home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





4. Бердичівський монастир


— Не журись! — сказав Ведмідь, коли побачив, як я страждаю через свою понівечену ногу. — Зате тільки тепер з тебе буде справжня користь. Така людина нам давно потрібна.

Тоді він наказав широкоплечому парубкові, аби той висадив мене собі на шию. Так я попрямував верхи на людських хребтах. Якщо один втомлювався, то пересідав на іншого — і так аж до очаківських лісів. Декотрі з них мстились мені за таке приниження, наспівуючи пісню: «Болить в собаки лапа. Скиглить пес, вколовши лапу у соломі».

В очаківському лісі ми зробили привал і там Ведмідь мені сказав:

— Ну, Баране, ти далі з нами не підеш. Тягнись потроху до Бердичівського монастиря і все там рознюхай, що до чого. Потім прикульгаєш до печери Прес'яка і про все доповіси. Від цього залежатиме, з якими силами нам вирушати, бо я хочу взяти Бердичівський монастир.

Успіх могилівського походу замакітрив голову нашому ватажку. Якщо триста розбійників змогли перебити дві тисячі чоловік, з яких у тисячі були мушкети, то чому б не замахнутися на фортецю, якою був Бердичівський монастир?

А потрапити туди найлегше буде кульгавому.

Це було місцем зустрічі таких калік з далеких земель та й інших країн.

На бердичівському шляху одна процесія наздоганяла іншу, і всі поспішали до чудотворного місця. Обірванці йшли на костурах, заможні їхали верхи на мулах. Прості селяни — на візках, які штовхали їх дружини. Графство подорожувало у каретах на милих складних крісельцях, а городяни на колісницях, запряжених волами — всі до Бердичева.

Бердичів належав білим монахам і був збудований на пагорбі в пониззі долини. Сам монастир був захищений міцними вежами, оточеними глибоким ровом. Біля підніжжя пагорба знаходилось джерело термальної води, яка стікала до рову та давала роботу семиколісному млину. Через рів вів вузенький міст — єдиний вхід в огороджену святиню. Паломники знаходили прихисток в містечку поза мурами монастиря. Яким би великим не було свято, більше ста осіб одночасно туди не запускали, та і місця на більше не було. Якщо ж натовп збирався великий, службу правили цілий день і коли одна сотня заходила через одні ворота, інша сотня через другі виходила. На дворі та на баштах, повсюду знаходились озброєні солдати, котрі слідкували, аби жоден з відвідувачів не проніс крізь ворота зброю.

Боже, у Бердичівському монастирі були казкові скарби. То ж не дивно, що Ведмідь мав на них зуба.

Вівтар зроблений з карбованого срібла і подарований монастирю князем Станіславом. На столі для причастя знаходилась золота табличка з вибитою на ній історією життя графа Лещинського. Ікони викладені мозаїкою з коштовних каменів, золоті кубки та келихи, сяючі від карбункулів дароносиці, старі корони, власники котрих мали вдвічі більші голови за наші. Розп'яття, на котрих важко розгледіти золото під сапфірами та перлами. Дорогоцінні релікварії та срібні шафи, на яких стояли золоті статуї. Далі шедевральної роботи годинники, котрі всі працювали, дзвонили. І серед усієї цієї засліплюючої розкоші, гір скарбів та багатств — ціла купа покинутих костурів тих, хто дивом вилікувався від свого каліцтва.

Коли я вперше потрапив у цю скарбницю, костури були першим, на що я звернув увагу.

З якою радістю я б залишив тут цього проклятого «колтук-денгенегі», який приріс до моєї пахви, разом із золотом.

Раптом заспівав хор.

Не можу передати, що відчував я під час співу. Я не бачив ні золота, ні срібла; я дивився тільки на святий лик на вівтарі, котрий не відводив від мене погляду. Він ніби бачив, що я прийшов у це святе місце з грішними та безбожними думками і докоряв мене за це. Свята пісня повністю очистила мене від думок, з якими я сюди прийшов. І ніхто в натовпі калік та нещасних не бив себе кулаком у груди, не падав навколішки більш щиро, спокутуючи провину, ніж я.

Після закінчення служби усі вишикувалися в чергу перед пріором, аби прийняти причастя.

Пріор був старим і сивобородим, схожим на Бога, якого зображують на іконах. В кожній рисі його обличчя проглядалась безмежна доброта.

Нас попередили, що білі монахи не приймають жодних дарів від паломників. Тільки після відпущення гріхів їм жертвують хто скільки може. Пріор роздає причастя паломникам не питаючись, хто є віруючим, а хто єретиком. Єврей чи мусульманин — всіх причастить. Хто може мати купу смертельних гріхів за плечима, та бути сповненим гріховних думок — того він не сповідатиме. Причастить, відпустить гріхи і тільки потім, якщо грішник повернеться вдруге, тоді прийме сповідь та дари.

Я покинув церкву розбитим. Я взагалі забув навіщо я тут. Мені не спало на думку виміряти на око глибину рову, осягнути вогневу спроможність гармат, кількість охоронців, я просто плівся за паломниками, наспівуючи пісні, аж поки ми не прийшли до теплого джерела. Тут мене роздягли і поклали на одного з козлів, на якому над водою тримаються всі кульгаві та покалічені. Тут не було різниці між бідняками та багачами.

Вийшовши з води, я більше не кульгав. Моя скручена нога стала такою, як і здорова.

— Miraculum! Miraculum![18] — закричав натовп, а сам я почав ревіти, немов дитина.

Господь таки є! Не дивлячись на те, що я стільки разів казав, що його нема.

Хіба неможливо його образити настільки, аби він відвернувся від тебе?

Я взяв костур тепер не під пахву, а на плече, і пішов до пріора.

Він упізнав мене і всміхнувся.

Я став перед ним навколішки і сказав, що хочу сповідатись.

Тоді я все йому розповів.

Що я прийшов сюди з подачі ватажка гайдамак для того, аби вияснити міць його монастиря. Що розбійники хочуть напасти на Бердичів, у них є бойова гармата, котрою вони прострелять мури монастиря. Що є їх чотириста осіб, які без вагань віддадуть своє життя, беручи ці мури.

Сивий пріор вислухав мою сповідь та відпустив мені гріхи. Потім сказав таке:

— Повертайся до тих, хто тебе сюди відправив. Потім розповіси їм все те, що тут побачив. Залишайся з ними, і як тільки тобі скажуть стріляти з гармати по стінах монастиря, так і зроби.

— Мені це зробити, отче? — спитав я приголомшено.

— Так. Від гармаша залежить, як добре стрілятиме гармата. Краще нехай це будеш ти, ніж хтось інший.

— Я зроблю все, аби погано стріляти.

— Від тебе залежатиме, чи встигнуть прийти війська нам на допомогу. Ти можеш надовго затягти облогу монастиря.

— Так і зроблю.

Для підтвердження своїх слів я залишив пріору свій костур. Та і хотілося мені подякувати за вилікувану ногу, тут ніякого золота не жаль. Це я також розповів пріору.

— Добре, сину мій, — сказав старий. — Якщо намагатимешся нас врятувати і напасть нас омине, то поверну тобі в нас залишене золото і дам тобі те, що вартує більше золота — шлях до спасіння. Я порекомендую тебе сильним країни цієї, аби міг ти жити праведним життям і здобути добре ім'я. А цей образ Пресвятої Діви Марії віднеси дружині.

Розкаявшись, я повернувся в печеру Прес'яка.

Там мені одразу довелось брехати, адже моєю ціллю було обдурити гайдамак. Товариші зустріли мене привітно, побачивши мою здорову ногу. Я розповідав їм, як якась відьма вилікувала мене, начитуючи закляття на мою скрючену ногу. Вони повірили. Якби я розповів, що мене зцілило причастя від пріора, то вони почали б мене підозрювати.

На воєнній раді я розповів про здобуту інформацію.

Мені вистачило розуму втямити, що для хорошої брехні потрібно сказати щось правдиве, інакше людину швидко викриють.

Я описав монастирські скарби і додав навіть ті, котрих не бачив — скрині золота та срібла. Для гайдамак це найважливіше. У Ведмедя були великі сподівання. В нього визрів план. Якщо він назбирає багато грошей, то зможе найняти банди розбійників, що розкидані по всіх Карпатах. А вже з ними розробить спільний план, за яким вони нападуть на галицькі міста, зруйнують княжі замки і тоді він проголосить себе володарем. Він розраховував, що народ піде за ним, якщо пощастить розграбувати попів та панів.

Усю ніч він говорив зі мною про ці страшні плани, котрим не було ні кінця, ні краю. Він не збирався спинятись доти, допоки не стане папою для безбожників.

Укріплення монастиря я описав як таке, що готове до затяжної облоги і добре захищене. Хоча я знав, що з нашим василіском пробити їхні мури можна в перший же день, а їхні гаубиці не зашкодять нападаючим. Пріора я описав, як великого полководця. Глибокий рів, у якому стирчать гострі піки, повністю відбив у гайдамак бажання брати монастир штурмом. Про «іспанську кавалерію» та вогневі ями я наплів такої чудасії, що вони рішуче погодились з моїм планом. З нашим василіском я знищу одну частину башти так, що вона засипле рів, і тоді ми спокійно пройдемо крізь пробоїну.

Ведмедя це настільки захопило, що він дав мені повну владу керувати всією облогою.

Я попросив відпустити мене, на знак подяки, хоча б на один день до Віспа-огроду, до моєї милої Мадуш, котра напевне вважає мене мертвим.

Ведмідь не зрадів такому проханню.

— Знаю цих жінок. Негоже чоловікові перед битвою з жінкою спілкуватись. Це ще гірше, ніж молитись. Жінка одразу плаче, і в цій воді слабке серце швидко тане.

Та я доти наполягав на своєму бажанні, доки він погодився.

Ще раз переді мною відкрили тунель до Віспа-огроду.

Це було гарного осіннього дня. Звивистими, кам'яними сходами я знову спускався до острова-скелі.

Вже здалеку чув я, наближаючись до нашої хатинки, пісню моєї Мадуш.

Відчула добра душа, що я поруч, і вибігла до мене.

Я наче й зараз бачу, яка вона була гарна та щаслива.

Вона вважала, що я там залишусь.

Я не засмучував її. Відтягував правду, яка викличе в неї сльози, до самого прощання. Я знову покину її і піду в далеку та небезпечну дорогу.

Цю одну ніч я хотів провести в щасті.

Спершу я хотів почути як у неї справи. Нехай похвалиться, скільки фруктів засушила, скільки риби навудила, скільки сиру відклала на зиму. Яке гарне полотно зіткала з льону, котрий сама виростила. А потім, червоніючи, вона показала власноруч виготовлені скарби. Крихітну шапочку, вишиту бісером, сорочечки для крихітки, побачивши які, моє серце ледь не вискочило з грудей.

Вона прошепотіла, що коли прийде Різдво, то її бетлегемська колиска теж буде готова.

Ех, як я хотів залишитись тут з нею: назавжди залишитись у Віспа-огроді.

Але не можна. В мене щодо Мадуш були більші плани. Я хотів її звідси витягти, забрати з собою і зробити з неї пані.

Коли вона закінчила хвалитися, прийшла моя черга розповідати, що зі мною сталося за весь цей час.

Ну, в мене були причини вихвалятись. Я зрозумів, що та Мадуш, котра годує голубів у Віспа-огроді, і та, котра ходила з Ведмедем у походи — це дві різні Мадуш. Її проймали дрижаки від розповідей про напад на караван. А ще коли я розповів про свою кульгаву історію, знову посвітліла. І просіяла вона, коли почула про диво мого зцілення і ще більше, коли я передав їй образ Пресвятої Діви, якого отримав від пріора.

На жаль, цей образ приніс їй смерть.

Але і став її спасінням.

Тільки зранку сказав я світлій душі моїй, що час мого перебування вдома закінчився і мені знову треба йти.

Як вона мене зацілувала! Як кидалась мені на шию, а потім в ноги! Не хотіла відпускати. Можливо, вона відчула, що на цьому світі ми вже не зустрінемось. Дарма я її заспокоював, дарма клявся, що повернусь за нею, що йду тільки, аби потурбуватись про її долю. Та вона не повірила. Провела мене по кам'яних сходах до самого кінця і, можливо, навіть повернулась би в печеру, якби на виході не стояв її батько.

Та Ведмідь її прогнав. Лякав тим, що не варто їй знаходитись серед гайдамак, де гуляє забобон, що в кого в кишені є палець ненародженого дитяти, того ані куля, ані меч не візьме.

Вона ще раз хотіла мене поцілувати, але Ведмідь став поміж нами і мовивши: «вже досить було!» підштовхнув мене до виходу.

Я ж, допоки бачив світло, постійно оглядався на мою милу Мадуш, котра стояла посередині круглого проходу. Мені здавалось, ніби свята стоїть в ореолі променів.

Прохід ставав дедалі темнішим, і від цього ореол світився ще дужче. Та от ми зайшли за поворот, і моє видіння зникло. Ще того ж дня чотириста гайдамак та василіск відправились крізь прес'яківську долину. І вночі під сяйвом місяця ми виступили на велику дорогу, на якій не боялися жодного спротиву.



3.  Колтук-денгенегі | Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка | 5.  Різдвяна ніч