home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





2. У сипучих пісках


Ну що ж, що сталося те сталося. Я розумів, що не перший, з ким доля зіграла подібний жарт. Раз інші не померли, то і я якось переживу.

У німвегенців є один жахливий звичай, котрий відрізняє їх від інших звичайних людей. У деяких країнах, якщо мужчину спіткає нещастя, коли його дружина сплутається з іншим, завжди сміються поза його спиною; а реально йому завжди відчинять двері, аби він помістився разом з рогами. А тут чоловіка висміюють та глузують над ним прямо в очі. Жінці вибачають її оступ, а от на чоловікові відриваються, що є сили.

Тож я прийняв рішення пробачити своїй дружині і закрити на все очі. Але варто було мені вийти на вулицю — господи помилуй! Кожен зустрічний іменував мене «ваша величність» і вважав, що корона мені дуже личить. Один навіть запитав, чи не навідувалась до мене фея Маймуна? Інший сказав, що бачив лелеку в небі, який ніс у своєму дзьобі малюка. Варто було мені десь зняти капелюха, як у ньому з'являлися дірки. А на запитання: «хто це зробив?» мені відповідали, що це зробили мої роги. По пошті мені прислали «диплом тюхтія». Вночі вони приходили під мої вікна і оспівували моє життя в глумливих пісеньках. А на ранок на моїх дверях красувався малюнок дурня верхи на півні.

Я був злий, наче тигр.

І я не міг себе захистити.

В інших країнах такі проблеми легко вирішують. Там засилають картель[73] до найзлобливішого насмішника, викликають його на бій і годують його залізом. Інші після цього стуляють свої пельки. Але от лихо! Тут ніхто виклику не понесе. Викликати кривдника на дуель письмово або усно марно; він одразу побіжить до мера та публічно заявить, що його хочуть вбити. Лусни його по носі за відмову від поєдинку, він побіжить до міського солтиса. І взагалі: за щиглик по носі плати три марки, за ляпас — шість. Моя дружина втомилася платити штрафи за щиглики та ляпаси, а я мав повну можливість безперервно стовбичити в суді.

І мені, і моїй дружині терпіти таке життя стало не під силу.

Відколи я повернувся, вона весь час скаржилася на здоров'я. Якось вона сказала, що їй потрібні лікувальні ванни, і тому нам треба поїхати до Фліссінгена.

Я одразу вчепився за таку нагоду подумавши, що хоч там позбудусь насмішників.

Та де ж там! Вони щодня писали мені листи, в яких ображали мою чоловічу гідність.

Якось, серед інших листів, я натрапив на такого:

«Який же ти бовдур! Нащо твоїй дружині Маймуна, яка доставить її на Арарат, якщо ти сам принесеш її на своєму верблюжому горбу. Та хіба ж ти не знаєш, що Фліссінген — це і є той самий Арарат, куди Данеш приніс їй чоловіка, щоправда, не тебе. Він подарував їй новий очіпок з червоного оксамиту, з позолотою та мереживом. Коли вона його вдягає — це сигнал, що чоловіка вдома немає. Недолугість ти ходяча!»

Це вже було занадто! Моя дружина і справді отримала новий очіпок, котрого описали в листі. І я помітив, що кожного разу вдягаючи його, вона веселішала.

Я почав сваритись з нею через той очіпок. Я просив її не вдягати його, а якщо вона носитиме його, то нехай сидить вдома. Та вона все одно робила по-своєму. Якщо я злився, вона сміялася мені в обличчя. А мене цей очіпок просто виводив із себе.

Якось мені треба було поїхати до Антверпена у справах.

Я вже давно звернув увагу, що дружини виявляють надзвичайну турботу і ніжність після звістки про від'їзд чоловіків. Моя половина теж була зі мною дуже ласкавою і навіть запропонувала провести пішки, адже по піщаному березі на кареті не проїхати. Та відмовити її не вдалось. А я відчував нутром (скоріш за все білий голуб у мене на плечі), що не варто брати її з собою. Краще буде для нас обох, якщо вона залишиться вдома. Та вона вбила собі в голову, що проведе мене і годі було відмовити її.

Вона знову вдягла червоний очіпок. Я знову добряче розгнівався, а вона сміялась.

— Дурненький! Ну, до кого мене в цих дюнах ревнувати: до чайок та піщанок?

Чи знає вельмишановне панство, як виглядає той край? Якщо ні, то я опишу в декількох словах.

Це проклята, величезна, піщана пустеля, де глибокі ями чергуються з високими піщаними дюнами, що заросли поруділим чагарником, дроком та вереском, серед якого пасеться рогата худоба. Пастухи стережуть її на ходулях. Довга, побудована на сваях, дамба відокремлює цей безлюдний край від сипучих пісків, що розкинулись на іншому боці.

Ці сипучі піски — щось жахливе. Земля та вода об'єднуються для одної цілі: знищити все на своєму шляху. Благодатні в суті своїй елементи у такому поєднанні несуть тільки смерть. Поверхня сипучих пісків виглядає сухою і хвилями нагадує море. Морський пісок зверху висушений вітром, а всередині зволожений морем. Там нічого не росте.

Лихо людині чи тварині, яка випадково туди потрапить і не має крил. Пісок миттєво провалюється під ногами, і це — кінець. Якщо хочеш підняти одну ногу, то інша тане ще глибше. Спочатку людина сприймає це як жарт і думає, що вибереться. Та в поглинаючого піска немає дна. Він затягує людину так само, як змія поглинає голуба. Коли вона потоне до пояса, тоді розпочне хвилюватись: однак з кожним подальшим рухом вона тільки глибше риє собі могилу. А коли пісок дістанеться губ, то кричати про допомогу вже марно; ніхто не прийде, а навпаки втече в інший бік, адже рятуючи чиєсь життя, втратиш і своє власне. Піщана могила закриється у нього над головою, і тільки воронка позначає слід, де щойно загинула людина. Однак вітер і її згладить.

Отже, праворуч були пагористі дюни, ліворуч — сипучі піски, посередині дамба. Саме по ній ми прогулювались з дружиною попід руки.

— Бачиш, моя мила, — сказав я їй, — які щасливі ми можемо бути, коли нам не заважають різні перепони. Для повного щастя бракує тільки щоб ти не вдягала той червоний, оксамитовий очіпок.

— Повністю з тобою згідна, — відповіла вона. — Бачиш, мені також для повного щастя бракує вдягати мій червоний оксамитовий очіпок.

— Гаразд, можеш носити, я не проти. Носи хоч три одразу. Та поки мене не буде, цього ти не вдягай.

— Ну, так я і не вдягаю.

— Поклянися.

— Не буду цього робити. Що, як не вийде дотримати клятви, то стану я клятвопорушницею. А очіпок цього не вартує.

— Тож тобі миліший цей очіпок, ніж я?

— А ти настільки ненавидиш цього очіпка, що разом з ним почав і мене ненавидіти?

— У мене є причина його ненавидіти, і я не хочу, аби ця причина поширилась і на тебе. Тоді пообіцяй, що не вдягнеш, поки не повернусь.

— Не обіцятиму я такого, тож не будь занудою.

— Зараз я тобі покажу щось, і тоді ти не носитимеш його! На, читай, що пишуть мені з Німвегена!

З цими словами я дістав з кошеля листа і дав їй прочитати.

Її обличчя стало таким же червоним, як і сам очіпок.

— А тепер навмисне носитиму його! — закричала вона та, зім'явши листа, кинула його у бік сипучих пісків.

— Ні, не будеш ти його носити! — я кричав несамовито і втративши контроль, зірвав з неї очіпка й кинув його услід за листом.

Що відбувалось потім? Це я зможу розповісти лише, якщо спершу опишу свою дружину.

В Голландії сварки та бійки між чоловіком та дружиною — звична справа. Однак, зазвичай, саме чоловік приходить до судді з підбитим оком, отримавши на горіхи від дружини. Моя дружина була якраз із таких жінок. Вища від мене на півголови, з широкими плечима та з сильно випираючими грудьми. Вона могла тримати немовля на долоні на витягнутій руці. Отримавши ляпаса такою долонею, потерпілому вже не потрібен visum repertum[74]. І з цієї жінки я насмілився зірвати червоний оксамитовий очіпок!

Тієї ж миті вона кинулась на мене, наче розгніваний слон, і штовхнула двома кулаками в груди: я злетів з дамби в одну з тих ям, що наповнені якоюсь гіркувато-солоною кашею, в котрій навіть п'явкам не вижити. А як людина скуштує те на смак, губи пектиме гірше хрону. До того ж, впав я головою донизу. Дно вкрите гидким осадом, який діє на шкіру так само, як кропива. Я занурився у цей осад по самі плечі. Тільки сила духу врятувала мене від смерті. Навіть найкращий плавець забуде свою майстерність, як голова його застрягне в муляці. Ледве виліз я із тої ями. Та не бачив я ні сонця, ні неба: мої очі були заліплені цим соляним осадом. Пройшло багато часу, перш ніж я прочистив ніс та рот від піску, намулу, протер очі від осаду і зміг знову бачити. У вухах продовжувало дзвеніти, я нічого не чув.

Я ледве підвівся. Коли перестав, нарешті, думати про власне тіло, котре катувало пекельне полум'я, то усвідомив, що навколо щось змінилося. Моєї дружини ніде не було: куди ж вона поділася? Я все ще хрипів та відкашлювався, тому не міг ані кричати, ані покликати її. Аби вилізти на дамбу, потрібно було обійти слизькі вибоїни та ями, сваї тут були занадто високі. Нарешті, я знайшов вихід на гору, що зайняло немало часу. Піднявшись, я знову пороззирався у пошуках дружини. Довго не довелось шукати. Поглянув у бік сипучих пісків і від побаченого у мене в жилах застигла кров.

Дурна жінка побігла за очіпком, дістала його та навіть вдягла на голову. От якраз тільки її голову й піднесені догори руки і було видно серед сипучих пісків.

Жахлива картина! Очі дивились на мене з неймовірним докором, розчепірені пальці хапались за порожнечу. Вона широко розтуляла рота, однак голосу вже не було. Похована заживо.

Я ні про що не думав і миттю кинувся їй на допомогу. Помітивши це, вона різко вдарила долонями по піску, після чого плечі її піднялися, але руки загрузли остаточно. Певне вона хотіла сховати руки, аби я не зміг за них вхопитись.

Та я б і так не зміг за них схопитись. Ледве ступив я п'ятдесят кроків, як земля під ногами провалилась.

Тоді тільки я зрозумів, в яку небезпеку потрапив. Чи то розум, чи то інстинкт виживання змусив мене кинутись долілиць. Так я міг рівномірно розподілити на поверхні вагу тіла. Обережно вивільнивши руку, потім ногу, я поповз назад. Здавалося, минула вічність, поки я відповзав назад. Увесь цей час я бачив перед собою її: залишилась вже тільки голова, яка невмолимо грузла все глибше. Її погляд палав злобою і докором, аж поки не закам'янів. І поки вуста її були розкриті, в моїх вухах морським прибоєм лунали слова: «Будь проклятий!»

Коли я врешті-решт виліз на дамбу і спітнілий, тремтячи від напруги і жаху, подивився вниз, то побачив лише червоний очіпок на піщаній поверхні. Піднявся сильний вітер і погнав очіпка в мій бік. Я кинувся навтіки.

Я біг і біг, крізь піски та дюни, крізь осиковий гай та прогнилий від води ліс, крізь засохлі луки. Я біг по оманливих галявинах, де зелена трава приховує калюжі з болотами, в яких живуть жаби і гніздяться морські птахи, де ховаються видри і бабаки. І весь час чув у вухах «вбивця!» Саме це викрикували мені жаби на болотах, птахи у повітрі, гнилі дерева, простягаючи до мене свої гілки. Колюча ожина, вчепившись мені в ногу, волала: «Стій, вбивце! Я тебе не відпущу!»

Все навколо мене звинувачувало. Я біг і біг, доки якісь стіни не перегородили мені шлях. Це був закинутий торф'яник. Здалося, ніби я потрапив до в'язниці. Сама дика природа вирішила мене ув'язнити.

Від втоми я втратив свідомість.

Старий торф'яник поріс новим мохом і тут було приємно лежати.

Я почав збиратися з думками і виправдовуватись перед жабами, ящірками, чагарниками, птахами, і засохлими деревами, які так і простирали до мене свої сухі гілляки, наче кажучи: «Обирай! Хто з нас тобі миліший?»

Я захищався.

«Як я можу бути вбивцею? Я навіть не торкнувся її. Навіть мізинцем не доторкнувся. Це вона зіштовхнула мене з дамби, і я мало не втопився. Вона сама була настільки дурною, що кинулась назустріч смерті. Навіщо було бігти за очіпком до сипучих пісків? Вона сама винна у своїй загибелі!»

— …Так то воно так. Але навіщо ти кинув її очіпок в сипучі піски? — спитали мене жаби, птахи і бабаки.

«Та хіба ж я не мав на це повне право? Хіба ж не було в мене причини вважати, що коли вона вдягає того очіпка, то зраджує мене? Хіба ж не зраджувала вона мене до того? Чи ж я мав стерпіти це і ходити рогоносцем? Я ж тільки захищав свою честь та її гідність. Побігши за тим очіпком, вона навмисне хотіла себе вбити разом з честю та гідністю. Потрійне самогубство. Вона сама його скоїла.»

— Ха-ха-ха! — сміялось навколо все живе. — Ха-ха-ха! — сміявся вітер, пролітаючи повз.

Ніхто на світі не стане на мій бік.

Мої вороги усі чотири стихії. І все, що живе та мертве. Кожна людина у світі. Від малого до старого. Білі, чорні і кольору олії. Як тільки вони мене побачать, одразу знатимуть, що мене треба переслідувати. Все суспільство разом взяте. Міста, великі палаци та малі хатинки — всі проти мене. Побачивши будинок, мені треба кидатись навтіки.

Але ж я не вбивця.

Та всі казатимуть навпаки. Не знайдуть моєї дружини ті, хто бачили нас, коли ми вийшли на прогулянку. Однак знайдуть її очіпка коло дамби і скажуть: «Це він її вбив!» Але це неправда! Я не вбивав своєї дружини! І ніхто цього не бачив? Ніхто не зможе довести?

Легкий дотик пташиного крила на моєму обличчі.

— Здається мені, що це ти, мій вірний супутник, білий голубе! — прошепотів я. — Ось ти зможеш сказати правду — чи вбив я свою дружину?

З надією я поглянув на плече, де зазвичай сидів голуб. Але то був не білий голуб, а чорний птах: можливо ворон. І він сказав: «Саме ти її вбив!»

З тих пір, він завжди сидить у мене на плечі. Навіть зараз. Ви бачите, милостиві панове?

(— Нарешті ми отримали від тебе зізнання, не прикрашене всякими витівками та фарисейськими вивертами, — мовив солтис, опускаючи перо в чорнильницю, аби підписати протокол. — Таки знайдеться робота для нашого ката. Не обійдеться простим пострілом в голову. Uxoricidium: aequale[75] — четвертування, з попереднім відсіченням правої руки.

— Це навряд, — сказав великий князь. — Вбивство дружини implicite[76] констатується, що не заперечується, більш того, benevole[77] визнається. Однак, існує один відомий указ, виданий одним святим королем: угорським королем, однак святим. Sanctus Ladislaus Rex[78]. Його указ, священний для всього католицько-християнського світу, гласить про наступне: «Коли викриє чоловік свою дружину в невірності і вб'є її, то за це відповідатиме він тільки перед Господом.» Fiat applicatiy![79]

— Ех ти ж, покидьку! Навіть ти не міг сподіватись, що з зашморгу тебе врятує сам Sanctus Ladislaus Rex. Ergo «fiat piscis!»[80] Допишемо і це до діянь святого Ласла.)


1.  Secundogenitura [71] | Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка | 1. «Диявольські лицарі»