home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





2. Чужа дружина


У новому становищі чарівний талер ніяк не міг полегшити мені життя, бо я потрапив у таке місце, де купувати було нічого.

Нас забрали до французького табору, що тримав облогу міста Лілль. Там мене запхали до артилеристів, після того, як я зізнався, що трохи в цьому ділі тямлю.

То було жахливо. Вдень та вночі ховатись по окопах, копати траншеї та відбивати атаки. Це ще можна було стерпіти, а от від голоду порятунку не було. Французький командир розробив тактику, згідно з якою до артилерії не допускались маркитантки, бо ж вино, пиво та горілка затуманюють здоровий глузд. А коли я посилав сапера до кантіни за глечиком міцного пива, той завжди повертався з порожніми руками, мовляв, загубив талер по дорозі. Ну, звісно ж, адже поки він доходив до кантіни, мій талер повертався до мене в кишеню. Добре навчений.

Тож я голодував та вмирав від спраги.

А от офіцерам було добре. В їхніх шатрах завжди всього вистачало.

В армії були всі види військ, і біля кожного офіцера красувалась одна панночка. Їх число утворювало цілий загін. І скажу вам, що одна така «табірна дама» дорівнювала сотні солдат, в тому сенсі, що проїдала та пропивала рівно стільки ж.

Офіцери давали солдатам півпорції житнього хліба, а дами отримували подвійну порцію марципана.

У мого капітана теж була така панянка: не дочка, не сестра і не дружина. У довгій шовковій сукні, в береті з великим пером, вона скакала поруч з капітаном, коли той відвідував наш батальйон. Нічогенька була дівка.

Якось головнокомандуючий армії переглянув офіцерське господарство і видав наказ про те, що як у таборі перебувають жінки, чиї чоловіки не служать в армії — то такі жінки мають двадцять чотири години, аби забратись звідти.

Того дня капітан навідав наш батальйон, наче мав якісь справи і зіштовхнувся зі мною.

— Знаєш, хлопче, мені здається, ти здатний на щось більше, ніж шкребти залізо і спати на голій землі.

— І жувати черствий хліб! — доповнив я.

— Я маю намір взяти тебе своїм ад'ютантом.

— А я нічого не маю проти.

— Але мені потрібна послуга.

— Я відчуваю, що можу надати будь-яку послугу.

— Займешся кухнею, будеш готувати дорогі смачні страви і запрошувати мене на обід і вечерю. Я за все платитиму.

— Не таке вже й погане заняття.

— Звичайно, для того, щоб прийняти кавалера мого рангу, необхідна присутність в будинку гідної і красивої дами.

— Але де мені таку взяти?

— Не турбуйся. Оженись на тій жінці, що мене супроводжує, і яку я давно поважаю.

Отут я замислився.

— Та чого ж ви самі з нею не одружитесь, коли так її поважаєте?

— Бовдуре! Бо я вже одружений!

Я почувався зле. Почав знизувати плечима та скреготати зубами.

— Бачите, пане капітане, гріхів у мене і без того досить: я обманював, крав, грабував, але такою жалюгідної ролі мені ще не пропонували.

— Добре обміркуй. За тобою вибір: або нічого не робити і тільки смачно їсти та пити, або сидіти в окопах, довбати каміння та давитись сухим хлібом з водою. Даю тобі півгодини на роздуми. Якщо не хочеш — знайду іншого.

Це були довгі півгодини. Я подумав — що я втрачаю? Гідність? Але де вона? Я вже давно її розгубив. Губив я її то з рушницею, то з мечем в руках. Я робив вчинки, після яких мене шукали, проклинали. А тепер я проїм свою гідність ложкою та ножем? Проп'ю її келихом? І стану тим, кого висміюватимуть і не поважатимуть?

Через півгодини я сказав капітану: «Я згоден! Потиснемо руки!»

Ми простигли один одному руки, однак зупинились на півдорозі і опустили їх. Кожен подумав, що у іншого рука брудніша.

Священик того ж дня одружив мене з донною. Без жодних докорів сумління я назвав їй одне зі своїх багатьох імен.

Правда, з тієї миті жилося мені добре, бо в шлунку совість не живе. Шлунок каже, що їсти за сто вояків — це добре. В мене з'явилось звання — ад'ютант. Всі, хто мене так називав, не забували пускати смішка. Дружину я бачив тільки за столом. Не моя провина, що вона любила вдягатись дорого. Солдатські мундири покриють витрати. Іноді капітан зі своїх роз'їздів по околицям повертався не з порожніми руками, і моя дружина отримувала нове плаття або намисто, або браслет. Кожен раз який-небудь сюрприз.

Один такий сюрприз залишив капітана без голови.

Поліз він здуру на позицію, де стріляли з гармат, і зустрілася його голова з якимось дурним ядром.

Так і привезли нещасного додому.

Це була велика біда, особливо для мене. Адже я перестав бути ад'ютантом капітана, однак залишився чоловіком ад'ютантші. Посада, треба зізнатися, нелегка, бо гроші з неба не падають, а дама звикла до розкішного життя. Золоті прикраси, подаровані капітаном, зникали одна за одною і, врешті-решт, не залишилося грошей на нормальну їжу.

Тоді почала дружина зі мною сваритися, мовляв, що я жалюгідний жебрак, котрий не здатен забезпечити жінку. А от капітан був тямущий та джентльмен!

Тоді я згадав про свій чарівний талер. Дав його дружині і сказав: «Іди і купуй, що схочеш!» Якби ж я знав те, що напередодні повідав вельмишановний солтис, що подарований талер не повернеться. Тоді я думав, що за годину він знову опиниться в моїй кишені. Та більше я не знаходив його ані в кишені, ані в капелюсі, ані в чоботі, ані в гаманці. Може, талер до дружини повернеться, оскільки їй був подарований? Ні, не повернувся, і тепер розумію, чому. Вона з моїм талером в крамницю не пішла, а подарувала його молодому прапороносцеві, котрого шанувала ще при капітанові. Так і пропав мій «перекоти-талер».

То ж залишились мені тільки сором, приниження та жінка, котра за мене вийшла, але на котрій я не оженився.

Що мені робити? Я три дні ламав голову. Тікати? Стати клятвопорушником? Вже вдруге стати клятвопорушником? Порушити вірність присязі і вірність дружині?

Три дня терпів знущання дружини і глузування офіцерів. На третій день втік.

(— Я втік би ще першого дня! — вдарив кулаком по столу великий князь.

— Отже, і клятвопорушення ми викреслимо з мого протоколу? — обережно спитав солтис.

— Quod dixi, dixi![86])


1.  Перекоти-талер | Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка | 1.  Шарлатан