home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





3. Колтук-денгенегі


Я був повністю задоволений своїм тихим життям: весь мій світ знаходився в садах Віспа-огроду, а вся моя доля була в тій солодкій посмішці, котра дивилася на мене з обличчя Мадуш, коли я повертався додому.

У кузні я працював тільки до обіду. Друга половина дня надавалась кожному для обробітку своєї землі та особистих справ.

Якось я сидів у себе на порозі і плів колиску з гілок червоної верби, як раптом темна тінь сховала від мене промені сонця, котре вже хилилось за скелі. (Тут у Віспа-огроді, навіть влітку сонце вставало о восьмій і сідало о п'ятій.)

Коли я підвів очі, то побачив перед собою Ведмедя. Саме його тінь сховала від мене сонце.

Я був шокований.

— Ти теж сюди потрапив? — питаю я в нього. — Вороги вибили чи товариші прогнали?

— Ні, Баране, — відповів ватажок. — Я прийшов не для того, аби залишитись серед вас, а для того, аби тебе з собою забрати. Без тебе ми, що блохи без пса. Ніхто не вміє обходитись з гарматою. А ми готуємось до великого діла. Багатий караван йде з Туреччини на ярмарок у Могилів; багаті турецькі, сербські та єврейські купці. Їх супроводжують військові. Нам потрібно його захопити — і одразу на Бердичів. Там є монастир, у якому тьма-тьмуща скарбів. Та він такий же неприступний, як фортеця. Товсті стіни з бійницями для гармат, а ще там тримають купу солдат. Ми нічого не вдіємо без гармати. Ти мусиш йти з нами. Підеш прапороносцем, а потім моїм помічником.

На ці слова з кухні вийшла Мадуш, і не те, щоб не зраділа появі батька, а ще й стала нападати:

— Навіщо ти прийшов сюди і куди хочеш забрати мого милого і доброго Барана? Він абсолютно задоволений своєю хатиною і маленькою дружиною. Він не потребує ваших награбованих скарбів. Ви нас поховали. Ми мертві. Дайте нам спокій на тому світі.

На це Ведмідь сказав мені наступне:

— Чуєш, Баране! Хто наказує жінці вдома? Або чоловік, або батько. Якщо ти, її чоловік, не здатен поставити її на місце, тоді я, як батько, покажу, як поводитись з жінкою, котра говорить тоді, коли її не питають.

Знаючи характер ватажка, я обійняв Мадуш і завів її до будинку. Там я почав вмовляти, нехай відпустить мене зараз зі своїм батьком, а коли я назбираю достатньо грошей для безбідного життя і стану воєначальником у гайдамак, то повернусь за нею і визволю з цієї в'язниці, відвезу до великого міста, де вона підмітатиме вулицю подолом своїх шовкових убрань, і де її вважатимуть вельможною панею.

Ця обіцянка справила на неї враження. Зі сльозами та обіймами відпустила вона мене з Ведмедем. І поглянувши з краю печери в долину, я все ще бачив її коло нашого білого будинку. Її улюблений голуб провів мене до самого входу, потім сів мені на плече і туркотів у вухо. Та довелось його відігнати додому.

Старі товариші прийняли мене з радістю, а моє воскресіння відсвяткували, заливши горлянки пійлом. Покуштувавши вино, смак якого вже давно не був присутнім в моєму житті, я забув весь Віспа-огрод, наче сон. Відомий факт, коли винолюба позбавити вина на довгий строк, а потім підпустити до вина, він питиме не гірше звичайного пияка.

Гайдамаки пили тільки токайське вино. Знали, яке пійло варто вибирати у погребах вельмож та попів. Наступного дня покинули печеру Прес'яка і рушили на ярмарок у Могилів.

Дванадцять днів ходу від печери.

В тих краях, певне, і не чули про гайдамак, хіба з бабиних казок. Хто міг подумати, що з іншої країни з'явиться така могутня орда розбійників.

Ми рухались тільки вночі, обираючи такі дикі місця, де нормальні люди не ходять. Вдень ми ховались по густих лісах та глухих долинах. Наші дізнавачі та шпигуни рухались за милю попереду.

Ми не заходили в жодне село по харчі, живились тільки в'яленим м'ясом, котре взяли із собою, та лісовими грибами.

Нарешті ми дізнались, коли турецький караван має прибути до Могильова.

Ми заховались по обидва боки болотяного лісу і протягом двох днів не подавали жодних ознак життя.

Тоді в нас уже скінчилися запаси харчів, і не було більше що їсти, як окрім сирого жаб'ячого м'яса та пташиних яєць. Повз нас проходили купці, котрі поспішали на ярмарок. Їхні мули та вози були навантажені прянощами, кренделями, копченими ковбасами, сиром, дорогим вином, медовухою в бочках. Нам так і хотілося все це забрати. Але ватажок заборонив: «Ви сюди не жерти прийшли!»

Нашому терпінню вже майже настав кінець, коли барабанний дріб та звук труби сповістили нас про те, що прибули ті, на кого ми так сердечно чекали. Верхи на мулах, конях, верблюдах; криті шатрами вози, котрі тягнуть воли, і півтори тисячі чоловік.

Проти них нас було навіть забагато: три сотні.

Після сигналу ми вискочили з болота і напали на караван. Всі заметушились та розгубились, солдати почали стріляти не дивлячись, куди цілять. Ми ж куди б не стріляли, завдавали великої шкоди натовпу. Почався хаос, хто міг втекти, той тікав, залишивши свого воза та мула. Гайдамаки, наче чорти, вбивали купців і весь переполошений натовп. Нічого подібного я раніше не бачив, і від цієї різанини мені стало зле, тож я присів на купу глини. В голові гуло.

Раптом бачу, як до мене шкандибає старий турецький купець з костуром під пахвою. Він кульгав, був старим та ще й пораненим. Він ішов прямо до мене і, підійшовши, спершись на костур, сказав:

— Давай, синку, діставай ятаган і відрубай мені голову, прошу тебе.

Я застиг від такого дивного прохання і мовив:

— Я не робитиму таких дурниць.

— Ти тільки відрубай, натомість подарую тобі свій «колтук-денгенегі».

Турецькою «колтук-денгенегі» означає костур.

Я відповів старому наступне:

— Та не вбиватиму я тебе баб'a[17]; бо ж не я серджусь на тебе, і не вбивця. Я і сам потрапив до гайдамак, як Пілат у «Вірую».

— Знаю, синку, — сказав старий. — Я бачу по тобі, що ти кращий від інших, тому і звертаюся до тебе. Тим самим, просячи про милосердний вчинок, хочу зробити тебе щасливим. Не хвилюйся, відрубати мені голову просто, і це не буде вбивством. Тому, що вбити можна тільки живу людину — так гласить Коран, єдина справжня книга на світі. Я більше не жилець. Якийсь вбивця, ховаючись у засідці, вистрелив мені в живіт. Така рана завжди смертельна. Я від неї помру. Але через біль та кровотечу я не можу тікати і, потрапивши в руки розбійників, мені доведеться пройти крізь тортури. Тому благаю: позбав мене від страждань і відрубай мені голову цим чудовим ятаганом. Я і його тобі дарую.

Та в мене не було бажання рубати цю лису голову, тож вирішив його позбутись.

— Йди, баб'a, якщо тобі набридло жити, відрубай собі голову цим чудовим ятаганом, а можеш і повіситись. Тут достатньо дерев, що чекають на тебе.

Тоді турок сказав наступне:

— Дорогий мій сину, цього я не можу зробити. Згідно з Кораном (а це єдина справжня книга на світі) існує сім видів пекла. Одне глибше та страшніше від іншого. Перше — наше, справжніх віруючих мусульман; друге — ваше, християн, сьоме — найглибше, для богохульників, а от четверте — «Моргут», це для тих, хто сам себе позбавив життя. Тож мені б довелось спуститись на три пекла глибше, якби я послухався твоєї поради. І в цих трьох пеклах мені довелось би провести триста тридцять три роки, поки я повернувся б у власне пекло. Проте, якщо я загину від руки невірного, ким є ти, то згідно з Кораном потраплю одразу до раю.

Великою була спокуса — звільнити і відправити до раю побожного турка, та ще й на його прохання. Та я встояв. Мені згадалося наше Святе письмо — єдина правдива книга в світі: той, хто зброєю позбавить життя іншого, сам помре від зброї. Тож я відштовхнув від себе турка, який будь-якою ціною хотів підкласти мені свою голову.

— Але ж дивись, я віддам тобі свій «колтук-денгенегі».

— І що ж я робитиму з твоїм костуром?

— Дивись, сину, — сказав старий. — Якщо ти знімеш цю підпорку для пахви, то побачиш, що всередині повно золота.

З цими словами він зняв вершечок і висипав жменьку золота собі на долоню. Там мало бути дуже багато грошей. Мої очі засліпило.

— Все це віддам тобі.

Та я знову встояв перед спокусою.

— Мені це нічого не дасть, баб'a. У гайдамак закон, що нікому не можна тримати при собі гроші. Що вони награбують, то все віддають вожаку після прибуття до печери Прес'яка, і все це йде в спільну скарбницю. Горе тому, в кого знайшли хоча б один польський гріш. Гайдамаки грабують не кожен для себе, а для спільноти. Гайдамаки ні за що не платять. Тож твоє золото не дало мені б нічого, крім загибелі.

— Ще й як дало б, — сказав старий. — Бачиш, хлопче, ти набагато кращий за інших, молодий ще, і життя це не для тебе. Успадкуєш мої гроші, і зможеш податись у Валахію, де тебе ніхто не знає. Зможеш купити собі село, замок, кріпаків, одружитись. Можливо в тебе вже є молода кохана: зможете жити спокійно та щасливо — не треба буде ховатись по печерах чи лісах.

Ці слова забили мені цвях у голову. Згадалась моя мила Мадуш. Я зможу її забрати з Віспа-огроду і подарувати щасливе, благородне життя, де вона буде справжньою панею! А чому б такому не трапитись? Серед гайдамак я вже прапороносець. Одного разу коли Ведмідь з компанією відправляться в черговий далекий похід, я підпою тих, хто залишиться, і коли вони позасинають, я візьму свою милу Мадуш і ми втечемо. Це була така спокуслива думка, що я ненароком простягнув руку в бік старого турка.

— Але куди ж запхаю це твоє золото?

— Залиш його в «колтук-денгенегі». Коли повернешся до гайдамак, то пожалійся, ніби ногу тобі скрутило від стояння в холодному болоті. Багато з ким трапляється. Коли застудиш сухожилля у холодній воді, навіки можна лишитися кульгавим. Тоді вони від тебе відчепляться, адже негоже гайдамакам тягти за собою кульгавого товариша. А ти зможеш носити скарби під пахвою.

Тоді старий навчив мене, як підв'язувати ліву ногу, класти її на виступ костура і ходити тільки на одній нозі. Я думав про мою Мадуш, за котру міг би дійти на одній нозі і до самого Єрусалиму.

— Бери ятаган у руки, — сказав старий турок і ще навчив мене, як з ним поводитись. — Не рубай ним, наче м'ясник сокирою, а протягуй, наче смичком по скрипці. Я стану перед тобою навколішки. А потім рубай сюди, де стирчить перший хребець. Потім твердо дивись, куди рубатимеш, міцно і рівно тримай ятаган за рукоятку, тоді лезо потрапить точно в ціль.

Він говорив та запевняв мене доти, доки чорт не направив мою руку (чорт завжди ховається за спиною) і я помітив, що за коліна мене обіймає безголове тіло, а безтілесна голова котиться кудись по схилу.

(— Homicidium: вбивство людини, — диктував солтис секретарю.

— Так, але за пом'якшуючих обставин, — втрутився князь, — на прохання самого померлого, згідно з твердженням Корана, та за допомогою чорта, що ховається за спиною.)

— Все одно це було вбивство, — продовжував Х'юго. — І я дуже швидко пошкодував, що зробив це; дорого довелось мені заплатити. Після кривавого вчинку я взяв костура під пахву і спробував шкандибати. Так і кульгав слідом за моїми товаришами.

А вони взяли багату здобич. Хто не втік з каравану, того зарізали. Позрізавши з мулів поклажу, закинули її собі на плечі, адже худоба не пройшла б тими стежками, якими ходили вони.

Коли я підійшов до них з костуром, вони зареготали.

— Що за дідько? — спитав Ведмідь.

— Дай мені спокій! — насуплено сказав я. — Став я калікою, коли вбив старого турка, який, кульгаючи на костурові, не зміг від мене втекти. Помираючи, він прокляв мене: «Візьми ж мого „колтук-денгенегі“ і стань таким кульгавим, як я!» В цю хвилину мені скрутило ліву ногу і більше не можу її розігнути.

— То все холодна вода, в якій ти стояв, — мовив Ведмідь. — Буває з такими ніжними псами, як ти. Але не бійся. Є серед нас дехто, хто вміє таке лікувати. Перепілко, йди сюди!

Я злякався. Якщо мою ногу оглянуть, то виявиться, що їй нічого не сталося. Я щосили тримав м'язи в напрузі, поки Перепілка мацав, гладив та розтягував мою ногу, аж кістки тріщали.

Потім Перепілка сказав:

— Правда, ногу йому добряче покрутило.

Тоді, забувши про себе, я хотів випрямити ногу… і ще більше злякався. Нога, про яку я збрехав, і справді була скрючена, і я не міг її розігнути.

Покарав мене Господь. Найшла коса на камінь.

Я й справді став кульгавим і не міг ступити кроку без «колтук-денгенегі».

Ех, як проклинав я старого турка, котрий навіки передав мені «колтук-денгенегі».



2.  Віспа-огрод | Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка | 4.  Бердичівський монастир