home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1. Шарлатан


(— Ну що, безбожнику, — почав наступного дня солтис. — Ось ти і дістався кінця своїх грішних походеньок. Ти вже показав, як треба потроїти сім смертних гріхів, і зробити з них двадцять один. А потім так викрутитись, аби на шиї не залишилось жодного. З усіма своїми казками ти затягнув процес на п'ять місяців і два тижні. Напевне ти думав, що за цей час французи захоплять місто і визволять тебе. Нічого не вийшло. Залишилось останнє звинувачення: зрада, котру ти скоїв проти міста. Ось вона і приведе тебе на шибеницю. От зараз я хочу побачити, як ти будеш виплутуватись.

— Спробую, — відповів обвинувачений і підніс молитви до своєї музи, котра день за днем допомагала йому залишатись на межі між прекрасним світом і потойбічним.

Вам добре відомо, милостиві панове, що після втечі з французького табору я прийшов сюди на службу і обов'язок свій виконував точно й сумлінно, як годиться доброму солдату.

— Мушу визнати, ти був найкращим унтер-офіцером у моїй артилерії, — мовив князь.)

Одного разу, коли у себе в казематі я заглибився в навчання, вартові привели бродячого торговця, який стояв перед укріпленнями і стверджував, нібито я послав його на ворожі позиції, і тепер він повернувся з важливим донесенням. Нісенітниця — нікого я нікуди не посилав. Проте наказав привести його до мене.

Кремезний хлопак з хитрою, досить бридкою пикою. На спині в нього була дерев'яна шафка (як у всіх торговців) з двома дверцятами, шухлядами; а в тих шухлядах ліки, мазі, чудодійні пігулки та настоянки.

Хлопак засміявся мені у вічі і сказав:

— То що, не впізнаєш?

— Ні, я ніколи не бачив твоєї пики.

— Я твоєї також, однак все одно впізнаю тебе — Бельфегоре!

Я злякався.

— Це ти, Бегеріку?

Я вигнав охорону, аби ми залишились на самоті.

— Як ти знайшов мене, якщо ніколи не бачив мого обличчя? — запитав я його.

— Це все мої чарівні каблучки. Одна на мізинці правої, друга — лівої руки. Обидві ношу камінцями донизу. Коли я кажу їм: «Хочу знайти свого кревного брата, Бельфегора», — одна з них повертається і показує мені шлях. Коли обидві каблучки повернуться камінцем догори, це означатиме, що прибув до місця, де є той, кого шукаю, і що стою перед ним.

Хоч пояснення його було дещо туманним, я не міг прогнати чортиська: бо ж любив його, як вірного товариша. Недарма ми випили крові один одного — моя кров текла в його жилах, а його в моїх.

— Що привело тебе сюди, де нема нічого, окрім гарматних ядер?

— Я прийшов помінятися тілами.

— Навіщо воно тобі?

— Маю вказівку від «творця».

— То ти до цих пір «диявольський лицар»?

— Такий, як і ти. Це не хвороба, від якої можна вилікуватись. І не одежа, яку можна зняти. Хто приєднався до «диявольських лицарів» — той з ними навіки.

— Я заклав тільки тіло, а не душу.

— Так я за тілом і прийшов. Свою нещасну душу залиш собі та Аврааму. Мені ж віддай тіло. А в моєму тілі можеш нести свою душу куди схочеш.

— Але що ж мені робити в світі у твоєму тілі?

— Те саме, що і я. Будеш різним бовдурам продавати теріяк, миш'як, lapis nephritica[87], nostoc Paracelsi[88], саламандрову мазь. Заробиш собі талерів немало. Це найлегший спосіб життя на світі.

— З усього перерахованого я нічого не знаю, не знаю для чого це використовують.

— Не ламай голову. Поглянь у шафку. Все стоїть на поличках красиво, акуратно, в тиглях, колбах, олов'яних коробочках. Всюди є назви. А тут, під кожним виробом, крихітними буквами написані його властивості і від якої хвороби допомагає. Пацієнт прийде, прочитай вказівку і продавай собі за хорошу, розумну ціну.

— І як довго мені доведеться в твоїй шкурі ходити? Коли ти повернеш мені моє тіло?

— Поки ми обоє не захочемо помінятись. Ось, бери одну каблучку, іншу я залишу собі. Коли прийде час, ми одночасно крутанемо каблучку на мізинці, кожен опиниться у власному тілі. Одягай каблучку та поклич солдатів. Нехай виведуть мене до воріт фортеці і відпустять. Та спершу пригости мене склянкою шнапсу.

Я покликав варту, віддав наказ, налив шнапсу і простягнув склянку Бегеріку. І тут тільки відчув, що шнапс обпікає мою горлянку — я став Бегеріком.

Зайшов гармаш, який повідомив, що друга гармата в третьому батальйоні дала тріщину.

І тут з моїх вуст злетіли слова:

— Зваріть клей та залийте тріщину. Обмотайте стовбур міцною мотузкою, аби тріщини далі не пішли.

Вартовий та гармаш поглянули один на одного і зареготали.

— От, лишенько! — подумав я про себе.

— Чуєш, Бегеріку, давай поміняємось на хвилинку, — прошепотів я йому.

Ми крутнули каблучки і я знову став собою.

— Віднесіть її в ливарню. Дістаньте з четвертої камери бронзову довгоствольну гармату. Чого регочете, бовдури!

І ми знову помінялися.

Мене в тілі Бегеріка вивели з фортеці. Потім довелось проходити через табір ворога, де, звичайно, мене заарештували. Коли вони стали зі мною розмовляти, я зрозумів, що не знаю французької. Я, хто розмовляє латиною, англійською, французькою, польською, російською, турецькою, індійською, голландською мовами, тепер стою, як пень. Бо ж вуха Бегеріка не розуміють жодного слова, а язик його повертається лише на швабському діалекті. З французьким командиром я зміг спілкуватись лише за допомогою перекладача.

— Ти був у фортеці?

— Так.

— Передав унтеру, що я велів?

— Так.

— Що він відповів?

— Все виконає з точністю.

Після цього командир запхав мені у руку п'ятдесят талерів і велів забиратись.

Я повернувся і рушив світ за очі, мандруючи з одного міста в інше, поки не дійшов до Магдебурга. На своїх настоянках я заробив на воза і коня; вже не тягав на спині шафу, найняв слугу, котрий барабанив і дудів, поки я торгував на ринку.

Сподобалася мені безтурботне бродяче життя і на розум не спадало зажадати своє тіло назад. Нехай Бегерік собі стріляє з гармат в Еренбрайтштайні. Дуже розумним і зручним виявилося тіло Бегеріка, і душа моя почувала себе в ньому чудово. Правда, я добре про нього дбав, плекав і леліяв, як своє власне. Я цілком міг собі це дозволити. Всі лікарі Магдебурга збанкрутували з тих пір, як я з'явився. Тільки я міг вилікувати людей. Моє зілля творило справжні чудеса.

Але одного разу трапилася біда. Коли я торгував на ринку, якийсь пройдисвіт — певне найнятий котримсь з лікарів — підклав пучок палаючої соломи у вухо мого коня. Бідолашна тварина понеслася, як скажена, візок перекинувся, всі настоянки та ліки посипалися на дорогу. Добре, хоч шию собі не зламав. А погано те, що тепер я не знав, які ліки для чого потрібні. Я порозкладав їх до шафки навмання, і, напевно, багато переплутав.

З цього всього вийшла велика плутанина.

Якось мене покликали лікувати одного синдика, у котрого одна нога була коротша за іншу. Я був трохи напідпитку від французького вина і натер «розтягуючою» маззю ту ногу, котра і без того була довша. Результат наступний: в нього так витяглась нога, що він міг сидіти тільки на шафі, а коли вставав — то голова впиралася в стелю. Ясна річ, що він хотів мене прибити.

Інший казус трапився з президентом торгової палати, у якого стався удар: ноги оніміли, і він пересувався на милицях. Був у мене чудодійний засіб. От тільки зілля того потрібно було з горошину, а я вжив для розтирання мало не половину банки. Вселився в президента дух швидкості, довелося поважному літньому панові служити гінцем у пфальцграфа Бранденбурзького — ноги ходити відмовлялися, тільки бігти погоджувалися. Сидіти він міг тільки за ткацьким верстатом, безперервно дригаючи колінами. Спати міг тільки прив'язаним.

Багато нещасть сталося через плутанину з медикаментами. Моя лікарська репутація зіпсувалася вкрай.

Були у мене чудові мазі. За допомогою однієї на лисій голові з'являлася пишна шевелюра, за допомогою іншої замість випалих зубів виростали нові — треба було тільки губи намазати. Внаслідок нещастя всі ліки та зілля на полицях помінялися місцями. І коли натер я одному чоловіку лисину, то замість волосся в нього виросли два великих бивні, і всі вважали, що то роги. І було це дуже неприємним, оскільки він був одруженим. А від іншої мазі у одної жінки виросли великі вуса замість зубів.

Проте все це дрібниці в порівнянні з тим, як я обійшовся з дружиною головного судді. Вагітна пані не могла позбутися гикавки навіть за допомогою цілого консиліуму лікарів. Звичайно, у мене був гарний засіб від подібної напасті, тільки я і цього разу схибив. Я видав пігулок, котрі допомагають курям нести більше яєць. Через шість тижнів шановна пані народила сімох здорових дітей.

(— Ні, в останній випадок я нізащо не повірю, — вигукнув князь, у якого від безупинного сміху розходився пасок. — Тут ти вже перегнув палицю.

— Ні, ваша милосте, — мовив солтис. — Про такі випадки часто згадують у хроніках. В Угорщині графу Мікбану дружина таким чином народила семеро дітей — хлопчиків.

— Певно, вона теж приймала ті пігулки.)

Вершиною моїх бід став випадок з мером.

В мене було два чудодійних зілля: одне забирало почервоніння з носа, друге — перетворювало срібло на золото. У мера був срібний портсигар і бридкий червоний ніс. Якось він покликав мене до себе sub rosa[89] і запропонував випробувати мої чудодійні зілля, зробивши його срібний портсигар золотим і позбавивши червоного носа. Клята хиба! Зілля були переплутані, внаслідок чого мер отримав золотого носа і позбувся портсигара.

(Останнє настільки сподобалось його милості, що він припинив сміятися, махнув рукою і мовив: «Гаразд. Досить на сьогодні. Шкідливо стільки веселитися, залишимо щось на завтра»)

Спалахнув серйозний конфлікт. Мер, в принципі, не мав нічого проти золотого носа, його пригнічувало зникнення срібного портсигара. Він відверто підозрював мене в крадіжці. Якщо б він хоч трохи розбирався в хімії! Адже одні елементи прямо-таки рвуться знищити інші: argentum vivum[90] роз'їдає золото і aqua fortis[91] накидається на срібло, немов голодна корова на ячмінь. Так звані «окультні властивості».

Жителі Магдебурга, на жаль, нічого не розуміли в проблемах настільки трансцендентальних. Мене передали солтису міста, той передав наглядачу, який мав зятя якогось doctor medicinae et magister chirurgiae[92]. З чистої заздрості і злоби визнали мене шарлатаном і пройдисвітом, що знущається над бідними християнами, і наказали прив'язати до ганебного стовпа та відшмагати.

Тут я про себе сказав: «Що ж, любий друже Бегеріку, твоє тіло цілком влаштовувало мене, поки я харчувався устрицями та гусячим паштетом. Однак зараз мене чекає побачення з батогом, тож давай поміняємося. Можливо, ти теж втомився від мого тіла?»

Прив'язали мене до стовпа, оголили спину, і кат виявив на ній численні сліди батогів. Я, зрозумілим чином, нічого не відав. Виходило, що батоги для Бегеріка були далеко не новизною. Тут кат подумав і взяв батога побільше, прикрашеного кривими цвяхами.

— Е ні, кревний братику, це вже ти сам мусиш терпіти. Обидві мої руки прив'язали так, що я обіймав стовп. Та мені таки вдалося повернути каблучку.

І от я знову опинився в казематі Еренбрайтштайна.

Переді мною стояли його милість пан солтис, пхаючи листа мені під ніс, показуючи на «вогняний глек» і вимагаючи пояснень. Я зрозумів, для якого злодійства кревний брат мій використовував моє тіло. Французи — союзники «диявольських лицарів» — відіслали його заради мерзенної зради.

Зрозумівши, що попався і зрада його розкрита, він подумав про себе: «Досить було залишатись в цьому тілі. Давай, Бельфегоре, поверни мені моє!» З цими словами він крутанув каблучку.

Можу уявити його здивування, коли тільки отямившись у власному тілі, кат всипав йому удари батогом, залишивши сім дір на шкірі. Я до сих пір від щирого серця регочу, коли уявляю собі вираз його обличчя!

Це була правдива історія останнього смертного гріха.


2.  Чужа дружина | Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка | Частина остання Білий голуб