на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Понеділок, 6 серпня 1993 року (Генрі тридцять)

Генрі: Сиджу в Гумбольдт-парк, на невеликій веранді будинку, обшитого сайдингом брудно-білого алюмінієвого кольору. Ранок понеділка, близько десятої. Чекаю, поки повернеться Бен. Мені не дуже подобається цей район: я якийсь незахищений, сидячи ось так біля його дверей. Але знаючи, що Бен – надзвичайно пунктуальний, впевнено продовжую чекати. Спостерігаю, як дві латиноамериканки штовхають дитячі візки розбитим тротуаром, який, до того ж, має невеликий нахил. Розмірковуючи про некомпетентність міських служб, чую десь далеко чийсь крик: «Бібліотекарю!» Дивлюсь у напрямку, звідки лунав звук, і – так і є! – Гомес. Подумки аж застогнав: у Гомеса дивовижна здатність наштовхуватися на мене саме тоді, коли я зайнятий чимось особливо аморальним. Треба позбутися його ще до того, як появиться Бен.

Гомес зі щасливою пикою наближається до мене. На ньому його адвокатський костюм, у руках – дипломат. Зітхаю.

– Ca va[47], товаришу, – вітаюся французькою.

– Ca va, – відповідає він. – Що ти тут робиш?

Хороше питання.

– Чекаю друга. А котра година?

– Чверть на одинадцяту, – відповідає він. – Шосте вересня 1993 року, – послужливо додає.

– Я знаю, Гомесе. Та, все ж, дякую. Від клієнта?

– Ага. Десятирічна дівчинка. Мамин кавалер змушував її пити «Драно»[48]. Я стомився від людей.

– Так, забагато маніяків і недостатньо мікеланджелів.

– Ти вже обідав? Тобто – снідав?

– Так. Мушу побути тут, чекаю друга.

– Ніколи не знав, що у тебе тут живуть друзі. Всім людям, які проживають в цьому районі, потрібна юридична консультація.

– Друг ще з років навчання на бібліотекаря.

І тут з’являється Бен, – під’їжджає на своєму срібному «мерседесі» шістдесят другого року випуску. У салоні ця автівка – суцільна руїна, зате зовні – дуже мила. Гомес тихенько присвистує.

– Вибач, запізнився, – каже Бен, швидко проходячи доріжкою, що веде до будинку, – виклик додому.

Гомес зацікавлено дивиться на мене. Ігнорую його допитливість. Бен дивиться на нас із Гомесом.

– Гомесе, це – Бен. Бене, це – Гомес. Так шкода, що тобі вже час іти, товаришу.

– Власне, у мене є пару вільних годин…

– Гомесе, було приємно познайомитися, – Бен бере ситуацію під контроль. – Якось іншим разом, добре?

Бен досить короткозорий, тому пильно, але по-доброму, дивиться на Гомеса крізь свої окуляри з грубим склом, які удвічі збільшують його очі. Брязкає в руках ключами. Це мене нервує. Обоє стоїмо мовчки, чекаємо, поки Гомес піде.

– Добре. Так. Що ж, бувайте, – приймає наші натяки Гомес.

– Я тобі подзвоню після обіду, – обіцяю.

Він озирається, навіть не глянувши на мене, і йде. Почуваюся паскудно. Але є деякі моменти, про які не хотів би, щоб Гомес знав. І цей – один із них. Обертаємося з Беном один до одного, міряємося поглядом, що свідчить про наявність компрометуючих фактів, які знаємо один про одного. Він відчиняє вхідні двері. Оскільки у Бена ціла купа різних замків та захисних пристроїв на дверях, то мені завжди свербіло спробувати вдертися у його помешкання. Заходимо у темний вузький коридор. Тут завжди пахне капустою. Хоча я знаю напевне, що Бен ніколи не готує нічого їстівного, тим паче – капусту. Проходимо до сходів у дальній частині будинку, піднімаємося ними й опиняємося у ще одному коридорі. Відтак проходимо через одну спальню до наступної, яку, наскільки знаю, Бен переробив у лабораторію. Він кладе свою сумку та вішає піджак. Я вже майже готовий побачити, як він взуває якісь кросівки а-ля містер Роджерз, проте він шпортається зі своєю кавоваркою. Сідаю на розкладну табуретку й чекаю, поки Бен закінчить. Серед усіх моїх знайомих він найбільш подібний на бібліотекаря. Та й познайомився я з ним у коледжі Розарі, проте він звільнився перед отриманням свого диплому магістра бібліотечної справи. Відколи я його востаннє бачив, він схуд удвічі, і ще більше втратив волосся. У нього СНІД. Щоразу, як я його бачу, звертаю увагу на зміни, які з ним відбулися. Ніколи не знаєш, що далі з ним буде.

– Маєш гарний вигляд, – кажу йому.

– Агресивні дози азидотимідину. І вітамінів, і йоги, і візуалізації. О, згадав про неї. Чим можу допомогти?

– Я одружуюся.

– Вітаю, – Бен спочатку здивувався, але потім зрадів. – На кому?

– Клер. Ти її бачив. Дівчина з дуже довгим рудим волоссям.

– О, так, – каже він, відтак серйозно запитує: – Вона знає?

– Так.

– Тоді добре, – дивиться на мене таким поглядом, наче погоджується, що все добре, але що з того?

– Її батьки запланували величезну церемонію в Мічиґані. Церква, дружки, рис. Повний фарш. А після всього – розкішний прийом у яхт-клубі. Чоловіки у смокінгах, жінки у вечірніх сукнях, лише так.

Бен наливає кави в горня з Вінні Пухом та передає мені. Висипаю туди вершки в порошку. Тут холодно, кава має гіркий запах, але на смак непогана.

– Мені потрібно там бути. Мені потрібно пройти цей величезний, такий, що дах зносить, восьмигодинний стрес. І не зникнути.

– А… – Бен завжди одразу розуміє суть проблеми, лише почувши її. Це дуже заспокоює.

– Мені потрібне щось, що зможе нокаутувати кожен мій допаміновий рецептор.

– Наван, галдол, торазин, сентил, меларил, стелацин…

Бен протирає светром свої окуляри. Без них він наче велика лиса миша.

– Сподівався, ти зможеш їх виготовити для мене, – кажу, нишпорячи у своїх джинсах за папірцем, знаходжу його та передаю йому.

Бен глипає на нього, читає:

– 3-{2-{4-96-флоро-1.2 – бензосоксазол-3-тіадіазол) … колоїдний діоксин кремнію, гідроксипропилова метилцелюлоза… пропиленовий гликоль… – збентежено дивиться на мене. – Що це?

– Новий нейролептик рісперидон, на ринку в нього назва ріспердал. Його можна буде купити аж у 1998 році, але я би хотів спробувати вже зараз. Він належить до класу нових препаратів, які називаються «вторинний продукт бензоксазилу».

– Де ти це взяв?

– У «Довіднику лікаря-терапевта», видання 2000 року.

– Хто їх виготовляє?

– «Джансен».

– Генрі, ти ж знаєш, що не дуже добре переносиш нейролептики. А якщо він подіє зовсім не так, як ти очікуєш?

– Поки що не знаю, як він може подіяти. «Можливі випадки пошкоджень у моноамінергійній системі з високою здатністю зв’язування з серотоніном другого типу, допаміном другого типу», бла-бла-бла.

– Завжди те саме. А чому ти вважаєш, що ці препарати кращі, ніж галдол?

– Просто здогадка, підтверджена знаннями. Немає стовідсоткової впевненості. Зможеш таке зробити?

– Думаю, так, – трішки провагавшись, стверджує він.

– Як швидко? Щоб виробити систему прийому препаратів, і щоб вона почала діяти, потрібен час.

– Я дам знати. Коли весілля?

– Двадцять третього жовтня.

– Ммм. Яка доза?

– Почни з одного міліграму, і відштовхуватимемося від цього.

Бен встає, потягується. У тьмяному світлі цієї холодної кімнати він видається старим, хворим на жовтяницю, а його шкіра – наче зроблена з пергаменту, настільки тонка, аж просвічується. Одна половина Бена любить отримувати виклики (гей, а створімо такий передовий препарат, якого ще ніхто не винайшов!), інша – не любить ризикувати.

– Генрі, але ж ти навіть не впевнений, що проблема у допаміні.

– Ти бачив результати томограми.

– Так, так. А чому не лишити це в спокої і просто собі жити з цим? Лікування може бути гіршим, аніж сама проблема.

– Бен. А що, якби я от зараз отак клацну пальцями… – встаю, нахиляюся дуже близько до нього, клацаю пальцями, – …і просто зараз ти раптом опинився у спальні Алена, у 1986 році.

– Я би вбив сучого сина.

– Але ти не можеш, тому що не вбив тоді.

Бен заплющує очі та трусить головою.

– Нічого ти не зможеш змінити: він захворіє, і ти захворієш, und so weiter. А якби ти мав можливість спостерігати, як він помирає, знову і знову?

Бен сидить на розкладній табуретці. На мене не дивиться.

– Ось як воно, Бене. Хочу сказати, що – так, інколи це весело. Але переважно це – просто заблудитися, і цупити, і намагатися просто…

– Впоратися з цим усім, – зітхає Бен. – Боже, навіть не розумію, як я тебе витримую?

– Моя незвичайність? Хлопчача миловидність?

– Ага, розмріявся. Гей, а мене запросять на це весілля?

Ціпенію. Мені навіть в голову ніколи не приходило, що він хотів би прийти.

– Авжеж! Справді? Ти би прийшов?

– Це ж краще, ніж на похорон.

– Чудово! Моя частина церкви швидко заповнюється. Будеш моїм восьмим гостем.

– Запроси усіх своїх колишніх подружок, – сміється Бен. – Ряди аж розбухнуть.

– Я би не вижив після цього. Більшість із них хочуть бачити мою голову на жердині.

– Г-м-м, – бурмоче Бен, піднімаючись.

Він підходить до письмового столу й починає порпатися в одній із шухляд. Виймає порожню пляшечку з-під якихось таблеток, відсовує іншу шухляду, виймає величезну пляшку з капсулами, відкриває її та перекладає три штучки у маленьку пляшечку. Кидає мені.

– Що це? – запитую, відкриваючи пляшечку та підкидаючи одну таблетку на долоні.

– Стабілізатор ендорфіну в поєднанні з антидепресантом. Це… гей, не… – кричить до мене, бо я закинув таблетку до рота та проковтнув. – Його основа – морфін, – зітхаючи, продовжує він. – Ти дуже безпечно ставишся до пігулок.

– Люблю таблетки з опіумом.

– Хто би сумнівався. Навіть не надійся, що дам тобі тону цих пігулок. Дай знати, якщо побачиш, що вони можуть зняти твою проблему на весіллі. Якщо не вийде з цими твоїми препаратами. Вони діють десь чотири години, тому тобі знадобляться дві штучки, – продовжує давати інструктаж Бен, киваючи на дві останні пігулки. – Не зжери їх задля втіхи, гаразд?

– Слово скаута.

Бен пхекає. Сплачую йому за таблетки та йду. Спускаючись сходами, чую, що мене вже розвозить. Зупиняюся внизу, щоб покайфувати. Минає ще трішки часу. Що б не намішав у ці таблетки Бен, воно – фантастичне. Ніби десятикратний оргазм з кокаїном за компанію. І таке враження, що чим далі, тим більше накриває. Коли виходжу з будинку, аж зашпортуюся об Гомеса. Весь цей час він чекав мене.

– Підвезти?

– Звичайно, – глибоко зворушений цією турботою. Чи його цікавістю. Чи чим там ще. Йдемо до його машини. Це «Шевроле Нова» з двома побитими фарами. Всідаюсь на пасажирське сидіння. Гомес сідає та захлопує двері. Акуратно заводить машину, і ми рушаємо.

Місто сіре та тьмяне, починає накрапати дощ. Крупні краплі плюхаються на лобове скло, повз нас пропливають закинуті будинки та пустирі. Гомес вмикає канал державного радіо, а там співає Чарлз Мінґус. Здається, що звучить якось занадто повільно, та яке мені діло? У нас вільна країна. На Ешленд-авеню повно вибоїн, аж мізки струшуються. Але все решта – чудово, навіть дуже. Моя голова рідка і мобільна, наче розріджена ртуть витекла з розбитого термометра. Стримуюсь, аби не застогнати від задоволення, коли наркотик своїми крихітними хімічними язичками огортає усі мої нервові закінчення. Проїжджаємо «Екстрасенс зчитає вашу долю», «Автомобільні шини Педро», «Бурґер-Кінґ», «Піца-Хат». А мені в голові крутиться: «Я – пасажир», і зливається з Мінґусом. Гомес щось каже, а я не розумію. Тоді він повторює знову:

– Генрі!

– Що?

– Під чим ти?

– Не впевнений. Щось на кшталт наукового експерименту.

– Навіщо?

– Прекрасне запитання. Потім до цього повернемося.

Не промовляємо ані слова, аж поки машина не зупиняється перед будинком Шаріс та Клер. Розгублено дивлюся на Гомеса.

– Тебе не можна залишати самого, – спокійно констатує.

Я не заперечую. Гомес відчиняє вхідні двері, і ми піднімаємося сходами. Мій вигляд дуже засмучує Клер, втім, водночас вона зітхає з полегшенням і веселішає.


Клер: Умовила Генрі лягти в ліжко, а ми з Гомесом сидимо у вітальні, п’ємо чай та їмо сандвічі з арахісовим маслом і желе з ківі.

– Навчися готувати, жінко, – співає речитативом Гомес. Манера озвучення цього прохання нагадує Чарльтона Гестона, який читає Десять Заповідей.

– Якось спробую, – помішую цукор у чаї. – Дякую, що привіз його.

– Для тебе – що завгодно, кицюню, – починає скручувати цигарку Гомес – єдиний, кого я знаю, хто палить під час трапези. Утримуюсь від коментарів. Підкурює. Дивиться на мене, а я набираюся сил, щоб витримати удар.

– Ну, і в чому суть цієї історії, га? Більшість людей, які приїздять до Благочинної Фармакопії, – або хворі на СНІД, або на рак.

– Ти знаєш Бена? – не знаю, чому я здивована. Гомес знає всіх.

– Я знаю про Бена. Моя мама колись їздила до Бена, коли проходила хіміотерапію.

– А… – подумки переглядаю ситуацію, обдумуючи те, про що можна безпечно розповісти.

– Що б там йому не дав Бен, але через нього у Генрі дуже пригальмована реакція.

– Ми намагаємося відшукати те, що допоможе йому залишатися у теперішньому.

– Для щоденного використання він дещо занадто інертний.

– Так, – а сама думаю: може, меншу дозу?

– Чому ти це робиш?

– Що роблю?

– Допомагаєш містеру Вакханалії, береш участь у цьому всьому. Виходиш за нього, зрештою.

Генрі кличе мене. Встаю. Гомес простягає руку та хапає мою.

– Клер, прошу тебе…

– Гомесе, відпусти. – Пильно дивлюся.

Після довгих, неприємних митей він тупить погляд і відпускає мене. Поспішаю до своєї кімнати й зачиняю двері.

Генрі витягнувся, як кіт, по діагоналі через усе ліжко, обличчя додолу. Знімаю туфлі та розтягуюся поруч нього.

– Як ти? – запитую.

– У раю, – перекручується він та всміхається. Плескає мене по обличчю. – Хочеш приєднатися?

– Ні.

– Ти така хороша, – зітхає Генрі. – Я не повинен тебе псувати.

– Я не хороша. Мені страшно.

Довго лежимо мовчки. Сонце заливає мою спальню світлом раннього дня: вигин нижньої рами у ліжку з горіхового дерева, золотаво-фіолетовий килимок у східному стилі, щітка для волосся, помада, баночка з кремом для рук на комоді. На сидінні мого старого крісла, що купила на вуличному розпродажу, лежить «Мистецтво в Америці» з Леоном Ґолубом на обкладинці, її частково прикриває роман «Невірний напрямок». На Генрі натягнуті чорні шкарпетки. Його довгі кістляві ступні звисають з ліжка. Він видається худим. Його очі заплющені. Втім, він відчуває, що я дивлюсь на нього, бо розплющує їх та всміхається. Волосся впало на обличчя, і я відкидаю його назад. Генрі бере мою руку й цілує долоню. Розстібаю його джинси, ковзаю рукою по пенісу, але Генрі трусить головою, бере мою руку та тримає.

– Вибач, Клер, – м’яко промовляє він, – здається, в цій штуці є дещо, що замкнуло моє приладдя. Може, пізніше.

– От буде кумедно під час нашої шлюбної ночі.

– Цього я на весілля не прийматиму, – трусить головою Генрі. – Занадто весело. Бен, звичайно, геній, але він звик працювати зі смертельно хворими людьми. Те, що він сюди домішав, діє так, ніби у тебе передсмертний стан, – зітхає та кладе пляшечку з піґулками на тумбочку. – Треба відправити це Інґрід. Ідеально їй підійде.

Чую, як відчиняються вхідні двері, і зразу ж захлопуються; Гомес уже йде.

– Хочеш щось їсти? – запитую.

– Ні, дякую.

– А Бен зробить оті інші препарати?

– Спробує, – відповідає Генрі.

– А якщо й вони не допоможуть?

– Маєш на увазі, якщо Бену не вдасться?

– Ага.

– Що би не сталося, ми обоє знаємо, що проживу я щонайменше до сорока трьох. Тож не турбуйся, – заспокоює Генрі.

Сорока трьох?

– А що станеться після сорока трьох?

– Не знаю, Клер. Можливо, я щось вигадаю, як залишатися у теперішньому.

Він обіймає мене й ми тихо лежимо. Пізніше, коли прокидаюся, уже темно; Генрі спить поруч мене. У світлі червоного світлодіодного дисплею на будильнику маленька пляшечка з таблетками виблискує червоним кольором. Сорок три?


Неділя, 5 вересня 1993 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять) | Дружина мандрівника в часі | Понеділок, 27 вересня 1993 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять)