home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Передбачення

Дорогою з Бостона в Нью-Йорк, 31 жовтня 1902


Більшість пасажирів потяга вже розійшлася до своїх купе, щоб прилягти подрімати, почитати книжку чи якось інакше провести час подорожі. Перед тим як потяг відійшов, у коридорах штовхалося чимало людей, але зараз усе спорожніло, і Крихітка з Прибамбасом тихо, як кошенята, скрадаються від вагона до вагона.

На дверях кожного купе висять таблички з написаними від руки іменами. Діти зупиняються біля тієї, де виведено «С. Бовн», і хлопчик підводить руку, щоб тихенько постукати в матове скло.

— Заходьте, — гукає зсередини голос, і Крихітка відчиняє двері.

— Ми не заважаємо? — питає вона.

— Ні, — заспокоює Селія. — Заходьте, заходьте. — Дівчина згортає помережану символами книгу, котру читала, і кладе її на стіл. Її помешкання має вигляд бібліотеки після вибуху: на оббитих оксамитом лавицях і столах із гладенького дерева височіють книжкові стоси. Поїзд хитається, і світло, відбиваючись у кришталевих люстрах, ллється кімнатою.

Прибамбас засуває двері й зачиняє їх на засувку.

— Хочете чаю? — пропонує чарівниця.

— Ні, дякую, — озивається Крихітка та знервовано дивиться на брата, який тільки киває.

Селія роздивляється дітей: дівчинка кусає губу й не наважується подивитися в очі, а хлопчик зіперся на одвірок.

— Розповідайте, — каже фокусниця.

— У нас... — починає Крихітка, — у нас проблема.

— Яка проблема? — перепитує Селія, відсуваючи книжки, щоб діти могли сісти на оксамитову лавицю, але обоє й далі стоять.

— Думаю, дещо, що мало статися, не сталося, — загадково каже Крихітка.

— І що б це могло бути? — намагається з’ясувати Селія.

— Наш друг Бейлі мав поїхати з нами.

— Так-так, Прибамбас казав мені щось таке, — пригадує Селія. — Здогадуюся, що він не поїхав.

— Ні, — підтверджує дівчинка. — Ми чекали на нього, але він не прийшов. А я не знаю, чи він не прийшов, бо не захотів, чи тому, що ми поїхали раніше.

— Розумію, — задумливо озивається ілюзіоністка. — Мені здається, непросто вирішити втекти з дому й приєднатися до цирку. Можливо, він не мав удосталь часу, щоб усе гарненько обміркувати.

— Але він мав прийти, — наполягає Крихітка. — Я знаю, що він мав прийти.

— Ти щось бачила? — цікавиться Селія.

— Начебто.

— Як можна «начебто бачити»?

— Я бачила не так чітко, як раніше, — пояснює дівчинка. — Я взагалі більше не бачу так чітко, як колись. Усе розпадається на друзки та шматочки, які не мають ніякого змісту. Хоча тут нічого не має змісту вже цілий рік, і тобі це добре відомо.

— Гадаю, ти перебільшуєш, але розумію, про що йдеться, — озивається чарівниця.

— Я не перебільшую, — мало не кричить Крихітка.

Люстри починають хитатися, тож Селія заплющує очі, глибоко дихає та чекає, поки вони заспокояться, а потім каже:

— Крихітко, немає людини, котра засмутилася б через те, що сталося минулого року, більше за мене. І я вже казала тобі раніше, що тут немає твоєї провини й ми не могли нічого вдіяти, щоб цьому запобігти. Ані ти, ані я, ані ще хтось інший. Ти це розумієш?

— Так, — погоджується дівчинка. — Але який зміст у тому, щоб бачити майбутнє, якщо нічим не можу зарадити, аби його зупинити?

— Ти не можеш зупинити перебіг речей, — каже Селія. — Але ти можеш бути готовою до того, що щось станеться.

— А ти могла б зупинити, — бурмоче Крихітка, оглядаючи розкидані книжки. Селія підіймає пальцем її підборіддя та змушує малу дивитися в очі.

— Лише кілька людей у цьому потязі мають хоч найменше уявлення про те, наскільки міцно я поєднана із цирком, — каже вона. — І хоча ви двоє належите до цих людей, до того ж дуже кмітливі, ви не можете збагнути масштаби того, що тут відбувається. А якби змогли, вам би це не сподобалося. Тепер розповідай, що ти начебто бачила.

Крихітка заплющує очі, намагаючись зосередитися.

— Не знаю, — каже вона. — Яскраве світло, всюди вогонь, і Бейлі теж був там.

— Тобі доведеться краще постаратися, — наказує Селія.

— Я не можу, — скиглить дівчинка. — Я нічого не бачу чітко, відколи...

— А це тому, що ти не хочеш нічого бачити чітко, відколи це сталося, і я не можу тебе звинувачувати. Але якщо ти хочеш, щоб я запобігла чомусь, мені знадобиться більше інформації.

Селія знімає з шиї годинник на довгому срібному ланцюжку, дивиться, котра година, а потім затримує руку із ним перед носом у дівчинки.

— Крихітко, будь ласка, — просить вона, — ти не маєш витріщатися на нього. Просто зосередься. Навіть якщо не хочеться.

Дівчинка супиться й переводить погляд на блискучий годинник, що похитується в променях теплого світла.

Її очі примружуються, зосереджуючись на віддзеркаленнях опуклого годинника, а потім погляд втрачає сфокусованість і зупиняється на чомусь, що знаходиться далеко за годинником, далеко за межами потяга.

Дівчинка починає розгойдуватися, очі заплющуються, і дитина падає горілиць. Прибамбас смикається вперед, і йому вдається підхопити сестру, перш ніж вона опиниться на підлозі.

Селія допомагає вкласти дівчинку на одну з оксамитових лавиць біля столу, а тим часом на полиці в порцелянове горнятко самостійно наливається чай, напій парує й міцно заварюється.

Крихітка кліпає, дивиться на люстри так, наче вперше їх бачить, а потім повертається до Селії та бере горнятко з чаєм.

— Боляче, — жаліється дитина.

— Мені шкода, люба, — заспокоює її дівчина. — Гадаю, твої здібності стають сильнішими й придушувати їх дедалі важче.

Крихітка киває й тре скроні.

— Розкажи мені все, що ти бачила, — просить фокусниця. — Геть усе. Мене не турбує, якщо щось видається безглуздим. Просто опиши.

Дівчинка уважно вивчає свій чай і врешті каже:

— Я бачу вогонь. Спочатку це вогнище, але... більше, ніж наше, і казанка немає. Наче весь внутрішній двір у вогні, неймовірний галас, і так спекотно, і... — Крихітка змовкає й заплющує очі, намагаючись зосередитися на картинках у пам’яті. — Ти теж там. Ти і ще хтось, і, схоже, іде дощ, а потім тебе вже немає, але ти досі там, і я не можу це пояснити. А потім там з’являється Бейлі, не під час пожежі, я думаю, а пізніше.

— А який вигляд має той «хтось»? — цікавиться Селія.

— Чоловік. Високий. Він у костюмі і, мені здається, у капелюсі-котелку. Важко сказати.

Селія на мить кладе голову на руки, а потім каже:

— Якщо це той, хто я думаю, я точно знаю, що він зараз у Лондоні, тож, можливо, усе станеться не так швидко, як тобі здається.

— Ні, швидко, я впевнена, — заперечує Крихітка.

— Ти завжди мала труднощі з визначенням часу видінь. Ти ж сама кажеш, що твій друг теж там буде, а спочатку жалілася, що його тут немає. Кри, це може статися за кілька тижнів, місяців чи навіть років.

— Але ми маємо щось зробити, — вигукує дівчинка, гупаючи горнятком по столу. Чай застигає, не розлившись на розгорнуту книжку, наче оточений невидимою стіною. — Щоб бути готовими, як ти й казала.

— Я робитиму все, що зможу, аби цирк не загинув у вогні. Зроблю його вогнетривким, наскільки це можливо. Цього буде достатньо на перший час?

Хвильку подумавши, Крихітка киває.

— Добре, — радіє Селія. — За кілька годин ми вже будемо на місці. Обговоримо всі деталі пізніше.

— Зачекай, — каже Прибамбас. Увесь цей час він сидів на спинці лавки й не встрявав до розмови, а тепер повертається до Селії. — Я маю запитання, поки ти нас не нагнала.

— Яке? — питає ілюзіоністка.

— Ти казала, що нам не збагнути масштабів того, що тут відбувається, — починає хлопчик.

— Можливо, я не зовсім точно висловилася.

— Це ж гра, чи не так? — питає Прибамбас.

Селія дивиться на нього, і на устах повільно розквітає сумна усмішка.

— Щоб зрозуміти це, тобі знадобилося шістнадцять років, — каже вона. — Я чекала від тебе більшого, Бамбасе.

— Я вже давно це підозрюю, — виправдовується хлопчик. — Не так-то й просто побачити те, що ти приховуєш, але останнім часом я дещо назбирав. Ти була не такою пильною, як зазвичай.

— Гра? — перепитує Крихітка, озираючись на брата й Селію.

— Як шахи, — погоджується Прибамбас. — Цирк — це гральна дошка.

— Не зовсім, — виправляє фокусниця. — Усе не так однозначно, як у шахах.

— Усі ми граємо в гру? — не розуміє дівчинка.

— Не ми, — пояснює брат. — Вона й іще хтось. А решта... Хто ми? Додаткові фігури?

— Усе геть не так, — каже Селія.

— Тоді як? — сердиться хлопчик.

Замість відповіді чарівниця уважно дивиться йому в очі.

Прибамбас деякий час не відводить погляду, а Крихітка спостерігає за ними двома. Урешті-решт хлопчик кліпає, і на обличчі в нього з’являється здивований вираз. Малий переводить погляд на черевики.

Селія зітхає й звертається до двійнят.

— Якщо я не була з вами цілком чесною, то лише тому, що знаю цілу купу речей, яких ви не захотіли б знати. А я хочу бути певною, що ви вірите мені, коли я кажу, що намагаюся виправити все. Мені потрібно втримувати надзвичайно хитку рівновагу, орієнтуючись на безліч факторів. Найкраще, що ми можемо зараз зробити, — це змиритися з усім, що станеться, і не перейматися тим, що вже сталося чи чекає на нас попереду. Згода?

Прибамбас киває, і Крихітка невпевнено наслідує брата.

— Дякую, — каже Селія. — А зараз, будь ласка, підіть і спробуйте трохи відпочити.

Крихітка на прощання обіймає ілюзіоністку й виходить до коридору.

Прибамбас затримується на мить.

— Вибач, — каже він.

— Немає причин вибачатися, — озивається Селія.

— Усе одно вибач.

Хлопчик цілує дівчину в щоку і йде, не чекаючи на відповідь.

— Що це було? — цікавиться Крихітка, коли брат приєднується до неї в коридорі.

— Вона дозволила мені прочитати її, — пояснює хлопчик. — Її всю, нічого не приховуючи. Раніше Селія так не вчиняла. — Більше він нічого не пояснює, і діти мовчки повертаються довгим коридором.

— Як гадаєш, що ми маємо робити? — питає Крихітка, коли вони опиняються у своєму вагоні, а кошеня кольору джему скручується в неї на колінах.

— Гадаю, нам варто зачекати, — каже Прибамбас. — Гадаю, це все, що ми можемо зробити просто зараз.


Убивча краса | Нічний цирк | * * *