home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1. Малах


Наступного дня обвинувачений продовжив свої зізнання.

Після такого чудесного порятунку, мене настільки охопила благодать, що я вирішив ввірити себе римо-католицькій церкві. Дуже вплинули на мене урочисті обряди, благоговіння та милосердя святих отців. Але що найбільше заполонило моє серце, так це сповідь. Як добре знайти людину, котрій ти можеш розповісти таємниці, які відомі тільки тобі одному, які мучать тебе уві сні, котрі не виходять у тебе з голови, котрі ходять, прокидаються, обідають з тобою, поки ти про них комусь не розповіш. А після цього отримати прощення! Забрати боргову розписку, що вже була в руках диявола. Мені мало було одного дня — я міг сповідатись і цілий тиждень доброму отцю Агапіту.

Останнього разу на сповіді я говорив про те, що мені вже набридло святенне життя в монастирі та догляд за каліками. Що я хотів би продовжити свої дні — хоч вже і не злочинні — у світі, якось веселіше. Я попросив його відрекомендувати мене якомусь польському вельможі, десь у контору, де мало роботи і багато веселощів. Таких вельмож є немало, і їм потрібні такі люди, як я.

— Йой, сину мій, — сказав святий отець, — ніяк не можу порекомендувати тебе комусь із них. Було б недостатньо просто запевнити, що ти є добрим нашим братом, треба було б довести, що ти і до нас жив чесним та достойним життям. Мені ж відомо якраз протилежне. А брехливі свідчення мені давати заборонено. Але я тобі допоможу. Я віддам тобі твій костур, який досі повний золота. Візьми, пошкандибай з ним до Львова у вбранні жебрака і знайди в єврейському кварталі майстра Малаха. Це не складно, тільки попитай про нього. То погань рідкісна. Давно заслужив бути спаленим на вогнищі, і буде, як тільки свята інквізиція до нього добереться. Він той, хто тобі потрібен. Розкажи, що тобі треба. Він усе зрозуміє, а якщо розповіш, що заховано в твоєму костурі, то ще й допоможе, позаяк давно продав душу дияволу. Я ж допомогти тобі не можу.

Я і сам розумів, що така благочестива та світла людина, не може дати мені брехливого листа-рекомендації. Достатньо і того, що він розповів мені, де знайти того, хто зможе це зробити і виконає моє прохання. Отже, я поцілував його руки, попрощався з ним та, затиснувши костур під пахвою, вдаючи каліку, пошкандибав до Львова, випрошуючи милостиню по всій дорозі, аби мене не пограбували.

Першим ділом я відшукав єврейський квартал, вузькі вулички якого не пропускали возів. Як тільки я увійшов у провулок, де продавали всякий мотлох, мене одразу оточили галасливі єврейські діти.

Я витягнув один динар і сказав, що віддам тому, хто відведе мене до Малаха.

Вони почали між собою штовхатися, вирішуючи, кому дістанеться динар. Кремезний хлопчина, котрий міг би їх усіх перебити, зголосився відробити динар.

Після чого ми переходили з провулка у провулок, де ледве миналися двоє людей, аж поки дійшли до халупи, на порозі якої сиділа стара жінка з натягнутою до брів оксамитовою шапочкою. Хлопчак видурив у мене динар і сказав: «Я не знаю де живе Малах, а от вона знає». З цими словами він утік.

У старої постійно тряслась голова, ніби вона весь час намагалась сказати: «Так, звичайно!»

Я дістав срібняка.

— Чуєш, матінко, зараз я тобі віддам цю монету, якщо скажеш, де живе Малах.

Матінка захитала головою «так-так», зайшла до халупи і вийшла звідти з чаркою червоної львівської оковитої, яку простягла мені і, витягнувши долоню, чекала на гроші.

— Та мені потрібна не оковита, а Малах! — закричав я сердито.

Стара повернулася, і через хвилину винесла мені іншу чарку вже з зеленою москальською горілкою.

Тоді до мене дійшло, що хлопак привів мене до глухої, як пень, старої.

Коли я втретє прокричав їй у вухо ім'я Малаха, вона намагалась виміняти срібняка на коробку порошку від комах.

Я подумав про себе: чи вилікує її глухоту коронний талер? Вилікував. Побачивши талер, старенька почала чути.

— А, Малах! — хитаючи головою, сказала вона. — Йди за мною.

Після чого закрила двері свого магазину, відкрила переді мною маленькі дверцята в куточку, крізь які провела на заросле лободою подвір'я, звідти скрипучими сходами на завалене брудним ганчір'ям горище, потім на інше горище, звідти в вузесенький коридор, потім в комірку і підвал, потім крізь підвісний міст, де ми проходили над чимось дуже смердючим. Наостанок ми йшли через довжелезний коридор до кам'яних дверей, в котрі вона постукала кінчиком своєї палиці і прошепотіла мені у вухо:

— Я теж не знаю, де живе Малах, але привела тебе до мудреця, котрий все знає, і це знатиме також.

Кам'яні двері відчинились і я зіткнувся поглядом з сивобородим старцем. Хоча не зовсім поглядом, і не зовсім зустрівся, бо він був сліпим.

На старцеві був дорогий шовковий кафтан, перетягнутий дорогоцінним східним поясом. Я зрозумів, що здобути в нього інформацію вийде ще дорожче. Тож витягнув золоту монету.

— Ти мудрець, котрий усе знає? — спитав я у нього.

Старий не був скупий на слова. Він, як міг, пояснив, що спілкується мовою птахів, розуміє чотирилапих тварин, вміє розмовляти з драконами, відчуває джерело води під землею, кожному може сказати, чи він син свого батька. До того ж він знає, якою мовою спілкуються між собою чорти.

— Всі ці науки мені не потрібні, — кажу я йому, — але якщо скажеш мені, де живе Малах, то зі мною нічого не станеться.

— О, милий сину, — сказав старий, підводячи сліпі очі вгору, — як ти можеш про таке говорити? Адже Малахів на землі стільки, як квітів на полі чи зірок на небі. У Львові живуть сімдесят два Малахи. Малах Мешугге, Малах Мікрайм, Малах Хосен, Малах Пінкас, Малах Хаймович. Звідки мені знати, якого Малаха ти шукаєш?

— Того, хто підробляє папери.

— О, сину мій! — сказав старий. — Шкода мені тебе, що йдеш таким шляхом. Ті, кого я знаю, всі добросовісні та віруючі люди.

Я мусив допомогти старому мудрецю воскресити його пам'ять, тож запхав золото йому в долоню. Він обмацав його кінчиками пальців і, переконавшись, що це й справді золото, видав мені соломонове рішення мого питання:

— Сину мій, я не можу видивитись того, кого ти шукаєш. Ти його ніколи не бачив, а я сліпий. Давай покладемось на знаки. В знаках проявляється сила Господня.

Тоді він взяв довгу голку і проколов нею книгу, що стояла перед ним. Потім відшукав останню сторінку, до якої дістався кінчик голки. Провівши по рядках кінчиками пальців, сказав:

— Знаком відзначений ніхто інший, як Бен Малах Пейшоту — португалець. Це не я сказав, це знаки кажуть.

— І де знайти мені цього португальця?

— Як вийдеш з моїх воріт, навпроти побачиш його ворота. Двічі постукаєш у дверцята, потім ще один раз, потім знову двічі, тоді тебе впустять. А тепер йди з миром.

Після чого мускулястий слуга з ліхтарем провів мене темними сходами до воріт. Тут я опинився на тій самій вулиці, звідки прийшов. Будинок Малаха був там першим. А мене цілий день тягали-водили вгору-вниз, вперед-назад через усе гетто для того, аби я дістався до будинку, що був переді мною.

Після відповідного стукання, двері відчинив карлик з обличчям кольору айви, і я так і не зрозумів, чи то була дівчина, чи то був хлопець. Мови, якою він розмовляв, я не розумів, можливо то і не була мова.

Він провів мене дерев'яними крученими сходами в якусь темну кімнату, де спиною до мене, в кутку, хтось сидів.

За весь час нашої бесіди він так і не повернувся до мене обличчям.

Перед ним стояло дзеркало, через яке він на мене дивився. Я тільки зміг розгледіти в дзеркалі, що у таємничого чоловіка немає бороди. За звичаєм, португальські євреї не носять бороду. Його обличчя якраз було намазане аурпігментом — засіб для видалення волосся — закон Мойсея забороняє видаляти волосся лезом.

— Малах вдома? — запитав я в нього.

— Малах вдома, — відповів він, весь час відповідаючи на питання про Малаха, наче про третю особу. І я ніяк не міг переконатись, що він дійсно Малах.

— Чого тобі від нього треба?

— Поясню коротко і доступно. Я хочу потрапити на службу при дворі князя Вишневецького. Тож мені потрібна грамота, яка засвідчить моє шляхетне походження; академічний диплом, який підтвердить мої знання у всіх сферах; метрику та лист конфірмації, який підтвердить моє виховання відповідно до канонів католицької церкви; наостанок листа, від якогось князя, котрий рекомендує мене, як вірного солдата та лицаря. Звичайно, все це я не прошу задарма. Я готовий заплатити. Скажи, Малах, скільки це коштуватиме?

Чоловік, до котрого я звертався, продовжував сидіти до мене спиною і глухим голосом промовив:

— Малах відповідає на твої нечувані прохання, що ти прийшов не до того, раз про таке просиш. Руки Малаха ніколи не виконували таких страшних злочинів. Малах не має нічого спільного з такими брудними жебраками, як ти. Якщо ж хочеш стати лицарем і маєш на те гроші, то відвідай спершу Малахового товариша, торговця вбраннями Малкуса, котрий продає одяг для знатних панів. Він живе на розі вулиці Бетеля, біля колодязя. У нього знайдеш прекрасні оксамитові плащі, сюртуки, до них паск'u та все, що забажаєш. Там з тебе зроблять дворянина, якщо маєш гроші. А звідси забирайся і не вертайся. Малах порядна людина і брехня ніколи не злітала з його вуст, і пальці не бруднилися чорнилами від підроблених паперів.

Я подумав, що потрапив не до того Малаха, до якого мене послали, і похмуро тягнувся вузькими вулицями. Але мав віддати Пейшоту належне, в цьому жебрацькому лахмітті я навряд можу щось вимагати. Тож я відправився на пошуки вулиці Бетеля та колодязя, біля якого знаходиться крамниця Малкуса. Після довгих пошуків таки його знайшов.

— Яке щастя знову бачити вашу милість! — завзято закричав на вході до свого магазину маленький чоловічок. — Побий мене грім, якщо не пройшло сто років з моменту, коли ми востаннє бачились. Та я одразу вас упізнав. Як не упізнати свого милостивого пана, благородного Зденка Кочановського, який, побившись об заклад, вирушив до Риму в лахмітті паломника, і в тому ж лахмітті повернувся. Та хіба Малкуса підводять його очі? Я готовий покласти голову на плаху, що в цих лахміттях знаходиться ніхто інший, як мій милий пан, благородний лицар Зденко Кочановський. О, якби прекрасна Персида, яка подарувала вам вінок на лицарському турнірі, побачила вас зараз, то сказала б: дайте гроші цьому жебраку і проженіть його! Так, правда, прекрасна Персида з тих часів стала княгинею, дружиною князя Вишневецького. Але я не забув свого милостивого пана. Я до цих пір тримаю ваші вбрання, котрі ви залишили мені під завдаток і вишитий шкіряний пасок з різними написами. Я знав, що ви повернетесь зі Святої землі і викупите в мене все, що залишили.

Я зрозумів, що доведеться змиритися, що я — Зденко Кочановський.

І після того, як я вдягнув все те, що Малкус для мене підготував, у мене не залишилось жодних заперечень проти Зденка. Нехай буде так.

Коли я повністю перевтілився в зализаного мазура, я запитав у Малкуса, скільки йому винен.

— Ви ж пам'ятаєте, скільки я дав вам завдатку? Я не враховуватиму дорогоцінності, відправлені Персиді. Всього сто золотих.

— Сто золотих! — закричав я стрепенувшись. — Такого дорого вбрання навіть у воєводи немає!

Малкус хитро всміхнувся.

— Так то воно так, але всі ці дорогі папери знаходяться у підсумку паска. Коли пан залишав їх у мене, то казав, що маю оберігати їх, як зіницю ока! Я оберігав. Я не знаю, що в них написано. Я вмію читати тільки власний почерк. Не знаю ні латини, ні грецької. Не знаю навіть як читати зліва направо. Всі папери у підсумку, прогляньте.

Я відкрив підсумок: там було повно паперів та пергаментів.

Я почав відкривати їх один за одним. Була там і воєнна грамота з відрубаною головою турка на гербі. (Що стосується голови турка, була і в мене така, однак свою я здобув не в битві.) Далі диплом від ректора Сорбони про ступінь бакалавра. Потім хресний та конфірмальний листи від архієпископів з Кракова. Грамота про бойові заслуги від генерала Монтекуччолі. Лист Патріарха Єрусалимського, котрий роздають паломникам біля святої могили. Всі ці папери на ім'я Зденка Кочановського. Тобто на моє. Малкус хитро всміхався.

— Тож чи вартує ста золотих це прекрасне вбрання?

Я добряче ляснув його по спині і заплатив йому сто золотих. Саме вбрання ледве тягнуло на десять монет, але паперами я був дуже задоволений.

В ті часи у Львові промишляло багато підроблювачів паперів, однак ніхто і ніколи не міг їх спіймати на гарячому.

Тепер я впевнено міг йти на пошуки палацу князя Вишневецького.

Я сміло міг називати своє ім'я будь-де. Той, хто колись носив це ім'я, зник більше восьми років тому і, напевне, загинув на теренах Святої землі чи Угорщини, на війні проти невірних. А ті, хто знали його в обличчя, легко вірили, що таке життя за вісім років здатне повністю змінити людину. До всього, думаю, що й рідна мати тепер би мене не впізнала.

Князь був досить старим та таким товстим, що пасок підтримував його черево. Волосся та борода з правого боку були повністю сивими, а з лівого повністю чорними — через це він виглядав дуже дивно.

Коли я відрекомендувався йому, він потиснув мені обидві руки.

— Зденко, то ти знайшовся? А щоб мені! Таки вийшли з тебе люди! Пам'ятаєш, що ми робили, коли востаннє бачились?

Я застиг. Як я міг таке пам'ятати?

В цій скруті я міг сказати тільки найочевидніше.

— Пили.

— Свята правда! Але чи пам'ятаєш, про що ми побились об заклад?

Було б не дивно якби я не знав. Але треба було щось казати — навмання.

— На те, хто кого переп'є?

Він почав реготати, обійняв та розцілував мене.

— Правду кажеш, Зденко! Саме на це! Чорт тебе забере, якщо ти негайно зі мною не поборешся. Тягніть сюди братину!

Братина — велика золота чаша, більша за два кубки. Її повністю наповнили токайським вином. Я давно не пив, тому одним ковтком осушив усю чашу до дна. «А чорт би тебе забрав! За цим тебе впізнаю!» — сказав князь. Ми пили доти, доки князь впав під стіл. З того моменту палац став моїм домом.



5.  Різдвяна ніч | Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка | 2.  Персида