на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

Loading...


7.3

Вихід УСРР на міжнародну арену


Існувала сфера, в якій централізований контроль керівників державної партії над квазінезалежними національними республіками з абсолютного перетворювався на відносний — дипломатична діяльність. У цій сфері Кремль не міг впливати на свою периферію з цілком зрозумілих причин: він не контролював зарубіжні країни. Доводилося покладатися на те, що керівники національних республік у відносинах з іншими державами дотримуватимуться курсу, визначеного в Кремлі.

Навряд чи можна стверджувати, що центральне керівництво сумнівалося в лояльності периферійних органів власної партії. Однак активність національних республік навіть у такій обмеженій сфері, як зовнішньополітична, загрожувала, нехай у перспективі, перетворенням формальної незалежності в справжню. Піддавати такій спокусі керівників національних республік В. Ленін не бажав попри весь свій «національний лібералізм» (в чому, як відомо, його звинувачував нарком у справах національностей Й. Сталін). Тому без зайвих слів Москва утримувала «незалежні» республіки від контактів із закордонними дипломатами. Винятки допускалися, коли це було необхідно з точки зору технології переговорного процесу. Але і в таких випадках все обставлялося так, щоб дипломатичне відомство Російської Федерації мало стопроцентний контроль за ходом переговорів. Восени 1922 р., коли західні держави запросили чорноморські країни, в тому числі радянські республіки, на переговори в Лозанну з приводу режиму Проток, Ленін сформував із представників Росії, України та Грузії єдину делегацію на чолі з Г. Чичеріним і розробив для неї детальні інструкції.

На цьому тлі утворення в уряді УСРР Наркомату закордонних справ і його активна робота в 1921–1922 рр. є своєрідним феноменом, який вимагає пояснення. Е. Карр з подивом відзначав, що Україна була єдиною національною республікою, яка широко користувалася дозволом проводити власну зовнішню політику — укладати договори з тими державами, які її визнавали[15]. Проте пояснювати своє спостереження патріарх світової радянології не наважився. Тим часом є всі підстави вважати, що походження цього феномена — здебільшого суб’єктивного характеру. На перший план тут висувається колоритна постать Х. Раковського.

Природжений дипломат, Християн Раковський мав до того ж персональні контакти, інколи тривалістю в десятиріччя, з десятками європейських політиків, у тому числі діячами першого ешелону. В. Ленін не випадково доручив йому в 1918 р. відповідальну місію переговорів з урядом УНР про укладення миру, що передбачалося Брестською угодою. Так само не випадково Раковського направили в Україну в 1919 р. Небезпідставно вважалося, що він здатний консолідувати місцевих більшовиків, які загрузли в особистих чварах, а також створити підконтрольний Москві партійно-радянський центр з ворогуючих між собою партій комуністичної орієнтації. Нарешті, не випадково «українця» Раковського включили в 1922 р. до складу російської делегації на переговорах у Генуї, де він відіграв ключову роль.

У тому, що УСРР дістала вихід на зовнішньополітичну арену, відіграли свою роль не тільки дипломатичні здібності Раковського, але й відсутність у нього коренів у місцевому середовищі. Вважаючи цю фігуру в політичному істеблішменті республіки своєю, центр міг не турбуватися про небезпеку пожвавлення українського сепаратизму навіть у комуністичних шатах. Якщо так, то на передній план для нього виступали переваги, а не недоліки самостійних, але скоординованих дій радянських республік на зовнішньополітичній арені. 1 червня 1921 р. Чичерін телеграфував Раковському, якого дуже цінував: «Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї зовнішньої політики, і тільки у найважливіших випадках ми могли б надавати дипломатичну допомогу»[16].

Ці слова не можна вважати пустопорожньою декларацією дипломата. Тут потреби в деклараціях не існувало. Однак спроби української сторони реалізувати своє право на зносини із закордоном весь час наштовхувалися на перепони в ланках партійно-радянського апарату. Надто багато відповідальних працівників у центрі вважали явно ненормальним, коли периферійна влада виявляла бажання самостійно спілкуватися з країнами світу.

Юридичне право на зносини із зовнішнім світом український радянський уряд одержав тільки після підписання 28 грудня 1920 р. союзного договору між УСРР і РСФРР. Можна дивуватися оперативності Х. Раковського, який встиг уже 31 грудня підписати в Москві першу угоду про мирне співробітництво між УСРР і демократичною (меншовицькою) Грузією. А на початку січня 1921 р. при російському уряді була утворена дипломатична місія УСРР у складі Ю. Коцюбинського (голова), В. Ляха і В. Ауссема. Коцюбинський разом зі спеціальним посланником українського уряду Ф. Коном провели в Москві успішні переговори з литовським урядом. 14 лютого 1921 р. було укладено договір УСРР з Литвою про встановлення дипломатичних відносин[17].

Тим часом у Ризі провадилися виснажливі радянсько-польські переговори про укладення мирного договору. Радянську сторону представляли Росія і Україна. Білорусія уповноважила представляти свої інтереси Росію. Делегація під керівництвом А. Йоффе була об єднаною. Представники України Е. Квірінг і О. Шумський входили до її складу на правах рядових членів.

Квірінг надіслав з Риги на розгляд Політбюро ЦК КП(б)У записку «Про дипломатичні представництва УСРР». Як будь-який інший документ принципового характеру, вона в копи була подана до відома ЦК РКП(б) і додатково — наркому закордонних справ Г. Чичеріну. Відзначивши, що Україна стоїть напередодні встановлення дипломатичних, консульських та інших відносин з Польщею і країнами Балтії, а у віддаленому майбутньому це питання постане стосовно інших держав, Квірінг запропонував визначитися з формою представництва. У центральних відомствах панувала майже одностайна думка: російський постпред повинен бути одночасно й представником інтересів національних радянських республік у даній державі. Подібна перспектива не влаштовувала навіть підкреслено лояльного щодо центру Квірінга, й цим була викликана поява записки. «Таке розв’язання питання, на мій погляд, — писав він, — не відповідає ні нашій політиці виявлення незалежності і суверенності УСРР, ні тому становищу, яке українське питання займає в міжнародній політиці»[18].

Представник уряду УСРР на переговорах з Польщею (такою тоді була посада Квірінга) вважав, що республіка повинна у перспективі мати самостійні посольства у великих державах (Англія, Франція, США, Німеччина та Італія). Показовою є його аргументація: «Оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовлятися від самостійних посольств УСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським послам являла б для цих держав показник фіктивності всіх розмов про суверенну Україну, давала б надто сильну зброю усім нашим ворогам»[19].

Квірінг пропонував також відкрити посольство у Варшаві та самостійні консульства у Львові, Тернополі, Станіславові. «Жодною мірою, — зауважував він, — ми не можемо залишатися байдужими до дальшої долі Галичини і захоплених у нас Волині та Холмщини»[20]. Окрім Польщі, Квірінг пропонував заснувати представництва в інших країнах, де були етнічні українські землі або в яких зосереджувалася українська еміграція — Чехо-Словаччині, Румунії, Австрії. Щодо всіх інших країн, то він не заперечував представництва інтересів УСРР російськими послами, а бажав тільки, щоб у відповідних посольствах працювали у ранзі радників або секретарів представники українського НКЗС.

Записка Квірінга була розглянута в Харкові надзвичайно оперативно — через тиждень після відправлення з Риги. ЦК КП(б)У вирішив питання позитивно і навіть потурбувався дати директиву про можливих голів українських представництв, хоч іще було невідомо (за винятком Польщі), коли встановляться дипломатичні відносини з відповідними країнами.

Мирний договір з Польщею було укладено 18 березня 1921 р. За попередньою домовленістю три сторони ратифікували його в середині квітня. На початку жовтня до Варшави поїхав український посол О. Шумський.

У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір з Латвією, а в листопаді — з Естонією. Одночасно проводилися переговори про визнання Росії та України й укладення з ними торговельних угод Чехо-Словаччиною та Італією. 7 грудня представники РСФРР та УСРР у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні був призначений Ю. Коцюбинський. Одночасно було визнано за доцільне злити в єдине представництво дипломатичну місію УСРР у Росії і повноважне представництво у справах народного господарства на чолі з М. Полозом. Останній залишився в Москві й очолив об єднаний орган.

У березні 1921 р. Росія підписала договір про дружбу і братерство з Туреччиною. Як відомо, Ленін надавав кемалістам істотну допомогу в модернізації країни в рамках цього договору. Ідучи второваним шляхом, Раковський наприкінці того ж року направив до Туреччини делегацію під керівництвом М. Фрунзе. 2 січня 1922 р. вона уклала аналогічний російсько-турецькому договір про дружбу і братерство. Через півроку в Харкові почало працювати посольство Туреччини.

Дипломатичні зв’язки з іншими країнами були потрібні Раковському, щоб налагоджувати перш за все економічне співробітництво. Він утворив Наркомат зовнішньої торгівлі УСРР й окремою постановою Української економічної наради визнав ударність його роботи. З кінця 1921 р. було утворено експортний фонд у 60 млн руб. золотом. Натиснувши на центральні відомства, голова українського уряду домігся істотної самостійності в роботі НКЗТ. У сферу впливу наркомату ввійшли Польща, Чехо-Словаччина, Румунія, балканські країни, Туреччина. До кінця року торговельні представництва та місії УСРР уже працювали в Берліні, Гамбурзі, Варшаві, Данцигу, Здолбунові, Празі, Відні, Ризі, Римі, Константинополі.

У 1921 р. результати дипломатичної активності УСРР були досить вагомі, якщо взяти до уваги те, що вона починалася з нуля і відбувалася в умовах руїни та голоду. І навпаки, в 1922 р. ініціативи уряду Раковського в галузі зовнішніх зносин рідко закінчувалися результативно через зростаючий опір центру. По-перше, посилилася тенденція центрального партійно-радянського апарату «автономізувати» незалежні республіки. По-друге, вплив Раковського в центральному керівництві послабився. Будучи вторинним, він завжди залежав від підтримки Леніна і Троцького. Та Ленін серйозно захворів, а Троцький опинився в політичній ізоляції.

Повпред РСФРР в Італії В. Воровський одночасно виконував функції повноважного представника УСРР, бо відкрити в Римі власне представництво Україні не дозволили. Коли ж НКЗТ УСРР заснував в Італії торговельну місію у складі 9 осіб і призначив торгпреда, центральні відомства запротестували. Під їхнім тиском Політбюро ЦК КП(б)У в березні 1922 р. засудило такі дії. Наркомат зовнішньої торгівлі не врахував, як зазначалося в його постанові, що функції повпреда і торгпреда України уже виконував Воровський. Ніхто не бажав узяти до уваги, що останній погано виконував навіть функції російського повпреда, оскільки значну частину робочого часу змушений був присвячувати міжнародним конференціям. Надуманим був і аргумент стосовно того, що штати українського торгпредства не потребували розширення, оскільки існувала можливість використовувати співробітників російського представництва в Італії[21].

На початку квітня 1922 р. український уряд змушений був ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Функції представництва у Латвії та Естонії були передані місії РСФРР, і тільки тимчасово залишилося представництво в Литві. Те, що залишилося за рамками протокольної постанови, у подробицях передає адресований Раковському лист повноважного представника УСРР у країнах Балтії Є. Терлецького: «Виїжджаючи сюди, я не передбачав, що буду мати ще одну, найбільш важку і теж дипломатичну роботу — встановлення взаємовідносин з повпредами РСФРР і тов. Ганецьким, членом колегії НКЗС. По простоті своїй розраховував на певне сприяння — передусім політичне, а потім всіляке інше... Але попередлива рука тов. Ганецького, який, імовірно, більш ревно ставиться до своєї справи, ніж я до України, ще до мого в’їзду в Прибалтику потурбувалася про “екстериторіальність” представництв, що він їм протегує. Посли дістали цілий ряд попереджувальних телеграм, приватних листів тощо на тему про те, що від українців треба позбавитися, їм нема чого робити, їх необхідно підпорядкувати собі і т. д. Пропонувалися практичні засоби — не давати помешкання і грошей, не надавати можливості надсилати своїм шифром телеграм через єдиний на Москву провід, не здійснювати безкоштовних послуг і таке інше. Мені соромно писати про це, але разом з тим обурливо бачити, куди спрямована увага у керівника прибалтійської політики, коли разом з тим є цілий ряд прорахунків, за заявами тих же повпредів, у важливих політичних запитах»[22].

Лист Є. Терлецького доповнюється доповідною запискою заступника повноважного представника УСРР у Москві Я. Чужина в Політбюро ЦК КП(б)У. «Відносини з представництвом РСФРР, — писав він 25 березня 1922 р., — найбільш ненормальні. У першій же зустрічі з повпредом т. Давтяном виявилася його точка зору на представництво УСРР як на цілком непотрібну витівку, тому що не тільки Україні, але й Росії в Литві нема чого робити. Цей погляд на наше представництво визначив, по суті, ставлення до нас з боку представництва РСФРР. Незважаючи на те, що ми домовлялися працювати узгоджено, в контакті, весь час відчувалося поблажливо-недбале ставлення до нас. Виявилося, що представництво РСФРР не задовольняється тільки контактом у роботі, а домагається підпорядкування собі цілком, формально і по суті, українського представництва»[23].

Попри все це, українське представництво в Литві виявляло неабияку живучість. 5 квітня 1922 р. у Харкові було підписано, а 13 жовтня ратифіковано додатковий договір між Литовською демократичною республікою і УСРР[24].

У травні 1922 р. в Берліні почалися переговори М. Литвинова з німецьким міністром закордонних справ про поширення дії Рапалльського договору на Україну і закавказькі республіки. Російський представник хотів бачити в них звичайну формальність. Представник України В. Ауссем поставив вимогу, щоб Німеччина заплатила 400 млн марок, які заборгувала Українській Державі П. Скоропадського. Німці заявили, що ця вимога не відповідає Рапалльському договору, який ліквідував взаємні фінансові претензії сторін. Однак гостріше, ніж німці, реагував Литвинов. Він телеграфував до Москви про обурливу вимогу українського представника, яку той поставив за вказівкою Х. Раковського. До Берліна негайно було відряджено Чичеріна. Той дав різку відсіч Ауссему. Одна з німецьких газет з цього приводу писала: «Представник України дістав категоричне попередження з боку Росії, згідно з яким ніщо не дає йому права укладати сепаратний договір з Німеччиною, а справжнім повноважним представником на цих переговорах є російський делегат (тобто М. Литвинов. — С. K.[25].

Х. Раковський як голова уряду опинився в незручному становищі в питанні про обмін дипломатичними місіями з Туреччиною, коли після укладення договору про дружбу і братерство минали місяці, а центр не вирішував питання про українську місію в Стамбулі. На початку вересня 1922 р., коли в Харкові вже працювало турецьке посольство, ЦК КП(б)У спромігся на таке «революційне» рішення: «Визнати за необхідне мати в Туреччині українського повноважного представника зі скороченим штатом. Доручити Яковлєву (заступник наркома закордонних справ і фактичний керівник наркомату, оскільки наркомом був за сумісництвом Раковський. — С. К.) про подробиці домовитися з Москвою»[26].

Після такого рішучого демаршу в Туреччині з’явилася українська місія. Одночасно за берлінським протоколом у листопаді 1922 р. дія Рапалльського договору поширилася на всі радянські республіки. Керівником берлінської місії став М. Левицький.

Проте це вже були досягнення «під завісу». 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про згортання апарату НКЗС». У зв’язку з утворенням Радянського Союзу В. Яковлєву доручалося розпочати переговори з НКЗС РСФРР щодо об’єднання наркоматів. Закордонні представництва України передбачалося тимчасово, на декілька місяців залишити. Як показали наступні події, Раковський плекав надію змінити ситуацію.

23 березня 1923 р. ЦК КП(б)У по доповіді Раковського прийняв рішення просити Політбюро ЦК РКП(б) переглянути питання про злиття наркоматів закордонних справ і висловився за перенесення союзного НКЗС з категорії злитих у категорію директивних наркоматів[27]. Злитими називалися наркомати, що існували тільки в столиці Союзу. У директивних наркоматів місцевий апарат підпорядкувався Москві не безпосередньо, а через відповідний орган уряду союзної республіки, за яким залишилася назва наркомату. Пізніше директивні наркомати одержали назву відомств союзно-республіканського підпорядкування.

Центральне керівництво засудило цю ініціативу ЦК КП(б)У. На нараді в ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей, яка відбулася 9–12 червня 1923 р., Сталін накинувся на Х. Раковського і М. Скрипника, звинувачуючи їх у тому, що замість побудови єдиної держави у формі федерації вони бажають творити конфедерацію держав. Якщо у нас є у складі Союзу НКЗС, НКЗТ й одночасно ці наркомати наявні у республіках, — стверджував генсек, — то зникає вигляд Союзу як єдиної держави перед зовнішнім світом[28].

У серпні 1923 р. консулати і дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Апарат НКЗС УСРР остаточно перестав існувати 20 вересня 1923 р.[29]




7.2 Зовнішня політика Кремля | Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Книга 2 | 7.4 Припинення комуністичного штурму







Loading...