home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





2. Бафомет


Я вважав, що дістався кінцевої мети. Я потрапив у монастир з військовим режимом, де зможу спокійно коротати дні. Мені не треба було думати, що їсти-пити. А робота була проста: тричі протягом дня бити у дзвони, тримати посуд і ряси у чистоті. Весь інший час я міг присвячувати молитвам і спогляданню.

Чим завоював довіру Еліаса; таким було ім'я рудобородого лицаря, котрий мене підібрав. Він назвав мене Еліезером.

Поки я жебракував по Польщі, минуло півроку, то щойно «червоні брати» прийняли мене до монастиря, на носі вже був страсний тиждень.

Я не приховував перед лицарем Еліасом свого хвилювання відносно того, що тут так само справлятимуть страсний тиждень, як у всьому католицькому світі, і з мене тут не буде користі, позаяк мене з дитинства не посвячували в передвеликодні церемонії. Мене виховували єретиком, і тільки віднедавна я став неофітом.

— Не сумуй, брате Еліезере, — запевняв мене лицар, — кожного дня страсного тижня, напередодні, ми проводимо репетиції по кожному відрізку «страстей», тож у тебе теж буде час вивчити свою роль.

Після цих слів я повністю заспокоївся і ледве чекав, коли настане Чистий четвер і коли вночі розпочнуться всі приготування до урочистостей.

Задзвонивши на вечірню та зачинивши ворота, я отримав вказівку від лицаря Еліаса: взяти ліхтаря, піти до церкви і чекати, доки годинник проб'є північ, після чого я почую тричі стукіт у двері крипти. Без вагань я маю їх відчинити та прийняти гостей, які вийдуть зі склепу, та робити все, що вони накажуть.

Я навіть оком не кліпнув від такого дивного завдання. Я ніколи не був боягузом, більше того, мене з'їдала цікавість, що ж це за такі гості, які приходять з крипти.

Одразу після того, як пробило північ, почувся потрійний стукіт у двері крипти. Я поспішив їх відчинити. На свій подив, я побачив освітлені сходи, якими підіймаються жінки в одежах, які можна було побачити тільки на церковних фресках чи у великих палацах. У всіх напудрені та нарум'янені обличчя, чорні, сірі і навіть золотисті брови. Кожна тримала в руці витончену воскову свічку.

Це не були ті примари, від яких стає лячно. Я був молодим, і коли бачив жінок, навіть і примарних, то в мені закипала кров.

Ті, у свою чергу, теж помітили, що перед ними не старий дячок, тож вирішили зі мною познайомитись, кожна по черзі. Перша заговорила:

— Я — Єзавель, жінка царя Ахава, чию кров пси злизали на вулиці. Принеси купіль для хрещення. Я хочу помитися.

— Я — Саломея, донька Ірода, котра попросила голову Іоана Хрестителя собі у подарунок. Принеси сюди піднос для проскури. Нехай вислужусь, — мовила друга.

— Я — Вірсавія. Саме через мене цар Давид впав у гріх. Принеси мені ківш з олією, я хочу змастити волосся, — сказала третя.

— Мене зовуть Даліла, і це я зрадила Самсона. Принеси мені чашу для причастя. Я хочу напитись і причаститись, — мовила четверта.

— Я — Астарта, що спокусила синів Ізраїля в Ханаані. Принеси мені кадило з ладаном, я хочу бути пахучою, — сказала п'ята.

— Мене звуть Тамар. Через мене Авесалом вбив свого брата Амнона. Принеси мені чашу для святої води, нехай заповню її сльозами.

Кожна з них брала з вівтаря річ, про яку говорила і клала мені на руки. Я тільки спостерігав, що з цього буде. Мені було доручено виконувати всі накази гостей.

Їх було семеро.

Сьома була з короною на голові, в дорогій золотистій сукні зі шлейфом, що волочився позаду. Вона йшла останньою. Голос у неї був, наче дзвін.

— Звуть мене Мілітта, я цариця Савська. Я віддала свої скарби царю Соломону, забравши натомість його мудрість. Принеси мені дароносицю.

Останнє мене приголомшило.

Священні посудини, різні атрибути для церемонії, це ще я міг стерпіти, але дароносиця! Реліквія, в котрій знаходиться тіло Спасителя, до якої навіть сам понтифік насмілюється підійти тільки на колінах. Хто насмілиться підійти і здвинути її з місця? Я з надією поглянув на примару.

Вона ж вдарила мене по плечу так, що ноги мої підкосилися і так закричала, що вся церква наповнилась її голосом.

— Чого зволікаєш?

Я зрозумів, що відмовити потойбічним істотам в мене не вийде, тож зняв дароносицю з вівтаря.

— Йди за нами! — наказала цариця Савська, після чого, знову залишившись останньою, пішла за іншими примарами гвинтовими сходами, котрі вели з каплиці кудись угору. Я плентався позаду неї, аж поки ми прийшли до кованих, позолочених металевих дверей. Вони відчинились, і переді мною постала велика зала без вікон з височенною стелею. Її помпезність підкреслювали ліхтарі, що були заховані у численні ніші. Стіни вкривали шовк та золото.

Посеред зали стояв намет, вхід до якого відкрився. Звідти почали виходити різні, відомі на весь світ лицарі, вдягнені як турки, єгиптяни, римляни, перси. Жінки-примари почали називати їх по іменах.

— Вітаю тебе, Агасфере!

— Ваал з тобою, Навуходоносоре!

— Нехай благословить тебе Осіріс, о фараоне!

І так по черзі: Ірод, Пілат, Нерон, Сарданапал — всі мої «червоні брати» були тут. А мій рудобородий покровитель звався тепер Іудою Іскаріотом.

Скажу я вам, нічогесенька компанія.

Тут вони забрали від мене церковні скарби і виклали їх на довгий стіл.

Тоді рудобородий крикнув:

— Малкх!

Я почав озиратися, шукаючи, хто б це міг бути.

— Видно, і справді відрізали тобі вуха в Гефсиманії, раз не чуєш.

Тоді я зрозумів, що Малкх — це я.

— Тримай вухо гостро, — наказав мені покровитель, чиє ім'я сьогодні було Іскаріотом, а мене, отже, нарекли Малкхом, знаменитим стражником, що першим підняв руку на Спасителя. — Кажу, тримай вухо гостро, бо якщо я тобі його відріжу, то не приклеїть його назад і назаретський Бен Ганоцрі.

Тоді я ще не знав, що вони мали на увазі під цим іменем.

Рудобородий підштовхнув мене до великого магістра, котрого сьогодні звали Навуходоносором. В його волосся та бороду були вплетені перлини, як у античних персидських статуй.

Він запитав:

— За які заслуги варто взяти Малкха на службу до Бафомета?

Іскаріот відповів замість мене:

— Він народився єретиком, став атеїстом, буянив із грабіжниками, вбивав людей, підробляв папери, видавав себе за іншого, перелюбствував з дружиною свого господаря, раб, засуджений до страти, котрий утік з в'язниці і на котрого в кожному місті чекає шибениця.

— Саме наш чоловік! — відповів на це Навуходоносор.

Серед лицарів виникла суперечка, чи повинен я поклястись у вірності офітам перед тим, як посвятити мене у їхні таємниці? Вони дійшли висновку, що це буде зайвим, оскільки я такий відомий лиходій, що коли б захотів комусь розповісти про їхні таємниці, першою в петлю потрапила б моя шия.

Тепер я почав розуміти, чому мені усі тут так раділи.

Вони зняли з мене братську рясу і вдягли як римського ліктора. Моїм першим завданням було зняти кам'яну кришку саркофагу, що був у стіні.

У кам'яній труні я побачив самого Ісуса Христа таким, яким ми звикли його бачити — з ранами на тілі та колючим вінком на голові. Фігура була зроблена з воску.

Тоді всі лицарі вишикувались навколо гробу і почали сперечатись, ким же таки був Ісус Христос?

Вони дискутували на латині і я чудово їх розумів.

Один з лицарів стверджував, що це еон древнього бога Ялдаваофа; месія пневматикус, котрого відправили на землю битися з Офіоморфосом. Але Ісусові не вистачило сміливості, тож Ялдаваоф розіп'яв його на хресті. Це доводить пророк Валентин, гностик.

Тим часом інший лицар розповідав, що як стверджує Василид Олександрійський та доводить Бердасен, так званий Христос був ніким іншим, як містифікатором на ім'я Бен Єшуа Ганоцрі, і його розіп'яли цілком справедливо.

Земля почала тікати з-під моїх ніг. Якщо в мене й були лихі думки, то шанування святих було міцним у моєму серці. Я затулив вуха руками, аби не слухати, що вони говорять.

Та я однаково чув усе.

Третій лицар стверджував, що вся історія про Ісуса Христа є нічим іншим, як просто казкою. Ця постать ніколи не існувала: ані народжувалась, ані помирала. Це всього-на-всього символ, який не мав тіла, як Брахма чи Ісіда. А його людська подоба — такий самий ідол, як Ваал чи Дагон.

Після цього мені здалося, що гіршого вже й годі чекати, однак думка четвертого лицаря довела, що в гіперболи ще є суперлатив.

Це був сам Навуходоносор.

Він почав говорити про те, що в старих писаннях сказано, ніби Ісус є деміургом, котрий мучить людство законами, які роблять всіх нещасними та нещасливими. Забороняє те, що до смаку нашим тілам. Попри всі закони природи наказує нам робити те, що не зашкодить ближньому. Однак природа людині диктує робити те, що приносить їй задоволення, не дивлячись на те, зашкодить це ближньому, або ні. На додачу до всього ті, хто слідує законам Ялдаваофа, мають покликання у всьому перечити законам Ісуса — робити все навпаки. Шахрайство, розбій, вбивство, брехня, знущання, хіть, пияцтво не тільки допускаються, але є обов'язковим. А тих, що женуть людей в ярмо так званих чеснот — будь то еон, деміург, Бен Ганоцрі чи сам Ісус Христос, — треба переслідувати та шмагати.

З цією промовою більшість погодилась, і я з острахом помітив, що кожен з присутніх дістає довгу, схожу на терен, голку і пхає в область серця воскової фігури у труні.

— І хто тепер справжній Месія? — закричав Навуходоносор.

— Бафомет! Бафомет! — закричали всі в один голос.

Навуходоносор вдарив кулаком у великий тамтам і по цьому сигналу розсунулися штори намету, що стояв у глибині зали. У яскравому світлі на чудовому вівтарі постали два ідола, правим з яких був Бафомет.

У цього ідола було два обличчя; одне чоловіче, інше жіноче. Вся його статура була напівчоловічою та напівжіночою. Велика змія обвила його, і на кожному кільці був вибитий знак зодіаку. В одній руці він тримав сонце, в другій — місяць. Під його ногами була земля, яка трималася на крокодилі.

Зліва стояв інший ідол — Мілітта. Верхи на кабані гола жіноча постать, на її голові — всіяна карбункулами та рубінами корона.

Дами та лицарі почергово підходили до ідолів та цілували плечі Бафомета і коліна Мілітти. Після цього вони поклали між ідолами дароносицю, брали звідти проскури і, поплювавши на них, розсипали їх по підлозі, після чого почали танцювати. Вели хоровод навколо двох ідолів та дароносиці, тримаючись за руки. Жінки задирали ноги, намагаючись штовхнути дароносицю, при цьому з-під суконь виднілись підв'язки до панчіх. Вони співали пекельні псалми на якійсь невідомій мені східній мові.

У цей час у мене було завдання наповнювати келихи вином із в великих ковшів і подавати його гостям, котрі пили за Бафомета.

Мене нудило від цього, але ще більше мене цікавило, чим це все закінчиться.

Коли я повернувся з вином, то всі лицарі та дами сиділи за столом, а цариця Савська — в обіймах Навуходоносора.

Коли я наповнив їхні келихи вином, цариця Савська сказала мені:

— Чуєш, Малкх! Моя корона дуже тисне мою голову, тож спустись до храму і принеси мені корону жінки з Назарету.

Від п'ят до голови мене затрусило.

У нашому храмі, коло вівтаря стояла велична статуя Богородиці Діви, голова котрої була увінчана прекрасною короною. Корона ця була зроблена з перлів та діамантів. Це був дар від княгині на знак її обітниці. До цієї святої статуї сходились паломники на великі свята і приносили щедрі дарунки, які складали до її підніжжя. А тепер я мав зняти корону із святої постаті; я мав вдягнути цю священну реліквію на розпатлане волосся брудної шльондри? Навіть якби мати Ісуса і не була Марія з Назарету, а просто матір'ю звичайного благородного мужа, навіть тоді було б святотатством вчинити такий ганебний вчинок!

Я вагався, не хотів виконувати божевільне бажання, але тоді мій рудобородий покровитель так врізав мені по спині, що мало душа з тіла не вискочила, і почав кричати:

— Ти не чув наказу? Піди до галілеянки і скажи, що цариця Савська чекає на свою корону. Поспішай!

Я мусив виконувати, що наказали, інакше б мені проломили череп.

Мені здалося, що всі святі зійдуть з своїх постаментів і жбурнуть мені в голову ціпком, книгою чи ключем небесним, коли я зробив те блюзнірство, а після закинуть мене в самісіньке пекло. Сама ж статуя Богородиці ніби нахмурила свої брови, коли я зняв корону. І хоч корона була маленькою, однак здавалась такою важкою в моїх руках, навіть земля розходиться у мене під ногами, як тільки я ступив крок.

Коли я повернувся до зали поклоніння Бафомету — оргія набрала повної сили: грішниці минулих тисячоліть в гріховних одежах вакханок танцювали безсоромний хорей з Іродами та Пілатами. Як тільки Астарта побачила мене, то вихопила корону, натягла її на своє розпатлане волосся і почала божевільний танець жриці Мілітти. Навколо неї, наче козел, скакав Навуходоносор, виконуючи фригійський обряд. Астарта кружляла так швидко, що здавалось ніби в неї, як і у Бафомета, два обличчя. Раптом Навуходоносор захитався, впав, спираючись на коліна і долоні, і став жалісно мукати. Очі його вилізали з орбіт, я подумав, що з ним вдруге відбудеться чудо перетворення в бика. З його мукання я зрозумів, що він кричить: «Малкх». Може варто принести йому свіжої трави? Можливо він хоче пастися? Та ні, просто хоче блювати. Звір, коли нажреться, то блює. Коли людина стає звіром, також блює. «Неси сюди хрестильницю!» — кричав він мені. І мерзка тварюка заблювала святу утварь, яку мені довелось перед ним тримати.

Трохи очистившись, він наче почав приходити до тями.

— Позбирай-но посуд, помий і віднеси все на місця. Дароносицю поклади на звичне місце. Проскуру склади в чашу для причастя. Потім йди спати.

Від запального танцю Астарта втратила свідомість. Коли Навуходоносор перекинув жінку через плече, корона з голови красуні впала і покотилася мені до ніг. Я її підібрав і витер.

— Це також віднеси на місце, — наказав Навуходоносор.

— Спершу випий, — розпорядилася Астарта втомленим, захриплим голосом, зняла з пояса надзвичайної оздоби красиву флягу і простягла до моїх вуст. Маленька фляга була викарбована із золота та прикрашена опалами і бірюзою. — Це вино з виноградної лози, посадженої ще Ноєм. Кам'яна урна з цим вином стоїть біля саркофага моєї бабці Семіраміди в Ніневії. Пий!

Я зволікав. Тоді Астарта надпила з фляги, несподівано обхопила мене за шию, нахилилася, притиснула свої губи до моїх — вино залило мені рота. Ніколи я не пробував настільки солодкого, пекучого та п'янкого напою.

— Хто дав мені ляпаса? — раптово спитала цариця Савська, озираючись навколо.

— Ну, пий же! — сказала Астарта, знов простягуючи мені флягу.

Я приклав її до вуст, однак з першого ж ковтка зрозумів, що то не таке вино, яке я пив хвилину тому. Цього разу вино було гірке, з дивним запахом, від якого мене перекосило. Я зробив вигляд, ніби п'ю, і з вдячністю повернув флягу.

— Залиш собі на згадку! — сказала язичницька цариця і кинула флягу до іншого посуду, який я поклав до хрестильниці, аби віднести все зразу.

П'яні демони почали гасити свічки, а я кинувся навтіки зі священним посудом, аби не застрягти з ними в темряві.

Я вимив церковний посуд тричі у чистій воді і розклав усе по місцях. Дароносицю поклав на вівтар, одягнув корону на статую Богородиці та поцілував край її вбрання, вимолюючи прощення. Майстерна робота була виконана руками самої княгині: різнобарвними шовковими, срібними та золотими нитками вона тонко вишила зображення дванадцяти апостолів.

— А це куди мені покласти? — спитав я себе, дивлячись на флягу, — аби її в мене не вкрали? Адже продавши це, я зможу купити хутір або п'ятиколісний млин. А може, все це мені сниться і коли прокинусь, її вже не буде в моїх руках? Причеплю її на пояс (я ще був у вбранні ліктора), так вона не загубиться.

Так я і зробив, після чого здолав мене сон. І я навіть не знав, де заснув і як довго спав.

Знаю тільки те, що хтось тягнув мене за вухо і копав ногами по ребрах.

Це був мій покровитель.

— Та годі, Іскаріоте, зараз встану! — бурмотів я у напівсні.

— Ах ти ж, падлюка, ще й Іскаріотом мене називаєш! Зараз ти в мене швидко протверезієш!

З цим він узяв ківш із водою і облив мене з ніг до голови. Від цього я відразу прийшов до себе.

— Ну що ж, Сатире, добре ж ти себе повів! — вичитував мене лицар. — Я наказав тобі чекати біля входу у крипту, поки не прийдуть наші гості, а ти переплутав двері крипти з дверима погребу. Там ми тебе і витягли з-під бочки. Ти навіть не знав, в якому світі знаходишся.

— А моя дорогоцінна фляга, що була прив'язана до поясу?

Та не було там вже ані фляги, ані поясу, а тільки стара ряса, що дісталась мені від старого дяка.

— Ну, досить було спати, біжи до каплиці, покрути деркача-тріщалку, зараз почнеться меса.

Але ж все здавалось таким реальним!

Зайшовши до каплиці, я побачив, що все на своїх місцях.

У боковій ніші був саркофаг, оточений свічками та з фігурою Ісуса, котру минулого вечора прихильники Бафомета штрикали голками. Однак зараз вона була ціла і неушкоджена.

У церкві було багато люду. Процесія за процесією — всі зачаровані помпезністю церемонії. Потім довгою чергою з'явилися лицарі, котрі були одягнуті у сірі ряси. Вони навколішки та босоніж наближались до саркофага Спасителя і цілували мармурові сходи, котрі вели до нього.

І саме цю людину — великого магістра — я бачив минулої ночі, з короною із чотирьох бичачих рогів на голові, котрий плював на лик Христа і твердив, що той — шарлатан! А зараз він цілує його ноги. А всі інші, які вчора сперечалися, що він чи то еон, чи син Ялдаваофа, що злякався Офіоморфа, чи взагалі ніхто? Всі вони зараз йдуть до нього з опущеною головою і б'ють себе кулаком у груди, і падуть ниць, і жодного звуку не чути в переповненій натовпом церкві, коли великий магістр підіймає тіло Христа догори. Чорти так і підбурювали мене закричати: «Люди! Християни! Не ставайте на коліна! В цьому келиху лежить проскура, по якій топталися ноги Астарти!» На щастя, білий голуб прикрив мені рота своїм крилом.

Потім заграв орган і почався церковний спів, мені почулись жіночі голоси, які заспівали «Miserere» та «De profundis»[43]. Тоді я збагнув, що ті самі голоси співали вчора: «Йди до мене, квітонько, іди». Це голос Астарти. Це — Даліли. А цей — Єзавель. І саме тут вони заходили через двері крипти! А тут піднімались одна за одною по гвинтових сходах! Але де ж це було? Адже тут немає сходів. На тому місці, де я тричі піднімався, ступаючи по сходах, нема навіть дверей, а тільки мармурова гробниця великого магістра ордену — Армінія. Певне, це і справді був тільки сон.

І впав тягар з мого серця. Я мав сильно напитися, що моя фантазія так розгулялася. Зате я не знімав корони з Богородиці і не вдягав її на голову цариці Савської.

Коли меса закінчилась, я, як завжди, підійшов до статуї Богородиці, аби підлити олії в лампаду, котра стояла у підніжжі. І тут я дещо помітив.

На передній частині корони завжди красувалась перлина розміром з горіх, а на задній такого ж розміру рубін. Перлина завжди виблискувала посеред очей, але тепер спереду був рубін.

Тобто, хтось перекрутив корону!

Отже, це все-таки не був сон.

Що ж це було?

Це була Страсна п'ятниця. «Лицарі терніїв» тримали суворий піст. Тримали його так суворо, що навіть одному важкохворому послушнику не давали ліків, бо в узварі містилася манна, а в пігулках мед. І те, й інше вважалося їжею. Я також постився увесь день. І як людина з більш м'якою совістю, журився, що не приберіг з вчорашньої оргії (якщо, звичайно, мені все це не приснилося) стегенця перепела трьохтисячолітньої давності.

Але куди б я їх запхав? Вони зникли б так само, як і фляга.

Коли ввечері страсної п'ятниці я, замість дзвонів, тричі прогримів тріщалкою та увійшов до ризниці, там чекав мене мій рудобородий покровитель з ліхтарем:

— Сьогодні знову чекатимеш на гостей коло крипти, але дивись, аби не так, як вчора!

Я подумав про себе: «На цей раз я нізащо не засну!»

— Сьогодні вони прийдуть раніше.

Так і було. Ледве дзигарі пробили одинадцять, як вже почувся стукіт у двері крипти. Як тільки я їх відчинив — з'явилися мої античні красуні, яким вже не потрібно було представлятись. Ми вже були знайомі.

Сьогодні вони віддавали мені ті самі накази, аби я приніс святий посуд.

Та мене цікавило, де саме знаходиться прохід в стіні?

І коли за наказом цариці Савської я дістав з вівтаря святу святих, вона закричала:

— Не обертайся, бо дідько тебе вхопить!

Я не обертався, бо золотий кубок з блискучою та рівною поверхнею слугував мені дзеркалом. І я побачив, що Єзавель підійшла до гробниці лицаря Армінія і повернула йому голову. Після цього гробниця провалилась в землю і перевернулася догори ногами, а на її місці з'явились гвинтові сходи.

Я зробив вигляд, що нічого не бачив.

Цього разу велика зала не була облаштована, як до вчорашніх містеріумів. На столах були різні вишукані страви: печеня, паштети, східні фрукти. М'ясо в страсну п'ятницю! Коли всі віруючі, навіть кальвіністи постяться, їдять тільки пісний суп, чи взагалі нічого не їдять і не п'ють. Тільки гортають сторінки молитовника, шукаючи відради, аби відволіктись від голоду та почуття провини.

Об одинадцятій годині ночі почали бенкетувати. Але ще й як бенкетувати! Було враження, що гості та господарі не їли і не пили дві-три тисячі років. Я ледве встигав носити пійло з погреба та нарізати смажене м'ясо. Послідували ті ж самі сцени, які були вчора, але ще з більш хворою уявою.

Цариця Савська була ще більш божевільною, ніж учора. Раптом вона сказала:

— Ех, щось мені гаряче в цьому вбранні. Малкх, піди і принеси мені одежу галілеянки. В ній мені буде прохолодніше.

— Щоб на тобі ця плахтина стала плащем Деяніри! — мовив я про себе, зціпивши зуби. Та штурхан Іскаріота нагадав мені, що треба виконувати наказ, і я знову повторив вчорашнє блюзнірство.

Я повернувся з плащем якраз вчасно, адже Астарта вже сиділа верхи на кабані, як і її кам'яна статуя. Я тільки опустив очі від сорому.

Астарта реготала.

— Ходи сюди, Малкх! — кликала вона, посміхаючись. — Бери флягу і випий з неї, як я. Я п'ю за Бафомета, а ти питимеш за Астарту!

З цими словами вона випила з фляги. Це був той самий витвір мистецтва, з якого вона поїла мене вчора

Тут мене осінило. Я зрозумів, у чому фокус. Є фляги з потаємним дном: в одну частину заливається одне пійло, а в другу — інше. Якщо людина відкрутить кришку вправо, то вип'є один напій, якщо відкрутить вліво — то інший. Тож я уважно спостерігав, у який бік відкриває кришку язичницька цариця, коли п'є сама. Вона крутнула праворуч. А коли передавала мені, то відкривала ліворуч. Тоді я непомітно відкрутив її праворуч. І знову відчув смак солодкого, доброго вина. Я досить багато з нього випив.

— Правда ж, смачно? — питає в мене королева брехні.

Я вирішив відплатити їй тою ж монетою.

— Трохи гіркувате, — відповів я і скривився.

Астарта клацнула пальцями у мене перед носом і, сміючись, сказала:

— Добре тобі і таке. Воно залишилось ще з весілля в Кані Галілейській. Твій Господь зробив його, тож пий. А флягу залиш собі — буде парою до вчорашньої.

По цих словах вся пекельна братія зареготала.

— А тепер прибери усе тут і принеси spiritus vini![44] — наказав Навуходносор.

Тож я знову поприбирав усі священні реліквії, а потім приніс, у кам'яному глеку spiritus vini.

Чортам вже мало було напитися вина, їм схотілося ще й спирту.

Тоді мені дещо спало на думку.

У кам'яному глеку знаходилась справжня російська горілка. Ківш був закритий так хитро, що відкрити його міг тільки той, хто знав його секрет. Я навчився цього ще у гайдамак. Тож я відчинив в погребі глек, відлив з нього трохи горілки і долив туди пійло, яке було залито у флягу, а тоді знову зачинив його.

— Чи не пив ти з нього, Малкх? — закричав мені Ірод.

— Клянуся Бафометом, що не пив.

— Тоді відкрий глека! — наказав мені Пілат.

Я по-різному пробував, але нічого не виходило. Тоді Ахав вихопив його з моїх рук, але в нього так само нічого не вийшло. Він поклав глека до срібної чаші і розрубав його мечем, після чого пійло вилилось в чашу.

Тоді Вірсавія і Тамара (знамениті Біблейні господині) накидали туди фіги, родзинки та апельсинові шкірки, а Даліла підпалила це крампампулі[45] восковою свічкою. Все інше світло загасили.

Винний спирт горів і палав. На чолі стола засідав Навуходоносор, котрий опустив у чашу кропило для святої води, і заходився розливати палаюче пійло по кубках, що вишикувались навколо нього. Кожен підносив пекельний напій до вуст.

Жахлива картина: чотирирогий цар, що розливає вогонь, страшнючі покручі, що сьорбають той вогонь, посередині зелено-блакитне полум'я, в котрому відбивались такого ж кольору обличчя — все це перевершувало будь-який бачений до цього танець смерті. Сама цариця Савська виблискувала таким зеленим відтінком, наче проклята оголена душа. На її обличчі, вустах ніякого рум'янцю, тільки блиск чорних очей показував, що вона жива. Все навколо заливалось страшними прокльонами та блюзнірством. Вогонь до писка, вогонь із писка.

Я хотів врятуватись з пекельного синедріону. Тепер я був певен, що мені це не сниться. Я вирішив тікати.

Якщо це чорти, то якісь вони тупуваті, раз дали такому нещастю, як я, обвести себе навколо пальця. Адже якщо всі вони вип'ють чудо-напій, який приготували для мене, то спатимуть, і невідомо хто проведе завтра церемонію воскресіння.

Я тихесенько покинув гріховну залу ідолопоклоніння і подумав про себе: «Якщо ці людські створіння (а вони однозначно люди) потрапили сюди через двері крипти, отже з крипти якісь катакомби мають виводити на вулицю, де через потаємні двері ці монстри у жіночій подобі сюди і потрапляють. Я б міг втекти звідси тим самим шляхом.

Я взяв ліхтар, спустився до крипти і, йдучи довгим коридором поміж гробниць лицарів ордена, помітив, що на могилі лицаря на ім'я «Птоломей» надгробна плита відсунута вбік. Вона була не з мармуру, а з жерсті і тільки пофарбована під мармур.

У цій гробниці не було могили, а тільки вузький прохід зі сходами, якими я піднявся нагору. Вони також були гвинтовими, і я нарахував сімнадцять сходинок. На сімнадцятій я побачив на дверях святу статую. Це була статуя святого Себастіана, прив'язаного до дерева та пронизаного стрілами. Саме так безбожний Діоклетіан вбив відважного мученика.

Я часто бачив цю статую, тільки перебувала вона в ніші монастирського муру, із зовнішнього її боку. Певне, вона знає таємницю виходу, інакше з якого дива їй тут опинитись.

— О, святий Себастіане! — благав я його з усім смиренням. — Я моравської крові по матері, а ти їхній покровитель. Відкрий мені таємницю: як прийшов ти сюди крізь стіни, аби я так само зміг звідси вийти.

За його спиною не було видно жодного отвору.

Я почав шукати отвір.

У тілі відважного мученика стирчали три мідні стріли. Якому безбожному нахабі прийде в голову обертати стріли в тілі до смерті замученого святого?

І я помітив, що одна з трьох стріл була блискучіша, ніж інші. Я піднявся на постамент, вхопився за стрілу і повернув її. Стріла подалась в моїх руках, а за нею вся статуя почала обертатись. І вже за хвилину я бачив зоряне небо над своєю головою. Ми зі святим Себастіаном опинились назовні.

— А тепер знову впусти мене, дорогий покровителю, — сказав я статуї і, повернувши стрілу, знову опинився всередині катакомби.

Тож це і є таємниця шляху примар.

Я повернувся до крипти і почав, озираючись, дещо шукати.

І таки знайшов.

Наді мною знаходився саркофаг Армінія зі статуєю великого померлого магістра, в якого була скручена шия.

Цікаво, що станеться, якщо я поставлю на місце його голову? А сталося те, що гробниця повернулась на своє місце і закрила вхід до зали з Бафометом.

Оце так! Богохульники будуть приспані, хтозна коли вони прокинуться. А коли прокинуться, опиняться в зачиненій залі без вікон та дверей, з котрої не зможуть вийти, хіба що розіб'ють стіну.

Завтра ніхто не знатиме, де вони. Я за цей час втечу за тридев'ять земель.

Я поставив перед собою мету.

Піду до архієпископа Аахени та закладу лицарів, що поклоняються Бафомету. А щоби мати докази, я візьму з собою осквернений церковний посуд. Ні! Благочестиві християни не питимуть з жертовної чаші, з котрої пили Саломея та Даліла. Ніхто не хреститиметься з купелі, котру заблював Навуходоносор. Ніхто не прийматиме святу воду з кропила, котрим головний диявол наливав палаюче пекельне пійло — поки все це не освятять і не звільнять від чаклунства пречисті та благочестиві руки.

Я віднесу це все до архієпископа, до ради та святої інквізиції. Святий посуд буде моїм свідком, а вони нехай проведуть обряд екзорцизму.

(— Ти вчинив дуже мудро, сину мій! Як справжній християнин, — сказав великий князь, обурившись безбожністю «лицарів терніїв», тільки слухаючи про вчинки яких віруюча людина вже відчуває потребність у відпущенні. — Ти вчинив по совісті!

— Я ж казав! — солтис скочив на ноги та вдарив суддівською палицею по столу. — Навіть з пограбування церкви він так викрутиться, що йому казатимуть: «Ти добре вчинив, сину мій!»

На цьому великий князь та солтис так сильно зчепилися, підскакували у своїх кріслах і били кулаками по столу, що підсвічник, череп, розп'яття так і танцювали на ньому. Засідання довелось припинити і відкласти на наступний день. Лиходій знову отримав відстрочку щодо повішення — сміявся я подумки.

Наступного дня судді, трохи заспокоївшись, продовжили засідання перерване в in pendenti[46].

— Де ви зупинились, обвинувачений?

Х'юго продовжив.)

У ризниці я знайшов великий шкіряний мішок, куди спакував усі срібні та золоті дорогоцінності, які постраждали в богохульній оргії, і не забув про корону Богородиці.

Коли я підняв мішок собі на плече, той мало не поламав мені його, однак я не міг перекласти мішка на інше, через білого голуба.

За допомогою статуї, що крутиться, я опинився за стіною. Далі мені треба було спуститися з високої вежі. Я знайшов мотузяну драбину, якою сюди піднялися язичницькі блудниці, швиденько зліз по ній, схопив мішка зі скарбами і побіг до гавані.

(— Зупинись! — закричав солтис. — Тут я тебе і спіймав. І це буде критерієм твоєї вини. Чи благочестивим був твій вчинок? Чому ти відправився у гавань, де стояли готові до відплиття кораблі, а не у бік ратуші, де б знайшов мера, солтиса чи міського старшину, кому б міг розповісти про святотатний орден? Сплячих винуватців спіймали б in flagranti[47], звичайно, якщо все те, що ти сказав, було правдою?

— Ну, покидьку, спробуй поясни! — спохмурнів князь.

— Насправді, все дуже просто, панове, — відповів реус. — Я тільки слово скажу — і ви все зрозумієте. Назва міста, в якому це все відбувалося — Щецин. Тоді там заправляв Адольф Густав. Мало того, що його воєначальникам-єретикам було до одного місця, чи в монастирі поклоняються Бафомету, чи справляють свято Милітти, так вони ще були в дуже хороших відносинах з «лицарями терніїв», котрі разом зі шведами відважно боролись проти імператорської армії. Тож йти туди не було ніякого сенсу. Так я вирішив рятуватися, тікаючи на землі великого німецького князя, де мене вислухають разом із святою інквізицією і, думаю, приймуть рішення розпочати воєнний похід проти богохульників та єретиків. А так, як у морі мене буде важко вислідити, я поспішив до Щецинського порту.

— Habet rectum! Rectissimum![48] — поспішив озвучити свою думку великий князь. — Шведські єретики не можуть бути суддями в такому питанні. Викресліть з обвинувачень «furtum sacrosanctorum»[49].

— Готовий побитись об заклад, що він очистить себе від усіх обвинувачень, мерзенний злочинець! — пробурмотів собі у бороду солтис. — Ну, а тепер піде «Homicidium!»[50])


1.  У дуплі | Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка | 1.  На кораблі мінхера