home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1. Пірат


Англійці не нагородили мене щастям висіти в клітці над озером з крокодилами. Ця розвага була доступна тільки справжнім шахам та раджам. Без довгих тирад мене відправили до Бомбею, посадили на корабель, де було ще п'ятдесят схожих на мене джентльменів, котрі прийшли з Європи шукати удачі у східних набобів. Їхнім найбільшим гріхом було те, що вони були німцями, голландцями, іспанцями. Ост-Індійська компанія без зайвих слів забирала всіх (боягузливі набоби, котрі легко видавали) і відправляла в Нову Каледонію.

Вельмишановне панство, я хочу вас спитати про наступне: поки я, прикутий разом з одним гідним іспанським ідальго до лави, помирав від спеки і обливався потом, підіймаючи важке весло, капітан Мурдер розпорядився змінити курс і направив судно замість Нової Каледонії до набагато небезпечніших берегів Нової Зеландії. Ост-Індійська компанія заплатила капітану Мурдеру кругленьку суму за забезпечення депортованих сухарями, копченим і в'яленим м'ясом та бренді, однак нам діставалась тільки суха риба та протухла вода. То кого ж із нас варто називати піратом? Його чи мене? Хто грабував свого ближнього у морі? Хто порушив морський закон? Я чи він?

(— Клятий чорте! — заричав великий князь, вдаривши палицею по столу. — Капітан Мурдер був піратом!

— Я лиш хотів це констатувати. Бо по всіх законах дозволено самозахист. Коли ми, нещасні депортовані, по зірках визначили, що судно різко повернуло на південь, і, крім того, помітили, що через погану їжу поширюється цинга, ми спробували поскаржитися, отримавши нагороду — удари батогом. Тоді ми поклялися якоїсь ночі звільнитися від ланцюгів і захопити корабель. У нас на це було повне право. Ми були заявниками, а судновласник порушником.

Мій товариш, ідальго, мав добру практику у цьому ділі. Він навчив нас, як зняти кайдани так само легко, як знімають чоботи чи рукавиці. Це і справді прекрасна наука. Та задарма я нею не ділитимусь.

— Нам воно не треба ані за гроші, ані здарма, — сказав солтис.)

Тож однієї ночі, звільнившись від ланцюгів, ми піднялися на палубу, зв'язали мотузками сп'янілу команду, зробивши це без жодної краплі крові, та проголосили себе господарями «Алкйона». Хочу вас запитати, панове, чи можна це назвати бунтом? Ми не були рабами Ост-Індійської компанії, і не були в'язнями та поганцями. В нього не було жодного права закувати нас у ланцюги та депортувати. А от поведінка капітана Мурдера викликає осуд. Він поводився з нами, вільними людьми, як з негритянськими рабами, цілий тиждень годував рибою, хоча не всі з нас були папістами, а копчене м'ясо давав у п'ятницю, хоча майже всі ми були папістами.

(— Він заслужив, аби ви повісили його на найвищій щоглі! — обурився великий князь.)

Може й так, але ми цього не зробили! Правда, не зробили ми це тільки тому, що не змогли його впіймати. Поки ми боролися за свої законні права, зловмисний капітан, відчуваючи увесь тягар провини, рятувався, зачинившись у пороховій каюті, і став погрожувати, що як ми хочемо його спіймати, то разом з кораблем усі злетимо у повітря. Ми почали з ним торгуватись. Ми сказали йому, що не чіпатимемо його, однак ті з нас, кого депортували, всі до єдиного, покинемо корабель. Його відповіддю стало: «Нехай вас чорт забере». Ми уклали перемир'я на двадцять чотири години.

Першим ділом ми…

(— Нажерлись… — випередив його солтис.)

Так точно, ми наїлись досхочу і напились так само. Ми заслужили. Потім спустили на воду великий бот, встановили щоглу, навантажили бочками з сухарями та флягами зі спиртним, взяли зброю та одяг, а також одну суднову гармату. Всі інші гармати скинули в море, пошматували вітрила та канати, аби за нами не було погоні. Взяли карту, компас, підзорну трубу і, не прощаючись, покинули корабель та відчалили в зоряну ніч. Яким чином дістався, і чи дістався до рідної гавані капітан Мурдер та його «Алкйон» я так і забув поцікавитися.

Півсотні втікачів на одному боту, п'ять європейських національностей. Позаяк я був єдиний, хто розмовляв усіма п'ятьма мовами, мене обрали квартирмейстором корабля, який відрізняється від капітана тим, що поки перший усім наказує що робити, другий — робить тільки те, що вирішать товариші.

(— Зрозуміло для чого така subtilis distinctio[67], — сказав солтис. — Аби було на кого перекинути провину.)

Вгадали, ваша милість, дивуюся вашій проникливості. Однак, в мене не було потреби в подібних махінаціях, оскільки наше товариство не робило нічого такого, за що б нас могли повісити на щоглі. Нашою метою було висадитись десь у Флориді чи на Філіппінах і створити вільне товариство.

Та нашому плану завадила неочікувана перепона. «Алкйон» ледве зник з горизонту, як нас застав штиль: вітрила повисли, наче суха риба, і ми рухались тільки завдяки веслуванню. Штиль тривав багато днів, жодних хвиль на морській поверхні, і наші запаси почали закінчуватись.

(— Але ж ти тільки що розповідав, що ви забрали усі запаси «Алкйона», — сказав солтис.

— «Усе» — це рівно половина від «багато» і десята частина від «достатньо». Провізії було «багато», а голодних ротів було «більше», а більше від меншого ніяк не віднімеш.

— Святу істину кажеш, — мовив великий князь, — від семи вісім не віднімеш, треба запозичити…, тож від кого ви позичили?)

Нам зустрілось риболовне судно. В таку пору вони ловлять великих крабів. Ми закричали: «Йо-хо!» Варто знати, вельмишановне панство, що серед усіх живих істот на планеті краби найбільш боязкі. Варто крабові почути гуркіт грому або гарматний постріл, він одразу розмикає клешні для швидкого порятунку. Тому існує угода між ловцями крабів і капітанами військових кораблів: якщо останні помітять судно ловців, то в жодному разі не роблять гарматного пострілу. Для опізнавання у них на парусі намальований великий червоний краб. А на знак подяки ловці діляться виловом.

— Йо-хо! — закричали ми та попросили частину вилову, оскільки риба в нас скінчилась та залишилась тільки половина сухарів.

— Йо-хо! — відповіли вони. — За яким правом просите ви половину вилову, якщо у вас не військовий корабель.

— Ми голодні, і в нас є гармата. Як вистрілимо, то всі ваші краби розімкнуть клешні! Тож маємо двійко гарних причин.

Ловці зважили наші причини і, за морським звичаєм, поділилися з нами здобиччю.

(— Так це ж тоді навіть і не було піратством, а просто морським звичаєм, — м'яко промовив великий князь.

— Добре, добре. Припустимо, це було дитячими пустощами, а не грабунком. Однак подивимось, що півсотні чоловіків з однією гарматою робили далі на морських просторах? Давайте я відкрию карту! Я хочу знати ваш маршрут, тому що саме так ми побачимо чи ви були чесними моряками, чи брудними піратами! Бо повір, що мені вистачить клепок це зрозуміти!)

Обвинувачений театрально поморщив око і продовжив зізнання.

Коло Маркізьких островів ми пересіклися з іспанським торговим судном, капітан якого, відповівши на наші принизливі благання, дав нам кави, шоколаду і меду. Ми попливли далі в Алеутів, де капітан російського торгового судна обдарував нас бочками горілки та солоної тріски. На широті Юкатана, коли провіант наш скінчився, ми попросили одного італійського торговця позичити нам муки із сагової пальми та декілька бочок білого кишмишу.

(— Що ще за кишмиш?

— Кишмиш — це виноград, але сушений. Родзинки в бочках.

— Покидьки! Родзинки їм подавай!

— Що ж, в скрутні часи людина з'їсть усе. Коло Барбадоських островів ми зустріли турецьке торгове судно, моряки котрого лиш за «благословить вас Господь» подарували нам копченої свинини та сала. Біля Канарських островів китайське судно та його моряки щедро поділились з нами вином. Біля островів Зеленого мису грек з Мадагаскару закидав наш бот рахат-лукумом так, що він мало не пішов на дно. Далі, біля Вогняної землі…

— Зачекай-но! Зачекай! — гаркнув солтис, поклавши обидві долоні на карту. — Аби простежити ваш маршрут, треба прив'язати нитку за ногу сарани і пустити її стрибати по карті туди-сюди. За тобою конем не вженешся!

— Що ж, це була трохи закручена подорож; ми не тямили в мореплавстві, в нас була погана карта та примхливий компас.

— Компас із примхами! Можливо, це був компас жіночої статі?

— Та, правду кажучи, я навіть не можу достовірно сказати, чи правильні назви островів я вам називаю, адже там ніде не було табличок з їх назвами. Єдине, в чому можу я вас запевнити, так це в тому, що ми дійсно зустрічались з усіма тими панами, поки блукали та жебракували по морських просторах.

— Нічогенько так жебракували, скажу я! Півсотні озброєних хлопаків та з однією гарматою, швидкий бот з півсотнею весел та вітрилом. Ви напевно ганялися за кожним з тих кораблів!

— Можу тільки сказати, що всі вони щедро нам допомагали та давали все те, чого ми найбільше потребували.

— А чи пригадуєш ти бременського купця?

— Як не пам'ятати! Великодушний чоловік! Ми зустрілись біля мису Доброї Надії. Не дарма його так називають. Ми були знесилені: довгий шлях та шторми перетворили наш одяг на суцільне лахміття. Тоді той благородний — благослови його пам'ять — чоловік, побачивши нашу убогість, вдягнув нас віддавши навіть власного плаща. Нехай Господь його благословить у всіх його ділах!

— Що ж, а він зовсім інакше розповідає цю історію. По поверненню він одразу написав скаргу до Ганзейського сенату про те, що піратський корабель — ваш безсумнівно — грабує моряків та морські судна, не жаліючи нікого; ви напали на його корабель, роздягли догола його самого і команду. Цілком вірогідно, бо в жодній нормальній реальності не виникне думки настільки абсурдної, що бременський купець знімає власного плаща і добровільно віддає першому зустрічному. Добре, що Бремен поруч: можемо покликати свідка, котрого, як не помиляюсь, звуть Шульце.

— Тоді попрошу викликати і моїх свідків: іспанського купця дона Родрігеса де Салдапенна з Бадахоса, росіянина Звойниміра Белобратанова — чиновника з Камчатки, італійського сеньйора Одоардо Спарафучиле з Палермо, турка Алі Бабу бен Дедімі з Брусса, китайця Чин-Чан-Тойпінг-Вана — шанхайського мандарина, грека Леонідаса Херос Караїскакіс з Трикали…

— Досить!!! — загарчав солтис, затуливши долонями вуха. — Ні слова більше! Краще я повірю усьому, що ти сказав. Тож ви були морськими жебраками? А не морськими грабіжниками. Дозвольте, ваша милість, викреслити піратство з реєстру злочинів. Втім, залишається канібалізм. Як бути з пожиранням людського м'яса?

— Дозвольте одразу підмітити, що не у всі часи, не у всіх країнах, і не за всіх обставин канібалізм вважається злочином. Жителі островів Фіджі впевнені, що з'їсти переможеного ворога — вчинок героїчний. У мексиканців людожерство зведено в релігійний культ. Під час великої монголо-татарської навали позбавлені провіанту угорці поїдали один одного — про це свідчить Рогеріус. Таке стається і в морі. Після жахливого шторму в Тихому океані нам довелося, щоб не потонути, викинути всі запаси продовольства.

— Знову брехня! — несамовито горланив солтис. — Ти сам стверджував, що Тихий океан саме тому і тихий, що на ньому не буває шторму. Зараз ми затягнемо тебе на дибу і почнемо катувати доти, доки ти не визнаєш, що на Тихому океані не буває шторму.

— Ваша правда, ваша милість. Пам'ять зрадила мені. На Тихому океані не буває штормів. Але водяться акули. Вони цілою зграєю напали на нас. Аби врятуватися, ми були змушені викинути за борт усі запаси провіанту. Ми сподівалися, що невдовзі знову зустрінемо співчутливих моряків, які поділяться з нами своїми запасами. Однак ми більше не зустріли жодних вітрил. Два тижні ми не їли нічого, окрім підошов власних чобіт. Наостанок і вони скінчилися. Ми більше не могли боротися з голодом. Тож ми вирішили влаштувати «морський бенкет». Ми тягнутимемо жереб: чиє ім'я випаде — того і з'їмо. З капелюха витягли моє ім'я. Я мав принести себе в жертву заради порятунку інших. Та коли я почав роздягатись, вперед вийшов мій бойовий товариш, іспанський ідальго, з котрим ми довгий час були прикуті до однієї лави. Благородний іспанець сказав: «Не ти помреш, славний раджо! В тебе є дружина, навіть дві. Твоє життя дорожче. Я твій брат, і вважатиму за честь, як римлянин Курцій, кинутись в голодні горлянки своїх товаришів і врятувати їх!» З цими словами він відрізав собі голову поклавши її до наших ніг. Далі справа була за іншими.

— А ти теж куштував його м'ясо? — спитав солтис.

— Я був дуже голодним.

— Тож вина твоя констатована. За поїдання вмістилища душі людської, а саме тіла, винний карається спаленням на вогнищі.

— Зачекайте-но! — втрутився великий князь. — Яку частину іспанця ти їв?

— Ступню.

— Питання в тому, чи є в ступні людська душа?

— Та як би не була? — обурився солтис. — Скільки разів ви чули вираз «душа втекла в п'ятки» чи «накивав п'ятами»? Де є страх — там повинна бути душа: одне без іншого не існує. Хіба не кажуть: «Чесний з голови до п'ят»? Отже, п'ята має честь, а отже і душу.

— Це всього лише приказки, — відповів великий князь. — Якби в ногах таїлась душа, то якщо кому-небудь відріжуть ногу, приблизно чверть душі пропадає. Виходить: три чверті душі прямо в небеса, чверть в пекло і vice versa[68]; це абсурд. Це важливе питання, яке може вирішити тільки теологічний факультет. Поки не буде винесено рішення, процес над реусом потрібно припинити.)

Цілий тиждень без турбот та печалі провів обвинувачений в камері смертників. Саме стільки часу знадобилось теологічному факультету, аби дати відповідь на питання: чи все тіло людини пронизує душа?

Висновок був наступним:

«Людська душа доходить до колінних чашечок. Саме тому в церкві люди моляться навколішках. Все що нижче коліна — бездушний апендицит.»

(— Таким чином звинувачення в канібалізмі прошу перемістити до інших irrelevabilis[69], — мовив великий князь.)


3.  Маймуна і Данеш | Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка | 1.  Secundogenitura [71]