви матимете нову сорочку. Це гарантую вам я! Вона — моя дружина. Я можу робити з нею що завгодно. Вшануйте нас знову наступного понеділка!» — «Я спробую що-небудь для вас зробити», — відповів той пан і позіхнув. Щоб його ніхто не впізнав, додому він повертався кружним шляхом. Другого дня, у вівторок, «пенсіонерка» купила собі дві нові сорочки, зелену й лілову. У понеділок прийшов той добродій. Він одразу поцікавився, в якій вона сорочці. Вона була в зеленій. Тоді він роздратовано запитав, чи це не перефарбована стара, йому, мовляв, очі не замилиш, він добре все бачить. Вона показала решту сорочок, і він був з того дуже задоволений. Лілова йому припала до вподоби дужче, але наймиліша була червона, бо вона нагадувала про їхні перші зустрічі. Так Фішерле своєю кмітливістю врятував дружину від біди. А то вона в ті непевні часи померла б з голоду.

Міркуючи про маленьку комірчину й надто велику дружину, він вирішив на календар махнути рукою. Може, він застане її вдома. Вона палко його кохає. Може, вона його не відпустить. Коли щось не по-її, вона одразу в крик і стає на дверях. Тоді ні прошмигнеш повз неї, ні відштовхнеш її вбік — вона ширша, ніж двері. Та й голова в жінки тупа; коли вже «пенсіонерка» в неї щось уб’є, то забуває про свою роботу й цілу ніч сидить удома. Тоді він ще проґавить свій потяг і приїде до Америки надто пізно. Адресу Капабланки не важко буде роздобути й у Парижі. Не знатиме її ніхто там — спитаємо в Америці. Мільйонери знають усе. Повертатися до комірчини Фішерле вже не хотілось. А втім, на прощання він ще раз залюбки поліз би під ліжко, адже там була ніби колиска його кар’єри. Там він ставив пастки й розбивав чемпіонів, блискавкою перелітаючи з клітини на клітину, там панувала тиша, якої не буває в жодній кав’ярні, супротивники там грали добре, бо супротивником був він сам... У «Замку «Павіан» він влаштує собі таку самісіньку комірчину з таким самісіньким ліжком, під яким робитиме хитромудрі ходи, і забиратися під те ліжко буде вільно тільки йому. Прощатися Фішерле відмовляється. Почуття, сентименти нічого не варті. Ліжко — це ліжко. Він і так ще добре про все пам’ятає. Натомість він прикупить собі ще одинадцять таких сорочок, усі сині. Хто спроможеться відрізнити їх одну від одної, той дістане приз. Кравець щось таки тямить у людських вдачах; а щодо тарока нехай помовчить. У тарок грають бовдури.

Він вирушив зі згортком знов на вокзал, забрав з камери схову плетену валізу й повкладав до неї всі сорочки — одну по одній. Зневага комірного змінилася повагою. «Ще десяток таких сорочок, — промайнуло у їхнього власника, — і цей чоловік зсунеться з глузду». Коли Фішерле взяв у руку вже замкнену валізу, та мало не потягла його до вагона, що вже стояв біля перону. Службовець відвів від карлика цю спокусу. Біля віконця, що його туристична агенція відкрила спеціально для чужоземців, Фішерле каліченою німецькою зажадав квитка до вагона першого класу на Париж. Його прогнали. Він стис кулаки й закричав своїм хриплим голосом:

— Що ж, я вас покараю — я поїду другим класом, а залізниця зазнає збитків! Стривайте лишень, ось прийду я в новому костюмі!

Насправді Фішерле анітрохи не розгнівався. На чужоземця він таки не скидався. Біля вокзалу він швиденько з’їв кілька гарячих ковбасок.

— Я міг би піти до ресторану й замовити окремий кабінет, — сказав він ковбасникові. — Мені нічого не варто викласти купу грошей на білі скатертини, моє портмоне дає мені змогу це зробити. — Він тицьнув його під ніс тому чоловікові, який йому не повірив. — Але для мене головне не їжа, а розум!

— Ще б пак, з такою головою! — відказав ковбасник.

У самого в нього на масивному й незграбному тілі сиділа невеличка дитяча голівка, і він заздрив кожному, хто мав голову більшу.

— А знаєте, що в ній? — сказав Фішерле, розплачуючись. — Цілий курс наук і чужоземні мови — штук шість!

Пополудні він заповзявся вивчити американську мову. У книгарнях йому намагалися втелющити підручники англійської.

— Панове, — жартував він, — перед вами не йолоп. У вас — свій інтерес, у мене — свій.

Продавці й господарі книгарень запевняли його, що в Америці розмовляють англійською.

— Англійську я знаю, я кажу вам про щось особливе.

Переконавшись, що йому скрізь торочать те саме, він купив книжку з широко вживаними англійськими висловами. Вона дісталася йому за півціни, бо цей книгар, що годувався з усіх поглядів Карлом Маєм, а рештою книжок торгував тільки принагідно, забув і про себе, й про свій інтерес, ужахнувшись небезпек пустелі Такла-Макан, яку зібрався перетнути такий карлик, замість їхати залізницею через Сибір чи морським шляхом через Сінгапур.

Сміливий дослідник сів на лавку й стромив свого носа в початковий курс. Там були переважно такі новини, як «Сонце світить» та «Життя коротке». На жаль, сонце й справді світило. Був кінець березня, і воно ще не припікало. А то Фішерле остерігся б до нього наближатися. Із сонцем у нього якось трапився невеселий випадок. Воно було гаряче, як лихоманка. У «Небі» воно ніколи не світило. Від нього голова в людини дуріла, і їй було вже не до шахів.

— А я теж знаю англійську! — вигукнула якась дурепа поруч.

Коси в неї були заплетені, мала вона років чотирнадцять.

Фішерле не звернув на неї уваги й читав собі вголос новини далі. Вона чекала. Через дві години він згорнув книжку. Тоді та дурепа взяла її, так наче знала його вже років двадцять, і почала перевіряти, як він вивчив урок; у «пенсіонерки» на це ніякої геніальности не вистачило б. Він запам’ятав усі слова.

— Скільки років ви вчитеся? — запитала недолітка. — Ми до цього ще не дійшли, я вчуся лише другий рік.

Фішерле підвівся, забрав свою власність, зміряв дівку лютим, убивчим поглядом і обурено закричав:

— Я не хочу з вами знайомитись! Знаєте, коли я почав? Рівно дві години тому!

По цих словах він залишив те створіння сидіти на лавці саме.

До вечора Фішерле опанував усе, що було в тій невеличкій книжечці. Він багато разів пересідав з лавки на лавку, тому що люди весь час виявляли до нього цікавість. Через колишній горб чи через те, що він учив уголос слова? Позаяк горб уже пускався духу, Фішерле зупинився на другому. Коли хтось підходив до його лавки, він ще здалеку кричав:

— Не заважайте мені, благаю вас, я завтра провалюся на іспиті, що вам із цього, майте ж совість!

Але люди не могли стриматися від спокуси. На його лавку вони сідали, решта лавок стояли порожні. Люди прислухалися до його англійської й бажали йому на іспиті всіляких успіхів. Одна вчителька закохалася в його старанність і переходила за ним від лавки до лавки, аж до кінця парку. До карликів у неї, мовляв, особлива симпатія, вона любить собак, але тільки карликових пінчерів, попри свої тридцять шість років, вона ще незаміжня, викладає французьку розмовну мову, яку ладна поміняти на його англійську, кохання для неї — ніщо. Фішерле довго стримувався, щоб не висловити власної думки. Раптом вона обізвала свою господиню, в якої винаймала кімнату, продажною паскудою й заходилася ганити нафарбовані губи, а ось пудра — це ще, мовляв, сяк-так. Тепер з нього було вже досить, ненаквацьована жінка — цікаво, як вона все це собі уявляє?

— Вам тільки сорок шість, а у вас уже такі балачки, — процідив він. — Що ж ви скажете в п’ятдесят шість?

Учителька пішла. Він видався їй невігласом. Не всі люди отак одразу ображалися. Більшість були раденькі повчитися в нього задурно. Один заздрісний дідок узявся його поправляти й уперто товк своє: в Англії кажуть не так, в Англії кажуть отак.

— Я розмовляю по-американському! — заявив Фішерле й повернувся до нього горбом.

Усі погодилися, що він має рацію. Люди зневажливо поглядали на дідка, що сплутав англійську з американською, тепер це збагнуло тут кожне. Коли той нахабний старигань, якому запевне було вже під вісімдесят, пригрозив поліцією, Фішерле підхопився й сказав:

— Атож, зараз я її й приведу!

Дідок затремтів і пошкандибав геть.

Сонце заходило, люди помалу розходились. Кілька хлопчаків збилися в зграйку й чекали, поки піде останній дорослий. Зненацька вони оточили лавку Фішерле й хором закричали по-англійському. Вони горлали «жир», а мали на увазі «жид». Фішерле ще не був готовий до від’їзду й боявся хлопчаків, як чуми. На сьогодні він покинув книжку, виліз на лавку й своїми довгими руками заходився диригувати хором. Сам він співав під загальний галас те, що тільки-но вивчив. Хлопчаки кричали, він кричав ще гучніше, новий капелюх несамовито витанцьовував у нього на голові.

— Хутчій, панове! — раз у раз каркав він, підганяючи хлопчаків.

Ті вже просто скаженіли. І раптом вони поставали дорослими. Вони посадили його собі на плечі.

— Що ви робите, панове?

Ще кілька таких «панове», і хлопчаки повиростали зовсім. Вони підтримували його ноги, захищали горба, троє зчепилися за підручник — тільки через те, що книжка була його, один здер із нього капелюха. Книжку й капелюха вони врочисто несли попереду, сам він погойдувався ззаду на хирлявих плечах, він не був ні жид, ні каліка, а був хвацький чоловік і тямив у вігвамах. Цей шляхетний герой належав хлопцям аж до самісіньких паркових воріт. Він дозволяв трясти себе й був дуже важкий. За воротами вони, на жаль, зсадили його на землю. Потім запитали, чи прийде він сюди й завтра. Фішерле їх не розчарував.

— Панове, — сказав він, — якщо я не буду в Америці, то буду з вами!

Збуджені, хлопчаки хутко розбіглися. Вдома на більшість із них уже чекала лупка.

Фішерле неквапно поплентав вулицею, на якій його чекали костюм і пальто. Відколи він довідався, що потяг відходить рівно об одинадцятій, він почав надавати великого значення пунктуальності й обіцянкам. Іти до кравця, схоже, було ще зарано; він завернув у провулок, ступив до якоїсь кав’ярні, де від пістрявих бабенцій на нього війнуло чимось рідним, і від захвату за свою блискучу англійську хильнув добрячу чарку горілки. Потім сказав: «Thank you!», кинув на шинквас гроші, виходячи, аж у дверях обернувся й вигукував «Good-bay!» доти, доки його почули всі, а тоді потрапив просто в обійми «паспортистові», від якого, коли б не затримався, був би втік.

— О, звідкіля в тебе новий капелюх? — запитав той, дивуючись карликові не менше, ніж його новому капелюху.

«Паспортист» натрапив у цих краях уже на третього свого клієнта.

— Цсс! — цикнув Фішерле, приставивши пальця до губів, а тоді показав ним кудись назад, у кав’ярню. Щоб уникнути подальших розпитувань, він виставив лівого черевика й сказав: — Запасаюся на дорогу.

«Паспортист» зрозумів і помовчав. Така чиста робота серед білого дня та ще й перед самісіньким від’їздом на другий бік світу йому подобалася. Шкода ж було коротуна, який до самої Японії мав добиратися без грошей. Якусь мить він розмірковував про те, чи не тицьнути Фішерле кілька чималеньких купюр, справи в нього, «паспортиста», йшли непогано. Але паспорт і гроші заразом — це вже занадто.

— Якщо в якому-небудь місті потрапиш у халепу, — промовив він радше до самого себе, ніж до коротуна, — іди просто до чемпіона з шахів. Там щось уже та роздобудеш. Адреси ж бо маєш? Без адрес художникові гаплик. Гляди, не забудь адрес!

Цієї поради, кинутої мимохідь, виявилося досить для того, щоб повернути Фішерле під його ліжко. Накивати п’ятами, не попрощавшися, було б невдячністю. Ліжко не винне, що жінка така дурепа. З кишеньковим календарем художник не розлучається. Потяг о першій і п’ять хвилин відходить також точно за розкладом. Рівно о восьмій Фішерле з’явився до кравця. Костюмчик удався, як чудесна комбінація. А те, що ще залишилося від горба, сховалось під пальтом. Майстри привітали один одного, кожен нахвалював мистецтво іншого.

— Wonderful! — вигукнув Фішерле й додав: — А є ж люди, котрі навіть не тямлять по-англійському. Я знаю одного такого. Хоче сказати «thank you», а каже «сенькаю»!

Кравець, зі свого боку, найдужче в житті полюбляв hamandeggs. Два дні тому він зайшов до ресторану, а кельнер його не зрозумів.

— При цьому «day» — це «день», a «three» — це «три», — підхопив замовник. — Тепер я питаю вас: чи є мова ще легша? Японська куди важча!

— Дозволю собі з цієї нагоди зізнатися, що тільки-но ви з’явилися на порозі і я побачив лінії вашої постати, я відразу вгадав у вас блискучого знавця мов. Я цілком поділяю ваші переконання щодо нездоланних труднощів лексичного запасу японської мови. Заздрісники подейкують про десятки тисяч різноманітних літер. Ви погляньте на кричуще убозтво місцевих японських газет. Служба оголошень на допотопному рівні. Мова плодить непередбачувані хвороботворні бацили для економічного життя. Ми страждаємо від усеосяжного піднесення задля розквіту дружнього народу. Ми беремо обґрунтовану участь у марних зусиллях, відколи рана неминучої війни на Далекому Сході ось-ось має загоїтись.

— Ви маєте цілковиту рацію, — промовив Фішерле, — і я про вас не забуду. Та позаяк мій потяг уже скоро відходить, давайте розстанемося друзями на все життя.

— До холодної батьківської могили, — доточив кравець і обійняв майбутнього чемпіона світу.

Коли з його вуст злетіла «батьківська могила» — він мав багато дітей, — кравця пройняла глибока схвильованість і страх. Намагаючись не піддатися смерті, він міцно притис до себе доктора. У ці обійми заплутався ґудзик на новому пальті й відпав. Фішерле розібрав сміх: він пригадав колишнього свого працівника, «сліпого» ґудзикаря. Кравець, ображений за найсвятіші свої почуття, зажадав від Фішерле негайно пояснити, чого той сміється.

— Я знаю одного чоловіка, — пирхав коротун, — я знаю одного чоловіка, який ненавидить ґудзики. Якби його воля, він пожер би всі ґудзики на світі, щоб не зосталося жодного. Ось я собі й подумав: що б тоді робили панове кравці? Як ви гадаєте?

Тепер ображений забув про своє майбутнє в батьківській могилі й оглушливо зареготав. Пришиваючи власноруч ґудзика, він уже вкотре обіцяв надіслати цю чудову ідею до якого-небудь гумористичного часопису — нехай, мовляв, подивляться, може, й надрукують. Він працював без поспіху, щоб посміятися в товаристві. Він любив усе робити в товаристві, навіть сльози, коли він був сам, не давали йому справжньої втіхи. Кравець щиро шкодував, що пан доктор від’їздить. У ньому він втрачав найкращого свого товариша, адже в тому, що вони стали б найкращими друзями, нема сумніву так само, як у тому, що двічі по два — навіки-віків чотири. Розлучилися вони вже на «ти». Майстер став на порозі й довго дивився вслід Фішерле. Невдовзі риси вдатного карлика — вся справа в душі — загубилися за обрисами видатного пальта, з-під якого вдячно виглядали штани знаменитого костюма.

Свій старий костюм Фішерле добре спакував і взяв із собою на вокзал. Уже втретє з’явився він у цій залі — вбраний як на весілля, шляхетного походження, помолоділий. По-королівському байдужно він подав двома пальцями, середнім і вказівним, квитанцію комірному й зажадав свою «нову плетену валізу». Повага службовця змінилася глибокою шанобою. Тими сорочками, що їх каліка ховав пополудні, він, либонь, торгував, а тепер нацупив увесь цей шик на себе. Фішерле обіруч поклав згорток до валізи й сказав:

— Залишмо, як є! Розгортати було б божевіллям.

Біля віконця для чужоземців він запитав по-німецькому й різко:

— Тут можна одержати квиток першого класу до Парижа чи ні?

— Ну звичайно! — запевнив карлика той самий чоловік, який кілька годин тому прогнав його.

Після цього Фішерле справедливо й гордо дійшов висновку, що впізнати його вже не можна.

— Повільно ж у вас повертаються, панове! — поскаржився він з англійською вимовою, все ще тримаючи під пахвою підручника. — Сподіваюся, ваші потяги ходять швидше!

Чи не бажає він узяти спальний вагон, вільні місця, мовляв, іще є.

— Так, прошу. На потяг о першій і п’ять хвилин. Вашому розкладу можна вірити?

— Ну звичайно. Адже в нас тут — один із давніх культурних центрів.

— Я знаю. Зі швидкими потягами це не має нічого спільного. У нас, в Америці, на першому місці — справа. Business, якщо ви трохи знаєте англійську.

Зухвалі манери, якими цей невеличкий панок демонстрував своє повне картате портмоне, остаточно переконали службовця в тому, що перед ним — американець, і сповнили його щонайглибшою шанобливістю, на яку заслуговував американець.

— Я цієї країни зрікаюся! — заявив Фішерле після того, як заплатив і сховав квитка до картатого портмоне. — Мене тут пошили в дурні. Зі мною обходились, як із калікою, а не як з американцем. Завдяки тому, що я блискуче знаю мови, мені пощастило зірвати плани моїх ворогів. Ви знаєте, мене навіть затягували до всіляких розпусних кубел. Добрі шахісти у вас є — це все, що я можу визнати. Всесвітньо відомий паризький психіатр, професор Кін, мій добрий товариш, тієї самої думки. Мене тримали в полоні під ліжком, погрожували смертю й вимагали величезний викуп. Я сплатив, але ваша поліція поверне мені гроші втричі більші. Відповідні дипломатичні кроки вже зроблено. Культурний центр — це непогано!

Не попрощавшись, Фішерле відвернувся. Твердою ходою він вийшов із зали. На його вустах грала зневажлива посмішка. Це йому — про культурний центр! Йому, хто в цьому місті народився й зроду з нього не виїздив; йому, хто знав напам’ять усі шахові газети, хто будь-який ілюстрований часопис читав у «Небі» перший і за півдня вивчив англійську мову! Після цього успіху Фішерле переконався, що може легко опанувати всі мови й поклав собі на дозвіллі, яке йому залишатимуть обов’язки чемпіона світу в Америці, вивчати по дві мови на тиждень. За рік вийде шістдесят шість, більше мов і не треба, навіщо, а на діалекти йому начхати, їх і так знаєш.

Було вже nine o’clock, великий годинник біля вокзалу йшов по-англійському. О десятій замикають під’їзди. На сторожа в будинку краще не натикатися. Шлях до занедбаної казарми, де Фішерле в однієї повії змарнував, на жаль, двадцять років, тривав сорок хвилин, forty minutes. Не поспішаючи, він прокладав цей шлях своїми жовтими черевиками. Час від часу Фішерле спинявся під газовим ліхтарем і шукав у своїй книжці вислови, які подумки промовляв по-англійському. Вони щоразу виявлялися правильними. Фішерле називав предмети й звертався до людей, що траплялися дорогою, але тихенько, щоб вони його не затримували. Він знав більше, ніж досі гадав собі. Через двадцять хвилин, коли вже не траплялося нічого нового, Фішерле облишив будинки, вулиці, ліхтарі й собак самих на себе й сів зіграти англійську партію в шахи. Він розтяг її аж до облупленої казарми. Перед самими дверима таки виграв і ступив до під’їзду. Його колишня дружина діяла йому на нерви, і то так, що далі вже нікуди. Щоб не попастися їй до рук, Фішерле сховався за сходами. Тут можна було влаштуватися зручненько. Він почав свердлити очима поручні. У них і так зяяли чималі дірки. Якби він схотів, то міг би своїм носом забарикадувати сходи. До десятої Фішерле сидів тихо, як мишка. Сторож, колишній швець, що пустився берега, замкнув під’їзд і тремтячими руками погасив на сходах світло. Коли він зник у своєму вбогому помешканні — воно було навряд чи вдвічі ширше, ніж дружина Фішерле, — цей тихенько прокаркав: «How do you do?» Шевцеві причувся чийсь дзвінкий голос, і він подумав, що під дверима стоїть якась бабенція, вагаючись — дзвонити, щоб її впустили, чи ні. Було тихо. Ні, то йому причулося, просто хтось пройшов вулицею. Сторож рушив далі й, збуджений тим голосом, ліг спати біля своєї жінки, якої не чіпав уже кілька місяців.

Фішерле чекав дружини — прийде вона додому чи вийде з дому. Він був чоловік тямущий і думав упізнати її по сірнику, якого «пенсіонерка» завжди тримала високо й головкою догори, — як жодна інша повія в будинку, вона смалила одну за одною сигарети. Краще було б, якби вона йшла з дому. Тоді б він прослизнув нагору, дістав з-під ліжка календарик, попрощався зі своєю колискою — він любив помріяти в ній, коли ще був маленьким калікою, — а тоді вискочив з будинку і поїхав на таксі до вокзалу. Нагорі Фішерле ще знайшов би свого ключа від під’їзду, якого наостанку, розлютившись на її безглузду балаканину, пожбурив у куток, а підняти полінувався. Якщо вона не йтиме з дому, а прийде, то приведе з собою клієнта. Залишається сподіватись, що той пробуде в неї недовго. У крайньому випадку доктор Фішер пробереться в комірчину, як Це робив колись Фішерле. Якщо дружина й почує його, то однаково не писне, а то її клієнт розізлиться. А перше ніж вона зможе роззявити рота, Фішерле вже вшиється. Бо що робить цілісінький день така жінка? Або лежить з кимось у ліжку, або ні з ким не лежить у ліжку. Або вимантачує в якогось чоловіка гроші, або віддає їх іншому. Вона або стара — тоді тебе від неї з душі верне, або молода — тоді вона ще дурніша. Якщо дасть тобі поїсти, то за це сама зжере тебе з усіма бебехами, а якщо вона нічого не заробляє, то йди, тягай для неї гребінці з кишень. Тьху ти, чорт! Яке вже тут мистецтво? Нормальний рівний чоловік робить ставку на шахи. Чекаючи, Фішерле якомога випинав груди. Бо хто знає, який вигляд матиме на другий день спинка піджака й пальта, горб може їх розтягти.

Цілу вічність ніхто не з’являвся. У дворі з ринви скапувала вода. Всі краплини течуть в океан. На океанському лайнері до Америки відпливає доктор Фішер. У Нью-Йорку десять мільйонів мешканців. Серед людей панує радісна метушня. На вулицях усі цілуються й кричать: «Слава! Слава! Слава!» З нагоди його прибуття майорять сто мільйонів носових хустин — кожен ньюйорківець прив’язує собі до кожного пальця по хустині. Імміграційних властей ніде й сліду нема. Про що їм розпитувати? Депутація нью-йоркських повій кладе йому до ніг своє «Небо». Там це теж є. Він дякує. Він дістав освіту. Літаки виписують у повітрі «ДОКТОР ФІШЕР». Чом би не зробити йому рекламу? Він коштує більше, ніж «Персіль». Тисячі людей падають через нього у воду. Треба їх урятувати, наказує він, серце в нього м’яке. Капабланка кидається йому на шию. «Врятуйте мене!» — шепоче він. Серед цього гармидеру навіть серце Фішерле залишається, на щастя, глухим. «Забирайтеся геть!» — кричить він і дає Капабланці штурхана. Знавіснілий натовп роздирає того на шматки. З якогось хмарочоса бухкають гармати. Президент Сполучених Штатів подає йому руку. Його майбутня показує йому свій посаг, все чорним на білому. Він бере його. Підписні листи на «Замок «Павіан». На всіх хмарочосах. Триває передплата позики. Він засновує школу для молодих талантів. Вони нахабніють. Він жене їх у шию. На другому поверсі б’є одинадцяту. Там живе одна вісімдесятирічна бабця зі своїми допотопними дзиґарями. За дві години й п’ять хвилин відходить спальний вагон до Парижа.

Фішерле навшпиньках рушає сходами вгору. Так надовго дружина з дому не виходить. Запевне лежить під яким-небудь клієнтом. Перед комірчиною на четвертому поверсі він спиняється й чує голоси. Світла крізь шпарини не видно. Позаяк дружину Фішерле має за ніщо, то з її слів він нічого не розуміє. Він скидає нові черевики й ставить їх на перший східець, ближче до Америки. Нового капелюха кладе на них і милується ним, ще чорнішим, ніж темрява. З підручником англійської Фішерле не розлучається, він ховає його до кишені пальта. Потім тихесенько прочиняє двері, це він навчився робити. Голоси розмовляють далі — гучно й про якісь кривди. Обоє сидять на ліжку. Двері він так і залишає відчиненими й крадеться до щілини. Спершу він стромляє в неї носа: календар на місці, він пахне гасом, у який упав був кілька місяців тому. «Маю честь!» — каже подумки Фішерле й уклоняється перед стількома шаховими митцями. Потім вказівним пальцем правиці посуває календар до кінця щілини й виколупує його нагору; календар у нього. Лівою рукою він затуляє собі рота, щоб не зареготати. Бо клієнт над ним розбалакує точнісінько так, як ґудзикар. Фішерле достоту пригадує, як стримів календар, звідки він починався, де закінчувався, і просто навпомацки записує на останніх вільних сторінках себе. Писати такими дрібними літерами багато важче, ніж було колись. Тому «Доктор» виходить на одну сторінку, «Фішер» — на другу, «Нью-» на третю, а «Йорк» — на четверту. Докладну адресу він додасть потім, коли дізнається, де стоїть «Замок «Павіан» його майбутньої. Він ще майже не приступав до цього одруження. Турботи про капітал, паспорт, костюм та квиток забрали в нього багато дорогоцінних днів. У носі в нього ще пахне гасом. «Darling!» — каже мільйонерка, посмикуючи його за носа; вона любить довгі носи, коротких не може терпіти. «Що то за ніс?» — каже вона, коли вони прогулюються вдвох у місті; всі носи їй закороткі, вона вродлива, вигляд у неї американський, білява, як у кіні, вигналася нівроку, очі блакитні, катається тільки у власних автах, трамваїв боїться, там їздять каліки й кишенькові злодії, вони можуть поцупити в тебе з кишені мільйон, шкода грошей, а що вона знає про колишнє його калікування в Європі?

— Каліка й лайно — це те саме! — каже чоловік на ліжку.

Фішерле сміється, бо він уже не каліка, й придивляється до клієнтових ніг у штанях. Черевиками той стоїть на підлозі. Якби Фішерле не знав, що в ґудзикаря на хазяйстві двадцять грошів і не більше, то заприсягнув би: це таки він. Трапляються двійники. Тепер той заводить мову про ґудзики. Чом би й ні? Хоче, видко, щоб «пенсіонерка» пришила йому ґудзика. Та ні, він таки здурів, каже:

— На ось, та вдавися!

— Віддай, нехай удавиться, — каже дружина.

Чоловік устає й ступає до відчинених дверей.

— Я тобі кажу, він десь удома!

— То шукай його, мені яке діло?

Двійник причиняє двері й починає ходити туди-сюди. Фішерле нічого не боїться, ні. Про всяк випадок він відповзає ближче до дверей.

— Він під ліжком! — кричить дружина.

— Що?! — гарчить двійник.

Четверо рук витягують карлика з-під ліжка; дві хапають його за горло й за носа.

— Мене звати Йоган Важкер, — відрекомендовується хтось у темряві, відпускає носа, але не горло, й гарчить: — На, вдавися!

Фішерле бере ґудзика в рот і намагається його проковтнути. Рука на мить відпускає йому горло, і він устигає ковтнути ґудзика. Ту ж мить рот Фішерле пробує ошкіритись, і він, задихаючись, зовсім безневинно каже:

— Це ж бо мій ґудзик!

Та сама рука знов хапає його за горло й душить. Чийсь кулак проломлює йому череп.

«Сліпий» кидає його на підлогу й бере зі столу в кутку комірчини довгого кухонного ножа. Цим ножем він кремсає костюма та пальто Фішерле й відбатовує йому горба. Робота в нього тяжка, він крекче, ніж геть тупий, а вмикати світла він не хоче. «Пенсіонерка» спостерігає за ним і водночас роздягається. Потім лягає в ліжко й кличе:

— Ходи сюди!

Але «сліпий» іще не попорався. Він загортає горба в клапті від пальта, кілька разів спльовує на згорток і залишає його на підлозі. Трупа він запихає під ліжко. Потім кидається на жінку.

— Жодна душа нічого не чула, — каже він і сміється.

Він стомився, але жінка гладка. Він кохає її цілу ніч.


Приватна власність | Засліплення | Добрий батько