home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Червоний півень

Петер замкнув за братом двері. Вони були застраховані трьома складними замками й широкими, важкими залізними штабами. Він поторгав їх, вони не поворухнулися. Двері були немовби із суцільної сталевої плити, за ними ти почувався справді вдома. Ключі до замків іще підходили, фарба на дереві вицвіла, потріскалась, і на дотик воно здавалося подряпаним. Іржа на темних штабах була стара, й Петер не міг зрозуміти, в якому ж місці лагодили двері. Адже сторож, ще тоді, коли перебирався до помешкання, зламав двері. Від одного його удару ногою штаби погнулись, як лозини; нещасний брехун, він брехав кулаками й ногами, помешкання він також просто розтоптав. Одного місяця настало перше число, а пан Пфаф не одержав свого «презента». «З ним щось сталося!» Оскаженівши, він кинувся нагору, до джерела грошей, яке в нього раптом пересохло. Дорогою він трощив сходи. Під кулачиськами його черевиків жілібно стогнало каміння. Люди виходили зі своїх нір — це все були піддані його будинку — й затуляли носи. «Смердить!» — скаржилися всі. «Де?» — грізно запитував він. «Із бібліотеки». — «Я нічого не обсмердів!» Пфаф навіть не вмів розмовляти по-німецькому. Він мав товстенний ніс і величезні ніздрі, але вуса під ними були підфарбовані й лізли в них. Тому він завжди відчував тільки запах фабри, а запаху трупа не відчував. Вуса його зробилися цупкі й стояли сторчма; він підфарбовував їх щодня. Червону фабру він тримав у тисячі різноманітних слоїків. Під ліжком у його комірчині була ціла колекція слоїків з мазями всіх відтінків червоного кольору — червоний такий, червоний сякий, червоний ще й отакий. Адже голова в нього була ВОГНЕННО-ЧЕРВОНА.

Кін погасив у передпокої світло. Досить було тільки крутнути вимикача, й відразу стало темно. Крізь шпарини з кабінету до нього проникало тьмяне світло й ніжно торкалося його штанів. Скільки він перебачив штанів! Вічка вже не було. Той брутальний чоловік виламав його. Тепер у стіні зяяла дірка. Завтра в комірчині поселиться новий Пфаф і замурує ту дірку. Треба було відразу перев’язати стіну. Серветка зашкарубла від крови. Вода в умивальнику була такого кольору, як після морського бою біля Канарських островів. Чому вони ховалися під ліжком? Адже під стіною було досить місця. Чотири клітки висіли напоготові. Але вони пихато не помічали простолюду. Казани на м’ясо стояли порожні. Тоді налетіло перепелиць, і в Ізраїля з’явилося що їсти. Побили всіх птахів. У них зовсім невеличке горло під жовтим пір’ям. Хто б міг подумати, що в них такий лункий голос, та й горло знайдеш не відразу! А як знайдеш, то стиснеш — і чотириголосому співу кінець, довкола цвиркає кров, густа, тепла кров, ці птахи завжди живуть у лихоманці, кров гаряча, вона ПЕЧЕ, штани ПЕЧУТЬ.

Кін стер зі своїх штанів кров і відблиски. Замість кабінету, звідки на нього падало світло, він пройшов довгим темним коридором до кухні. На столі була тарілка з булочками. Стілець стояв збоку, так наче на ньому щойно хтось сидів. Кін грубо відсунув стільця далі. Потім згріб жовтаві булочки — вони нагадували тільця мертвих пташок — і запхав їх до бляшанки на хліб. Вона скидалася на крематорій. Він сховав її до мисника. На столі залишилася сама тарілка, вона була сліпучо біла, як подушка, аж світилася. На цій подушці лежали «Штани». Тереза не згорнула книжку. Вона дійшла тільки до двадцятої сторінки. Читала вона в рукавичках. «Я перечитую кожну сторінку по шість разів». Вона хоче підбити його на розпусту. Він хоче тільки склянку води. Вона приносить її. «Я на півроку їду». — «Ні, перепрошую, так діло не піде!» — «Це потрібно». — «Я не дозволю!» — «А я все ж таки поїду». — «Тоді я не відімкну тобі двері!» — «Я маю свої ключі». — «Перепрошую, де вони?» — «Ось!» — «А якщо спалахне ПОЖЕЖА?»

Кін підійшов до крана й відкрутив його скільки міг. Потужний струмінь ударив у важку раковину, аж та мало не луснула. Невдовзі вона була вже повна. Вода розлилася на всій підлозі, погасивши будь-яку небезпеку. Він закрутив кран. Ступати кам’яними плитами на кухні було слизько. Він прошмигнув до сусідньої комірчини. Вона була порожня. Він усміхнувся до неї. Колись тут стояло ліжко, а під стіною навпроти — валіза. На ліжку спала синя мегера. У валізі зберігалася її зброя — спідниці, спідниці й спідниці. Щодня вона ставала на молебень перед прасувальною дошкою в кутку. Тут фалди лягали, тут вони, накрохмалені, вставали знов. Згодом вона перебралася до нього й узяла ці меблі з собою. Тоді стіни на радощах зблідли. Відтоді вони стоять білі. І що ж поставила під них Тереза? Мішки з борошном, цілі лантухи з борошном! Вона зробила з цієї комірчини комору, набивши її припасами на голодні лихоліття. Зі стелі звисали вуджені окости. Підлогу заставили тверді капелюхи цукрових головок. До діжок із маслом попідкочувалися хлібні буханці. Кухви пообпивалися молоком. Мішки з борошном уздовж стін захищали місто від ворожої навали. Припасів тут було на всі віки. Вона спокійно дала замкнути себе, хизуючись своїми ключами. Одного дня вона відімкнула комірчину. В кухні вже не було ані крихти харчів, і що ж вона застала в комірчині? Від мішків з борошном позалишалися самі дірки. Замість окостів зі стелі звисали мотузки. Кухви повисихали, а цукрові головки обернулися просто на синій папір. Підлога поглинула хліб і зашпарувала всі свої тріщини маслом. Хто? Хто? Пацюки! Раптом з’являються пацюки, в будинках, де вони ніколи не водилися, ніхто не знає, звідки вони взялись, але вони є, вони все пожирають, славні, благословенні пацюки, й залишають голодним баберам тільки купу газет, ось вони ще лежать, а більш нічого. Газети пацюкам не до смаку. Вони не люблять целюлозу. У темряві вони, мабуть, шарудять, але пацюки — то не терміти. Терміти пожирають дерево й книжки. Любовний бунт у термітнику. ПОЖЕЖА В БІБЛІОТЕЦІ.

Кін з усією поквапністю, на яку тільки була здатна його рука, потягся до газети. Нахилитись йому довелося тільки трохи, стос сягав йому вище колін. Він щосили посунув його вбік. Підлога перед вікном на всю його ширину була завалена газетами; старі газети призбирувалися тут роками. Він вихилився з вікна. Внизу, у дворі, було темно. Світло від зірок до нього самого доходило. Але для газети його було замало. А може, він тримав її надто далеко від очей.

Він підніс газету ближче, ніс торкнувся паперу й жадібно, зі страхом увібрав у себе гасовий запах. Папір затремтів і шелеснув. Із ніздрів у Кіна повіяв вітер, від якого газета перегнулась, і його нігті вп’ялися в папір. Але очі шукали заголовка, достатньо великого для того, щоб його можна було прочитати. Якщо пощастить за нього зачепитися, то він прочитає газету при зоряному світлі. Спершу він прочитав велику літеру В. Ішлося, отже, про вбивство. Далі й справді стояло Б. Цей заголовок, чорний і жирний, заповнив шосту частину сторінки. Ось як роздмухали його вчинок! Тепер його ім’я на вустах у цілого міста, ім’я того, хто любить тишу й самотність. Ґеоргові теж потрапить на очі ця газета, перше ніж він перетне кордон. Тепер і брат уже знає про вбивство. Якби була вчена цензура, ця сторінка залишилася б наполовину чистою. Тоді нижче люди прочитали б менше синього. Ще один заголовок починався з П, а наступна літера була О: ПОЖЕЖА. Вбивства й пожежі спустошують газети, країну й голови, ніщо не цікавить їх так, як убивства й пожежі; якщо за вбивством не йде пожежа, то для цілковитого задоволення їм уже чогось бракує, вони залюбки підпалили б щось і самі, для вбивства їм бракує хоробрости, вони боягузи, не треба читати газет, тоді вони перестануть виходити самі собою — через загальний бойкот.

Кін кинув газету назад на купу. Від газети, яку він передплачує, треба відмовитись, і то негайно. Він вийшов з цієї огидної комірчини.

— Але ж надворі ніч, — промовив він уголос у коридорі. — Як я зараз відмовлюся від передплати?

Щоб читати далі, він дістав годинника. Але видно було тільки циферблат. Котра година, добачити не пощастило. ВБИВСТВО й ПОЖЕЖА були вже не такі неприступні. Адже в бібліотеці горіло світло. Йому не терпеливилося довідатись, котра година. Він увійшов до кабінету.

Була рівно одинадцята. Проте церковні дзвони мовчали. Це сталося серед білого дня. Навпроти стояла жовта церква. На невеличкому майдані збуджено снували туди-сюди люди. Горбатого карлика звали Фішерле. Він ридав ридма. Аж каміння на бруківці підскакувало. «Терезианум» оточила поліція. Операцією керував майор. Наказ про арешт лежав у нього в кишені. Карлик розгадав його сам. Вороги проникли аж на сходи. Нагорі порядкувала свиня. Беззахисні книжки кинуто на волю безсовісних гадів! Свиня укладала куховарську книгу на сто три рецепти. Казали, що черево в неї кутасте. А чому Кін був злочинець? Тому що допомагав найбіднішим серед бідних. Адже поліція видала наказ про арешт, ще не знаючи про трупа. Вся ця сила-силенна поліції — проти нього. Піші й кінні. Новесенькі револьвери, карабіни, кулемети, колючий дріт і панцерники. Та проти нього все марно, вони його не повісять, упіймати такого — дзуськи! Між ногами обидва пробираються на волю — він і його вірний карлик. І ось вони вже наступають йому на п’яти, він чує, як вони хекають і сопуть, а різників собака намагається схопити його за горло. Та ба, є напасть іще гірша. На сьомому поверсі «Терезианума» ці гади бажають один одному «на добраніч», тут протизаконно тримають під арештом тисячі книжок, десятки тисяч, проти їхньої волі, безневинно, що вони вдіють проти тієї свині, відірвані від землі, під самісіньким ПАЛЮЧИМ горищем, зголоднілі, приречені, приречені на СПАЛЕННЯ.

Кін почув волання на пробі. У відчаї він смикнув за шнурок, що відчиняв вікно у стелі, й стулки над головою розчахнулися. Він прислухавсь. Волання наростало. Кін йому не повірив. Він кинувся до сусідньої кімнати й потяг за шнурок і тут. У цій кімнаті крики на допомогу лунали тихіше. У третій лише прокотилося їхнє відлуння, в четвертій уже майже не чути було і його. Він подався через кімнати назад. Він біг і прислухався. Волання на пробі хвилями накочувалось і відкочувалось. Він притис долоні до вух і швидко відняв їх, знову притис і знову відняв. Так само лунали й ці звуки вгорі. Ох, вуха збивали його з пантелику. Він витяг драбину, всупереч ніжці, яка затято впиралася, на середину кабінету й вибрався на горішній щабель. Його плечі здіймались над дахом, руками він тримався за стулки вікна. Цієї миті до нього долинули дикі крики; то волали книжки. З боку «Терезианума» він побачив червонувату заграву. Вона повільно повзла чорною дірою неба. У носі в нього стояв гасовий запах. Заграва, крики, сморід: «Терезианум» ГОРІВ!

Засліплений, він стулив повіки й схилив гарячу голову на груди. На потилицю впали краплини. Пустився дощ. Він закинув голову назад і підставив обличчя під дощ. Яка ж прохолодна була ця чужа вода! Зглянулися навіть хмари. Може, вони погасять пожежу. Зненацька повіки йому скувала крижана паморозь. Він змерз. Хтось клацав фотокамерою. Його роздягли догола. Обшукали всі кишені. На тілі залишили саму сорочку. Кін побачив себе в дзеркальці. Він був дуже худий. Довкола погойдувались якісь червоні плоди, повні й набучавілі. Серед них був сторож. Труп силкувався щось сказати. Він її не слухав. Вона раз у раз промовляла «перепрошую». Він позатикав собі вуха. Вона ляскала долонями по синій спідниці. Він обернувся до неї спиною. Перед ним сиділа уніформа без носа. «Ваше ім’я?» — «Доктор Петер Кін». — «Фах?» — «Найбільший із живих синологів». — «Не може бути». — «Присягаюся». — «Ваша присяга фальшива!» — «Ні!» — «Злочинець!» — «Я при здоровому глузді. Я зізнаюся. Я все усвідомлюю. Я її вбив. Я психічно здоровий. Мій брат про це не знає. Змилуйтеся над ним! Він знаменитий. Я йому набрехав». — «Де гроші?» — «Гроші?» — «Ви їх украли». — «Я не злодій». — «Грабіжник і вбивця». — «Вбивця». — «Грабіжник і вбивця!» — «Вбивця! Вбивця!» — «Ви заарештовані, ви зостанетесь тут!» — «Але ж приїде мій брат. Залиште мене доти на волі! Він не повинен нічого знати. Благаю вас!» А сторож виступає наперед (він ще його товариш) і домагається для нього на кілька днів свободи. Сторож доправляє його додому й охороняє, не випускаючи з комірчини. Там і знайшов його Ґеорґ, у біді, але не злочинцем. Тепер він знов поїхав, а краще б залишився тут! Він допоміг би йому на суді! Вбивця повинен, мабуть, принести каяття? Але він не хоче. Він зостанеться тут. Він охоронятиме охоплений вогнем «Терезианум».

Кін поволі розплющив повіки. Дощ трохи вщух. Ота червонувата заграва потьмяніла, пожежники вже приїхали, нарешті. Небо більш не ремствувало. Кін спустився з драбини. Волання на пробі в усіх кімнатах стихло. Щоб почути його, якщо воно пролунає знов, він залишив усі горішні вікна навстіж. Посеред кімнати стояла напоготові драбина. У крайньому разі можна буде скористатися нею і втекти. Куди? До «Терезианума». Обвуглена свиня лежала під балками. Там роботи тепер непочатий край, а в натовпі тебе ніхто не впізнає. Виходить із дому! Обережно! Вулицями їздять панцерники. Люди, коні, машини... Вони гадають, що вже його запопали. Господь їх жорстоко покарає, а він, убивця, втече. Але спершу замете сліди.

Він стає навколішки перед письмовим столом. Мацає рукою килим. Тут лежав труп. Чи видно ще кров? Нічого не видно. Він стромляє пальці собі глибоко в ніздрі. Пальці тільки трохи пахнуть пилом. Крови нема. Треба придивитися пильніше. Світло нікудишнє. Лампочка висить надто високо. Шнур біля настільної лампи сюди не дістає. На столі лежать сірники. Він запалює відразу шість, шість місяців, і лягає на килим. Шукаючи слідів від крови, він підносить сірники майже до самого килима. Червоні пасмуги — це частина узору. Вони були тут завжди. Треба їх вивести. Поліція ще подумає, що то кров. Треба їх випалити. Він стромляє сірники в килим. Вони гаснуть. Він їх відкидає. Тоді запалює ще шість. Потихеньку проносить їх над однією з червоних пасмуг і легенько втискує в килим. Сірники залишають бурий слід. Невдовзі вони гаснуть. Кін черкає нові. Так він переводить цілу коробку. Килим лежить холодний. Тільки вкривається бурими пасмугами. Довкола тліють обгорілі сірники. Тепер йому нічого не доведуть. Ох, нащо він зізнався? При тринадцятьох свідках. Там був іще труп і Рудий Кіт з очима, які бачать у темряві. Грабіжник і вбивця з дружиною й дитиною. Лунає стук. За дверима поліція. Лунає стук.

Кін не відчиняє. Він затискає собі долонями вуха. Ховається за якусь книжку. Вона лежить на письмовому столі. Він намагається її читати. Літери танцюють — угору-вниз. Не можна розгледіти жодного слова. Прошу вас, тихо там! Перед очима скачуть вогненно-червоні скалки. Це дається взнаки страшний переляк від пожежі, та й хто ж не злякається, коли горить «Терезианум», коли тьма-тьмуща книжок охоплені полум’ям. Він стоїть. Як тут читати? Адже книжка лежить надто низько. Сядь! Він сідає. Сидить. Ні, він удома, письмовий стіл, бібліотека. Тут усе на його боці. Нічого ще не згоріло. Читати він може, коли завгодно. Але ж книжка зовсім і не розгорнена. Він забув її розгорнути. За дурість треба бити. Він розгортає книжку й б’є по ній долонею. Б’є одинадцять разів. Попалася нарешті! Читай! Облиш! Ні. Сволота! Ой! Від першого рядка відривається залізна штаба й б’є його у вухо. Свинець. Боляче. Б’є! Б’є! Ще раз. І ще. Якась примітка примітно штурхає його носаками. Щораз дужче й дужче. Він заточується. Рядки, цілі сторінки — всі накидаються на нього. Вони трясуть його й б’ють, термосять і штовхають одне до одного. Кров. Відпустіть мене! Клята потолоч! Рятуйте! Ґеорґу! Рятуйте! Рятуйте! Ґеорґу!

Але Ґеорґ поїхав. Петер підхоплюється. Він щосили хапає книжку й рвучко її згортає. Тепер він спіймав літери, всі до одної, і на волю їх, певна річ, уже не випустить. Повік! Він вільний. Він стоїть. Стоїть сам. Ґеорґ поїхав. Петер його перехитрував. Що він тямить у вбивстві! Лікар із дурдому. Дурень. Розхристана душа. А книжки любить цупити. Йому треба, щоб я скоріше ґиґнув. Тоді бібліотека дістанеться йому. А дзуськи. Потерпи! «Що тобі нагорі треба?» — «Охопити поглядом». — «Не охопити поглядом, а схопити руками!» Атож, ти б не проти. Залишайся, коновале, зі своїми придурками. Таж знову припхається. Через півроку. Тоді йому пощастить більше. Заповіт? Нема потреби. Єдиний спадкоємець бере що завгодно. Спеціальний потяг до Парижа. Кінівська бібліотека. Хто її творець? Психіатр Жорж Кін! Ну звісно, хто ж іще? А брат, отой синолог? Помилочка, ніякий він не брат, однофамільник, чистісінька випадковість, якийсь убивця, спровадив на той світ власну дружину. «УБИВСТВО Й ПОЖЕЖА» — в усіх газетах, його засуджено на довічне ув’язнення... на довічне... на посмертне... танок смерти... золоте теля... мільйонна спадщина... Хто посмів, той і руки нагрів... прощання... ні... злягання... ті, що вперті... до самої смерти... смерть і пожежа... вогонь і одежа... любовний шалдуші пожар... ВОГОНЬ, ВОГОНЬ, ВОГОНЬ...

Кін хапає зі столу книжку й свариться нею братові. Той хоче його обібрати, всі ганяються за заповітами, кожне сподівається на смерть свого ближнього. На те, щоб померти, брат може знадобитися. Світ — це кишло розбійників, люди крадуть і пожирають книжки. І кожному чогось хочеться, й ніхто не зостається на цьому світі, й ніхто не може сподіватись, що зостанеться. Колись разом із покійним спалювали все його майно, і не було ніяких заповітів, а залишалися... залишалися після покійного тільки кості. Літери в книжці зчиняють галас. Попалися й не можуть вибратись. Вони побили його до крови. Він нахваляється спалити їх. Так він помститься на всіх ворогах! Дружину вбив, свиня лежить обвуглена, Ґеорґ книжок не дістане. А поліція не дістане його. Знеможено стукаються з книжки літери. За дверима гучно стукає поліція. «Відчиніть!» — «Припиніть!» — «Ім’ям закону!» — «Ось зараз, із розгону!» — «Відчиніть негайно!» — «Ну звичайно!» — «Відімкніть двері!» — «Це ваші химери!» — «Ми вас застрелимо!» — «Язиком помелемо!» — «Ми викуримо вас!» — «Пийте квас!» Вони збираються висадити двері. Доведеться їм погріти чуба. Двері в нього міцні, як криця. Гуп! Гуп! Гуп! Удари щораз важчі й важчі. Їх чутно вже в кабінеті. Двері в нього оббиті залізом. А якщо залізо роз’їсть іржа? Вічного металу нема. Гуп! Гуп! То свині стоять за дверима й таранять їх кутастими черевами. Дерево, певна річ, розлетиться на друзки. Адже на вигляд воно досить давнє. Вони вже захоплюють ворожі шанці. Зміцнити оборону! Раз-два — гуп! Раз-два — гуп! Передзвін. Об одинадцятій бамкають дзвони. «Терезианум». Горб. Ушиються, піймавши облизня. Хіба ж я не правду кажу — раз-два! Хіба ж я не правду кажу — раз-два!

Книжки кидаються з полиць на підлогу. Він тихенько, щоб не почули там, за дверима, підхоплює їх своїми довгими руками й переносить стос за стосом до передпокою. Під залізними дверима з них виростає ціла гора. І поки його мозок ще розколюється від страшного гуркоту, він будує з книжок могутнє укріплення. Передпокій заповнюють чимдалі нові й нові томи. Він приносить собі на допомогу драбину й невдовзі вже дістається до стелі. Тоді повертається до кабінету. На нього витріщаються порожні полиці. Килим перед письмовим столом горить яскравим полум’ям. Він рушає до комірчини поряд із кухнею й виносить звідти жужмом старі газети. Він розгортає їх, жмакає, бгає й кидає оберемками в усі кутки. Потім ставить драбину на середину кімнати, де вона стояла доти. Вибравшись на шостий щабель, стежить за вогнем і чекає. Коли вогненні омахи нарешті сягають його, він гучно сміється — так гучно, як не сміявся ще ніколи в житті.


Хитромудрий Одіссей | Засліплення | Подячне слово Еліаса Канетті з нагоди вручення йому Нобелівської премії